о перебува╨ пiд цим небесним склепiнням. Усе iнше - нi. - А як ти скажеш, о вчителю,- спитав тодi султан,- чи ╨ за межами цього склепiння що-небудь нематерiальне? - Неминуче,- вiдповiв Зембiллi.- Бо якщо видимий свiт обмежений, його межею умовились вважати склепiння склепiнь. Отож доводиться зробити висновок, що щось, яке перебува╨ за межею небесного склепiння, повинне якось вiдрiзнятися вiд того, що перебува╨ в його межах. - Але коли розум примушу╨ визнати, що iсну╨ щось матерiальне,- поспитав султан,то чи ╨ в нього теж межа? I коли ╨, то до яких меж простяга╨ться? Коли ж нема╨, то яким чином безмежне може бути минущим? - Усе це надзвичайно бентежить мене,- вимушений був визнати великий муфтiй. - А кого це не бентежило? - зауважив Сулейман.- Може, нам на помiч прийде шановний Шемсi-ефендi? Вознесений, усунутий i знов вознесений до висот вихователя султанського сина, Шемсi-ефендi запрагнув виказати перед падишахом усю глибину сво©х знань. I хоч не годилося брати слово пiсля того, як сам великий муфтiй вiдступив перед мудрiстю Повелителя Вiку, вiн вiдкашлявся, прочистив носа i, напинаючи маслакуватими колiнами поли святкового халата, прорiк: - Аллах, якщо дасть повелiння, може всi тварi, якi складають i цей видимий свiт i iнший, небесний, зiбрати разом i вмiстити ©х у куточку горiхово© шкаралупи, не зменшуючи величини свiтiв i не збiльшуючи об'╨му горiха. Коли ми хочемо осягнути весь безмiр всесвiту, слiд згадати хадiс пророка, що його наводить Iбн аль-Факих [54]: "Земля трима╨ться на рогах бика, бик - на рибi, риба - на водi, вода - на повiтрi, а повiтря - на вологостi, на вологостi ж урива╨ться знання знаючих". Далi на сво╨ виправдання Шемсi-ефендi навiв цитати з корану про людську недосконалiсть. Iз сури четверто©: "Адже створена людина слабою". Iз сури сiмдесято©: "Адже створена людина хитливою". Iз сури сiмнадцято©: "Адже людина покваплива". Муфтiй, улеми, всi присутнi негайно висловилися про цитати: "Точнi, правильнi, досконалi". Султан всемилостиво висловив згоду з одностайною думкою учених, i побоювання зникло iз сердець. Шемсi-ефендi розцвiв, а Сулейман думав про та, якою мудрою виявилася султанша Хасекi, домагаючись усунення цього вченого дурня, що нагадував легендарну Манусу з Тарса. Коли джини спитали ©©: "Де аллах був до того, як вiн сотворив небо?" - Мануса, не розгубившись, вiдповiла: "На свiтлосяйнiй рибi, яка плавала у свiтлi". Шемсi-ефендi не губиться так само, як Мануса, та чи може такий чоловiк навчити майбутнього Повелителя Вiку i чого вiн може навчити? На змiну вченим прийшли поети. Вченi мають знання, тому вони часто можуть виказувати незалежнiсть, пости ж володiють лише словами, тому ©м потрiбне покровительство. А за покровительство доводиться змагатися. Покликання учених - зберiгати знання, поети ж часто нагадують пiвнiв, якi кукурiкають навiть тодi, коли ще не розвиднiлося, ©м кортить негайно зазнайомити свiт iз першим-лiпшим словом, яке прийшло на язик. Запобiгаючи ласки в султанiв, вони намагалися перевершити один одного коли й не майстернiстю, то заплутанiстю, незрозумiлiстю для простих смертних або ж розмiрами сво©х творiнь. Один iз таких поетiв за султана Баязида, вирiшивши перевершити "Шах-наме" Фiрдоусi, написав "Сулейман-наме", велетенську поему, в якiй зiбрав усi легенди й оповiдi про царя Соломона, виклав усi знанi тодi вiдомостi про свiтову iсторiю, алгебру, геометрiю, астрономiю. Вийшло 360 томiв. Султан проглянув 90 томiв, решту звелiв спалити. Поета прозвали Узуп Фiрдоусi - Довгий Фiрдоусi. Сталося так, що всi великi поети померли за Баязида й Селiма. Не було вже Неджатi, Ахмеда Пашi, Месiхi, Мiхрi-Хатун. Лише мiсяця не дожив до весiлля Хатiджi славетнiй спiвець вина Iльяс Реванi. Це був чи не ╨диний поет, у якого слово не розходилося з дiлом, отож до нього нiяк не стосувалися слова кора ну про те, що поети не роблять самi того, про що говорять. Реванi писав вiршi про вино й радiсть, ©х спiвав увесь Стамбул, а сам поет теж усi сво© днi проводив у безконечних пиятиках з друзями, не соромлячись для цього запускати руку в султанську скарбницю. Ще при дворi султана Баязида, де вiн сподобався за кiлька лiричних поезiй, Реванi отримав досить почесну посаду - його призначено начальником каравану, який щороку возив до Мекки й Медiни грошi та подарунки для паломникiв. Поет по дорозi розтратив усi грошi, розпродав подарунки i, побоюючись Баязидового гнiву, втiк у Трабзон до двору шах-заде Селiма, який тодi ворогував з батьком. З Рованi смiялися. На виправдання вiн склав вiрш, в якому намагався витлумачити свiй учинок причинамн мiстичного характеру. В тому вiршi був бейт: Через губи тво© менi що кажуть? Той, що трима╨ мед, облизу╨ пальцi, кажуть. Селiм, який бавився поезi╨ю, переробив бейт, бажаючи пожартувати з поета: Ей, Реванi, поглянь, що сказали: Той, що трима╨ мед, облизу╨ пальцi, сказали! Коли Селiм став султаном, вiн зробив поета матбах емiнi - начальником султансько© кухнi. Але Реванi незабаром прокрався й там. Переведений завiдувати вакуфом [55] Айя-Софi©, прокрався знов. Тодi його вiдправили в почесне заслання: наглядати за Каплиджа - гарячими банями в Брусi. Реванi жив там на всю Губу. На казеннi грошi збудував у Стамбулi коло Кирк Чешме мечеть, яку за звича╨м назвали iменем того, хто давав кошти на будiвництво, в дворi мечетi великий поет був похований, так i не встигши погуляти на гучному весiллi, влаштованому Сулейманом для сво╨© сестри. Тiльки вiршi Реванi з його поеми "Iшрет-наме" лунали в цi днi повсюди, викликаючи заздрiсть у Сулеймапових придворних поетiв: Коли докупи на учту зберуться сахiбя, То хай на учтивiсть зважають найперше, Вином наливаються, хто скiльки може, Пiднявши бокал, не базiкають довго, Бо чашу тримати невипиту довго негоже. Хай п'ють вони, щойно осадок до дна доторкнеться, Ковтком якнайбiльшим осушують милу посудину, Хто ж бо©ться наповнити чашу по вiнця, Схожий з тим, хто соромиться взяти в красунi цiлунок. Сулейман, який уже з перших крокiв свого володарювання заповiдався на султана великого й славетного, мовби вбивав сво©м сяйвом усе довкруж, i хоч при дворi в нього юрмилася сила-силенна вчених, музикантiв, поетiв, але жоден з них не спроможен був вийти за межi пересiчностi, хоч найвiдомiшi з них i прибирали собi розкiшнi тахаллуси: Газалi - той, хто пише газелi, Лямi© - сяйливий, Хаялi - мрiйник, Фезлi - досконалий, Затi - неповторний. Насправдi ж виходило так, що Сяйливий сяяв лиш для самого себе, Досконалий виказував лиш досконалу нездарнiсть, Мрiйник усiляко хитрував, аби випередити сво©х товаришiв перед султаном, Неповторний прославився тим, що безсовiсно обкрадав молодих невiдомих поетiв, включаючи ©хнi поезi© у свiй диван, ще й обурюючись, коли вони пробували скаржитися: "Ви повиннi пишатися такою честю: потрапити в диван самого Затi! Хто б вас знав, коли б не я!" Нiхто не писав самостiйних поезiй, процвiтало наслiдування - назiре. Переписували великого Нiзамi, переспiвували неповторного Наво©, перепаскуджували блискучого Хафiза i вишуканого Фiзулi. Спрняв цьому сам султан, замовляючи поетам назiре тих чи iнших славетних спiвцiв. Сулейман забажав мати вiд поетiв назiре на поему Хамдi Челебi "Дар закоханих", яку той написав на честь узяття Фатiхом Константинополя. Поети прибули на весiлля у широкому бiлому одязi, на поясi був у кожного шкiряний мiх з його книгами, з чистим папером i чорнильницею, щоб кожному бажаючому негайно написати сво© вiршi. Читали перед султаном, починаючи з найстаршого Затi. Змагання було запекле, тривало довго, гостями було багато випито шербету i з'©дено цiлi купи ласощiв тим часом, бо, коли не може втiшитися вухо, хай ласу╨ хоч язик. Перемiг усiх хитренький опецькуватий Хаялi-Мрiйник, який, власне, переписав поему Хамдi, тiльки замiнивши в нiй iмена геро©в. Про Хатiджу там були такi рядки: Шербет ©© уст- цiлющий для душ, А кучерi будь-кого зведуть з ума. Про Iбрагiма в поемi була газель: Вогнем любовi загорiлася серця свiча, Душа й печiнка спалахнули в вогнi, мов метелики. Трояндове всмiхнувся свiт, дiждавшись весняного дня, Серце ж мо╨, нiби лал, обарвилось кров'ю. I далi все, як у Хамдi, про що присутнi поети хотiли з обуренням вказати хитрячковi Хаялi, але Сулейман уже пiдняв руку, проголошуючи його звитяжцем i визначаючи йому нагороду,- розкiшний халат i чорнильницю з бiрюзи. Рештi поетiв, як i всiм iншим гостям, даровано кошики, повнi рiдкiсних плодiв у цукрi, якi вони могли взяти собi додому. В цей час iз султанського сералю прибув гонець з радiсною вiстю: султанша Хасекi народила Повелителевi Вiку, преславному султановi Сулейману ще одного сина! Було двадцять дев'яте травня - день узяття Фатiхом Константинополя. Але Фатiховим iм'ям султан уже назвав першого сина Хуррем, тому вiн урочисто проголосив перед гостями, що другого сина Хасекi на честь свого славного отця вiн назива╨ Селiмом, тут же звелiв послати султаншi в дарунок великий рубiн - свiй улюблений камiнь, i золоту драбинку, щоб сiдати на коня або верблюда. А дехто з присутнiх подумав: щоб зручнiше було дертися до вершин влади. А Хуррем не думала нi про владу, нi про султана, нi про саму себе. Лежала змучена, знекровлена, досi не вiрила, що так несподiвано народила трет╨ сво╨ дитя, бо народилося воно, як i Мiхрi-мах, передчасно, так нiби рвалося до життя, нетерпеливилося з'явитися на цей свiт, тому навiть мати його не могла знати, що той свiт готу╨ йому, як i чим зустрiне, як повiта╨. Хлопчик був жвавий, крикливий, мав червонясте, як у матерi, волосся, повитухи бурмотiли, що вiн - викапана мати, а коли так - буде щасливий у життi й неодмiнно буде султаном, бо яке ж щастя може вважатися вищим! Хуррем усмiхалася крiзь сльози, лежала мовчки. Коли подавали сина до грудей, не хотiла на нього й дивитися, чомусь сприкрився вiн ©й уже сво©м передчасним народженням. Що за дитя? Пiд якою зорею воно зачате, лихо чи добро прийшло з ним у свiт? Радiсть чи горе принесе сво©й матерi? Тим часом принесло прикрiсть. Бо те вимрiяне Роксоланою весiлля вийшло й не для не© i не заради не©, десь воно гуло й дзвенiло на весь Стамбул, уже й кiнчалося, а вона не змогла поглянути на нього бодай кра╨чком ока. Султан був милостивий до сво╨© Хуррем. Знов не став ждати сорока днiв очищення породiллi, не витерпiв i чотирьох днiв, уже на третiй вiдвiдав султаншу. В ©© поко©, де було показано йому сина Селiма, щедро обдарував вiн i матiр, i дитя, тодi спитав Хуррем, яке в не© нинi найзаповiтнiше бажання. - Побачити весiлля вашо© сестри,- кволо всмiхнулася султанша. - Але ж воно вже скiнчилося! - здивувався Сулейман. - Хiба може щось кiнчатися без вашого повелiння, мiй володарю? Ви не можете хiба що воскрешати вмерлих, бо то воля аллахова, все ж iнше на цiй землi - у вашiй волi, i за вашим високим повелiнням може завжди розпочатись навiть те, що вже давно вважалося закiнченим. - А ви, моя султаншо, хiба знайдете силу, щоб пiдвестися так швидко пiсля ваших священних зусиль? - поспитав турботливо Сулейман. - Вважайте, що я вже пiдвелася i знов стала вашою найвiрнiшою, найменшою служкою, о мiй великодушний повелителю! Це було чудо. Народила дитя мало не семимiсячне, а воно було жвавiше за Мехмеда. Вимучена передчасними пологами, майже вмираюча, готова була пiдвестися з постелi вже через три-чотири днi, аби лиш вдовольнити свою цiкавiсть, споглядаючи на чуже щастя. Султан звелiв вiдновити урочистостi на Iподромi через шiсть днiв. Для цього було спiшно поставлено дерев'яний кйошк, покритий оловом, захищений дерев'яними кафисами, встелено всерединi килимами, i вiн повiз туди султаншу, разом з нею засiв на цiлий день, спостерiгаючи за змаганнями пехлеванiв, стрiльцiв, жонглерiв i акробатiв, милуючись з того, як новi й новi юрмища вливалися на Iподром, пили i ©ли, славили свого повелителя, одержували дарунки i знов славили щедрiсть султанову. Тодi в супроводi вельмож, порушуючи вiковiчнi звича©, узяв iз собою султаншу i вiдвiдав зятя й сестру в ©хньому палацi, щоб побачити, чи щасливо живуть, i вручити ©м новi щедрi дари. Знов повернувся у кйошк на Iподромi, дивився тепер, як частують його вiрних яничарiв i роздають ©м грошi, радiв, що вiднинi в столицi, отже, й у всiй державi, запанують сила й закон i що народ з такими веселощами стрiча╨ його iз султаншею. А Хуррем сидiла поруч iз султаном, довгi години дивилася на нестримнi веселощi стамбульських дармо©дiв i думала про чуже щастя. Гiрко ©й було на серцi, але не виказувала того перед султаном, усмiхалася йому хоч ще й кволо, але збадьорено, а в душi схлипувало щось темне i болiсне: стороною дощик iде, ой стороною, та й не на мою ружечку червоную... Султан же навiть у гадцi не мав, що цим бучним весiллям, ще не баченим у Стамбулi, породжу╨ i змiцню╨ двi найбiльшi ворожi сили у сво©й державi, якi рано чи пiзно мають зiткнутися, i одна з них неминуче повинна буде загинути. Одну з цих сил вiн необачно показав народовi i тим поменшив ©© стократно, бо народ одразу ©©, так високо пiднесену, й зненавидiв, друга ж сила тим часом лишалася прихованою i вiд того набагато дужчою. Силою явною був Iбрагiм, вiднинi не тiльки великий вiзир, а й царський зять. Силою прихованою - Роксолана, час яко© ще не настав, але колись мав настати. ПОХМIЛЛЯ Жити серед звiрiв. Тут не приховували цього, навпаки - хизувалися тим, що вони звiрi. Iноземних послiв, перш нiж вони потрапляли до Тронного залу, щоб поцiлувати полу Сулейманового кафтана, проводили через двiр, де стояли гiгантськi султановi слони, а тодi - помiж клiтками з левами й леопардами i проходом таким вузьким, що послам щомитi могло видатися, нiби крiзь пруття уже просува╨ться страхiтлива лапа дикого звiра, унизана пазурами, мiцними й гострими, мов ятагани. Вперто, невтомно, безсонно перемiрювали сво© клiтки дикi звiрi на пухнастих пружних лапах, хижо поклацуючи твердими, як сталь, пазурами, з неклiпною кровожернiстю вистежуючи здобич, нiби заклятi душi-упирi. Навiть у походи султан брав свiй звiринець, i часто перед входом у його восьмигранний червоний намет, розiпнутий на товстих, вiдлитих iз золота тичках, прив'язувано хижих пантер i гепардiв, мовби для того щоб показати: падишах повелiва╨ навiть дикими звiрами. Та була сила, яко© лякався сам султан. Покликана змiцнювати й пiдпирати iмперiю, вона iнодi потрясала ©© так несподiвано й страшно, як жодна iнша. Силою тi╨ю були яничари. Це султанське вiйсько, яке лякало ╙вропу, Азiю й Африку кiлька вiкiв, вигадав брат султана Орхана - Алаеддiн, що добровiльно вiдмовився вiд права на престол i став у свого молодшого брата великим вiзиром. Вiн запровадив на покорених землях податок кровi - девшiрме з християн. Кожнi п'ять рокiв спецiальнi султанськi чиновники мали брати з кожних сорока дворiв по одному п'ятилiтньому хлопчиковi, причому брали найлiпших i найздоровiших. Дiтей забирали навiки. "З печальними лицями гiрко плакали батьки, рiднi i ©хнi брати й сестри, такий зойк, такий стогiн лунав, що незмога передати людською мовою; надягнувши траур i волосяницi, посипали голову попелом бiднi батьки i голосно кричали, мертвим заздрили живi, коли дiтей вiдривано вiд батькiв. Було багато горя, слiз i страждань". Стогiн цей проб'╨ться крiзь товщу столiть. Випивали кров iз народу - брали найчистiшу, найневиннiшу. Позбавляли народ майбутнього, вважаючи в самовпевнонiм заслiпленнi, що майбутн╨ належить тiльки ©м. Алаеддiн казав: "Коли дiти будуть примусово iсламiзованi i як во©ни взятi на державну службу, то цим досягнуто буде ©хн╨ тимчасове визволення, бо слова корану проголошують, що в кожному новонародженому закладено прагнення до iсламу. А коли це прагнення розповсюдиться мiж вiйськом iз християнських дiтей, тодi легко буде з ©хньою помiччю залучати до iсламу ©хнiх спiввiтчизникiв, i таким чином дедалi збiльшуватиметься ©хня кiлькiсть". Понад десять рокiв узятих у вiчну неволю дiтей учили в школi джемiв у Сютлюдже чужо© мови, вiри та мистецтва вбивати людей, тримаючи кiлька тисяч у величезнiй похмурiй будiвлi, в нужденнiй тiснявi й жорстокостi, тодi посилали найвправнiших до яничарських орт, iншi йшли пажами до султанського двору i до дворiв вельмож, навчалися далi, обираючи собi той чи iнший фах, дехто на все життя лишався у прислужниках, iншi, як славетний будiвничий Сiнан, виявляли обдарованiсть, ще iншi пробивалися i до найвищих посад у державi - i вже за Сулеймана ставали навiть великими вiзирами, повсюди платячи свiтовi тою самою жорстокiстю, яку вiн виказав до них i до ©хнього дитинства. Молодих яничарiв учили ще й далi - до 25 i до ЗО рокiв, аж поки вони нарештi могли назватися во©нами, яких не знав свiт. Яничари не були простими, вульгарними зарiзяками, як уявлялося тодi невтаiмниченим. Пiдлiсть i жорстокiсть побiльшуються вiд ученостi - так вважали наставники цього вiйська, тому невтомно вчили й учили яничарiв до само© смертi, домагаючись найвищого вмiння й досконалостi. I вони справджували надi©. Стрiляли з лукiв так, що потрапляли птаховi в око на льоту, ятаганами не тiльки рубалися в рукопашному бою, а й могли навкидь прибивати чоловiка до стiни, нiби метелика шпилькою, знали та╨мницi пiдведення порохових мiн пiд мури обложених фортець, вдираючись крiзь проломи, безжально падали на голови захисникiв разом iз гуком вибуху; не питаючи нiчи©х порад, знали, якого ворога як зламати; не ждучи нiчи╨© помочi, самi будували собi кораблi при потребi, виливали гармати, робили порох, наводили переправи через рiки й трясовини; не знаючи жалю, незважаючи на людськi сльози, не сподiвалися й на чи╨сь оплакування сво©х загиблих, мовчки ховали сво©х полеглих, мали сво©х власних iмамiв, мудрецiв, поетiв, мали навiть святого, яким вважали веселого бiдного дервiша Хаджi Бек-таша, який жив ще за сельджуцьких султанiв, а один iз послiдовникiв його Алi-баба вчив мудростi життя самого Селiма Грiзного. Коли Селiм спитав Алi-бабу, в чому щастя на землi, той вiдповiв, знущаючись iз султана: "©сти, пити, випускати з себе вiтри i спорожнятися". За таку образливу вiдповiдь султан звелiв кинути Алi-бабу в пiдземелля Едi-куле. Та майже одразу й занедужав шлунком. Тодi послав за зухвалим дервiшем i пообiцяв тому, що, коли той поможе, за кожний випущений вiтер даруватиме йому село. I як понесло ж султана! Аж його мати налякано закричала: "Сину мiй! Перестань, а то в тебе нiчого не лишиться!" Мiцнi й здоровi юнаки, вiдiрванi вiд вiтчизни, вiд вiри й мови батькiв, з поруйнованими навiки душами, вже не мали для себе нiякого опертя у життi, крiм султана, який облудно звав ©х сво©ми синами, i нiчого святого, крiм платнi за свою криваву службу та грабункiв, якими щоразу закiнчували рiзанину. Вони жили у величезних казармах-кишласi коло Ат-Мейдану й Топкапи, нiби монахи, не мали права одружуватися, усе ©хн╨ майно було з ними й на них, спали покотом на повстяних твердих пiдстилках, як собаки, за найменше невдоволення карано ©х смертю, не смiли нiкуди вiдлучатися на нiч, бо за це теж загрожувала смерть. Iшли в похiд за султаном, який красувався на конi пiд золотою збру╨ю, покiрливi й мовчазнi, смаженi диким сонцем, шмаганi дощами, потопаючи в багнюцi, у тяжкому повстяному одязi, який мiсяцями не висихав од поту й води, прiв, гнив на людях, так що вже й людське тiло пiд ним мовби прiло, i сморiд над яничарськими ортами стояв такий тяжкий, нiби над табунами слонiв або над отарами баранiв, яких гнали слiдом за вiйськом на зарiз. Приреченi бути отарою - чи були вони ще людьми, чи зоставалися в них бодай крихти розуму, доброти, шляхетностi? Була тiльки слiпа вiдвага, але, дивлячись на них, можна було сумнiватися, що вiдвага справдi людська риса. Смертельно виснаженi в боях i в походах, або ж намучившись за день вiд безперервно© вiйськово© муштри, падали пiсля останньо© молитви на кiлька годин на сво© твердi пiдстилки, мов домашня худоба. Вважалися опорою султана й iмперi©, а спали мов бiднi ремiсники, що не мали куди йти зi сво©х нужденних майстерень, нiби кожум'яки, якi лягали серед чанiв iз смердючими заквашеними шкурами; неначе мiдники, яким i вночi снилося безугавне дзвенiння у вухах; мов вуличнi голярi, що брали всього по однiй акча з чоловiка; наче упослiдженi вiрмени, якi з ночi мали топити пiдземнi печi хамамiв i так i не виходили з-пiд землi на свiт божий; немов злиденнi пiдмiтальники базарiв - феррашi, якi так i спали на сво©х мiтлах пiд купами смiття. Свiт був безжальний до цих нещасних i не давав ©м нiяких надiй на визволення iз свого стану. Коли ©х гнали на вiйну, вони йшли без опору, бо не мали куди бiльше йти; коли iншi молилися, ©м теж хоч-не-хоч доводилося молитись; коли хтось обжирався, вони ковтали слину i люто скреготали зубами вiд голоду, думаючи лиш про те, щоб вирвати шматок i собi, бо на©далися досхочу тiльки тодi, коли приходили до казанiв з пловом пiсля битви i живим припадала пайка своя i тих, що полягли трупом, ©м до вподоби були зухвальство i гiркий смiх ©хнього святого - Бекташа. Як Бекташ, вони могли вважати на цiм свiтi сво©м тiльки з'©дене - та й то ненадовго! Як i в Бекташа, у них завжди бурчало в животах вiд голоду, бо ©ли вони тiльки пiсля битви, а в час мирний двiчi на день: пiсля ранково© молитви i перед сном. Якось голодний Бекташ зустрiв чоловiка, за яким iшли слуги, гарно зодягненi, вгодованi - як не трiснуть. I вигукнув Бекташ: "О аллах, поглянь на цього чоловiка i вiзьми з нього приклад, як треба утримувати сво©х рабiв!" Один чоловiк сказав Бекташу: "Коли таке буде далi, свiт перевернеться, все стане догори дном".- "Що ж,- засмiявся Бекташ,- може, дно саме й виявиться кращим!" Яничари оберiгали царство, але водночас були його найбiльшою загрозою, як бочка з порохом, що може розламати неприступний ворожий мур i так само висадити в повiтря свого недбайливого й необережного хазя©на. Це почалося березневого ранку 1525 року, через десять мiсяцiв пiсля бучного весiлля Хатiджi й Iбрагiма. За снiданком яничари перевернули сво© мiднi миски з пловом, до якого не доторкнулися, i стали щосили бити в них ложками. - Казан калдирмак! [56] - ревiли вони. Вiсiм тисяч чоловiк щодуху били в мiднi миски, i цим страшним звуком сповнилися похмурi яничарськi казарми, простiр довкола Ат-Мейдану, султанський палац Топкапи, весь Стамбул. Двiрська челядь розбiгалася. Капiджi© утiкали вiд брам, якi мали стерегти. В гаремi одалiски перелякано накривали собi голови подушками, щоб не чути того страхiтливого стукоту. Вмить спорожнiли вулицi. Купцi на базарах замикали сво© крамницi,ремiсники залишали майстернi. I полохливий, тривожний шепiт по всьому мiсту: "Казан калдирмак!" Як на вмируще, завили пси. А тодi з диким виттям викотилася з казарм жива лиховiсна хвиля i залила Стамбул по самi кра© руйнуванням, грабунками, нищенням, вогнем i смертю. Кипiло на яничарському дворi Топкапи, рвалися у Браму блаженства, яку охороняли бiлi ╨внухи, кричали; "Доберемося й туди! Виволочимо за коси кляту вiдьму, яка зачарувала нашого султана!" Бунтували довкола Iбрагiмового палацу, посилали погрози мерзенному грецькому виплодковi, який нахабно заволодiв ©хнiм батьком рiдним - падишахом. Тодi кинулися по Стамбулу, грабували базари, ╨врейську дiльницю Чiфутанi, знов поривалися до розкiшно здоблено© Брами блаженства, посилаючи прокляття гяурцi, яка народжу╨ ©хньому царственому повелителевi недоноскiв. Тиждень Стамбул був у владi розклекотаного яничарства. Джелаби, що постачали мiсту овець i корiв, боялися поткнутися в брами Стамбула. Погас вогонь пiд величезними мiдними казанами на султанських кухнях. Гаремницi харчувалися самими солодощами з припасiв, якi знайшлися у коморах ╨внухiв. Хуррем не виходила зi свого покою. Не побiгла нi до валiде, нi до кизляр-аги, не просила нiчи╨© помочi, не благала нiкого, не виказувала нi страху, нi розпачу. Жорстоко ганяла служебок, гримала на неповоротких ╨внухiв, обiймала сво©х дiток, брала на руки то одне, то друге, цiлувала, примовляла без слiв у душi: "Мо© дiти - султанськi дiти. Дiтоньки мо©, дiтоньки! " Хатiджа вночi втекла iз свого палацу i насилу змогла пробитися до лiтнього султанського сералю в Карагачi. Сулейман уже кiлька мiсяцiв перебував на ловах коло Едiрне. Почувши про яничарський заколот, вiн припинив лови, але не повернувся до Стамбула, а прибув до Сiлiврi©, сiв там на свою султанську барку iз золотим драконом на носi й став прогулюватися по Дарданеллах, поглядаючи на гористi береги, бурi, понурi й пустельнi, як кладовища. Яничари попливли султановi назустрiч у великих галерах i стали кричати, що вiн винен ©м платню за три роки i свою батькiвську прихильнiсть, про яку давно забув через цього пiдлога грека Iбрагiма i кляту вiдьму, що губить сво©ми чарами його дорогоцiнне життя. Султан не захотiв розмовляти iз заколотниками. Звелiв ждати повернення великого вiзира з ╙гипту, куди той по©хав за грошима. Тодi яничари кинулися до вiзира Аяса-пашi, сподiваючись, що вiн заступиться з? них перед султаном. Але що мiг удiяти цей чоловiк, який не вмiв скласти докупи двох слiв, i ╨дине, що мiг - це махати шаблею пiд мурами ворожо© твердинi. Яничари пограбували його палац, розгромили й спалили палац Iбрагiма, обдерли палац Скендер-челебi©, що пiшов до ╙гипту з Iбрагiмом уже не як його тесть, а як султанський дефтердар. Тепер утихомирити ©х уже не могла нiяка сила. Тремтiв од них цiлий свiт - хай тремтить тепер Стамбул i сам султан! Називав султан ©х сво©ми синами, братами, дiтьми, а тримав нiби голодних собак,- хай тепер прийде до них у простому вбраннi, без пишного почту, прийде пiшки i поклониться до само© землi, а вони сидiтимуть довкола казанiв iз жирною бараниною й кричатимуть: "Достур!" - "Бережись!" Три роки без платнi, без здобичi, без уваги й шаноби. Були завжди ╨диним тiлом могутнiм, ╨диною душею неподiльною при султанi, тепер ©х розривали, розокремлювали, розшматовували. Iбрагiм, з небаченою пишнотою виряджений султаном давати лад у ╙гиптi, вiдiбрав яничарiв тiльки наймолодших, найпоставнiших, бо потрiбнi були йому не як во©ни, а лиш для оздоби поряд з молодесенькими пажами у бiлому шовку i кулястих золотих шапках. Слiдом за великим вiзиром Сулейман вирушив на лови до Едiрне в супроводi сорока тисяч вершникiв, а з яничарiв узяв лише найвправнiших у ловецтвi, решту лишив у Стамбулi коло пiсного плову. А тим часом навiть титули в яничарiв свiдчили про те, що всi вони - передовсiм ловцi: чи то людолови, чи то звiролови,сейба©башi, загарджибашi, самунджубашi - старший над кiньми, вад псами, над хижими птахами. Хто пiшов до ╙гипту - озолотиться, хто потрапив на лови - бодай ласуватиме дичиною, а тi, що лишилися в Стамбулi,- нi милостей, нi грошей, нi здобичi. Востанн╨ дав ©м награбувати досхочу султанський зять Ферхад-паша. Поки Сулейман товкся зi сво©ми спахiями пiд мурами Родосу, яничари Ферхада-пашi втихомирювали схiднi провiнцi©, де пiдняли бунт кизилбашi, вiрмени i туркменськi племена. Обчистили землю вiд людей i вiд багатств так ретельно, що довго ще мала лежати вона пустошньою, а самi з переповненими шкiряними мiхами для здобичi прискочили iз забiяцьким Ферхадом-пашою на Родос, влучивши саме ту хвилину, коли вiйсько вже входило в здобуту твердиню i настав великий час грабування. Однак грабувати не було чого! Тiльки черстве камiння та безмовна чума. А тодi сiли на голодний плов у столицi, знов мали покiрливо ждати, кого з них прибере чорна смерть, i заздрiсними поглядами супроводжували щасливцiв, якi йшли за море а чи бодай пiд Едiрне. Пiзньо© осенi прийшла жахлива вiсть про смерть яничарського улюбленця Ферхада-пашi. Сулейман не простив сво╨му зятевi його грабувань в Анатолi© й Сiрi©. Щойно возвисивши Iбрагiма до звання великого вiзира, вiн вивiв iз вiзирського дивану Ферхада-пашу i послав його санджак-бегом у Смедерево i намiсником до Белграда. Це було неймовiрна пониження! Хоч би ж тобi румелiйським беглербегом, а то санджакбегом, нiби простого пашу! Не помогли благання Сельджук-султанi©, заступництво валiде, не злякався султан i загрозливого бурчання яничарiв, схожого на муркiт диких звiрiв у клiтках. Ферхад-паша, блискучий во©н, непереможний полководець, гроза вiдступникiв i невiрних, прибувши до Белграда, вирiшив показати Сулеймановi, на що вiн здатний, i з п'ятнадцятьма тисячами вiйська вирушив у Срем поколошкати там угорцiв. Переправившись через Саву й залишивши на рiчцi з незначною охороною судна, пiшли з вогнем i мечем по беззахиснiй землi, плюндруючи виноградники, палячи недопалене, грабуючи недограбоване, убиваючи все живе, що траплялося на шляху. Тим часом вiдважнi сербськi човнярi, пiдкравшись до турецьких кораблiв, попалили ©х, перебивши сторожу, а угорське вiйсько зненацька вдарило по розпорошених загонах Ферхада-пашi залiзним кулаком. З п'ятнадцяти тисяч вiсiм було вбито, кiлька тисяч попало в полон, тi ж, що кинулися назад, не знайшовши суден, тонули в Савi, лише одиницям пощастило переплисти каламутну, бурхливу рiку, серед тих плавцiв був i Ферхад-паша. Втрачено було все: людей, коней, зброю, знамена. Переможцi послали найкращих коней, знамена i полонених вельмож королевi в Буду, а зганьблений Ферхад-паша не вигадав нiчого лiпшого, як вирушити за кiлька мiсяцiв до столицi, сподiваючись, що його жона i султанська мати зумiють заступитися за нього перед Сулейманом i знову повернуть його на становище вiзира. А тим часом iз схiдних провiнцiй iшли новi та новi скарги на султанського зятя. Перебив там багато вiрних султановi вельмож, щоб загарбати ©хнi багатства. На Родос принiс Сулеймановi багатi дарунки, але собi взяв тисячократне бiльше. Намовляв яничарiв проти султана. Власне, цим Ферхад-паша мало рiзнився вiд iнших iсламських забiяк. Але провини сво© побiльшив поразкою вiд угрiв i сербiв у походi, в який його нiхто не посилав. Поразок султани не прощали нiкому. А тут ще угорський король зухвало вiдкинув пропозицiю Сулеймана про вiчний мир. Султан затявся. Не хотiв приймати Ферхада-пашу, посилаючись на зайнятiсть важливими державними справами. Довкола Топкапи зловтiшне шепотiли: - Якi державнi справи? Ця червонокоса вiдьма i мерзенний грек? А для справжнього во©на нема╨ часу? Султан урочисто провiв Iбрагiма в ╙гипет, супроводжуючи його кораблi (чого нiколи не бувало) на сво©й роззолоченiй барцi до Принцових островiв. Тодi (чого теж досi нiколи не бувало) зробив урочистий ви©зд по столицi разом iз султаншею Хасекi, яка сидiла в бiлiй iз золотом каретi, запряженiй бiлими кiньми, поруч iз падишахом, i обо╨ сяяли золотом i коштовним камiнням. Пiсля того Сулейман вирушив на лови до Едiрне, звелiвши Форхадовi-пашi прибути туди для звiту про сво© дi© у Белградi. - Нiщо не схоже так на вiйну, як лови. Тому султан сам очолю╨ полювання, сам жене звiра i стежить, щоб нiхто не ухилявся вiд сво©х обов'язкiв. Вставати рано, терпiти холод, спеку, дощ, долати бездорiжжя, щомитi бути зготовленим не просто до вбивства, а часом i до сутички, до смертельного двобою, коли нажаханий або поранений звiр кида╨ться на тебе, щоб тво©м знищенням здобути собi порятунок; ©сти ячмiнний хлiб i те, що сам здобув на ловах, пити воду зi струмкiв або й багновищ. Найкоротший шлях насичення для людини - хлiб i м'ясо. Так i життя. Нiяких вiдхилень. Для султана хлiбом була влада, м'ясо мав здобувати на ловах або на вiйнi. Сорок тисяч спахi©в, сотнi вельмож, три тисячi тiлохранителiв i добiрних яничарiв супроводжували Сулеймана в лiсах Фракi©. А на ©хнi стрiли й списи гнали звiра десятки тисяч загоничiв, пiднятих з усiх сiл цього краю. Цi люди навiть сплачували меншi податки в султанську скарбницю за те, що зобов'язанi були слугувати на ловах, заготовляти сiно й конюшину для тисяч коней i верблюдiв, були конюхами, верблюжатниками, псарями, сокольниками, загоничами. Всi лiси й гори сповнилися людським лементом, кiнським iржанням, ревiнням верблюдiв, собачою гавкотнею; звiрi рятувалися вiд смертi й нападали, рятуючись, на сво©х убивць мовчки, оленi летiли, мов вiтер, не зачiпаючи жодно© галузки, кабани проламувалися крiзь гущавини а несамовитiстю смертi, ведмедi в передсмертному пострибi здивовано ставали на заднi лапи i навiть убитi видавалися грiзними й могутнiми, так що Сулейман любив ©здити помiж убитих звiрiв i розглядати ©х з коня, немов повержених ворогiв на полi бою. Мав од того мовби юнацьку втiху в серцi, щось кипiло в ньому, нуртувалося, знов вiдчував подих безмежних просторiв, якi десь покiрливо ждуть, поки вiн прийде ©х здобувати, i був готовий до цього так само, як у перший день свого вступу на престол. Двiчi на тиждень вертався до розкiшного сераю в Едiрне над рiчкою Мерiч, де скликав диван, приймав iноземних послiв, вислуховував гонцiв з усiх кра©в свого безмежного царства. Сльотавого осiннього дня перед палац приведено кiлькасот болгарських, сербських, грецьких i македонських дiтей, узятих на податок кровi - девшiрме. Пригнанi султанськими емiнами через кам'янистi гори, привезенi в сiдельних тороках iз далеко© Боснi©, з берегiв Струзького озера i з берегiв солодководих слов'янських рiк, обiдранi, босi, худi, нещаснi, збитi в безладний тремтячий натовп, обв'язанi грубим мiцним канатом, дiти стояли перед палацом, i тiльки великi чорнi очi свiтилися ©м на змарнiлих лицях, очi ще й досi повнi слiз, страху i глибоко©, навiки зата╨но© ненавистi до тих, що вiдiрвали ©х вiд рiдно© кровi. А султан про©здив перед ними на чорному конi, весь у золотi, в хутрах, у коштовнiй збро©, i кiнь його весь був обнизаний такими коштовностями, що за них можна було б купити не тiльки натовп отаких маленьких рабiв, а цiлу державу. Втiшившись спогляданням майбутнiх захисникiв i опори iсламу, Сулейман звелiв пустити до нього Ферхада-пашу, який вимушений був, лютуючи й скрегочучи зубами, ждати прийому й тут так само, як перед тим у Стамбулi. Султан, пiдiбгавши ноги, сидiв на широкому розкiшному тронi, пускав погляд поза Ферхадом-пашею кудись у розмальовану арабесками стелю, безмовнi дiльсiзи кам'яними бовванами стовбичили коло дверей i по всiх кутках величезного Тронного заду, i жодного вельможi, жодного свiдка розмови, хоч би вже якогось жалюгiдного придворного писаря. Але Ферхад-паша вдав, що не зважа╨ нi на похмуре никання Сулейманового погляду, нi на пiдозрiлу порожнечу Тронного залу, нi на небажаних в його розмовi з султаном насторожених дiльсiзiв, яких було занадто багато тут сьогоднi. Вiн з'явився перед Сулейманом у розкiшному вбраннi, в сяйвi багатства, здоров'я, бадьоростi, дотепностi. Цiлуючи праву руку султановi, пожартував, чи справдi така бiла, пещена рука могла втримати меч, який розсiк мури Белграда й Родосу. Поклонився Сулеймановi сiрiйським ковчежцем iз золота й кришталю, у неймовiрно дорогих самоцвiтах, картаючи себе за непростиму забудькуватiсть, бо мав би пiднести султановi цей ковчежець з головою зрадника Джамбердi Газалi, вiд якого врятував престол чотири роки тому. Сулейман похмуро мовчав. Не вiдгукнувся па жарт, не подякував за колишню послугу, яку зробив троновi його зять. Ферхад-паша не збентежився. Ляснув у долонi, i його пажi внесли дво╨ чоловiчих i дво╨ жiночих убрань iз золототканого шовку, шитих по-перськи. - Вклоняюся вашiй султанськiй величностi й прекраснiй султаншi Хасекi,- п©днiс Ферхад-паша дарунки Сулеймановi.- Пiсля того, як мо© яничари погуляли серед кизилбашiв, у тих пропала охота бунтувати, ╨дине, до чого вони тепер здатнi: шити отакi вбрання. Сулейман нарештi вмилостивився. Прийняв дарунки. Звелiв обернути Ферхад-пашу дорогим кафтаном, подати йому на золотiй тацi купу дукатiв. Це збадьорило Ферхада-пашу, i вiн, не гаючись, перейшов вiд поклонiв, дотепiв i запобiгання до скарг. - Ви вiдторгли вiрного раба свого вiд свiтла ваших очей, мiй султане! - вигукнув вiн iз неприхованим докором. - Вiрнiсть доводять дiлами,- зауважив султан. - Дiлами? - Ферхад-паша вмить забув, що перед ним не просто сановний родич, а загадковий всемогутнiй повелитель. Всi образи, призбируванi протягом кiлькох рокiв, пiдсиленi гаремними шопотами, яничарським обожнюванням свого здобичливого пашi, вмить закипiли в ньому, вихлюпнулися нестримно й свавiльно.- Якими ж дiлами, мiй султане? Згадайте-но: хто бiльше гробив для вас iз дня вступу вашого на престол, як не Ферхад-паша! Чи сидiли б ви на цьому Золотому тронi, коли б не принiс я вам голову зрадника Джамбердi? Чи звався б султан Сулейманом, якби Ферхад-паша пiшов на змову з тим же Джамбердi, або а туркменськими ханами, чи з кизилбашами? А тепер вiд Ферхада-пашi вимагають ще якихось дiл? Я не злазив з коня цiлих двадцять лiт, я ходив з великим султаном Селiмом проти шаха i проти халiфа, я запекло бився з невiрними й зрадниками, зазнав ран - i за це мене, як собаку, вигнано з вiзирського дивану, послано жалюгiдним санджакбегом, а Сiрiя i ╙гипет вiдданi тому, хто ще жодного разу не махнув мечем! - Ти обдер нашi схiднi провiнцi© так, що вони досi нiчого не дають до скарбницi,спокiйно сказав Сулейман. Ферхад-паша мав би вичути в цьому споко© загрозу для себе, але, захоплений сво©ми звинуваченнями, вiн утратив будь-яку обачнiсть. - Я обдер? Подивимось, що лишиться вiд ╙гипту пiсля цього грека, який вашою милiстю ©сть i спить на золотi! А коли я щось брав з тих бунтiвникiв, то тiльки для того, щоб нагодувати цих бiдних, вiчно голодних ваших дiтей яничарiв! I за це мене з вiзирiв у санджакбеги? - Ти зганьбив навiть звання санджакбега. Допустив, щоб п'ятнадцять тисяч славетного iсламського вiйська були побитi п'ятьма тисячами невiрних. Зазнав ганебно© поразки, а тодi ще й ганебно втiкав. Чесний во©н повинен лишитися на полi бою. Як ти смi╨ш жити пiсля тако© поразки? Аж тепер Ферхад-паша належно оцiнив султанову передбачливiсть. Справдi, свiдки тут небажанi. Дiльсiзи не беруться до уваги. Вони нiмi, як мертвi. I все тут мертве, навiть цей султан, в якого не зворухнеться нiщо нi в обличчi, нi в закам'янiлiй постатi. Але ж вiн, великий во©н, царський зять, улюбленець яничарiв i всього вiйська, яке трима╨ оцей золотий престол, вiн живий, i вiн хоче жити! - Менi не жити? А кому ж тодi жити? Ви, ваша султанська величнiсть, чом же ви не вмирали зi сво©ми во©нами пiд Родосом? Мо©х п'ятнадцять тисяч побитi п'ятьма тисячами угрiв? А сто тисяч мертвих пiд мурами Родосу, який обороняло пiвтисячi невiрних? Чому ж не лягли ви, мiй султане, зi сво©ми вбитими? - Я здобув Родос, а що здобув ти? Просте запитання застало Ферхада-пашу зненацька. В цьому словесному змаганнi йому й так не судилося перемогти, бо падишах завжди ма╨ слушнiсть, а пiдлеглi можуть бути тiльки спровиненi. Та сподiвався хоч сказати султановi все, що вiн дума╨ про нього, нагадати про сво© заслуги, яких не вiдбере в нього сам аллах. I ось таке просте запитання: "А що здобув ти?" - i Ферхад-паша, попри все сво╨ нахабство, не знав, що сказати. Взагалi коли ти сто©ш, а твiй супротивник сидить, то вже цим вашi ролi визначено наперед: той, хто сидить, звинувачу╨, хто сто©ть - виправдову╨ться. Щойно подумав про це Ферхад-паша, як уся кров ударила йому в голову. Вiн ма╨ виправдовуватися? Перед ким i за що? - Я знаю, звiдки незлагода мiж нами!-вигукнув вiн.- Все це через цього солодкомовного негiдника Iбрагiма i цю сучку Роксолану! - Iди геть! - тихо, але вже не приховуючи погрози в голосi, сказав Сулейман. - Не пiду, поки не скажу всього! Поки не почу╨ш! Бо хто тобi скаже? Всi бояться. Всi нiкчеми. А я во©н! Я ходив у славнi походи з султаном Селiмом, коли ви ще обцiловувалися з сво©м греком. Я... Султан ворухнув пальцем, прокреслюючи в повiтрi поперечну риску, дiльсiзи миттю кинулися на Ферхада-пашу, вхопили його за руки, але вiн вирвався, вихопив кинджал. - Геть, без'язикi! Понищу всiх тут! Не пiдступай! Вони оточили його мовчазною впертою стiною, вiдтручували, вiдпихали вiд султанського трону, вiдганяли розсатанiлого пашу, який плутався в товстому килимi, зачiпався ногами за довгi поли свого негнучкого вiд золота кафтана. Не дався дiльсiзам i за дверима. Пройшов усiма палацовими переходами, вигукуючи образливi слова про султана й султаншу, тодi, позбувшись переслiдувачiв, не покинув палацового двору, а всiвся на мармуровiй лавi, поставленiй ще Баязидом Йилдиримом, який любив сидiти тут i дивитися на великий водограй, i знов став клясти Сулеймана, Iбрагiма, найлютiше ж гяурку, яка зачарувала цього нещасного володаря так, що вiн розганя╨ сво©х найбiльших во©нiв. Чи це почув Сулейман, чи йому сказали, що паша не втихомирю╨ться, але чаушi дiльсiзiв отримали велiння заткнути пельку несамовитому босняковi. Знов кинулися нiмi на Ферхада-пашу, i знов вихопив вiн свого ножа i став вiдмахуватися, але прибiгли ще новi чаушi з довгими важкими киями, i хвальковитого во©на було вбито безславно й ганебно, мов скаженого собаку. Вже мертвому Ферхаду-пашi вiдтяли голову його власним ножем, i згодом пiшов поголос, що цим ножем паша хотiв зарiзати султана. Тiло Ферхада-пашi пролежало коло бiло© мармурово© лави в палацовому дворi три днi. Вiдрiзана голова мовби промовляла до всiх, хто йшов на прийом до султана: "Пощади не буде нiкому!" За десять днiв до Едiрне прибув сумний кортеж iз чотирьох карет, супроводжуваних охороною з ╨внухiв. Валiде Хафса i дружина вбитого, обидвi в чорному, запрагли розмови з султаном, але Сулейман знов був на ловах, i ©м довелося ждати його ще цiлий тиждень. Коли повернувся, не мiг не прийняти матерi, валiде ж привела з собою i султанську сестру. - Ти вбив мого мужа! - закричала ще вiд дверей Сельджук-султанiя.- Тiшу сво╨ серце надi╨ю незабаром носити отаке вбрання й по тобi! Султан нiчого не вiдповiв. З жiнками не розправлявся. Звелiв вивести сестру i нiколи бiльше не пускати до нього. Не спитав про не© до само© смертi. Перед валiде спробував виправдатися. Не хотiв смертi Ферхада-пашi. Звелiв його тiльки ув'язнити за непокiрливiсть i самочинство. Капiджi© убили його в сутичцi, яка виникла з вини самого Ферхада-пашi. Але однаково винних уже покарано. Султанськiй матерi можуть показати голови страчених. Хафса, бгаючи сво© темнi губи, мовчала. Волiла б бачити iншi голови. Але не сказала сво╨му царственому синовi про сво╨ зата╨не бажання. На ранок ви©хала до Царгорода, а поперед не© полетiв султанський гонець з посланням до Хасекi-султаншi, в якому Сулейман запрошував ©© вiдвiдати його самотню холодну оселю на Мерiчi й привезти з собою дiтей, за якими скучили його очi й серце. Кизляр-ага отримав повелiння влаштувати по©здку султаншi з належною урочистiстю i з усiма потрiбними зручностями. Не було сказано, чи великий ╨внух особисто теж ма╨ супроводжувати Роксолану, а чи повинен лишатися з царственим гаремом, якого не смiв полишати без нагляду нi вдень нi вночi, а тут повернулася вiд султана валiде i, довiдавшись про Сулейманову примху, поклала край ваганням головного стража гарему, заявивши, що кизляр-ага залишатиметься там, де перебува╨ вона, султанська мати, поки вона жива. Пiсля ©© смертi можуть робити що завгодно, але тим часом вона виступа╨ як хранителька звича©в i обов'язок свiй перед аллахом сповнить до кiнця, твердо, не пiддаючись нiяким слабостям i згубним пристрастям, бо ж недарма застерiгав пророк: "Тi, хто слiду╨ за пристрастями, хочуть вiдхилити вас великим вiдхиленням". Для Хасекi в дорозi досить вiрно© охорони з ╨внухiв i досвiдченого мiхмандара [57], який щойно супроводжував ©©, султанську матiр. Уперше вiд того дня, коли, зiйшовши з кадриги Сiнам-аги, ступила на царгородську землю, Роксолана ви©жджала iз столицi. За брами сералю, за пощербленi мури й залитi холодними зимовими дощами рiки, на простiр, на волю! Якби могла, впала б на колiна в глизяву холодну глину i молилася всiм богам на свiтi, ©© уста впивалися вiтром волi, серце рвалося з грудей вiд щастя й захвату, лише тепер усвiдомила, яка вона молода - всього лиш двадцять лiт!-i як багато щастя могла б зазнати в життi, якби мала те, чим володiв безлiч людей на свiтi без нiяких зусиль,- волю й рiдну землю. Не мала нi того, нi того, змушена була виборювати собi волю по крихтi, а замiсть землi рiдно© вдовольнитися чужиною, лихою i жорстокою, яка вже стала вiтчизною для ©© дiтей. Двадцятилiтньою мала вже тро╨ дiтей! ©© дiти - султанськi дiти! I вона коло них - султанша, володарка цi╨© землi, в яку приведено ©© рабинею. Порятунок, опора, надiя - тiльки в дiтях. Корчилася вiд само© думки про те, яких принижень зазнала в цiй землi, пригортала до себе дiтей, не вiдпускала й на мить. Рятуйте мене, порятуйте, вознесiть. Перед вiд'©здом зустрiлася з валiде. - Чи не затяжка дорога для недужого Мехмеда? - спитала султанська мати. Хотiла б лишити первонародженого в сералi, вiддаючи Роксоланi ©© недоноскiв! - Султан хоче бачити всiх сво©х дiтей,- намагаючись надати голосовi ласкавостi, вiдповiла Роксолана,-його величнiсть скучив за сво©ми дiтьми. - Надворi зима,- нагадала валiде. - Хiба воля його величностi ма╨ узгоджуватися з порами року? - Сини падишаха належать державi,- терпляче пояснила султанська мати. - А хiба держава не там, де падишах? - знов упертим запитанням вiдбилася вiд не© Роксолана.- Чи, може, ми з вами станемо противитися царственiй волi його величностi? Валiде промовчала. Вiдступилася. Не пробувала навiть посилатися на коран. Може, й про Мехмеда заговорила лиш для годиться. Все ж побажала щасливо© дороги i застерегла служебок, щоб не простудили султанських дiтей. Чотириокий теж проводжав. Як завжди, мовчки, тiльки зирив сво©ми очиськами недовiрливо й вороже, але що та ворожiсть, коли вона лишалася за брамами Баб-ус-сааде i за брамами Царгорода! Роксолана ви©здила через Едiрне-капу. Попереду вже було послано десять великих повозiв, запряжених волами, з усiм необхiдним для подорожi: посудом i провiзi╨ю, килимами, постелями, баранами й курми в клiтках, з сiном i вiвсом для коней, навiть iз дровами, бо в ханах i караван-сараях не було нiчого, крiм чотирьох стiн. Схiднi люди гидували користуватися чужими речами, кожен вiз iз собою все сво╨, до того ж нужденний побут кочовикiв за тисячолiття навчив задовольнятися якнайменшим, окрiм, того, коли б у караван-сараях зберiгалося сво╨ начиння, килими, мiндери, довкола них неминуче збирався б бруд,- цей розсадник страшно© чуми,- а так досить було побризкати кам'яну пiдлогу та промести ©© вiничком - i мiсце для нiчлiгу готове. Воловi запряги з людьми мiхмандара, якi мали готувати мiсця для вiдпочинку султаншi i ©© двору, вiдправлено за три днi поперед урочистого кортежу. Вдосвiта того дня, коли Роксолана мала покинути сераль, вулицями Стамбула вiд Айя-Софi© до Едiрне-капу промчали кiннi султанськi капiджi©, гучно ляскаючи канчуками i завиваючи дикими голосами: "Савул! Достур!" - "Дорогу! Бережись!" Бо коли покотиться вулицями бiла, уся в золотi карета з баш-кадуною падишаха, кожного, хто попадеться на шляху, мали вбивати, як собаку. Тому Стамбул проводжав Роксолану з настороженiстю i прихованою ненавистю. Султанша ©хала вулицями столицi нiби уособлення насильства, i нiхто не хотiв знати, яка далека вона була вiд само© думки про щонайменше насильство. Та хто б став ©© питати чи зазирати ©й у душу, коли попереду й з бокiв скакали на чорних конях зарiзяки й знай завивали: "Савул! Достур! У карету Роксолани було впряжено шестеро коней. Це був доволi просторий екiпаж, щiльно оббитий зсередини червоною в золотих вiзерунках повстю, вистелений волохатими хутрами й товстими килимами для тепла й затишку, хоч для тепла ╨внухи щоразу вкладали в карету пласкi мiднi жаровнi з розжареним вугiллям, прибираючи тi, якi вже вихолоди. За першою каретою ©хала друга - теж шестикiнна, далi два чотирикiнних кабрiолети i вiсiм парокiнних гарб. Роксолана мала коло себе Мiхрiмах i малесенького Селiма, помагала ©м молода вродлива рабиня, а мудра уста-хатун, якiй багато разiв доводилося перемiрювати цю дорогу, скрашувала султаншi затяжливу й тяжку зимову подорож сво©ми мудрими бесiдами. В другiй каретi був Мехмед iз сво©м вихователем Шемсi-ефендi, у кабрiолетах хазнедар-уста везла вбрання i коштовностi Роксолани, ©хали там султаншинi служебки i няньки Мiхрiмах i Селiма, гарби були наповненi всiляким добром, без якого такiй високiй особi не личило вирушати навiть в одноденну подорож, а тут iшлося не тiльки про тиждень шляху, а й про побут у султанському сера© в Едiрне, де, ясна рiч, усе потрiбне для султаншi i ©© дiтей могло й знайтися, але ©й могло б забракувати звичних речей, а це вже не годилося. Звичнi речi! Багатство! Розкiш! Чи думала вона про таке ще зовсiм недавно? Тепер сидiла в цьому розкiшному повозi, до самих очей закутана в пухнастi червонi соболi, яким не було цiни, семимiсячний Селiм лежав у золоченiй колисочцi, закушканий сiрою бiлячою ковдрочкою, Мiхрiмах, теж у дорогому хутряному вбраннi, дерлася до матерi на руки, лепетала: "М-ма, м-ма!" А Мехмед уже почав говорити, щодня вимовляв новi й новi слова, мова з нього так i лилася - чужа мова! Тiльки вночi, без пiдслухiв i пiдглядачiв, плачучи над першим сво©м сином, шепотiла йому рiднi слова "Синочку мiй! Дитино моя!" - а вголос боялася промовити бодай слово, щоб не сполохати сво╨ нетривке щастя, не вiдлякати насторожену долю. Поневолено тiло ©©, поневолено й дух. Шлях до висот iз цього поневолення пролягав через поневолення ще бiльше. Нiчим i нi перед ким не виказати сво╨© туги за тим, що зосталося спогадам, нiкому не дозволити бодай кра╨м ока зазирнути туди, побачити ©© найбiльший скарб. Рiдний батькiвський дiм у Рогатинi. Вiн тепер iснував чи й не iснував. Жив у спогадах. Бачила його на свiтанку, коли схилялася над заснулим дитям, i довгими днями, коли вiяли над садами гарему гнилi пiвденнi вiтри, бачила в тяжкiй чорнiй темрявi з-поза стамбульсько© чуми й при свiтлi мiсяця i зiрок теплим лiтом, вона бачила його з висоти, з рогатинського валу, i знизу, вiд Львiвсько© дороги,- тодi видавалася сама собi зовсiм маленькою, а батькiвський дiм розростався на пiвсвiту i свiтився сво©ми дерев'яними стiнами, нiби сонце. Бачила його безсонними ночами i вдень, приходив у ©© сни, i тодi, прокинувшись, стогнала вiд розпачу i ридала, ридала за навiки втраченим. А треба було жити. Коли носила в сво╨му лонi перше дитя, валiде пустила поголос, що родиться шайтан. На вашу ж погибель! Гульфем i Кiната, якi вiд заздрощiв готовi були задушити маленьку Хуррем, прибiгали з удаваними спiвчуваннями, налякано шепотiли про страшнi розмови, якими, нiби павутиною, обплутують ©©, зiтхали й охкали, а самi зирили на кволе, нiкчемне дiвчисько: чи не кинеться у Босфор? Нi, не кинулась! Народила сина, тодi народила ще дитя i ще. Ствердилася й утвердилася в дiтях - i вже не мала вiдступу. Назад дороги не було. На все життя була прикута до цi╨© землi, i дiти ©©, вирiсши, вважатимуть ©© рiдною, а про ©© вiтчизну не захочуть i слухати. Так само й про мову, бо що мова без вiтчизни? Хiба що згадають коли-небудь пiснi, якi виспiвувала над ©хнiми колисками, виспiвувала тихенько, щоб нiхто не почув: "Коли турки воювали, бiлу челядь забирали: i в нашо© попадоньки взяли вони три дiвоньки. ╙дну взяли попри конi, попри конi на ременi, другу взяли попри возi, попри возi на мотузi, третю взяли в чорнi мажi. Що ю взяли попри конi, попри конi на ременi, тота плаче: "Ой боже ж мой! Косо моя довгенькая! Не мати тя розчесу╨, возник бичем розтрепу╨!" Що ю взяли попри возi, попри возi на мотузi, тота плаче, тота кричить: "Ой боже ж мiй, ножки мо©, ножки мо© бiлесенькi©! Не мати вас умива╨, пiсок пальцi роз'©дав, кровця пуки [58] залива╨ Що ю взяли в чорнi мажi, тота плаче, тота кричить: "Ой боже ж мiй, очка мо©, очка мо© чорненькi©! Только орсак [59] проходили, а бiлий свiт не видiли!" Хотiла б полинути на Вкра©ну, покликати з собою дiток сво©х. У нас гори золотi©, у нас води медовi©, а травоньки шовковi©, у нас верби грушки родять, у нас дiвки в злотi ходять. Хотiла - i не смiла. Тепер везла сво©х дiтей по ©хнiй землi. Вперше для них i для себе само©. Розбагнена дорога, старi оливи простягають до холодного неба покорчене чорне гiлля, мов безсилi рабинi. Вiтер iз слiпою жорстокiстю шарпа╨ високi свiчки зелених кипарисiв, i вони загрозливо розгойдуються - от-от зламаються й упадуть. Про©хали селище Чумлiкой, валка розтяглася безмiрно, кiннi ╨внухи, невдоволено покрикуючи, намагалися збити ╞© докупи, старий товстий мiхман-дар часто пiд'©здив до Роксоланино© карети, хилив у поклонi головешку, на якiй намотано було цiлу скирту тканини, щось бурмотiв: чи то пробачення, чи просьби - не розбереш. Роксолана вiдмахувалась: дайте спокiй, у мене дiти! Надвечiр усе ж добралися до села Кучук Чекмедже, де було аж п'ять ханiв для подорожнiх, але для султаншi з дiтьми приготовано двi грецькi хатини, в яких пiсля господарiв лишилися тiльки старi, грубо мальованi iкони на стiнах та незгаснi лампади пiд ними. Вiд тих образiв та лампадок аж рiзонуло Роксолану по серцю. Не заснула до ранку, просидiла над колисочкою малого С╨лiма, присвiчуючи собi мiдним каганчиком, читала якусь книгу з тих,, що везла у поклажi. Везла дiтей i книги - ╨диний порятунок для зранено© душi. На ранок було сонце, вiтер ущух, земля похило пiдiймалася , до неба, тодi погорбилася, дорогу перетяло невисоке гiрське пасемце, а за ним була затишна долина, звана досить загрозливо: Харамiдере - долина розбiйникiв, i там мали ночувати. Поминули великий караван верблюдiв, що вже зупинився на нiчлiг. Верблюди пiдломавши ноги, зготувалися спати. Розташованi були великим колом, головами назовнi. Всерединi кола складено паки товару, купцi палили багаття. Роксолану знов влаштовано з малими в грецькiй хатинi, яка належала священиковi. Знов мала провести нiч iз сво©ми давнiми темноликими богами, якi скорботно позирали на не© з-над лампадки. Написала коротенького листа до султана, вiдiслала гонцем, трохи подрiмала. Далi шлях iшов на Сiлiврiю. Через селище контрабандистiв Каракли-Кйой, повз засипаний пiсками Кумбургас дорога вивела валку над море. Скiнчилася багнюка, лишилося позаду непрохiддя, шлях стелився твердим каменем, правобiч здiймалися пологi горби, по лiву руку шумiло море, таке вiльне й погiдне, що душа летiла на його простори, як птах, i мовчки ридала вiд захвату. Обiд влаштовано в селищi Бургадос перед ханом. Далi по дорозi зустрiлися величезнi табуни коней. На продаж до Стамбула. Незмога уявити, скiльки коней прода╨ться в столицi. На Аврет-базарi коней продають разом з людьми. Гнали коней не турки й не болгари. Роксолана впiзнала цих людей з одного погляду. Маленькi, жилавi, бруднi, великi луки за спиною, притороченi до сiдел, аркани, кошми, турсуки з кумисом - татари! Точнiсiнько такi самi, як i тi, що везли ©© з Рогатина й продавали на рабському торзi в Кафi. Рiдна кров султансько© матерi, отже, й у султана якась частка татарсько© кровi - i в ©© дiтях! Горе, горе! Яке страшне життя: убита змушена стати рiдною сво╨му вбивцi. Чи ж буде колись вiдомщення за содiяне i чи вичерпа╨ться довготерпiння людське й господн╨? На конак стали в Сiлiврi©. Великий город. З одного боку гора, з другого - скеля, пристань для султансько© барки. З чотирьох ханiв для султаншi люди мiхмандара вибрали той, у якому були двi жалюгiднi кiмнатки. Бо всi iншi збудованi були за турецьким звича╨м так, що в них люди й худоба не роздiлялися, тiльки й того, що для людей мiж колонами, якi пiдтримували покрiвлю, були кам'янi пiдвищення, де можна було розкласти вогонь, зварити ©жу й сяк-так зiгрiтися. Дим, сморiд вiд верблюдiв, ©дкий кiнський пiт, нечистоти - ось що таке хан. Кiмнатки для султаншi й султанських дiтей вистелено килимами, нагрiто жаровнями, з курильниць струменiли мiцнi аромати аравiйських бальзамiв, якi очищали повiтря вiд смороду й вiд пошестей, Роксолана сама погодувала Мехмеда й Мiхрiмах, дала груди ненажерливому Селiмовi, який щохвилини ревiв, вимагаючи молока, тодi звелiла приготувати ©й одяг па завтра, вибрала собi на нiч книгу. То був трактат арабського фiлософа Iбн Рошда, званого в ╙вропi Аверроесом. Iбн Рошд писав, що нема нiчого всеосяжнiшого за матерiю i що бог - це i ╨ вiчна природа. Вiн не хотiв визнати безсмертя душi, вiдкидав мiф про потойбiчне життя i воскресiння. Коли так, тодi кому ж молитися i па що сподiватися? Хiба вона не була вже мертвою, похованою навiки i хiба не воскреса╨ тепер, не возноситься поволi, несмiливо, але вперто й невпинно? Чи все це сон i мана? Нi, вона випручу╨ться з-пiд влади темних сил, вона здобува╨ втрачену волю - i ця подорож перше свiдчення цього,- та чи може повернутися до людини воля, коли в душi нема╨ вiри? В що мала вiрити? У бога? Але вiн покинув ©© конати, вiдмовився вiд не©, вiддав боговi iншому, i тепер ©© душу терзала провина вiдступництва. Та чи ж може бути спровиненою жертва, яку роздирають, не бажаючи помиритися мiж собою, два дикi звiрi? В любов? А хiба справжня любов може починатися з рабського уярмлення тiла? Султан увiйшов у не© не через душу, а через тiло - i вже не було чисто© любовi, а тiльки ганьба й гiркота. Може, у зорi, в небо, у сяйливi висоти? Може, може... Вона спала, як пташка на гойдливiй гiлцi. Ледь склепить повiки - i вже здрига╨ться вiд щонайменшого шереху. Сама дивувалася: де беруться сили, як живе? Серед ночi в ханi зчинився переполох. Прибув царський гонець. Лист вiд султана для кохано© Хуррем. Не годилося б будити султаншу так пiзно, але воля падишаха вища за будь-чий спокiй. Власне, Роксолана вже й не спала. Лист був короткий i не вимагав вiдповiдi. Султан ви©жджав назустрiч сво©й Хасекi. Вiйсько обставляло шлях вiд Сiлiврi© до Едiрне. Хай його султанша з царственими дiтьми подорожу╨ спокiйно й щасливо. Iз Сiлiврi© дорога йшла на Чорлу. На горах виднiлися залишки античного муру, збудованого вiзантiйським iмператором Анастасi╨м для захисту вiд болгар. Тисячолiтнi уламки. Тут усе було старе, може, колись славне, усе було iсторi╨ю. Сiлiврiя, про яку писали ще Геродот i Страбон. Вимощений пощербленими плитами шлях понад морем, де колись був убитий iмператор Марк Аврелiй. Цей тисячолiтнiй мур. Назви, спогади, ру©ни. А що ©й iсторiя, коли мала вже свою власну iсторiю, перед якою блiдне все знане в людських дiях. Дорога повертала вiд моря, вiддалялася вiд вiльно© стихi©, губилася в погорбленостi материкового простору. Прощайте, морськi води, прощавай, вiльний вiтре, гiркий запах розкутостi, з богом, нере©ди, тритони, дельфiни, боги та боженята! Обiдали в Канiклi. Невеличке село, але мало чотири хани i джамiю для правовiрних, хоч жили тут здебiльшого греки. Знов назустрiч табуни татарських коней, якi переправлялися через рiчечки Ятiгiсу i Бахулдересу. На нiч прибули в Чорлу. Город ще бiльший за Сiлiврiю. Три джамi©, грецька й вiрменська церкви. Кiлька ханiв i навiть велике медресе, збудоване великим вiзиром султана Баязида Чорлулу Алi-пашою. Був родом звiдси, починав з простого вугляра, тодi опинився у султанському гаремi, вiд простого ╨внуха дiйшов до звання кизляр-аги, згодом став великим вiзиром. Не принiс щастя сво╨му султановi. Саме на рiвнинi коло Чорлу вiйсько Баязида було розгромлене його сином Селiмом, i султан змушений був поступитися троном. Вiдплата не забарилася. Через вiсiм рокiв Селiм на шляху з Едiрне до Царгорода помер у цьому ж таки Чорлу, де бився колись iз рiдним батьком. Стрiчати султаншу вийшли мiсцевий кадiй i кехаята - староста. Хилили голови у важких тюрбанах, прикладали до грудей стуленi човником долонi. Все мовчки. Без слiв. Тiльки метали холоднi стрiли поглядiв. Проклята гяурка. Проклята, проклята! В наступнi два днi брезклий мiхмандар i його ледачi ╨внухи не могли знайти примiщень для конаку нi в Карашаранi, нi в Бургасi. Не помагали нi грошi, нi погрози, нi просьби. Всi вперто твердили: чума. Нiхто не хотiв брати па себе риск. Такi високi особистостi, а в них мор. Довелося двi ночi провести в повстяних шатрах. Дорога була жахлива. Потоки, багновиська, розламанi мiстки, баюри. I це шлях, яким ма╨ ©здити сам султан! За Бургасом, коло Мурад Тепесi, зустрiвся караван верблюдiв, ведений миршавим похнюпленим вiслюком. Везли деревне болгарське вугiлля у Царгород джебедже©там [60], як для гарматного пороху потребували тiльки вугiлля з родопських лiсiв. Вiслюк тюпачив, звiсивши велику голову, i довжелезний караван слухняно плентався слiдом за ним. Осел - повелитель. Тут усi повелителi. Повелителi ослiв, верблюдiв, буйволiв, караванiв, табунiв, зграй. I над людьми повелителi, хоч люди й норовлять щоразу скинути цей тягар iз сво©х плечей. То тiльки худоба пасеться там, куди прижене ©© пастух. Люди - нi. Не повиннi б. Перед Карклiсе, що лежало в передгiр'© Родоп, шлях роздiлявся. Лiвий був на Едiрне й Угри, правий - на Молдавiю, Польське королiвство. Ох, повернути б на правий шлях та й по©хати через гори й рiки i опинитися у Рогатинi, в батькiвськiм домi, струснути з себе все, що з нею було, як лихий сон, знов стати веселою, безжурною Настасею, побiгти до суворого вiкарiя Скарбського i слухняно процитувати вiрш Горацiя про швидкоплиннiсть життя, якого Настася нiяк не могла збагнути i знай смiялася над поетом, що оплакував якогось Постума з його зморшками й старiстю! Але вже ви©здив ©й назустрiч з лiво© дороги сам Сулейман у супроводi цiло© тисячi блискучих вершникiв, насувався на не©, весь у золотi, в сяйвi самоцвiтiв, заслiплював, спалював, нищив усi ©© зухвалi думки, намiри й забаганки. Знов ставала рабою, хоч i вельможною, знов падала в пониження, хоч i вознесена безмiрно над цим жорстоким свiтом. Простелено було просто посеред багнюки червоне сукно, султан злiз iз свого чорного коня, став на те сукно, пiшов назустрiч бiлiй каретi, дверцята вiдчинилися йому назустрiч, двi бiлi руки, випростуючись iз пишних хутер, простяглися до нього, вiйсько кричало завчено: "Падишах хим чок!" Забулося все, горiв батькiвський дiм, пристанище ©© невпокореного духу, спалахували ©© мрi© - i звiдки ця пожежа? А вогонь загорався зовсiм не там, де б шукала його Роксолана або й сам султан. Ще тiльки жеврiв, кривавився болючою раною, прита╨ний i прихований, загнаний у найнеприступнiшi глибини султансько© столицi, але вiд того ще страшнiший. Яничари, довiдавшись про смерть свого улюбленця Ферхада-пашi, заридали вiд горя й вiдчаю. Хто тепер поведе ©х на здобич i з ким пiдуть i чи й пiдуть коли-небудь, а чи мають скнiти отут, коло казанiв iз пiсним пловом довiку? Валiде сторожко приглядалася до того, що твориться в яничарських ортах. Не квапилась. Мала тепер досить часу. Лишалася в столицi сама. Не мала нi суперникiв, нi ворогiв - самi тiльки спiльники в доброму й лихому. Коли в казанi закипiло, хай довариться чорба до кiнця! Морю треба дати розгойдатися, щоб вихлюпнуло високi хвилi на суходiл. Вона сидiла коло яничарського моря i, пiдiбгавши сво© темнi губи, терпляче ждала. Ждала, поки Роксолана розбагненими зимовими дорогами просувалася повiльно назустрiч сво╨му повелителю. Ждала, поки по╨днаються тi дво╨ i забудуть в обiймах увесь свiт. Ждала, коли зможе завдати удару найболiснiшого й остаточного. Як сказано: "А коли сотворите велике побиття, то змiцнюйте узи". Лiпшо© нагоди, щоб знищити ненависну гяурку, валiде вже не могла сподiватися. Сама була винна, що пiдпустила цю укра©нку до свого царственого сина занадто близько, самiй треба було й спокутувати провину. Султан вийшов iз послуху, так нiби ця маленька роксоланка зачарувала його. Валiде сама була маленькою жiночкою, вiрила в силу таких жiнок, та водночас i кривдно ©й було, що не змогла заволодiти колись султаном Селiмом так, як ця чужинка - ©© сином. Хiба можна таке стерпiти! Пробувала посварити султана з Хуррем - марно. Непомiтно, через одалiсок, пхала Хуррем проти свого сина - та не пiддавалася, виказувала перед падишахом таку чарiвливу сумiш покори й зухвалостi, що для нього весь свiт замкнувся у бiлотiлiй, золотокосiй рабинi. Чужинка лякала валiде сво╨ю майже хворобливою запеклiстю в осяганнi мов i знань. Домагалася нових i нових учителiв, сидiла в султанських книгозбiрнях - навiщо? Султанська мати задумала завдати удару цiй дикiй чужинцi в найболючiше мiсце душi. Торiк намовила сво©х кримських племiнникiв, якi нiяк не могли подiлити ханського трону пiсля смертi славного Менглi-Гiрея, напасти на укра©нськi землi. Сорок тисяч татар пiшли на Волинь i в Галичину, стали кошем пiд Мостиськами, розсипали навсiбiч летючi загони грабiжникiв-людоловiв, земля стала попелом. Забрано тисячi люду, виведено всю худобу, пограбовано збiжжя, нiчого не лишилося там, де ступив татарський кiнь, валiде ждала, коли Хуррем побiжить до султана, плакатиме, клястиме й дорiкатиме, а та затялася - i нiкому нiчого. Валiде не стерпiла. Покликала до себе Хуррем, спитала, чи вона чула, що вчинили в ©© землi татари. - А чи ваша величнiсть чули, що московський великий князь завоював Казанське ханство? - зухвало спитала Роксолана. - Ти радi╨ш? - Повiдомляю вам, моя валiде, так само, як ви повiдомили про сплюндрування мо╨© нещасно© землi. Окрiм розуму й зухвалостi, гяурка володiла ще незбагненною хитрiстю й передбачливiстю. Це вона вгадала зата╨ну думку валiде про возвеличення Iбрагiма до сану великого вiзира й одруження з Хатiджею i перша сказала про це султановi. Хоч i знала, що валiде щомитi зможе знищити ©©, розкривши падишаховi та╨мницю появи гяурки в його священному гаремi, але не боялася нiчого! Та й султан, коли його мати якось натякала, що могла б розкрити йому очi на походження одно© занадто дорого© для нього людини, недбало вiдмахнувся i не захотiв слухати. Волiв жити iз заплющеними очима, слiпим, незрячим! Яка ганьба! Кiлька тижнiв валiде з неймовiрною обережнiстю вивiдувала Через кизляр-агу, хто може бути вiрним, на кого можна покластися, у чи╨му серцi палав найчистiший вогонь вiри ©© боротьби за вiру. Прикликала до себе великого будiвничого Коджа Сiнана, довго й докладно викладала йому свiй намiр спорудити в Ускюдарi велику джамiю свого iменi, терпляче слухала мудрого художника, намагалася уявити собi, як росте ©© мечеть,- цеглина за цеглиною, камiнь за каменем, колона за колоною, напис за написом. Усе, що робиться на вiки, вимага╨ терпiння, упертостi й часу. Вона не шкодувала часу нi на що. Змалку звикла тримати себе в шорах, i хоч як рвалися з не© темнi пристрастi, успадкованi вiд цiлих поколiнь диких предкiв, жорстоко заганяла ©х назад, i тiльки чорна смага на губах видавала ©©, виказувала, якi страхiтливi пожежi палають у нiй. Роксолана гостювала у падишаха цiлих два мiсяцi. Приймала разом iз султаном послiв, ©здила на лови. Для цього довелося вчитися триматись на конi, i ©й придiлено було молодого султанського конюха Рустема, який з понурою ввiчливiстю навчав цього мистецтва сановну вершницю. У тi ночi над шумливим Мерiчем, серед пущ Румелi©, пiд хмарами, що припливли, може, й з-за Дунаю, зачатий був третiй син Роксолани, що мав стати найбiльшою ©© любов'ю, найбiльшим болем, ©© смертю. Коли ж прискакали царськi гонцi до столицi й повiдомили, що царствена султанша з августiйшими дiтьми ма╨ намiр повернутися у священну неприступнiсть Баб-ус-сааде, султанська мати звелiла кизляр-азi зiбрати вночi найдовiренiших. Пташка летiла в сiть. Вiдiрвана вiд султана, втрачала всю свою силу. Сулейман, не маючи бiля себе чарiвницi, вимушений буде пристати на всi умови. Сходилися у поко© самого кизляр-аги. Знехтували найсуворiшi приписи. Порушили священну недоторканнiсть гарему. Грубi чоловiки, несучи з собою сморiд немитого тiла, гiрких димiв, негоди, топтали товстi килими, по яких ступали тiльки вузькi бiлi ноги красунь, що ©х вели до султансько© опочивальнi. Але коли ж то було? Давно вже не водили до ложницi падишаха наляканих молоденьких рабинь - ходила тiльки ненависна гяурка, зла чарiвниця, пiдступна чужинка, вiд яко© треба було порятувати не тiльки султана, а й усе царство. Рятiвники прийшли глупо© ночi. Зата╨но, тихо, незграбно протискувалися до покою кизляр-аги, сiдали на червоних килимах, пiдкладали собi пiд боки шкiрянi й парчевi подушки-мiндери, брали грубими руками коштовнi чашi з шербетом, подаванi ╨внухами. Тут були мулли вiд великого муфтiя, кадi© вiд головного кадiя Стамбула, яничарськi аги - суворi во©ни, яничари золотого обруча, вознесенi ще султаном Селiмом, який був справжнiм батьком цього непереможного вiйська i вiв його вiд перемоги до перемоги рукою суворою, але вмiлою i турботливою. На сво©х повстяних шапках аги мали цiлi снопи рiзнобарвного пiр'я. Що старiший i заслуженiший ага, то бiльший снiп пишного пiр'я прикрашав його шапку, так що воно вже й не трималося купи, i доводилося те пiр'я чимось зв'язувати. Султан Селiм перший здогадався дарувати яничарам для цього золотi обручi. Так з'явилися яничари золотого обруча. Кiльком агам даровано було по два, а дво╨ навiть удосто╨нi були трьох золотих обручiв, але тi во©ни вже були такi старi i так посiченi в битвах, що померли слiдом за грiзним султаном, i тепер тут, у кизляр-аги, найвищими були аги двох золотих обручiв. Не вiд Сулеймана, нi! Кизляр-ага сидiв пiд стiною на довгастому шкiряному матрацику, пiдiбгавши пiд себе ноги, обгорнувшись широким теплим халатом. Мовчки кивав прибулим. Показував ╨внухам, щоб давали подушки гостям, пiдносили чашi. Яничари розсiдалися на килимах, так само мовчки дивилися на чорного ╨внуха. Хто вiн i що? Навiть його iменi нiхто не знав. Коли треба, називали: кизляр-агасi-ефендi. Ото й усе. А чи знав вiн сам щось про себе? Звiдки вiн, з яких кра©в, де його рiдна земля, яка рiдна мова? Тут вiн був ворог усiм i всi були його ворогами. А з ворогами як? Доводиться бути терплячим до часу. Посилав кого треба i куди треба - мовчки. Не вiдав почуття прихильностi, осягнув умiння слухатися i виконувати велiння. В його руках часто опинялися долi найбiльших людей, аж до муфтiя i великого вiзира - вiн сприймав це як належне. Бо ж вiдав найбiльшим скарбом iмперi©: жiночим тiлом. Життя людське в його очах не важило нiчого. Не змигнувши оком, вiн мiг вiддати велiння когось задушити, зарiзати, утопити в Босфорi. Могутнi мури Топкапи надiйно берегли всi та╨мницi. Навiть на цьому зборищi нечестивих змовникiв кизляр-ага не зрадив сво╨му узвича╨нню. Тiльки ледь помiтна посмiшка прослизала по його устах - погордлива i поблажлива. Що йому всi цi люди. Позбавлений бажань i пристрастей, пiднятий над метушнею щоденностi, байдужий до дрiб'язку й ницостi, хоч i був виконавцем волi султансько© матерi, водночас думав про бiльше. Знав, що валiде, прийшовши сюди, намовлятиме цих розлючених во©нiв лише протi© султаншi Хуррем, нi словом не згадавши свого зятя Iбрагiма, а вiн сам не мав нiчого супроти султансько© жони, зате готовий був поставити весь свiт проти пронозливого грека, щоб, може, зайняти мiсце великого вiзира. Але сьогоднi тут мав мовчати й ждати всемогутньо© валiде. Вона прийшла, коли вже всiм нетерпеливилося. Уся в бiлих хутрах, метала чорнi блискавицi з очей. Рiшуче зiрвала з обличчя яшмак, не ховала сво╨© вроди, сво©х темних рiзьблених уст, свого хтивого черкеського носа. - Хто ви? -крикнула до старих яничарiв.- Во©ни чи мокрi кури? А чалмоносцi? Чому мовчать ревнителi вiри? Дала змогу обдумати сво© гнiвнi слова, далi кидала мовчазним чоловiкам тяжкi, зболенi звинувачення, мовчала, вичiкуючи, знов i знов жбурляла на них страшне й незвичне. - Чи ви не бачите, що все гине? Доки будете терпiти? Гяурка тру©ть мого царственого сина! Народжу╨ нашому падишаховi вiдьомських недоноскiв! А вiн нiчого не бачить, бо на нього наслано злi чари! Мехмед кволий плоттю i тiльки ганьбить царський рiд! Селiм червоноголовий, як кизилбаш, як ця вiдьма з Укра©ни! Тiльки невiрна може навчитися такого чарiвництва! I тiльки ви можете порятувати султана вiд цього наврочення! Якийсь з людей, муфтiя, несмiливо вiдкашлявшись у червонястiй сутiнi, прохрипiв: - Великий муфтiй - хай аллах подовжить його днi - заявив, що коли преславний падишах вважа╨ розлучення з цi╨ю гяуркою за грiх, то вiн той грiх розкладе на всiх правовiрних, i кожному припаде так мало, що аллах i не помiтить. - Нiщо не може противитись волi аллаха,- зауважив один з кадi©в. - Чу╨те? - вигукнула валiде.- Сказано ж бо: "I вбивайте ©х, де зустрiнете, i виганяйте ©х звiдти, звiдки вони вигнали вас: адже спокуса гiрша, нiж убивство!" Вона встала i швидко вийшла, не ждучи нiчи©х слiв,- нi запевнень, нi розпитувань. Була й нема. Пiсля не© пiдвiвся кизляр-ага. Мовчки махнув довгими руками. Щоб розходилися так само пота╨мно, як i збиралися. I думали над словами султансько© матерi. А коли обдумають як слiд... Знак був даний, коли Хуррем з дiтьми повернулася до столицi i знов задомувала у сво╨му почесному ув'язненнi - рабиня i повелителька водночас. Ще переживала неповторнi тижнi вiльно© волi в лiсах i горах Румелi©, ще давала лад сво╨му розбентеженню, коли яничари вдарили вранцi в перевернутi мiднi миски - i здригнувся Стамбул, здригнулася цiла iмперiя. Так неждано настало гiрке похмiлля пiсля весiлля, спорядженого султаном для свого улюбленця Iбрагiма й сестри Хатiджi. I знов зласкавилася доля над малою Хуррем. Те весiлля, а ще бiльше Iбрагiм стояли яничарам бiльмом у оцi, i всю свою лють вони спрямували передовсiм не проти молодо© султаншi, як того хотiлося валiде, а проти великого вiзира, що в ©х очах був винуватцем усiх лих: i ©хнього нужденного становища, i смертi Ферхада-пашi, i неласки султана. I тiльки коли все пограбували, розбили, попалили, а зупинитися вже не могли i мимоволi постало питання "що ж далi?", тiльки тодi згадалося про гяурку-султаншу, i замiрилися вони вже на найнедоторканнiше: на неприступний гарем. А Сулейман ще й досi плавав на сво©й золоченiй барцi, так нiби сподiвався, що заколот вляжеться сам по собi, як вляга╨ться вiтер, нагасавшись досхочу. Спостерiгав здалеку, придивлявся - не хотiв ставати супроти каламутi, яка заливала його столицю, чи боявся? Серед дня пiдпливла до його барки гонецька фуста, вискочив з не© високий, молодий, щойно засiялися вуса, яничар, став пробиватися до султана. Вигукував, що привiз негайну вiсть вiд султаншi Хасекi. Сулейман звелiв допустити яничара. Того привели капiджi©, тримаючи мiцно попiд руки. Вiн хотiв упасти на колiна, вони тримали його далi так, що вiн повис у них на руках. - Чого тобi? - суворо спитав султан. Яничар закрутив головою, показуючи, що не може говорити при всiх. - Пiдiйди,- звелiв Сулейман. Капiджi© пiдвели яничара до султана. - Ну? Говори. Гонець нахилився до султанового вуха, зашепотiв хапливо: - Мiй падишаху, сьогоднi вночi яничари вдеруться в Баб-ус-сааде й уб'ють ©© величнiсть султаншу Хасекi. - Як звешся? - Коджа Гасан. - Який же ти коджа? Ще вусiв не ма╨ш! - Так прозваний. Драгоманом у сво©й ортi. - Будь зi мною! Султан звелiв пливти до причалу коло садiв гарему. В такому поспiху нiхто його ще не бачив. Забувши про гiднiсть, майже стрибнув з барки, не став ждати, поки подадуть коня, з найближчими тiлохранителями подався до сералю. Там негайно звелiв поставити перед ним яничарських аг, усiх тих, хто очолював непокiрливих. Гасановi ще раз повторив: - Будь тут з дiльсiзами. Певнi сво╨© сили яничари золотого обруча, опора й загроза трону, поважно потрушуючи сво©м пiр'ям, ступили до приймального покою, сподiваючись, що падишах кинеться ©м назустрiч, називатиме синами та братами, сипатиме обiцянками, запобiгатиме перед ними й принижуватиметься. Вiн справдi кинувся ©м назустрiч i, вихопивши кинджал, на мiсцi заколов трьох найстарших, якi виступали попереду. I хоч несподiванка перевершувала будь-що бачене навiть цими бувалими людьми, заднi не розгубилися, дво╨ одразу кинулися на Сулеймана - один з оголеним ятаганом, другий з напнутим луком, але ще швидше стрибнув мiж них i султана Гасан, ухопив обох нападникiв за руки, крикнув: - Мiй султане, утiкайте! Тим часом дiльсiзи стали стiною мiж султаном i яничарами. Сулейман, не гаючись, сховався в сусiдньому поко©, тiльки там згадав про молодого яничара, який уже двiчi рятував його честь i життя, i послав негайно привести Гасана до нього. Не сподiвався, що той ще живий, i зрадiв, коли побачив яничара неушкодженого, сказав йому: - Пiди й оголоси, що ще сьогоднi буде роздано всiм яничарам двiстi тисяч дукатiв iз державно© скарбницi. Я призначаю тебе агою на мiсце вбитих. I хай негайно видадуть усiх призвiдцiв. - .; Одержавши грошi, яничари спокiйно спостерiгали, як катиджеллати набивають на палi ©хнiх товаришiв. Нiхто не видав нi валiде, нi кизляр-аги. Вмирати звикли мовчки. Щоправда, великий муфтiй прийшов до султана i довго й заплутано, посилаючись на коран, говорив про потребу побиття нечестивих, про священну вiйну, яку заповiдав пророк, але султан без належно© поштивостi слухав шейх-уль-iслама i захотiв знати, про яких невiрних мовить глава мусульман. Чи не про тих, якi тримали в сво©х руках наймiцнiшi фортецi - Белград i Родос - i котрих вiн побив i понищив, виконуючи заповiт сво©х предкiв? Чи, може, йдеться про жалюгiдних кизилбашiв, яких розгромив славний султан Селiм, i вони тепер бояться пiдняти голову, ждучи сво╨© черги? - Але ж мерзеннi кизилбашi, яких ще за султана Селiма взято служити правовiрним, досi оскверняють нашу вiру i нашу землю! - вигукнув муфтiй. - Дайте фетву про ©хн╨ побиття там, де ©х знайдуть, мiй духовний наставнику,одразу поступився султан, не бажаючи сваритися з цим могутнiм чоловiком пiсля погрому, вчиненого яничарами, i, розумiючи добре, що без жертв однаково не обiйдешся, треба тiльки вибирати найменш болiснi. Вiн знав, що весь Стамбул повнився криками про ворожих еджнемi-чужинцiв, знав, що малися на увазi передовсiм його найближчi люди: i султанша Хуррем, i великий вiзир Iбрагiм, вiзири Мустафа-паша i Аяс-паша - укра©нка, грек, босняк, арбанас. Свiдомо чи випадково зiбрав ©х Сулейман довкола себе, але не мав намiру поступитися ними нi перед розклекотаним натовпом, нi перед цим великим законником. - З вашого благословення, мiй учителю,- шанобливо мовив султан,- я нинi ж складу листа молодому перському шаховi Тахмаспу, такому самому вiровiдступниковi, як i його батько Iсма©л. Вiн жде, щоб я привiтав його з нагоди вступу на престол,- я скажу -йому все, що ми дума╨мо про нього i про його мерзенних кизилбашiв. Сулейман звелiв покликати писця i, повiльно смакуючи з муфтi╨м шербет iз коштовних чаш, став диктувати послання до молодого шаха. Нагадав про славнi походи свого непереможного вiйська, коли горiв камiнь i траву вбивано назад у землю, i двi найбiльшi твердинi населено© частини землi - Белград i Родос - схилилися перед силою османсько© збро©, так що доми невiрницьких iдолiв перетворено на храми iсламу. Тепер настала його черга. - "Та перш нiж хвилi мого вiйська,- смакуючи з солодким напо╨м кожне слово, промовляв неквапом султан,- високi, як гори, заллють твою землю, спустошать твою державу i вирвуть з коренем парость твого порiддя, скинь iз голови корону i надягни, слiдом за сво©ми предками, ковпак, щоб, як дервiш, змирився iз сво╨ю долею, заховавшись у закутку покiрливостi. Коли прийдеш у мою Високу Порту i ради божо© ласки попросиш шматок хлiба, дам тобi. Нiчого не втратиш, окрiм сво╨© землi. Коли ж будеш упертим у сво©й фараонськiй пихатостi i попросту╨ш шляхом хибним, то без прогайки з брязкотом збро©, зi свистом стрiл i гримiнням гармат долине до мого слуху вiсть про твою погибель. Можеш сховатися, як мурашка, в землi або злетiти високо в небо, мов птах, я постараюся скрiзь знайти тебе i очистити свiт вiд тво╨© пiдло© присутностi". Цей лист згодом вмiстив у сво©й iсторi© хронiст Сулеймана Джелал-заде, який ще був з Iбрагiмом в ╙гиптi, простежуючи кожен державний крок великого вiзира. Ненависть, як плiд: коли достигне, ма╨ впасти. Султан пiдставив свою всемогутню руку, захищаючи голови найближчих йому людей, але повинен був пожертвувати iншими. Фетву великого муфтiя читано в усiх мечетях. Згiдно з кораном i сунною [61] дозволялося вбивство кизилбашiв, грабiж ©хнього майна, спалення й розорення полiв, будiвель, садiв. Без посилання на коран фетва не мала законно© сили, тому шейх-уль-iслам наводив слова цi╨© книги, в якiй не було жодно© згадки про любов, зате мало не всi сури сповненi були закликiв до ненавистi й ворожнечi: "Вiруючi! Воюйте з тими з невiрних, якi близькi до вас: хай знають вашу жорстокiсть. I вбивайте ©х, де зустрiнете". Нещасних убивали сонними й у дорозi, старих i малих, на молитвi й при трапезi, на базарах i в полi, убивали без жалю та без страху, бо вбивство за наказом - це не злочин i наказ про вбивство - теж не злочин, винними будуть тiльки вбитi - так хоче аллах. До Хуррем уночi прибiгла молоденька одалiска Шаммама-Ропавочка, тулилася тремтячим тiлом до нiг молодо© султаншi, нажахано схлипувала: - Моя султаншо, вони вб'ють i мене! Вони вбивають усiх мо©х ╨диновiрцiв, у них нема╨ жалю, вони прийдуть i сюди... - Заспокойся! Побудиш мо©х дiтей,- майже суворо гримнула на персiянку Хуррем.- Не треба боятися смертi. Вона наздоганя╨ того, хто ©© бо©ться. А сюди не прийдуть. Мали б прийти, щоб убити мене, але ж не прийшли! То чому б приходили заради тебе? - Убити? Вас? Моя султаншо, хiба таке можливе? - Тут усе можливе. Поклала Шаммаму спати в сво╨му поко©. Ще одна жива душа коло дитячих душ - i вже якось легше. Смертi для не© не могло бути, бо смерть - це тiло, а тiло вже давно вiддано було в жертву, воно не iснувало, не належало ©й. Коли розвалю╨ться дiм, що робити в нiм хазя©новi? Як вона жила в цi страшнi днi яничарськi? Очищалася жахом i жалiстю до себе. Страх i жалiсть. Доки ж, доки?.. А тим часом великий вiзир Iбрагiм, далекий вiд стамбульських загроз, порядкував у ╙гиптi. Вiн покорив непокiрливих, випустив iз темниць боржникiв (бо, сидячи в темницi, боргу свого не вiддадуть довiку), вiдкрив iмарети для бiдних, обновив джамiю Халiфа Омара, за наглядом досвiдченого в здирствi Скендер-челебi© переписано всю землю i ©© мешканцiв i на все накладено податки, у цитаделi споруджено двi новi вежi для зберiгання державних грошей. На початку вересня Iбрагiм у неймовiрнiй, небаченiй пишнотi повернувся до Стамбула. Йому назустрiч на чотири днi шляху ви©хали вiзири Мустафа-паша i Аяс-паша i передали дар султана: арабського скакуна в збру© та двiстi тисяч цехiнiв. Iбрагiм подарував султановi золоту шапку тако© само© цiни з дiамантом на нiй у п'ятдесят вiсiм каратiв. Iз собою великий вiзир привiз iз ╙гипту й Сiрi© мiльйон дукатiв, якi помiг йому зiбрати Скендер-челебiя, що лишився й далi найближчим порадником Iбрагiма, хоч той пiсля одруження з султанською сестрою i усунув вiд себе його доньку Кiсайю, видавши ©© за дефтердарового помiчника Хусейна-челебiю. У Стамбулi смiялися: - Султан Селiм ©в дерев'яною ложкою i ходив у яничарськiм джюббе, зате з ╙гипту привiз три мiльйони, а грек при©хав увесь у золотi в супроводi тисячi пажiв у золотих шапках, а в Едi-куле лiг тiльки мiльйон. Сулейман бачив: вiйсько треба вивести iз Стамбула. Бо коли не ведеш вiйсько на ворога, воно поверта╨ свою силу проти тебе. За п'ять днiв до прибуття великого вiзира з ╙гипту султанша Хуррем народила султановi третього сина. Хлопчик був смаглявий, схожий на свого великого батька, над пупиком повитухи побачили в нього малесеньку родимку i зрадiло проголосили: "Буде великим чоловiком!" В Османiв, де трон успадковував старший iз чоловiчих нащадкiв, знищуючи всiх iнших, таке вiщування було ледь не святотатством, але що могли вдiяти много-мудрi повитухи, бачачи перст божий? Названо хлопчика Баязидом - на честь Сулейманового дiда. ЖIНКА I коли, двадцятилiтньою, народила Сулей-мановi трьох синiв i доньку, коли перемогла всiх суперниць i пiднялася над гаремом, коли здолала перепони, зловорожу силу i навiть саму себе,- тодi з'явилася у Роксолани думка про велич. ©й випало жити у вiк титанiв. Мiкеланджело i Леонардо, Тiцiан i Дюрер, Лютер i Макiавеллi, Мюнцер i Мор, Рабле i Босх вiдкривали це столiття генi©в, а замкнути його мали Монтень i Челлiнi, Сервантес i Шекспiр. "Ми постiйно бачимо,- писав Базарi,- як пiд дiянням небесних свiтил, найчастiше природним, а то й надприродним шляхом, на людськi тiла звичайно проливаються найвищi дари i що iнодi те саме тiло бува╨ з надмiрнiстю надiлене красою, привабою i талантом, якi вступають одне в одним у таку сполуку, що хоч би куди звертався такий чоловiк, кожна його дiя така божественна, що, полишаючи позаду всiх iнших людей, вiн явля╨ собою щось дароване нiби богом, а не здобуте людським мистецтвом..." Хто iз смертних мав зухвалiсть зрiвнятися з титанами i хто мiг зрiвнятися? I чи могла замахуватися на велич невiдома дiвчина з Укра©ни, жорстоко кинута в рабство, позбавлена свободи? Коли й справдi на когось проливалися небеснi дари, то ©й судилися хiба що зневiра i вiдчай. Коли завдяки надприродному напруженню душi зумiла вона в рабствi здобути собi свободу, то була це тим часом тiльки свобода в любовi. Здавалось би: що може бути вище для жiнки, нiж свобода в любовi? Але ж уся вона трима╨ться на залежностi, знов повертаючи тебе до рабства, щоправда, добровiльного, солодкого, та однаково ж рабства, а в рабствi не може бути величi. Тисячi разiв уявляла свою смерть, коли за брамами сералю шаленiли яничари, тулила до грудей малих дiтей, умирала разом з ними, тiльки тепер зазнавши справжнього жаху. I коли вцiлiла, воскресла, народилася заново, то народилася вже не Хуррем, а тiльки Хасекi й Роксоланою. Мала знайти в сво©х часах мiсце не просте, а високе. Не лякаючись сяйва генi©в. Не схиляючи голови перед могутнiстю володарiв вiку, один з яких хвалився, що в його володiннях нiколи не заходить сонце, а другий, що його мала любити, ненавидячи, i ненавидiти в любовi, прозваний був за сво© великi перемоги над свiтом Пишним. А ще ж були в тих часах i жiнки, що спонукали до змагання красою, розумом, незламнiстю волi, природним даром. Навiть у страшному мусульманському свiтi промайнула незгасною зорею поетеса Мiхрi-Хатун, яку звали сонцем серед жiнок. Народилася i жила в Амасi©, не захотiла стати рабою у будь-чи╨му гаремi, сповiдувала вiльну любов, сама вибирала собi коханцiв при дворi шах-заде Ахмеда, який згодом мав загинути вiд руки свого жорстокого брата Селiма. Дивна жiнка! Пiднялася над мiльйонами рабинь, оспiвувала смiливу й вiльну любов, мрiяла про чоловiка, який мiг би пожертвувати навiть життям заради кохання: Коли закоханий, то на шляху любовi Ти честь i сором де оберiгай. Вiддай i душу на шляху любовi, Iнакше втратиш назавжди кохану. Поетеса не приховувала сво©х захоплень. Iмена ©© коханцiв стали вiдомi всiм: законник Муай╨д-заде, поет Гувахi, Iскандер Челебi. Пристрасть для не© була над усе, жила пристрастю i заради пристрастi. Цi╨© незвичайно© жiнки лякалися навiть такi талановитi люди, як поет Iса Неджатi. Життя царедворця навчило його обережностi й застережливостi у виборi друзiв i у виявленнi симпатiй, а тут зненацька якась несамовита жiнка, що кинула виклик усьому свiтовi iсламу, пише назiре на його поезi©! Образу й злiсть вiн вилив у звертаннi до Мiхрi-Хатун: О ти, що пишеш назiре на мо© вiршi, Не сходь з шляху пристойностi й цноти! Не говори, що в розмiрi i в римi Тво© вiршi подiбнi Неджатi. Хоча з трьох лiтер можуть буть два слова, Та не те саме здiбнiсть i порок. Чи могла зважати ця жiнка на чи©сь ляки? Пристрасть для не© була над усе, жила пристрастю i заради пристрастi. Коли Iскандер Челiебi кинув ©©, поетеса послала йому вслiд рядки: Затужу, Друже мiй, я в розлуцi тяжкiй - То здригнеться земля i небесний зенiт. А заплачу, бува, за тобою в журбi - Мо© сльози, як води, затоплять весь свiт. Мовби перегукуючись з Мiхрi-Хатун, озивалася з-за моря венецiанка Гаспара Стампа, що передчасно померла вiд безнадiйно© любовi до графа Коллальтiно дi Коллальто. Яка стражденна ©© муза поряд з бунтiвливою Мiхрi: "Мо╨ вразливе серце з тобою пiшло, сеньйоре. Амур зробив усе це, може, менi на горе. Пiдуть разом з тобою i щирi зiтхання - сестри мого кохання. Йтимуть вони, як друзi, в щебетi, у стогонах, тузi. I якщо стихнуть раптом, згинуть, як чистi перла,- знай, що i я вже померла". Хуррем теж писала вiршi. Билися в ©© душi тисячi пiсень, стояла над безоднею, зазираючи туди, тепер могла глянути й на небо. Для ╙вропи вельможна жiнка-лiтератор була в тi часи звичним явищем. Сестра короля Францi© Францiска Першого Маргарита Наваррська сво©м "Гептамероном" навiки увiйшла в лiтературу. Сповненi любовно© пристрастi до свого коханця графа Босуелла вiршi шотландсько© королеви Марi© Стюарт використанi були для звинувачення ©© у змовi й убивствi законного мужа. Вiтторiя Колонна, донька великого коннетабля Королiвства Неаполiтанського, завдяки сво©м поезiям зблизилася з самим Мiкеланджело, а правителька невеличкого Корреджiо Веронiка Гамбара завдяки тонким лестощам у сво©х вiршах завоювала прихильнiсть папи Климента й iмператора Карпа. Але те все було при ╨вропейських дворах, де жiнки коли й .не благоденствували ще, то вже починали панувати, де ставали всемогутнiми регентшами престолу, як Катерина Медiчi у Францi©, або й королевами, як донька Генрiха VIII англiйського ╙лизавета. У свiтi iсламу така жiнка могла викликати навiть не подив, а осуд i прокляття. Може, Роксолана була першою з османських султанш, яка наважилася писати поезi©? То й що ж? Не лякалася нiчого й нiкого, несмiливi ©© вiршi, ╨диним читачем яких мав бути тiльки султан, були мовби випробуванням для ©хньо© любовi. Посилала Сулеймановi в Едiрне щодня коротенькi листи, в яких скаржилася на розлуку й самотнiсть: "Я була спiвбесiдницею нудьги i туги й полонянкою розпачу. Я запалювала смолоскипи па всiх шляхах очiкування. Щодня птиця Рух лiтала на небесному просторi бажання, сподiваючись, що якийсь голуб принесе вiд вас вiсть або ж хмарка пролл╨ благодатну краплину на долину спраглостi". Тодi складала вiршi про свого султана: Ти сизий сокiл з гiр У просторi безкра©м. В ущелинах гнiздо вiд поглядiв хова╨ш. Летиш пiд небеса, самотнiй i лихий, I здобич на вершинах хижо роздира╨ш. Мiж безоднею й небесами була земля, i на тiй землi треба було утвердитися. Спершу упевнена була: дiтьми! Народити султановi синiв, дати спадко╨мцiв, стати ©хньою матiр'ю, матiр'ю цього чужого й ворожого трону. Як королева Бона, що народила польському королевi Зигмунту сина Зигмунта Августа, як ╙лена Глинська, що дала московському великому князевi Василiю Iвановичу сина Iвана, який згодом став славетним царем Iваном Грозним. ╙лену Глинську великий князь московський Василiй узяв собi в жони, проживши двадцять один рiк з бездiтною Соломi╨ю Сабуровою i вiдправивши ©© нарештi в монастир. Молодша на 25 рокiв за Василiя, донька литовського князя Василя Глинського ╙лена швидко прибрала до рук старого можновладця. Примусила його, порушуючи звича©, поголити бороду, усувала вiд двору й ув'язнювала родовитих бояр, пiсля смертi Василiя, ставши правителькою при малолiтньому Iвановi, ганьбила царське ложе з боярином Овчиною, молодшого брата Василi╨вого Андрiя Старицького звелiла кинути до в'язницi, надягнувши на нього залiзну шапку. Навiть дядька свого Михайла Глинського згно©ла в темницi, так нiби мстилася за потоптану свою молодiсть. Зда╨ться, й померла невдовзi не сво╨ю смертю, а отру╨на пiдкупленими людьми, як то водилося у тi часи, принаймнi тако© думки був посол австрiйського iмператора Фердiнанда Сигiзмунд Герберштейн, що вiдвiдав Стамбул пiсля того, як двiчi побував у Москвi. Королева Бона прибула до Польщi тодi, як кримський людолов вiз iз Рогатина малу Настасю для продажу на рабський торг у Кафi. Викликала подив i захват сво©м золотистим волоссям i чорними бровами, а ще рiзьбленими скринями-касонь╨, в яких привезла справдi королiвський посаг: безлiч сорочок гаптованих, чепцiв, суконь, незлiченну кiлькiсть ланцюгiв, застiбок, низок перлiв, браслетiв i перснiв. Були там, ясна рiч, дiаманти - привiле© володарiв, оправленi в золото смарагди, що мали додавати блиску очам, сапфiри, що забезпечували нiжнiсть шкiри, бiлi коралi, якi зберiгали зуби вiд псуття. Везла в скринях Бона i книгу сво╨© близько© родички Катерини Сфорци "Як стати вродливою". З Кракова Бона листувалася з найелегантнiшою жiнкою Iталi© маркграфинею Мантуанською Iзабеллою д'Есте, котра присилала ©й iталiйськi вiршi, описи найновiших танцiв, фасонiв одягу, а також косметику, яку виготовляли ©© придворнi майстри. Власне, сама Iзабелла д'Есте приваблювала найбiльше поглядiв, хоч не була нi королевою, нi великою володаркою, а тiльки дружиною дрiбненького iталiйського князька, нiкчемного чоловiка Франческо Гонзага. Сяйлива постать цi╨© жiнки здiйнялася над злочиннiстю, варварством, дикiстю, розпустою, цинiзмом, над потоками пiдлостi й морями кровi. Не будучи вродливою, вiдзначалася особливою жiночнiстю, що розпромiнювала натхнення на художникiв, поетiв, музикантiв. Знала все, що дiялося на свiтi, пильнувала кожно© оказi©, де потрiбна була ©© помiч, писала безлiч листiв впливовим людям, захищаючи художникiв, до художникiв зверталася як до генi©в, не шкодувала похвал, випрошувала картини й малюнки, давала поради, навiть дрiб'язковi вказiвки. Генiальний Леонардо да Вiнчi малював ©© портрет, лишивши для нащадкiв образ цi╨© дивно© жiнки. Щоката, довгий нiс, випнуте пiдборiддя, випуклi очi, склепiнчасте чоло, маленькi уста, в яких вичиту╨ться обiцянка, блиск в очах, що свiдчить про неабиякий розум. Холодна, рiшуча, свiдома сво©х цiлей i намiрiв - яка з жiнок не захотiла б стати такою? Роксолана могла б перебирати славних жiнок, мов зеленi перли на довгiй низцi, що ©й подарував Сулейман вiд пристрiту, та що з того перебирання? Найславетнiшi розумом, цнотою, обдаруваннями все ж завдячували багато в славi сво©й i становищi передовсiм походженню. Були вiльнi, багатi, необмеженi у сво©х можливостях. А вона? Незнана донька незнаного попа, тодi рабиня, нещасна й зрозпачена, тепер рабиня щаслива, бо як же iнакше ©й називатися? Принадами свого молодого тiла мала завоювати султана, тепер мала втримати його коло себе, щоб завоювати i всю його iмперiю. Iншо© збро© не мала. Найстрашнiше: не була надто вродливою. Нi для кого. В коранi написано: "Так! I сопрягли ми ©х з чорноокими, великоокими". Не була нi чорноокою, нi великоокою. Iталiйський художник Фiренцуола виписував iдеал жiночо© вроди: "Волосся лагiдно-золоте з бронзовим вiдтiнком, густе й довге. Чоло ма╨ бути удвiчi ширше за висоту. Шкiра слiпучо-ясна, але не мертво© бiлостi. Брови темнi, шовковистi, найгустiшi посерединi, вужчi по краях. Бiлки очей блакитнi, рогiвка темна. Саме око ма╨ бути велике й випукле, найкращi повiки бiлi, з майже невидимими рожевими прожилками. Вi© не занадто густi, не занадто довгi i не занадто темнi. Вухо середньо© величини, мiцне й гарно© форми. Нiс, який визнача╨ красу профiлю, повинен лагiдно й рiвномiрно звужуватися догори, коло насада хряща може бути трохи вищий, але не так, щоб мав рисунок орлиного, який жiнкам не личить. Уста лiпше малi, але анi випнутi, анi пласкi. Губи не дуже вузькi i гарно стуленi. Зуби мають бути не занадто дрiбнi, гарно розташованi, барви слоново© кiстки. Пiдборiддя округле, не стесане й не шпичасте. Шия бiла й кругла, лiпше довга, нiж коротка". Розглядала себе в дзеркалi i не знаходила нiчого, що могло б приваблювати. Чоло зависоке, майже чоловiче, щастя, що може ховати його пiд пишними прикрасами. Брови шнурочком, майже непомiтнi, пiдборiддя гостре, нiс задертий зухвало. Щоправда, венецiанськi посли вже розхвалили той носик на всю ╙вропу, i ввiйде вiн в iсторiю як "носик Роксолани", але хто ж стане милуватися ним у цiй землi, де жiнку сприймають одразу всю, як рiку, як гору, як ниву. "Вашi жони - ниви для вас, ходiть на вашу ниву, коли забажа╨те". Може, мала бодай тiло, як у то© афiнсько© гетери Фрiни, що ©© скульптор Праксiтель врятував од звинувачення в нечестивостi, роздягнувши перед суворими суддями, якi простили Фрiну, враженi небаченою красою цього тiла? Але яка краса в цiй майже хлоп'ячiй постатi, в тонких руках, у вузьких стегнах? Доводилося тiльки дивуватися, що Сулейман знаходив у цьому тiлi втiху, та ще й таку, що занедбав свiй гарем, майже зовсiм вiдмовився вiд нього. Може, причарувала суворого султана добрiстю, що нею свiтилася вся, нiби сонцем. Не показувала суму, не вiдлякувала суворiстю, неприступнiстю, була якась нiби ручна, зграбна, ходила вигинисте, по-кошачому, поглядами стрiляла солодко, знадливо, вбивчо. Жiнка без зальотностi - квiтка без запаху. Коли народила першого сина, вiдчула силу, несвiдомо захотiла ©© випробувати. Вiддаля була вiддана Сулеймановi, писала щирi листи, в яких виливала тугу й розпач, викликанi розлукою, а при зустрiчах вдавала млостi, напади невiдомих якихось хворощiв, жовкла лицем, ставала схожою на безпомiчного хлопчика. Султановi ставало шкода ©©, вiн вiдпускав Хуррем, тодi злостився, ненавидiв, а зустрiчав назавтра, бачив небесний ©© усмiх i розумiв, що жити без не© не зможе нiколи. То заявляла, що не прийде до нього, що все покiнчено, що ма╨ вiн згадати про свiй гарем, а вона дала йому дiтей i просить звiльнити ©© вiд обов'язкiв ложа султанського. Тодi вiн благав ледь не на колiнах не полишати його - падишах, перед яким на колiна падав мало не цiлий свiт! I знов тяжко ненавидiв ©©, а тодi доторк ©© м'яких насмiшкуватих уст до його шорстко© щоки - i небо вигравало стобарвними веселками. "Вони - втiха для вас, а ви - втiха для них". I щоразу нагадував Хуррем слова корану про те, що "не будете ви зобидженi й на фiнiкову плiву". - Ах, ваша величнiсть,- покiрливо схиляла голову Хуррем,- я тiльки жiнка, а жiнку може зобидити кожен. Тепер, пiсля яничарського заколоту, коли султан заради не© кинувся з ножем на призвiдцiв, може, вперше вiдчула себе жiнкою справжньою, яко© ще не знав нiхто, про котру не здогадувалася й сама. ГАСАН А власне, що змiнилося? Довкола та сама ворожнеча, тi самi обличчя, та сама недовiра, тi самi холоднi очi гарему i лицемiрство, лицемiрство. Так нiби нiчого й не сталося, не було пожеж i ру©н, не було вбивств, не ревiли розсатанiлi яничари за брамою Баб-ус-сааде, ' i не дрижали бiлi ╨впухи-капiджi© по цей бiк брами, готовi втiкати свiт за очi, щойно вдарить у браму всезмиваючий яничарський вал. Знов строкатими табунцями розбрелися по садах гарему безжурнi одалiски, знову пасли ©х очима з-поза кущiв i дерев невiдступнi ╨впухи, i, мовби ©м на догоду, щосили виказували нещиру цноту знудьгованi гаремницi. Коли стрибала над водою Хавузу рибина, мерщiй запиналися яшмаками: чи не чоловiчого роду ця риба? Коли розстеляли на травi служебки скатерки з холодною бараниною, печеною птицею, солодощами, знов лунали удавано зляканi зойки i затулялися одалiски то широкими фiговими листками, то зiрваними трояндами, так що навiть печена птиця, здавалося, смi╨ться вiд того лицемiрства. Султанська мати не показувалася. Занедужала вiд горя. Оплакувала смерть зятя Ферхада-пашi. Оплакувала нещастя, яке сталося з ©© донькою Хатiджею, що ледве порятувалася вiд озвiрiлих тлумiв. А Роксолана знала iнше: оплаку╨ свою невдачу. Хотiла бачити спою повiстку мертву, а та - жива! Не було мiж ними любовi й до того, тепер мали запанувати ненависть неприхована, ворожiсть вiдверта, зневага тяжка, як камiнь. Всi знали про нiчне зборисько у кизляр-аги, знали, що приходил