шi? Стара, костиста, незграбна постать важко, помалу пiдводиться, насува╨ться темною скелею на бiлу берiзку з широкими, тривожно чекаючими очима, мовчки, сопучи вусами, бере з не© смiшну й страшну вазочку з доказом i вiдставляь ©© на стiл. А потiм, iще дужче свистячи навислими вусами, обливаючи згори дивним тихим блиском iз-пiд стрiх чорно-синю голiвку, бере ©© в двi величезнi тремкi долонi, пiдносить догори i, заплющивши стрiхастi ямки, розчиня╨ заржавiлi дверi Iз щасливим ляком двi перламутрово-смуглявi руки обхоплюють стару зморшкувату шию - i давнi-давнi, нi на мить незабутi слова благосним дощем заливають стару порепану душу. - Тату!. Татуню!.. Татусю прекрасний! А двi величезнi долонi з закарлюченими хисткими пальцями нiжно, виголоднiло обмацують палаючi лиця, чорно-синi кучерi, перламутрово-смуглявi холоднуватi плечi, а старi, оброслi сивим волосом губи п'ють iз чола, з очей, iз чорно-синiх кучерiв давн╨, нiколи незабуте щастя. - Тудi... Дитинко... Моя Тудi ╨дина! - Тату! Татуню! Ти ©стимеш? ©стимеш? - Нi, дитинко, не треба. - Але чому!! - Непотрiбно, дитинко. Непотрiбно Яких iще ©м доказiв треба? Навiщо? Щоб завалити камiнюкою i його, i ©© пiд собою? О нi! - Ти не будеш Гсти сонячного хлiба, тату?! - Не знаю, дитинко. Не знаю. Побачим. Але нiяких доказiв не треба Нема чого бiльше доказувати. Все тепер добре. Все. Ходiм до мами. I, боячись на хвилинку, на мить перервати це переливання з одного в друге вiдiмкнутого щастя, цупко оплiвшись руками. суне незграбна темна скеля з бiлою берiзкою до друго© бiло© постатi, що сто©ть, замерши, пiд дверима. I цього вечора Труда пiзно-пiзно верта╨ться до комуни. Святочно горять усi лампи в покоях. Святом блищать очi боголюдей. Але очi Труди блищать так вогко, такi дитячi, такi блаженно тихi, що Макс одразу про все догаду╨ться. I тому, люто схопивши в оберемок Шпiндлера, вiн ураганом налiта╨ з ним на Гана й кудлатою, пуделячою головою, як тараном, гатить у живiт. Нiжки боголюдини дригають, вириваються, комуна, святочно сяючи очима, блискаючи смiхом, кида╨ться рятувати опiвчлена з рук божевiльного, а Труда вогкими дитячими очима тихо, незвично цiлу╨ всiх. ** Ух, як зашамотався, засоромився лисий кострубатий технiк: подумайте, для Макса Штора його помешкання вимагають! Для самого Макса Штора з молодою жiнкою! Та чого ж йому так одразу не сказали, та вiн, як стружка з-пiд мотора, вилетiв би з усi╨ю родиною, бебехами й коробкою Сонячно© машини Та вiн би... Гей, друкарi, малярi, виносьтеся геть, помешкання потрiбне для Макса Штора з молодою жiнкою. Милий технiк - вiн не тiльки сам ви©хав, вiн iз собою друкарiв i малярiв забрав, вiн на всiй горi лад зробив, вимив, вичистив. Готове для молодих парочок кубелечко. Щасливцi - вони собi потiм зайняли чудовий палац колишнього цукрового короля Нiмеччини. Люба мамуня! Якою тихою гордiстю, яким блаженним заспоко╨нням свiтиться все лице ©© тепер! Яка вена велична, добра, благосно-сумирна. I який тато iнший, iнший! Грiзнi стрiхи такi милi, такi лагiднi, такi винуватi, що хочеться ©х голубити, цiлувати, жалiти. Вiн теж свiтиться весь- о чима, вусами, постарiлою-постарiлою ши╨ю. I як вони, обо╨ старенькi, прекрасно, як рiдно приймали Макса. А колись же, тодi, як тiкали. Ах, та що там згадувати!.. Але Макс, Макс! Цей несамовитий албанець, цей страшний iнаракiст, який вiн тихесенький, лагiднесенький iз ними, шарлатанi. Нi, не шарлатан, вiн щирий, вiн - нiжний, вiн такий смiшний i зворушливий iз сво╨ю зразковою тихiстю! От тiльки з Гансом Штором не можна нiчого вдiяти. Навiть тата не хоче слухати, на очi не пуска╨ нi Макса, нi Труди, нi Рудi. Електрика, вода, вiдновлення? Все - нiчого не варте. Хто зруйнував Вiчний Порядок, тому нiякого прощення не може бути. Хай графиня, граф, хай навiть принцеса й принц зрадять свою вiру, хай перейдуть у табiр богозневажникiв i руйнiвникiв довiчного ладу, вiн, Ганс Штор, сам-один буде в цьому домi берегти крижалi старого вiчного закону. I, коли б йому довелося iпомерти голодною смертю, вiн не опоганить уст сво©х нечистим витвором грiха й злочинства. Так вiдповiда╨ Ганс Штор i нiякого примирення не хоче, не допуска╨. Мамуня Штор зiтха╨, нiжно гладить Макса по головi, але навiть вона не смi╨, хоч потiшаючи, сказати, що колись старий примириться. Ну, що ж. А проте вiн близький, свiй, рiдний i, розумi╨ться, з голоду не помре - якось уже доведеться добувати для нього старорежимну ©жу. А от iще ви©де знизу Елiза з сво©м Георгом, i весь дiм тодi буде населений тiльки сво©ми, рiдними, близькими, ╨диними на весь усесвiт. Але Елiзу Труда бачгть дуже рiдко, та й то здалеку, мимохiдь. Елiза знов у сад тепер рiдко виходить. Зовсiм хора. Навiть обов'язкiв сво©х у кухнi не може виконувати. Але й не треба! У графинi й панi Штор щастя вистачить на виконання обов'язкiв усiх бiдненьких принцес на свiтi. Розумi╨ться, Трудi страшенно шкода Елiзи, але хто ж ©й винен, що вона така запекла трупо©дка. Через це вона й хора. Сама Труда дома бува╨ дуже мало, а щодо Макса, то його можна бачити тiльки вночi - стомленого, змученого, але без-утомно бурного, палаючого, натхненного. Ну, про Рудi нема чого й казати - вiн навiть часто дома не ночу╨. Iрма iнодi сидить-сидить у Труди, цiлий вечiр просидить, проспiва╨, продивиться очi в сад, а в лабораторi© все темно, все тихо. Тiльки коли-не-коли по бузковiй але© темною тiнню пройде принцеса Елiза. Нема часу Рудi - страшенна маса труднощiв виника╨ з кожним днем. (Подумати собi. навiть iз такою, здавалося б, простою справою, як охопити страчений календар, i то стiльки мороки було©). I навiть Максовi часом страшно ста╨, чи надовго вистачить у людей добро© волi? Ну, мiсяць, ну, два, але не можна ж на бозна-доки добровiльно запрягти себе в тяжку роботу. Головне, чи вистачить радiсно©, потребуючо© розтрати зайвини сил. Це для Макса головне. Розумi╨ться, для бiдненько© Iрми головне не це. Але нехай пройде свято, нехай. Найвища Рада трохи впора╨ться з пiдрахунком, iз першими органiзацiйними заходами - i тодi, може, Рудi буде вiльнiший. А надто вiдбути свято. Свято - це генеральний огляд сил. Це перший спiльний, пов'язаний крок. Нерозпорошенi атоми збилися докупи в кам'яних печерах, не зiгнане докупи обiрване листя померлого дерева, а щось ╨дине, щось складене з багатьох одиниць, живе, суцiльне, по╨днане живими нитками. Вколи в одному кiнцi - i здригнеться в другому. От чого треба! Вже по головних лiнiях ходять трамва©, вже над Берлiном пролiтають рiднi аера, вже куряться де-не-де димарi фабрик. Але це ж так мiзерно мало, це ж один камiнчик iз то© величезно© гори, яку треба прочистити. Макс увесь потонув у пiдготуваннi до свята. Свято, свято, свято! Свято - це пiдрахунок енергi©, готовностi, вiдданостi, з'╨днаностi, волi. Це перший акт ново© краси. Це перший вияв з'╨днано©, пов'язано© до одного напрямлено© радостi. Це може бути джерелом дальшого напруження волi. Пiдрахунок, ре╨страцiя, органiзацiя, розумi╨ться, необхiднi. Без них нiяко© краси не створити. Без Рудi, Мертенса, Шпiндлера, без тисяч рахуючих, розумiючих, переставляючих нiчого не може бути; але так само не може бути й переставляння та розмiщення, так само не може куритися димар без радостi i спiву розмiщуваних сил. Колись можна було розмiщувати силою й конечнiстю, тепер цим не розмiстиш. Отже - свято, свято, свято! I на свято мобiлiзовано кравцiв, шевцiв, малярiв, теслiв, грабарiв, швачок, поетiв, артистiв, музик i величезнi хори. Щовечора сяючi всiма кольорами свiтла, величезнi плакати нагадують про свято. Готуйтеся до свята! Всi до помочi! А за Берлiном на широченному полi безупинно гарячкове кипить робота. Авто-бендюги звозять матерiали, вишуканi по старих складах, армiя грабарiв блиска╨ до сонця лопатами; стукiт молоткiв ляка╨ жайворонкiв. Тепер не тiльки Рудi, але i Макс, i сама Труда часто не ночують дома. I в тихому старенькому домi цiлими днями й ночами сто©ть втихомирена, спочиваюча тиша. I пальцi старо© графинi викликають тепер усе такi величнi, задумано-урочистi звуки. I старий граф часом пiдходить iззаду, нахиля╨ться й мовчки вдячно цiлу╨ в чорно-сиву, втихомирену голову. *** Широченне поле кишить уже зранку висипаним iз вел©тенського мiшка на блискучу зелень людом. А потоки тiл щораз бiльше стiкаються та стiкаються в авто, двоколесах, на конях, i, головне, на власних ногах iз усiх каналiв Берлiна. З коробками Сонячних машин за плечима, з цiкавiстю, з тихим блиском волi в очах, iз гомоном, спiвом, бренькотом гiтар, мандолiн. Усi святочно якнайкраще прибранi, всi пiдстриженi, хоч не всi голенi, але ж усi вимитi. Небом од сиво-золото© хмари до хмари величию, благосно-. палюче творить довiчну путь свою Велика Мати. Далекi-далекi фiалковi тони лiсiв запнутi серпанком синюватого туману. А з другого боку в небо до Матерi в захватi простягнув сво© шпилi, башти, дзвiницi старий Берлiн. I як тiльки останнi будинки вiдсуваються за стани, так перед очима серед поля вста╨ гора. Справжня гора, яко© тут нiколи не було. Навiть заросла зеленою соковитою весняною травою. А на самiй горi... Що там на горi? Золота велетенська скриня? Ковчег! Жертовник? Вона горить ребрами, гранями, стрiлчасто промiниться жовтим, золотим, слiпучим блиском. На нiй на одному кiнцi комин, як у Сонячно© машини. Госто-ди! Та це ж величезна Сонячна машина! I вже невтримно плещуть руки до рiдно©, знайомо©, не зразу впiзнано©. Але що там за будiвлi за горою? Ангари, бараки якiсь? Круг гори спiраллю до самою Сонячно© машини йде дорога з високим бар'╨ром. Люди крихiтними кузочкамн лазять по горi, облiпили п'╨дестал Сонячно© машини, величезними згустками хилитаються по схилах i пiд горою. Густий, моторошний гуд сто©ть над полем, рiвний, гуркочучий, як гомiн вод велетенського водоспаду. Краплини цього водоспаду рухаються, миготять усiма фарбами сво©х убрань. Хiтони вiльноспiлчан, старi омне©стичнi жабо, переливчастi шовки, нiжна бiлiсть старого мережива. А помiж ними тепла, непiдлегла нiяким фарбам матовiсть голих спин, рук, грудей. Гордi змогою показати сво© напiвголi тiла, пiдстьобнутi поглядами, увагами, заздрiсними й захопленими, вони недбало й зневажливо просуваються помiж замотаними в купи матерiй нещасними - хiба ж можна на свято Сонячно© машини з'являтись отакими опудалами? А ще сонце©сти, вiльносиiлчани називаються! Гуд росте, оброста╨ новими голосами, спiвами, вигуками, оплесками. Кишуща маса крапель водоспаду щораз ширше й ширше розлива╨ться на полi, вже от-от досягне фiалкового тону лiсiв. Уже по полю на рiвних вiддаленнях розставляють трибуни з широкогорлими рупорами. Вже бiля ангарiв iде якась шамотня, кузочки бiгають то туди, то сюди. Принцеса Елiза й граф Адольф, сидячи на свойому власному екiпажi, по черзi водять бiноклем по рябiй гулькуватiй, рухливiй поверхнi голiя. У склi миготять посмiшки, роззявленi роти, пiднесенi догори, застоянi, зачудованi очi, блискучi частини авто, застряглих серед голiв, як човни серед покришено© криги. Граф Адольф iз усмiшкою наводить бiнокль на гору. Вона облiплена ярусами. Пiд самим фундаментом золотого iдола, очевидно, зiбралися жерцi й первосвященики. Так само, як тисячi лiт тому, як у всiх епохах життя людства, як за найбрутальнiшого рабства й неуцтва, так само й тепер жерцi не змiшуються з юрбою, так само знахарять i обкурюють чадом дивовижного й показного слабеньку душу юрби. I так само цими немудрими комедiями вiльнолюбне, незалежне, творче жрецтво здобува╨ собi першi мiсця й трима╨ пiд сво╨ю владою очманiлу отару. Принцеса Елiза сидить рiвно, тiсно стуливши зблiдлi пришерхлi уста. Пiд зеленими, велично напiвнакритими повiками, очима - фiалковi .пiдпалини, а в крилах носа - блiда жовтявiсть. Вона скупо вiдповiда╨ на уваги графа Адольфа й безжурно, непричетне водить очима по поверхнi тiл. Чужими, стороннiми скелями загрузли вони серед цього велетенського органiзму, пронизаного одним духом. Чужi, непотрiбнi, самотнi. - О, на горi шамотня збiльшу╨ться! Чи не зводив .прибути сам президент, славетний Рудi Штор? Принцеса Елiза мовчки бере з рук графа Адольфа бiнокль. Лiниво, недбало наводить скло на гору. Вiнки, гiлля, прапори, плакати, руки, голови. На лавах жерцiв чужi, незнайомi постатi. Ах, нi, одна знайома, коротконога, опецькувата, квадрате пика, iз сiдластим чолом. Але посерединi в самому центрi мiсце порожн╨. Раптом над ворухливим рiзнобарвним морем iз усiх трибун, у всiх напрямах, ляпаючи об хмари, об голови, об шпилi, летять вiщувальнi, закликаючi, попереджаючi металiчнi крики труб. "Та-та-та-тi-i! Тi i-та-та-та-а!" Море гойднулось, зарябiло поспiшним безладним рухом, вирiвнялось головами, устромилося сотнями тисяч очей у зелену, квiтчану золотим колосом гору. I вже шелест шикання, втихо мирючапня, як вiтер очеретом, хвилями жене од краю до краю. На трибунах зручнiше наставляються роззявленi горла рупорiв. Затихають. I вмить над полем з усiх горлiв в один мент, одним суцiльним i ромовим голосом, та╨мно роздiленим на десятки шматкiв, гримить: "Браття! Розкутi, вiльнi, воскреслi браття! Ми вступа╨мо в обiцяну землю тисячолiтнiх мрiй наших предкiв. Ми чу╨мо вже хвилюючi радiснi подуви ново©, та╨мно© епохи. Але ноги нашi ще пораненi тисячолiтньою дорогою страждання й шукання, в душах наших ще не заросли травою забуття слiди кайданiв i звалюваних кумирiв, тiнi минулих страхiть iще тягнуться за нами, дихаючи в нас непоко╨м. Браття! В цей день свята, свята волi, розкуття, озирнiмося назад Гляньмо в очi темним тiням, покропiмо ©х нашим вiльним смiхом, перехрестiмо духом сонця - i хай на вiки вiчнi згинуть!" Голос змовка╨. Над затихлим людським морем сто©ть тиша. Сонце пекучо благословляючими пальцями водить по невкритих головах. I знову металiчний, трубний, вiщуючий, закликаючий крик розляга╨ться вiд краю до краю. Голови тих, що на горi, чогось повертаються в бiк ангарiв. Голови в долинi цiкаво, жадно пнуться, стараючись також туди зазирнути. Трубний крик змовка╨. I зараз же громовий голос заступа╨ його мiсце. "Браття! Зараз перед нами пройдуть образи минулого. Духом хороб, дурощiв, злочинств i нещасть повi╨ на нас". З-пiд гори помалу почина╨ висуватись велетенська чудна група, рухаючись щораз вище й вище круг гори спiраллю дороги, пiдставляючи себе то спереду, то з бокiв, то ззаду напружено вп'ятим мiльйонам очей. Руха╨ться вона на п'╨десталi, вкритому чорною, жалiбною похоронною запоною. На самiй серединi п'╨десталу на чорному хрестi висить розп'яте тiло жiнки Але зросле двома половинами, двоголове, чотиригруде, чотирируке I одна половина його перегодована, набухла - трупно бiле тiло з пикатою круглою головкою. Друга половина - виснажене, напнуте на кiстки буре, стра-хiтно худе тiло э вимученою черепосхожою головою. Воно звиса╨ з хреста висхлим бурим стручком, звiсивши неохайнi коси на сухi зморщенi торбини грудей. Пiд розп'яттям двi групи постатей. На боцi набухло© трупно-бiло© половини - такi самi групно бiлi, набухлi, перегодованi. Однi, роззявивши рота, закинувши голови, задихаються. Другi боляче роздирають роти тоскним позiханням, третi жадно жменями пхають у себе страву, четвертi, хижо вискалившi© зуби, скорчившись над скринькою, люю озираются. А мiж ними другою половиною стоять па варгi г?кi самi набух.ii постатi з мечами в руках. На боцi буро©, виснажено© половини - такi самi виснаженi, бурi, обтягненi шкiрою кiстяки. Однi лючо тчi нiться скоцюрбленими пальцями до перто© половини, друн смокчуть сьо© пальцi, третi кладуть голови в петлi, корчаться, прок чигають, ридають, покiрно хилягь голови. Рупорний громовин голос, стаючи аж до фiалково© мряки пiд лiсом, як голос iз неба, гримiть: "Ось - Розп'яття Нерiвностi. Тисячi лiт висiла на ньому людськiсть, ссiмогубiю розп'яiа на двi рiзнi часiини, але неподiльно, нерозривно зросла вiд вiку вищим законом. Тисячi лiт одна половина задихалась од перегодовання, загибала вiд нудьги, бездiяльноси, гнила вiд хороб надмiрностi, сушила себе жорстокiстю. Тисячi лiт вони насильством, кров'ю й мечем обороняли сво© хороби, сво© отруинi розкошi, вважаючи ©х за вiчний, незмiнний закон i за сво© неодбиральнi привiле©. I тисячi лiт друга частина людськостi задихалась од недогодовання, загибала вiд голоду й холоду, гнила вiд хороб, винищення, роз'©дала себе заздрiстю, сушила себе ненавистю и тисячi лiт покiрно хилила голову, вважаючи це за лютий непоборний закон". Мiльйони напнутих ниток-очей напружено тягнуться на гору. Раптом з обох бокiв башти повiльно, певно висуваються наперед двi велетенськi золотi руки. Вони спускаються до Розп'яття Нерiвностi, обнiмаються, прилипають до чорно© запони й Розп'яття, злегка хитнувшись убiк, починають помалу здiйматися вгору, до башти. От двоголове розп'яте тiло вже до-сягло зубцiв комина Сонячно© машини, от воно висува╨ться над комином, от на тлi неба чiтко, хмарно й моторошно висить поламане стражданнями колосальне страшне тiло. Зацiпенiла, вросла в землю, зата©ла дух людська мiльйоно-голова маса, розлита по велетенськiй долинi Чутн далеке-далеке срiбне дзеленчання жайворонка. I вмить, знову ледве схитнувшись наперед, мов уклонившись людству, Розп'яття здригу╨ться, золотi руки пiдносять його ще вище до неба, показуючи сонцю, i сильно сягають у роззявлену пащу Сонячно© машини. I як тiльки в коминi зника╨ кiнчик хреста, так зразу ж звiдти вибуха╨ чорно-сивий дим, iскри, i над зубцями золото© башти випинаються величезнi, жовто-червонi, ра©©сно-жаднi язики полум'я. Зацiпенiла маса рапгом сколиху╨ться, ухка╨ й розрива╨ться таким громом оплескiв, що двi галки, мирно лiтаючи над полем, iз жахом шугають угору, одурiло, розгублено кидаються то в один бiк, то в другий i з усi╨© сили вимахують крилами, стрiлою женучи до лiсу. А внизу пiд ними лопотить мiльйонами коротеньких крилець колосальна птиця, кричить радiсно-диким криком i не може зiрватися з мiсця. - Слава! Слава Сонячнiй машинi! Слава! Тiльки на затертiй людською лопiтливою ревучою кригою скелi двi постатi сидять непорушними, закам'янiлими чужинцями. Граф Адольф косо водить очима по бурхливiй витягненiй у радiснiй нестямi догори масi й нахиля╨ться головою близько до голови принцеси Елiзи. - Ми зверта╨мо на себе увагу. Мусимо теж плескати. Дика юрба може впасти в сказ. Але блiде, з гострим схудлим овалом i зеленими велично примруженими очима лице ледве схиту╨ться зневажливим, холодно-гордим усмiхом. - Я буду плескати, ваша свiтлосте. Рискувати вашим життям у цiй гидкiй комедi© я не хочу. Принцеса Елiза не вiдповiда╨, все мружить очi на золоту башту, над якою розта╨ чорно-сива хмарина диму. I от на тлi густо© зеленавостi нечутно висува╨ться вже нова Тiнь Минулого. Це велетенська брудно-сiра в буро-червоних плямах щетиниста потвора з тiлом iхтiозавра, з лупатими, косо закоченими, криваво-чорними очима, з роззявленою пащею, з яко© замiсть зубiв визирають дула гарма! Вся спина втикана щетиною з багнегiв, щабель, списiв Боки блискають лускою з черепiв. У лапах роздертий труп людини, i сама потвора по черево загрузла в купi трупiв. "Ось страховище вiйни. Тисячi лiт на всiх кiнцях земно© кулi воно пожирало молодi життя. Iз трупiв, принесених у жертву цьому страховищу, можна б iзшити саван на всю пла-негу земну, обгорнувши йою круг не© багато разiв". Страховище повзе спiраллю вгору, а за ним iз пiд гори вже висiваються й сунуть однi за одними страхiтнi, огиднi, смiшнi, i рiзнi образи минулого. "Ось класова борогьба, от злиднi - влюбленi дiти Нерiвностi. Ось Злочинства, незаконнi, але неминучi брати злиднiв - Грабiж, Крадiж, Убивства. Ось Влада! Дивпься, як пишно, як урочi©сю важно летить ця утриманка Нерiвностi. Ось рабство працi. Якими браслетами й намистами окутий пасинок Нерiвностi! От цiла родина - матусенька з донечками й синками, - мораль трупо©дiв i ©© дiти: Лицемiрство, Брехни, Обман, Пiдкупство, Прислужливiсть, Забобони. От Розпуста. От Самогубство. От Насила". Калiкуватi, хижi, принижено-злiснi, нахабно наврипистi, повзаючi, плазуючi сунуть нiмi велетенськi потвори одна за одною вгору спiраллю зелено© гори. I гуд гнiву, i гуркiт смiху, i крики огиди хилитають, бурлять морем голiв. От вони всi вже непорушно стоять суцiльним обмотаним круг верхiв'я гори ланцюгом. Моторошно випинаються на тлi неба обриси постатей. Та-та-та-тi-i! Тi-та-та-та а! "Браття! От та банда, що з пелюшок людськостi краде, грабу╨ ©© щастя. От тi вiчнi сили, що стоять на воротях раю, на межi обiцяно© землi. Хмарним законом жили вони в наших душах, умовляючи в нас вiру в ©хню незламнiсть, неминучiсть, вiчнiсть, непоборнiсть, ламаючи нашу волю, викохуючи зневiр'я, розкладаючи нас i пануючи над нами. Але, браття! Дивiться на гору! Дивiться на зелену сонячну гору, браття". А золотi руки помалу з грiзним споко╨м обiймають дикий хаос сплетених закривавлених тiл - здiймають угору, показують сонцю, хмарам, лопочучiй, ревучiй масi внизу й жбурляють в огонь Сонячно© машини. I знову хмара диму и полум'я шуга╨ вгору, знову бурею радостi шепотить людське море внизу. I одна за одною ковта╨ золота соячна башта потвори пiд гуркiт i безустанний плескiт мiльйонiв рук. I це так грандiозно, це сповню╨ таким захватом, що Труда бiльше не може- вона мусить зараз же бачити Макса. Мусить за всяку цiну, хоч би там усi сторожi ангару стали ©й на дорозi, хоч би ©й довелося просвердлити сво©м тiлом утро╨ товстiшу й густiшу масу тiл. Кучерi розтрiпалися, лице пашить, у вухах ляскiт крикiв, оплескiв, вигукiв. - Ради бога, пропустiть! Менi дуже треба! Трiпочуча гуща тiл неохоче, неуважно розсува╨ться Труда щораз ближче й ближче просува╨ться до ангару, до величезних кулiс, з яких випущено недавнiх акторiв, вiд яких сто©ть димок над горою й грiзний, страшний, надприродний гул i гуркiт людського моря. Але височеннi ворота щiльно, глухо замкненi, i при воротях - молода, напiвгола жилава постать сторожа. - Ради бога, громадянине, менi треба на хвилинку Макса Штора. Макса Штора менi iреба. - Макс Шюр .зайнятий. Не можна. - Голубчику, я ж сама ще вчора тут працювала. Я - жiнка Макса Штора Ну, на хвилиночку, голубчику. На крихiтну, крихiтну. Я зараз же вийду. Iй-богу, вийду. Ну, господи, як це нудно! Але ворота злегка вiдчиняються - i, господи, яке щастя, сам Макс, наче вчувши ©© голос, заклопотано виходить. - А, Труда? Ти як? Чого? Трудина рука обплiта╨ться круг руки Макса, прилипа╨, стягу╨ тiло до тiла. - Масi! Масi! Як прекрасно! Ну, бачиш, бачиш? Але Масi заклопотано поспiша╨ далi, задира╨ голову догори, сердито хмурить брови. I раптом вибуха╨: - Ну йолопи, йолопи й бiльш нiчого! Що з ними робити! - Що таке, Максе?! Що?! - Скiльки ж разiв на репетицiях казав: не розтягати фiгури таким ланцюгом. Не затягати темпу. Раз, два, три! I кiнець! Ну коли, ну коли вони ©х постягують? - Ну, Масi, дурниця! Все так знаменито, чудово проходить, що... - Ах, чудово! Випустили Мораль, а рупор смалить: "От Самогубство". В Лицемiрства рука вiдiрвалась. Казав Зандеровi, що невiдмiнно вiдiрветься. Ну, а так загалом гарно? Справдi? - Чудово, Максе! Грандiозно! - Робить враження! - Колосальне. Зна╨ш, Максе оi навiть я сьогоднi якось страшно виразно почула себе вiльною. Ми вiльнi, Максе! Ми, дiйсно, вiльнi! Максе, я вся дрижу. По менi проходить такий мороз, що хочеться страшно, дико закричати. Весь, увесь Берлiн тут! Ти дивись, там далеко-далеко на дахах люди. Всi вулицi позапруджуванi народом I нашi ж тут, Максе, - я привезла. Мама, мама Штор, батько. Тiльки тато Штор не по©хав. Нiзащо. Навiть принцеса з графом Адольфом при©хали. Вiн же - нiзащо. Сидить сам на весь дiм i чита╨ Бiблiю. Але Макс раптом iз жахом вирива╨ руку, поверта╨ться й летить назад. - Максе! Що таке?! - Телеграму! Телеграму! Вони забудуть, переплутають! Труда заплуту╨ться серед тiл, одста╨ й зупиня╨ться. Тепер уже безнадiйно шукати. На гору до Рудi пробратись нема можливостi, до сво©х, до авто - i думати нема чого. Iрма, Шпiндлери, Душнер десь потонули в гущi. А плескiт, а крик здiймають бажання теж кричати, теж простягати руки понад плечима переднiх i бити ними одна об одну до дольок - Слава© Слава! Слава Сонячнiй машинi! Слава! В лопотiння крил, у гуд, у велетенський крик устромляються пронизуватi металiчнi ляпаючi стьожки трубних крикiв Як од велетенських хвиль, що обсувають пiсок i камiння з берега в море, полем просува╨ться шипiння: "Тш! Тш-ш!" Труда задира╨ голову. Ага, тепер ма╨ бути Благословення Землi. Останнi клаптики диму розтали над зубцями Сонячно© машини Чиста зеленава синявiсть неба широко розгорнулась, розсунулась. I от помалу, велично з за трону золотого пiдводигься й росте в блакить жiноча голова, погiм плечi, груди, все тiло, колосальне, обвите гiрляндами квiтiв i зеленi. Насичене благосною силою, осяяне усмiхом мудро© вибачливостi, прорiзане зморшками вiчностi лице злегка нахилене донизу, до застиглого ряботiння голiв. Руки простягненi вперед таким теплим утихомирюючим рухом, що, зда╨ться, хмари стануть на колiна й схилять кудлатi сиво-золотистi голови. I серед тишi в хмари, в стiни лiсу, в сотнi тисяч блискаючих очей луна╨: "Браття, Дух Матерi-Землi благословля╨ нас на путь у землю обiцяну!" Але Труда раптом iз жахом хапа╨ себе за голову: переплутали, переплутали. Вперед же телеграму! Господи, телеграму ж уперед! Чи нi? Чи вперед Благословення? Так, дiйсно, переплутали. "Браття! З другого кiнця Матерi-Землi вчора прилетiв до нас вiсник вiдродження. Париж нам шле привiтання. Париж склика╨ всесвiтнiй Конгрес Творчо© Працi". Труда не чу╨ вже бурi оплескiв: ах, боже мiй, це ж Макс там, бiдненький, корчиться вiд одчаю - споганили, зiм'яли, знiвечили такий момент, як Благословення Землi. Ну, що тепер робити з цим Благословенням? За ним мав бути гiмн, хори, оркестр. I раптом - Париж, Конгрес. Але тут iз-над обрiю густими пiдземними гудами насувають уже першi хвилi гiмну. Важкий тупiт тисячi дружних нiг. Iз гуду, з тупоту ростуть, здiймаються вгору, займають усе поле, небо, хмари, переливаються через тини лiсiв могутнi, переможнi, трiумфальнi голоси. Труда блiдне так само, як усi лиця навкруги, встромля╨ очi в просторiнь, з усi╨© сили тисне одною рукою другу, щоб не тремтiли, i чу╨, як моторошний солодкорiжучий мороз проходить по сяйнi, по руках, пiд волоссям на головi i рве груди, розсува╨ криком, риданням, молитовним зойком. А гiмн росте, густiша╨, оркестр, хори злилися, втягли голоси тисяч грудей, розсунених морозом, розiдраних екстазом. Жах надзвичайного, захват самознищення, згублення себе, перелиття в ╨дине, страшне, могутн╨. Впасти на колiна, рiзати себе, виривати серце й кидати його туди в ╨дине, всевладне, дихаюче моторошно блаженним морозом. Принцеса Елiза одною рукою хапа╨ться за бiк екiпажа, другою - за графа Адольфа. Смертельна блiдiсть посинила нiс i лягла жахною печаттю на фiалковi опуклi повiки. - Ваша свiтлосте! Ради бога! Вам недобре? Голова помалу крутиться з боку на бiк, а рука нестямно божевiльне впива╨ться з колючим болем у лiкоть графа Адольфа. Але потроху стиха╨ ы наста╨ тиша. Але в очах ще екстазний спiв, i молитовний зойк, i жах, i незнайденiсть себе. Ще не вичерпано до дна щастя вiддати себе, розплистися, злитися. I вмить десь у куточку дзвiнко, тоненько, ледве чутно на крихiтному клаптику моря стриба╨ на голови: - Слава Рудольфовi Шторовi! Кинено iскру Майновими шнурами летить вона далi, росте у вибухи, вибухи зливаються в грюкiт. - Слава Рудольфовi Шторовi! Слава Рудольфовi Шторовi! Велетенська ряба птиця знову люто лопотить безлiччю крил, розрива╨ хмари бурею крику. Буря перелiта╨ на гору, гаса╨ вихорами тiл, жене ©х угору до пiднiжжя Сонячно© машини, до нiг Матерi Землi. Вихори зливаються, бурно колишуться. I от знову прожогом сунуть униз, трiумфуючи, i на руках сво©х, на плечах, на головах несуть свого iдола. Принцеса Елiза бере з рук графа Адольфа бiнокль i приставля╨ до очей Бiнокль дрiбно-дрiбно труситься, ходить у рiзнi боки Все в склi стриба╨, злива╨ться в хаотичну, розхлюпану жовто зелену пляму. Але що сталося? Що за дивний, iнший рух серед голiв? Чого плями облич задираються вгору? Принцеса Е вiза чу╨, як граф Адольф робить усiм тiлом такий рух, неначе хоче зiрватися з екiпажа. - Ваша свiтлосте! Принцеса Елiза швидко вiдiйма╨ бiнокль вiд очей i поверта╨ться ди графсi Еллснберга. I насамперед бачить, що йому якось чудно побiлiли очi, широко розплющенi, напруженi, за гостренi. Вони всгромленi в небо на край обрiю, туди, за Берлiн, навiть на момент не звертаються до ©© свiтлостi. Голова принцеси Елiзи круто поверта╨ться в той бiк, i принцеса почува╨, як ©© власнi очi стають теж напруженi, гострi й напевно побiлiли. Iз-за обрiю в небо сунеться чудна хмара; вона одного рiвного темного кольору, з правильно обточеними лiнiями, це - велетенський широкий конус шпилем уперед. Конус сунеться з помiтною швидкiстю, закриваючи собою хмарини, займаючи щораз бiльшу та бiльшу частину неба. Безшумний, непорушне застиглий, вiн пливе одною масою, тiльки часом кiнчик конуса, як хобот страховища, немов нанюхуючи, помаленьку руха╨ться то вправо, то влiво. I що ближче, то передня частина його ста╨ яснiша вiд задньо©, рiдша, ряба. Вже видно, що страховище немовби вкрите лускою, що кожна лусочка ╨ окреме довгасте тiло. - Що це, графе?! Граф Адольф на момент скручу╨ вниз до лиця принцеси бiлi дикi очi. - Армiя Союзу Схiдних Держав! I знову в екстазi молитовностi впива╨ться в страшну хмару. Вона ж дивним чином розгорта╨ться одною частиною щораз ширше та ширше, як вiяло. Велетенське вiяло, що перо за пером, сектор за сектором розпуска╨ться в конус, потiм у пiвколо, потiм у цiле коло. На полi свята вiдразу вщуха╨ всякий рух. Нова точка святочно© програми? Але нi, не з програми свята це явище. Це дуже мовчазне, моторошне страховище не ма╨ святочного вигляду. I непокiй, тривога, страх, жах уже хвилями здiймають море голiв. А тiнь од страшно© хмари вже темним, рiвно обрiзаним серпанком укрива╨ голови, вже видно масу крил i тулубiв апаратiв, спереду менших, далi бiльших, а ще далi величезних левiафанiв. Глухий рiвний шум, як од дощу, сиплеться згори на голови. - Азiатська армiя! - Негри! - Окупацiя! - Жовто-чорне вiйсько! - Рятуймося! - Спокiй, громадяни! Ради бога, спокiй! Тут дiти, жiнки! Але де може бути мова про спокiй серед листя лiсу, на який налетiла буря - воно трiпочеться, рветься, гойда╨ться скаженими вимахами, не маючи сили вирватись, прикуте сво╨ю масою до одного мiсця. Аж ось гримить громовий голос рупорiв од краю до краю поля! - Громадяни! Заховуйте порядок! Розходьтеся без панiки! Найвища Ра©а Вiльно© Спiлки сьогоднi сповiстить вас екранами про все. Порядок, громадяни! Металiчний велетенський голос сво╨ю силою втишу╨ хвилювання листя. Звернувши очi вгору на мовчазно шипучу хмару, напружено чогось ждучи вiд не©, усi╨ю стихi╨ю прагнучи вирватися з-пiд не© пiд захист будiвель, збита маса голiв помалу сунеться, видушу╨ться потоками у вулицi. I вмить iзгори з-пiд хобота страховища вибуха╨ страшенний гуркiт вистрiлу. Море голiв здрига╨ться, як од пiдземного вдару, жаху, i за ним здiйма╨ться такий ураган панiки, що принцеса Елiза iнстинктивно втягу╨ голову в плечi й згина╨ться. Але в той самий мент якась сила пiдхоплю╨ ©©, графа Адольфа, екiпаж, коня й морем несе кудись. Iззаду, з бокiв на екiпаж натискають тiла, налягають на плечi, на голову, ступають ногами на колiна. Принцесу Елiзу зсунуто з сидiння на дно екiпажу скрючену, поламану, завалену тiлами. Чийсь чобiт наступив на шию й душить до землi, топчеться, лама╨ шию. Екiпаж гойда╨ться, часом на©жджа╨ на щось м'яке, пiдгецу╨, хилита╨ться, от-от перекинеться. В жахно-розгорнених очах принцеси крiзь ноги часом мигне картина потопаючих покрючених пальцiв, божевiльних очей, хижо вискалених зубiв, закривавлених шматкю облич. I весь час дикий, звiрячий, несамовитий гуд крикiв, стогонiв, зойкiв, благань, прокльонiв, гарчання. I знову вибух iзгори. I новий вибух урагану жаху. Екiпаж, як по поламаному м'якому мосту, скаче по тiлах, перехиляючись то в один, то в другий бiк. Нога з ши© зрива╨ться на груди Елiзи, сова╨ться, топче, на голову наляга╨ колiно й при гина╨ додолу. Дихати нема чим. Усе зника╨. Коли принцеса розплющу╨ очi, на нiй уже нема╨ тiл. Граф Адольф обома руками тягне ©© догори, взявши ©© пiд пахви. Принцеса, трудно пiдвiвшись, сiда╨ на сво╨ мiсце. На плечi сукня розiдрана й оголено бiло-злотисте тiло. Од виска по щоцi йде кривава смуга - зiдрана шкiра. Кiнчик носа синювато-блiдий. Граф Адольф витира╨ рукою пiт iз чола й знову дивиться вздовж вулицi. Вулицею жене скажений потiк тiл, ули ваючись у дверi будинкiв. А в перспективi вулицi далеко да леко видно край святочного поля. I якраз шматок горн з крихiтними фiгурками трону Сонячно© машини. То© само© Сонячно© машини, що так гордо палила тiнi минулого. А в небi не тiнь Минулого, а грiзна, велична реальнiсть Дiйсностi. *** Розметеним ураганом листям несуться вулицями учасники великого свята. Голови ©хнi час од часу задираються до неба, затримуючи задиханий бiг, i шукають: над Берлiном, як велетенськi орли-падло©ди над трупом, кружля╨ зграя лiтакiв. Од них, як пiр'я розшматовано© здобичi, безперестану сиплються на землю папiрцi, зигзагами, кокетливо спадаючи в колодязi' вулиць. Однi тiкають од них, другi пiдхоплюють i жадно читають. Граф Адольф зупиня╨ коня й зiстрибу╨, ловить два папiрцi й пода╨ один iз них принцесi Елiзi, а сам чита╨ другий. Принцеса Елiза, притримуючи лiвою рукою роздерту на правому плечi сукню, мляво бере папiрець i водить по ньому важкими, немов знеможеними очима. "Громадяни Берлiна! Братнi народи Сходу з чуттям глибокого жалю й болю довiдалися про нещастя, що спало на половину спiльно© всiм нам землi, про ту хоробу, яку принесла з собою всiм народам Заходу так звана Сонячна машина. Поспiшаючи на помiч захiдним братам, Союз Держав Сходу вислав до ╙вропи й Америки експедицi© для врятування населення вiд загибелi. Виконуючи волю мого уряду, я, головний комендант експедицi© до Нiмеччини, оповiщаю громадянам Берлiна: Боротьба з епiдемi╨ю Сонячно© машини, що несе з собою божевiлля, хороби, ру©ну цивiлiзацi© й вимирання людства, шовинна провадитися рiшуче, швидко й радикально. В iнтересах цi╨© боротьби всю Нiмеччину, а надто округи Берлiна оголошу╨ться на станi вiйськово© окупацi©. Округа Берлiна радiусом на двадцять кiлометрiв оточу╨ться свiтляним кордоном. Нi одна людина не смi╨ й не може вийти за цеп кордон, усяка спроба потягне за собою неминучу смерть неслухняного, як тiльки вiн увiйде в смугу смертоносного свiтла. В Берлiнi встановлю╨ться Тимчасовий Уряд, призначений мною. Всi громадяни повиннi слухатися й пiдлягати його розпорядкам безоглядно. Найменший непослух каратиметься смертю. Увесь державний, полiтичний, економiчний, правовий i культа рiши устрiй, зруйнийгiний епiдемi╨ю, вiдновлю╨ться. Тому всiм громадянам пропону╨ться негайно верну©ися до виконання сво©х громадських обов'язкiв, перерваних нещастям. Урядовi iнституцi© мусять негайно приступити до функцiонування, всi урядовцi вiд завтрашнього дня верiакпься на сво© посади. Власники промислових, торговельних, фiнансових пiдпри╨мств займають сво© покинутi мiсця. Службовцi, прикажчики, робiтники негайно приступають до сво╨© працi. Всi ушкодження вiд ру©ни повиннi бути надолуженi в якнайкоротшому часi. Поки не буде вiдновлене нормальне годування, вживання Сонячно© машини допуска╨ться з таким обмеженням: один апарат Сонячно© машини на десятеро людей. Кожний будинок повинен вибрати комiтет, що ма╨ доглядати за точним виконанням цього розпорядку. Решта скла мусить бути знесена до участкових полiцiйних установ i передана представникам влади. Всяке ухиляння вiд виконання потягне за собою тяжкi наслiдки. Коли через два днi населення не знесе дев'ять десятих скла, що ╨ на територi© берлiнсько© округи, все мiсто буде вимертвлене газом, за винятком тих, що принесуть стекла й матимуть на те посвiдки. Всяку агiтацiю й пропаганду Сонячно© машини серед солдатiв експедицi© на мiсцi каратиметься смертю. Так само пiд страхом негайного на мiсцi розстрiлу забороня╨ться прилюдне вживання Сонячно© машини й сонячного хлiба. Всi здоровi елементи краю закликаються до помочi й активно© боротьби з нещастям. Головний комендант експедицi© Союзу Схiдних Держав у Нiмеччинi Сукурамi" Граф Адольф обережно склада╨ вiдозву вчетверо, хова╨ в кишеню й нетерпляче зирка╨ на принцесу Елiзу. Ах, господи, вона ще не отямилась i досi вiд цього кошмарного бiгу дикого гурту - так повiльно й так непричетне чита╨. Наче не вiсть про визволення, про вiдновлення життя, а якийсь манiфест сонце©стiв чита╨. Ну, нарештi скiнчила. Можна рушати далi. - Дозвольте, ваша свiтлосте, ©хати? Принцеса Елiза байдуже хита╨ головою й заплющу╨ очi. - Тiльки будь ласка, помалу. Ступою. Граф Адольф уже був пiдняв батiг, але тут же тихенько опуска╨ його: "помалу". В такий момент ©хати ступою, коли треба гнати iз швидкiстю радiю, коли вiд нього, графа Адольфа, залежить, може, успiх усi╨© кампанi©! Граф Адольф зирка╨ на мертвечо-блiде, в моторошно червоних плямах лице принцеси з заплющеними очима, вага╨ться, знову зирка╨. - Ваша свiтлосте! Дуже прошу менi вибачити. Я розумiю ваш стан. Але дозвольте менi вияснити вам ситуацiю. ╞© свiтлiсть слабо розплющу╨ очi й мляво скоса дивиться на графа Адольфа. - Рiч у тому, ваша свiтлосте, що його свiтлiсть принц Георг на мене поклав надзвичайно важне завдання. Оскiльки ви пригаду╨те собi, я вже мав честь докладати вам, розпорядження його свiтлостi було, щоб у день прибуття армi© Союзу Схiдних Держав усi ватажки й проводирi сонце©стiв були позбавленi можливостi шкодити всiй дезинфекцiйнiй операцi©. Пригаду╨те собi, ваша свiтлосте? Пригаду╨, слава богу - лице вмить ожива╨, аж неначе здригу╨ться все, аж сiда╨ рiвнiше. - Так, пригадую. Ну? - Отже, я мушу поспiшати до виконання сво©х обов'язкiв. Крiм того, ваша свiтлосте, ми, берлiнська органiзацiя, мусимо взяти участь у всiй акцi©. Мусимо органiзувати зараз же деякi акти, якi... якi, так би мовити, пiдкреслили б перед Союзом Схiдних Держав конечнiсть iнтервенцi©. Особливо тепер, коли сонце©сти виявляють нахил до яко©сь органiзацi©. Граф Адольф обережно озира╨ться по вулицi. Але хто там може слухати - отара в панiцi летить. - Вибачте, графе, я не розумiю, що ви хочете сказати, але прошу менi вияснити спочатку перше. Кого саме вам наказано... забрати? - Насамперед, як я вже мав честь вам донести, ваша свiтлосте, Рудольфа Штора. Його свiтлiсть принц Георг цiлком виразно писав менi про це. Хоч як менi особисто це прикро - товариш мiй, можна сказати, дитячих лiт, але ви розумi╨те, ваша свiтлосте, що iнтереси всього нашого нещасного народу повиннi... - А ще кого? - Брата його, всiх колишнiх iнаракiстiв, проводирiв усiх немонархiчних партiй. Iмен не зазначено, але на мене покладено обов'язок самому намiтити осiб, яких треба... лiквiдувати. Його свiтлiсть, пишучи про це, ще не знав про заснування Вiльно© Спiлки. Отже, розумi╨ться, всю Раду ©©. Мiж ними, хоч як не прикро менi особисто, доведеться й пана... пана Мертенса. Коли, звичайно, вiн не прилучиться до здорових елементiв. Отже, ваша свiтлосте, ви розумi╨те, що я... - Так, розумiю. Прошу ©хати якомога швидше! - Граф Адольф вдячно схиля╨ голову й ошпарю╨ батогом по кiстястiй спинi коня. Геро©чна дiвчина: перед громадським обов'язком усi особистi страждання моментально зникають, готова сама бiгти й везти бричку, коли це потрiбно великiй справi. - Графе, а без вас нiхто не може цього зробити? В очах навiть тривога. - Нi, ваша свiтлосте, без мого розпорядження нi один член бойово© органiзацi© не може виступити. Тому-то я мушу якомога найшвидше поспiшати, бо там уже десь уся органiзацiя чека╨ на мене. Я тiльки завезу вашу свiтлiсть додому й зараз же помчу до нашого штабу. Принцеса Елiза сидить уже рiвно, напружено, суворо стиснувши брови й не бачачи нi тiкаючо© отари, нi кружляючих у небi хижакiв, нi жахно© тривоги, що розлива╨ться по всьому Берлiну. Вона вся заглиблена в свою тривогу. Дома ще нема нiкого. Дiм сто©ть порожнiй. Навiть Ганса Штора нема╨. Граф Адольф хоче зупинити коня перед ворiтьми, але принцеса Елiза просить його за©хати в двiр i зайти до не©. Вона ма╨ дещо сказати графовi. Граф Адольф, затиснувши зiтхання, охоченько в'©жджа╨ в двiр. У себе в хатi принцеса Елiза просить графа Адольфа почекати кiлька хвилин, iпоки вона переодягнеться й приведе себе до пуття. - Прошу вибачити, ваша свiтлосте, але... ╞© свiтлiсть холодно кива╨ й виходить, навiть не вiдповiвши. Чортзна-що, ©й-богу! Тут кожний мент дорогий, а вона iз сво©ми дурними переодяганнями. Там вiдбува╨ться величезна подiя, рiша╨ться доля людства, а жiнцi насамперед ©© краса. Але граф Адольф зовсiм скручу╨ться всерединi вiд обурення, коли принцеса верта╨ться: ма╨те собi, ця дурна дiвчина просить його почекати, поки при©де додому графiвна Труда! Так, так, посидiти тут i почекати. Бо вона, бачите, вiддала Трудi до схову коронку Зiгфрiда й бо©ться, що, як настануть усi цi подi© i з Трудою щось сiанеться, то пропаде коронка Зiгфрiда. Проклята, iдiотська коронка, чорт би ©© нарештi взяв! Перш за все, як може якась розумна людина давати не тiльки коронку, а будь що до схову такiй iдiотцi й пришелепуватiй особi, як Труда? По-друге, принцеса може чудесно сама чекати Страховища й визволяти свою коронку, не затримуючи бозна для чого людину, на яку покладено важкi обов'язки. Потрет╨... - Прошу великодушно простити мене, ваша свiтлосте, але я уклiнно прохав би вiдпустити мене. Труда прийде додому, i ви самi зможете... Принцеса Елiза рiшуче й непохитно суворо крутить головою: нi, вона настiйно просить графа Адольфа лишитися. Коли графiвна через пiвгодини не при©де, вони по©дуть удвох шукати ©© по Берлiну. Сама вона цього зробити не може. Граф, звичайно, розумi╨, що коронка Зiгфрiда повинна стояти вище над те, чи годину ранiш, чи пiзнiш буде вбито кiлька сонце©стiв. Коли б принцовi Георговi довелося стати перед таким питанням, вiн, розумi╨ться, нi хвилини не вагався б. Граф Адольф покiрно схиля╨ голову. Чи вагався б принц Георг, чи нi - цього не знати, але, коли момент буде пропущений, коли сонце©сти 'поховаються й завдання не буде виконане, вiдповiдати за це буде не принц Георг, не коронка Зiгфрiда, а граф Елленберг. I обiцяне (виразними натяками в усiх листах обiцяне!|) канцлерство вислизне з рук графа Елленберга, як щука з рук дволiтньо© дитини. А, з другого боку, пiти всупереч волi iстоти, що команду╨ й принцом Георгом, - також явна помилка, i канцлерство ще менш певне, нiж щука в руках дволiтньо© дитини. I граф Елленберг, покiрно вклонившись, бере в руки товстелезний том "Теорi© омне©зму" й тихенько перегорта╨ сторiнки. А ©© свiтлiсть у нетерплячцi й тривозi ходить по кiмнатi, шелестячи шовком переодягнено© сукнi. На червоному розпущеному волоссi збоку гойда╨ться, як у павутиннi пiд вiтром роса, краплина води пiсля вмивання. Червонi плями й здертiсть на щоцi присипанi пудрою, i вони зробилися блiдо-фiалковими. Тривога ж росте з кожною хвилиною. Принцеса то стане й напружено слуха╨ - зда╨ться, чути кроки в домi! - то знов ходить i весь час погляда╨ то у вiкно на вулицю, то у вiкно в сад. Раптом зупиня╨ться бiля вiкна на вулицю й пильно дивиться. Граф Адольф уста╨, швиденько нечутними кроками пiдходить i з-за плеча князiвни визира╨ теж на вулицю. Там же всього-но Ганс Штор. Але в досить цiкавому виглядi не величний i рiвний, як колись, не суворо похнюплений, як останнiми часами, а збентежено-радiсний, розкудовчений, iз незвично прудкими вимахами рук, iз блискучими очима. В руках невеличкi знайомi папiрцi. О, так нiхто, мабуть, щирiше й глибше не радi╨, як милий чесний Ганс Штор. От вiн бачить у вiкнi принцесу. Вона його не кличе, а йти без заклику, без наказу ╨, рочумiьться, порушення Порядку. Але сьогоднi, в такий надзвичайний момент, таке крихiтне порушення може дозволити собi навiть Ганс Штор. Та й не сам вiн дозволя╨ - його несе силг"о, дужчою за нього, до вiкна. I не вiн сам дозволя╨ собi першим заговорити до ©© свiтлостi, а ця сама сила. Вiн уклiнно просить вибачення, але вiн хоче привiтати ©© свiтлiсть iз величезним святом, iз переддвiр'ям повернення Великого Порядку, з кiнцем страхiтних i ганебних часiв. Принцеса Елiза тихо дяку╨ й чудно, пильно дивиться згори на пiдведене, осяяне глибоким, невтримним захватом, класично гарне лице в рамцях посрiблено© чорно-синьо© бороди. - Тiльки, на жаль, пане Шторе, тяжкими жертвами доведеться оплачувати це повернення. Ганс Штор, вклякши у поштивостi, суворо й грiзно трусить головою. - Для Вiчного Порядку нема╨, ваша свiтлосте, тяжких жертв! Правда вища над усе, ваша свiтлосте! Принцеса ще пильнiше й ще чуднiше дивиться на Ганса Штора. - Боюсь, пане Шторе, що вам особисто доведеться принести тяжкi жертви. Ганс Штор iще непохитнiше, ще рiшучiше стрiпу╨ головою. - Для Вiчного Порядку нема╨ тяжких жертв, ваша свiтлосте! Нема нiчого особистого, коли мова мовиться про вiчнi закони. Тiльки радiсть! Накажете подати ©сти, ваша свiтлосте? Принцеса Елiза помалу крутить головою - нi, вона не хоче ©сти. А чи не бачив пан Штор графiвни Труди? Пан Штор не бачив i озира╨ться, немовби збираючись негайно бiгти шукати ©©. У ту ж мить до ганку пiдкочу╨ авто, i з нього трудно й помалу вилазять старi Елленберги. Ганс Штор прожогом кида╨ться помогти висiсти й привiтати з великим радiсним святом. Але принцесi Елiзi видно, як старий граф спочатку не розумi╨, потiм умить спалаху╨ гнiвом i важко йде в дiм, пiдтримуючи пiд руку графиню. А Ганс Штор суворо й непохитно йде за ними. Принцеса Елiза швидко виходить iз кiмнати: старi повиннi знати, де Труда. В холi, притиснувши Ганса Штора спиною до величезного камiна, перегнувши до нього масивне костисте тiло, старий граф грiзно трусить папiрцем перед самим лицем рiвно витягненого управителя. - Ви - злочинець, Шторе! - Чим же я злочинець, пане графе? - Ви - злочинець, Шторе! Злочинець, я вам кажу! - Чим же я злочинець, пане графе? - Ви - жорстокий, безсердечний злочинець, Шторе! Принцеса Елiза швидко пiдходить i обережно торка╨ться плеча старого графа. Вiн поверта╨ до не© стрiхасте, гнiвно посiрiле лице й зараз же рукою з папiрцем i показу╨ ©й на зацiпенiлого в суворiй упертостi злочинця. - Полюбуйтеся! Знаменитий зразок фанатичного релiгiйного бузувiрства. Та ви - божевiльна людина, Шторе, ви це розумi╨те чи нi? - Чим же я божевiльний, пане графе? - Ха! Чим вiн божевiльний! Його дiтей, його рiдних дiтей убивають, а вiн трiумфу╨. Це - не божевiлля? Порядок? Та пiдiть ви за Берлiн, бiдний ви чоловiче, пiдiть подивiться, який порядок принесли з собою вашi спасителi. Поле трупами всiяне. Тисячi, мабуть, невинних мирних людей розтоптано, покалiчено. Спасителi?! Вбiйники! Розбiйники! Чого ©м треба тут? Хто ©х прохав нас рятувати? Такi божевiльнi, як ви? Га? Принцеса Елiза нiколи не бачила старого графа в такому станi. Раз у раз, навiть у найтяжчi моменти катастроф, масивно стриманий, по-фiлософiчному насмiшкуватий, тепер йому аж голова труситься вiд обурення. - Вибачте, графе, я хотiла вас спитати... - Порядок?! Це такий порядок вони несуть? Смерть, смерть, смерть! За все смерть. Та яке вони мають право, азiатськi розбiйники, вдиратися на нашу землю?! Та ганьба вам, Шторе, ганьба вам, старому солдатовi! Та ви повиннi хапати нiж, сокиру, дубину й бiгти бити, виганяти цих розбiйникiв, а не трiумфувати, що вони ваших дiтей убиватимуть. Чу╨те ви?! Ганс Штор, весь вирiвняний, закам'янiлий, сто©ть непорушно з блiдо-сiрим, як iз вапна вилiпленим лицем. Принцеса Елiза знову легенько торка╨ться кiнчиками пальцiв плеча старого графа. - Вибачте, графе, чи не можете ви менi сказати... - Сонячна машина?! Та хоч би ми тут пекельнi машини вживали, що ©м до того? Та, може, ця машина в мiльйон разiв краща за весь ©хнiй i ваш Порядок, Шторе, зна╨те ви це? Вiд сьогоднiшнього ж дня я вживаю Сонячну машину. Чу╨те, Шторе? I нiяких менi комiтетiв у домi! Нехай посмiють явитися сюди вiднiмати ©© в нас. Сам сво©ми оцими нiкчемними руками буду боронитися. А ви можете йти до них i газом та смертю робити Порядок. Можете! Швидше! Бiжiть! Чого ж ви сто©те: це ж непослух! Усi "здоровi елементи" повиннi "активно помагати". Помагайте ж, карайте мене й сво©х дiтей смертю. Трiумфуйте, Шторе! Ганс Штор не трiумфу╨, але раптом з усi╨© сили з лютим розмахом скида╨ руками, впива╨ться ними собi у волосся i без дозволу графа, розтоптавши Порядок, швидко виходить iз холу. Старий граф уражено дивиться вслiд управителевi й трудно, волосяно сопе настовбурченими вусами. Тодi принцеса Елiза рiшуче бере старого за руку вище лiктя й сильно стиска╨ ©©. - Графе, ви не можете менi сказати, де Труда? Велика притихла постать од цього невеличкого слiвця зразу мiня╨ться: жваво поверта╨ться й швидко встромля╨ в принцесу вколотi тривогою очi. - А що таке?! Що сталося?! - Нiчого, нiчого не сталося. Я тiльки питаю, ви не зна╨те, де Труда? - Вона з Максом 'по©хала до сво╨© Комуни на нараду. А що таке? Небезпека? - Нi, нi, нiчого, абсолютно нiчого. Менi треба ©© бачити в однiй справi. Дякую, графе! Графе Елленбергу, ми зараз ©демо до Комуни! Граф Адольф сто©ть у кутку холу й уважно розгляда╨ з дитинства знайому йому до найменшо© рисочки картину - "Зустрiч" Кунца. його нiтрошки не обходить розмова батька iз Штором, вiн собi чека╨ на принцесу. Можна ©хати? З охотою! - Але, напевно, ваша свiтлосте, нiчого такого не сталось? - Нiчого, нiчого, запевняю вас! Будьте здоровi й спокiйнi, графе. Iстинно з охотою й радiстю ©де тепер граф Адольф по iдiотську коронку. "На нараду!" Значить, там тепер уся банда зiбрана докупи. Краще й не треба. Спасибi коронцi, спасибi милому, збитому на старiсть iз пантелику батеньковi. А принцеса навiть капелюша нiякого не бере - так iз непокритою червоною короною волосся й сидить на бричцi, вся нетерпляче витягшись до сво╨© коронки. О, що тепер коронка, коли он тi грiзнi орли в небi тримають у кiгтях сво©х iншу корону, яку хутко-хутко спустять ©й на голову. Дурненька дiвчина, вона навiть не дивиться нi на що, не бачить, що дi╨ться. - Ваша свiтлосте, я дуже дякую вам за те, що ви наказали менi лишитися з вами. Тепер i друге завдання, покладене на мене, я, напевно, виконаю. Голова принцеси живо поверта╨ться до графа Адольфа. I принцеса Елiза бачить лукавий, тримкии од стриманого захвату смiшок у сiреньких очах. ╞© свiтлiсть не розумiють? А нарада? Всiх, значить, одним заходом, як мишей у пастцi, можна забрати. Знаменито, прекрасно, краще й бажати собi не можна! Принцеса Елiза вiдверта╨ться. Бiдна, дурненька дiвчина, вона нiчого, крiм сво╨© тривоги за нещасну коронку, не вiдчува╨. - Будь ласка, графе, пiдганяйте коня, вiн надзвичайно помалу бiжить. - Стомився, ваша свiтлосте, вiд ранку не годований. Но-о, ти! А дивiться, ваша свiтлосте, яка шамотня серед райських мешканцiв! Ага, голубчики! Нi, вибачте, не втечете нiкуди. Тiнi Минулого? Хе хе! - Я вас дуже прошу, графе, пiдганяйте! Граф Адольф незграбно стьоба╨ по кiстках коня, шарпа╨ вiжками й тру©ться захватом, не перестаючи бiгати очима ио вулицi й по небу. Вулицею ж вiд дому до дому бiгають люди, висовуються з вiкон, перегукуються, безладно, безпорадно готуються до чогось ©м невiдомого й страшного. А в небi владно, мовчки, безшумно кружляють орли, зiрко стережучи здобич. Аж ось нарештi Трудина вiлла. Ну, розумi╨ться, тут нарада. Екiпажi, двоколеса, авто. Розполохана райська комашня облiпила ганок i навiть усю вулицю перед будинком. Хе-хе, свято скiнчилося трошки несподiваним номером? Граф Адольф зупиня╨ коня й поштиво переда╨ вiжки ©© свiтлостi. - Тiльки прошу вас, графе, нi слова не кажiть Трудi, в якiй саме справi я хочу ©© бачити. Будь ласка! - Слухаю, ваша свiтлосте. Граф Адольф iзлiза╨ з брички й м'якими, влазливими кроками просува╨ться в юрбу. Принцеса Елiза сидить iз вiжками в руках, рiвно, високо, тримаючи голову й заплющивши очi. Круг не© сто©ть тривожний, збентежений гомiн голосiв, безперестанний нервовий рух тiл, суперечки, вигуки. На не© здивовано поглядають, навiть зачiпають ©© похнюпленого смiшного коня. А вона сидить, не рухаючись, не цiкавлячись нiчим, тiльки час од часу розплющу╨ очi, пошуку╨ ними по юрбi й знову заплющу╨. - Елiзо! Що сталося?! В чому рiч? Принцеса Елiза швидко розплющу╨ очi- до не© знизу дивиться стривоженими бронзово-карими очима в золотих iскрах смугляве хлопчаче личко. Воно все горить темним рум'янцем пiдняття, уста темно-червонi, аж фiалковi, як перестигла вишня. Принцеса Елiза просить графа Адольфа вiдiйти набiк - вона хоче поговорити з графiвною без свiдкiв. - Ви можете, Трудо, на хвилинку сiсти поруч зi мною? Ну звичайно, Труда може! Раз, два! Крякiт брички, трiск ресор - i чекаючi бронзовi очi .вже нетерпляче шарпають уста принцеси. - Ну, Елiзо? Що? Принцеса Елiза на мить спуска╨ погляд на вiжки, потiм обводить ним спiднизу круг брички (граф Адольф скромно сто©ть бiля купки й прислуха╨ться до запально© суперечки) i переводить його просто не чекаючi, незвично серйознi очi Страховища. - Насамперед, Трудо, ви повиннi менi дати слово, що нi одна душа не знатиме, що я вам сказала те, що зараз скажу Так? Труда здивовано хита╨ головою - ну, хай так. - Ну, да╨те слово? - Ну, добре, даю, коли це вам хочеться. Тiльки.. - А тепер iдiть зараз же до ваших i скажiть, щоб усi негайно зникли й поховалися Не пiзнiш, як через двi години, всi будуть арештованi... Особливо повинен берегтися... доктор Рудольф. Особливо. Iдiть. Але пам'ятайте: хто сказав вам це - нi одна душа не повинна знати. Чу╨те, Трудо? Труда вражено, мовчки розгляда╨ лице принцеси в червоних плямах i з здертою смугою на вилицi, з яко© зсипалася пудра. - Звiдки вам це вiдомо? - Звiдки - це не ма╨ значення. З найповнiших джерел. - Чекайте, Елiзо, я не розумiю: ви ж iз ними? Ви ж напевне з ними? Правда? Принцеса Елiза нудно й гидливо морщиться. - Трудо, це питання не ма╨ нiякого вiдношення. - Але я ж не розумiю: для чого ж ви нас попереджа╨те? Як же не ма╨ вiдношення?! - Ви менi не вiрите? I на зашерхлих, зблiдлих устах принцеси викривлю╨ться неохочий, стомлений усмiх. - Ой Елiзо! Але ж я пс розумiю! - Не завсiгди ми розумi╨мо вое, що дi╨ться в нас самих, не те що в других, Трудо. Може, колись зрозумi╨те, а може, i нi. А тепер iдiть, Трудо, i пам'ятайте ваше слово. Принцеса Елiза простяга╨ руку, i той самий неохочий, стомлений i нiби насмiшкуватий усмiх сто©ть ©й i в очах. Труда рвучко, сильно хапа╨ руку, стиска╨ до болю у власних пучках i мовчки швидко злiза╨ з екiпажа. Але, ставши на землю, -поверта╨ться й пiдводить до принцеси нахмуренi очi. - Елiзо! Я - поганка! Це ви можете собi запам'ятати. А ви - дуже хороша. Прощайте! Але, зробивши два кроки, раптом знову поверта╨ться. - Елiзо! Я слова не можу додержати. Чесно заявляю. Я скажу Рудi. Рудi я не можу не сказати. I, коли давала слово, брехала, бо знала, що Рудi скажу. Нiкому, навiть Максовi не скажу, а Рудi скажу. Можете мене лаяти. Будь ласка. Це - пiдлiсть, але факт. Дивна рiч: якою дитячою гарячою рожевiстю зашарилося змарнiле лице, затопивши навiть чуднi червонi плям?.. Так наче не Труда призналася в пiдлостi, а спiймала принцесу на нiй. - О Трудо, я вас прошу саме докторовi Рудольфовi... - Та Рудi нiкому не скаже ж, Елiзо! Даю вам слово! От тут найчеснiше слово даю, Елiзо! Можна? Можна? Рудi повинен усе знати! Як ви цього не розумi╨те? Елiза прикушу╨ губу й якийсь мент хмарно мовчить. - Я нiколи не думала, що ви можете так легковажно ставитись до свого слова. Звичайно, я не маю сили вас примусити. Але... - Я ж вам сказала, що я - поганка. - Ах, Трудо! Ну, все одно. Iдiть швидше! Чекайте одну хвилинку! Як же тепер буде з помешканнями? Доктор Рудольф не може ж тепер iз сво╨ю жiнкою пере©хати додому. Труда непорозумiло ширить очi. - З якою жiнкою?! - Ну, з тою панною Iрмою... чи як ©©? - Ах, Iрмою? Вона йому зовсiм не жiнка. I взагалi... Ах якi там тепер Iрми! Труда маха╨ рукою i швидко йде в юрбу. Коли граф Адольф пiдходить до брички, вiн, не питаючись, уже бачить, що коронка Зiгфрiда врятована. Замiсть напружено© скупченостi, неуважностi, чудного байдужжя в усiй постатi ©© свiтлостi чу╨ться полегкiсть. На лицi тихе рожеве сяйво. - Улаштовано, ваше свiтлосте? - О, цiлком. Тепер хай буде, що буде! Тепер можна ©хати. Граф Адольф поштиво перебира╨ вiжки з рук принцеси й нетерпляче поверта╨ коня. О, тепер i вiн може ©хати: вся найвища Рада тут, усi найактивнiшi члени Вiльно© Спiлки, всi цi iнаракiсти, анархiсти, комунiсти, Мертенси, Геферти, вся банда честолюбцiв, що на нещастi нацi© примостилася творити собi славу. Нараду щойно розпочато. Тягтиметься, розумi╨ться, в цих балакунiв не менше як двi-три години. Кожному ж треба погарцювати на свойому кониковi перед iсторi╨ю. Слава i подяка милiй славетнiй коронцi Зiгфрiда! *** У вухах iще гуде мiльйонове ревище зойку, в душi ще тупотять копита жаху, все тiло ще горить од слiпих обiймiв оскаженiлого гурту, а доктор Рудольф сидить за столом i суворо голову╨. Всi можуть плигати сторч головою в одчай, у сказ, усi можуть вигукувати щонайхимернiшi заклики, пропонувати найбiльш полегшуючi ©м душу виходи - один доктор Рудольф не смi╨ мати нi одчаю, нi лютi, нi фантастичних пропозицiй. Бо вiн ╨ той, на якого з дикунським довiр'ям дивляться очi всi╨© зали, навiть очi тих, якi знають же найкраще, що вiн - не iдол. "Тiнi Минулого!", "Одною ногою на землi обiцянiй". Милий, бiдний Масi! Калiкуватi, видно, ноги в людства для землi обiцяно©. Ще не досить забруковано шлях до не© черепами. Ще не принесено всiх жертв Тiням Минулого. Слова просить професор Кранц. Ну, що ж, слово ма╨ професор Кранц. Доктор Рудольф ясними, вiдважними, сталевими очима обводить набиту обличчями, як насiнням огiрок, залу й просить бути тихше. Професор Кранц ╨ проти збройно© боротьби. Збройна боротьба з таким противником без нiяко© органiзацi©... - Органiзацiя в нас ╨! Сьогоднiшн╨ свято! - От якраз сьогоднiшн╨ свято найбiльш показало брак органiзацi© духу. Отже, без органiзацi©, без дисциплiни, без армi©, без збро©, замкненим у страшному крузi .збройне боротися - явний абсурд. - Так що ж? Так що ж? Скоритися? - Прошу тихо, панове! - Ну, не скоритися. А от що... Ну, так - професор Кранц, одне слово, пропону╨ "тихий опiр", саботаж. А там, поза Берлiном, чорно-жовтi "визвольники" вже проводять смертоноснi кордони, вже займають усi склади збро©, розставляють варти. I вiд завтрашнього дня "Тiнi Минулого" батогом почнуть гнати отари вiд землi обiцяно©, устилаючи путь черепами. I, боже мiй, скiльки знайдеться погоничiв iз тих самих, що тепер так палко скрегочуть зубами! А Мертенс слова не забира╨. Мовчить, тарабанить пальцями однi╨© руки по другiй. Мовчить генiальний розум Нiмеччини. Хто зна╨, що вiн буду╨ в цю хвилину - може, i новий трон для колишньо© наречено©. Прийме! Всякий трон прийме - можна смiливо мовчати. Хтось тягне за руку поверх лiктя. Трудина голiвка швидко нахиля╨ться, робить круг його вуха з долонь рупор i задихано швидко шепоче в його незрозумiлi, дивнi, стукаючi по серцю слова. Труда сiда╨ на сво╨ мiсце й почина╨ перешiптуватися з Максом. А милий, смiшний чудачина Кранц усе говорить про свiй "тихий опiр". Який тепер тихий опiр, коли вирвалася людина з тунелю, коли так ясно, легко, просторо над нею й круг не©, коли кожна частина мозку може рухатися з блискавичною, сонячною радiсною швидкiстю. Подумати ж собi: вона, вона сама при©хала, слово вiдiбрала, про Iрму нi до чого запитала. Нi до чого ж, абсолютно нi до чого було те запитання, цiлковиту рацiю ма╨ чудесна Труда. Значить?.. - Пане голово!.. Пане голово! Доктор Рудольф швидко пiдводить не сонне, а якесь чудне, осяяне лице й обводить очима зал. - Ви скiнчили, пане професоре? Пан професор, власне, ще не скiнчив, але в такому гаморi хiба можна... Доктор Рудольф пiдводиться й обома руками сильно загрiба╨ волосся на потилицю. - Панове! Увага! I гамiр через пару моментiв iз шипiнням, як вогонь, залитий водою, ущуха╨. Доктор Рудольф, як i щоразу перед промовою, прикушу╨ всерединi посмiшку: тш, iдол ма╨ говорити. I тут же холодок - iдол повинен промовити так, щоб усi iншi промови впали перед ним навколiшки (всезнайство iдола!). А головне - повiдомити, що вся Найвища Рада Вiльно© Спiлки, принаймнi видатнiшi члени ©©, сьогоднi будуть арештованi. Поверхню облич, як застоялу воду озерця, ряботить i збовту╨ налетiла хвиля. Здивовання, гривога, шарять очi, мимоволi повертають голови до дверей, сповнюють хапливим шелестом i дзижчанням зали. Доктор Рудольф не да╨ розгулятися хвилi й робить спокiйний втишливий рух рукою. Спокiй i увага. Арешт ранiше, як через годину, не може статися. Хвилюватися надмiрно не треба. Переносити ж засiдання на друге мiсце небезпечно. Та й нема нi рацi©, нi часу: питання повинне бути вирiшене за пiвгодини й вирiшення оголошене населенню. Отже, доктор Рудольф забира╨ сам слово. Становище грiзне. Але виходу з нього треба шукати не в станi людини, що придушена до стiни потягом у тунелi. Жах i одчай - порадники поганi. Треба ясним, точним, тверезим розумом проаналiзувати всю ситуацiю. (Розум i аналiз - це двi руки iдола, якi маси з якнайбiльшою побожнiстю цiлують). Може бути двi можливостi. Перша: Союз Схiдних Держав зовсiм не поiнформований про дiйсний стан речей. За це говорить тон i змiст вiдозви, йому, наприклад, нiчого невiдомо про вiдновлення громадського життя. Через це у вiдозвi е розпорядження, якi вдираються в одчиненi дверi. Отже, можливо, що все ╨ тiльки непорозумiння. Тодi нiяких нi тихих, нi збройних опорiв не треба, а треба тiльки роз'яснення. Можливо ж, що тут не непорозумiння, а певна вмиснiсть i незнання тiльки деяких фактiв. Тодi знову таки нi тихих, нi збройних опорiв не треба. А тим паче нiякого гнiву, лютi, ненавистi й ворожнечi. Збро© нема╨, органiзацi©, дисциплiни, армi©, пiдготовлення - нiчого цього нема╨, все правда. Рiшучiсть, безмилосерднiсть, озбро╨нiсть, необхiднiсть самоврятування в противника ╨. Це також правда. Нiяких компромiсiв, нiяких примирень не може бути. Боротьба до повно© перемоги. Все правда. Але неправда те, що боротися можна тiльки ненавистю, ворожнечею, газом, смертним промiнням. Тут доктор Рудольф робить коротеньку паузу, щоб дати затихлим очам напружити тишу свою до найбiльшо© вразливостi. - У нас, панове, ╨ iнша зброя, у нас ╨ найдужча за всi газовi й промiннi артилерi© гармата - Сонячна машина, набита приязною веселiстю духу й любов'ю до наших бiдних ворогiв. Щирою любов'ю, щирою ласкою й веселiстю, мо© панове! Нiякого опору, нiякого саботажу, виконувати всi розпорядження, слухатись усяких безглуздих i жорстоких наказiв Зносити село? Будь ласка! Вертатися до порожнiх магазинiв? З охотою! Нiякiсiнького приводу до найменшого непорозумiння, сварки, сутички. Нiяких насмiшок, глуму, потайно© зловтiхи, зяхвано© злостi. Щиро, ясно, весело й любовно доайбру тальнiших заходiв противника. Панове, це найстрашнiша зброя для цих людей iз смертоносними газами. Ви вчитайтесь у вiдозву вони так само, як нашого збройного i всякого iншого опору, бояться Сонячно© машини. За саме вживаний ©© перед ©хнiми солдатами - смерть. Добре, ми не будемо вживати перед солдатами Сонячно© машини. Але солдати ж знають, чим ми живемо. Вони бачитимуть, що ми не почува╨мо в них ворогiв, що ми ©х жалi╨мо, любимо, що ми - веселi, радiснi, щасливi. Хто ж да╨ нам цю любовнiсть, веселiсть, радiсть i щастя? Ота сама Сонячна машина, яку повиннi в нас нищити? Панове, скажiть самi. яку чужу радiсть ми хочемо зруйнувати, коли вона любовна до нас? Ми заздримо, ми прагнемо й собi мати ©© Солдати Союзу Схiдних Держав - не тiльки негри, iндiйцi, жовтi, чорнi, а ще й люди. I туга за щастям, за землею обiцяною в них живе так само, як i на Заходi, як на всiх куточках простору й часу нашо© планети. I скiльки не топили цю тугу в кровi, насильствах, обманах, наркотиках, вона й у чорнiй африканськiй душi плаче так само, як у найбiлiшiй ╨вропейськiй .Мо© панове! У нас ╨ тiльки одна зброя. Коли ми здатнi цю зброю пiднести, ми поборемо! Коли нашi ноги доросли до входу в землю обiцяну, ми зможемо й других повести за собою Коли ж нi, коли не доросли, так краще загинути в любовi й веселостi, нiж у чаду ненавистi й жаху! Це один вихiд i ╨диний рiшенець. Доктор Рудольф загрiба╨ волосся пiтними вiд пiдняття пальцями й сiда╨ на мiсце. Зала труситься й лопотить оплесками. ╙ рiшенець. Правильний чи неправильний, але вiн - точний, ясний, висловлений iз непохитною вiрою. Значить, вiн правильний, значить, йому треба плескати. А крiм того, це ж Рудольфа Штора рiшенець. А ще до того: через пiвгодини мусить бути все вирiшено, бо, може, вже десь женуть тi, що зараз оточать будинок i заберуть усiх. Отже, коли Рудольф Штор дума╨, що це ╨диний вихiд, значить, iншого дiйсно нема╨ i, значить, ясно, що всякий опiр - це помилка, безглуздя Приймати, приймати! Хто там слова ще просить? Нiяких слiв! Нема часу. Треба швидше розходитись! Але слова просить Фрiдрiх Мертенс. Ну, це iнша рiч Мертенса цiкаво послухати. Тiльки коротше. Фрiдрiх Мертенс помалу пiдiйма╨ сво╨ кремезне тiло, пiдпира╨ його витягненими руками об стiл i наставля╨ на затихлу залу сiдласте чоло. - Панове! Для збройного опору нема╨ збро© Саботаж.- пiв опору Не годиться. Але задля боротьби любов'ю ╙ зброя? У всiх, не в одиниць? Треба пильно зважити. Неозбро╨них у бiй пускати не можна. Хто ж не пустить? Де гарантiя, що не буде вибухiв гнiву, злоби, обурення? З одною цi╨ю збро╨ю виступати неможливо. Ми мусимо перемогти за тиждень-два. Через два тижнi буде пiзно. Через два тижнi можуть надiйти першi транспорти Зерна з Азi©. Тодi сонячне скло буде лише одне на двадцять чоловiк. Через мiсяць - одне на сорок. Через два мiсяцi ╙вропа й Америка пектимуть хлiб iз азiатсько-африкансько© пшеницi, ©стимуть м'ясо й носитимуть убрання з фабрик Союзу Схiдних Держав. Через пiвроку кожного, що ©стиме сонячний хлiб, будуть карати смертю. На десятки рокiв. Захiд буде в економiчнiй неволi у Сходу. Мертенс робить також невеличку паузу. Нитки очей натягнутi увагою. Мертенс'згоджу╨ться: любов ╨ величезна зброя. Згоджу╨ться. ╙дина навiть ©хня зброя. Вiн зовсiм не ╨ проти не©, зовсiм нi. Вiн тiльки хотiв би доповнити цю формулу, конкретизувати ©©. Треба конкретно уявляти собi всю ситуацiю. От зноситься скло. Вертаються на фабрики, до майстерень, бюро, магазинiв. Частина великих власникiв, великих урядовцiв, привiлейованих, мабуть, стане на бiк противника. - А ви теж? Усi голови рвучко шарпаються в бiк дзвiнкого молодого голосу. Що за неделiкатнiсть! Який це жовтодзюбий нахаба дозволя╨ собi такi вибрики? Мертенс посмiха╨ться. Питання молодого скептика цiлком оправдане й щире. - Але я стою на боцi того, в що вiрю й чого хочу. Хотiти того, що вiдмерло, - не мiй смак. Отже, конкретно: треба знищити силу противника. Сила його - армiя. Завдання: розбити армiю Сонячною машиною. Значить, увiйти з нею в тiсний контакт. Противник ма╨ це на увазi й iзолю╨ солдатiв од нас смертельним кордоном. Знову малесенька пауза. Фрiдрiх Мертенс мiцнiше спира╨ тiло на витягненi руки й наставля╨ чоло на залу, готуючись битися з нею. На його думку, ╨ тiльки один спосiб увiйти в безпосереднiй контакт iз армi╨ю противника. Без убивств, без ненавистi, з можливiстю не тiльки агiтувати жестами або словами, але й самим сонячним хлiбом. Загальна любовнiсть, веселiсть, приязнь - тiльки тло, необхiдне й важне. Але без безпосередньо го контакту Безпосереднiй же контакт ╨ тiльки... Тут Фрiдрiх Мертенс на мить зупиня╨ться, твердо встромля╨ очi в рябу масу облич i гирка╨: - в нашо© жiнки! Ряба маса облич здригу╨ться, вкрива╨ться гомоном, шепотом. - Так, панове, в жiнки. В нiй рятунок. Противник усе може заборонити солдатовi. Може обдурити. Тримати в залiзнiй дисциплiнi. Заборонити всякий контакт iз населенням. Але нiякою дисциплiною й карою не може заборонити прояву вiчного закону, потягу до другого лолу. I це та щiлина в залiзнiй бронi противника, в яку нам можна бити. I слiд бити. Я гарантую: досить тисячi людей, що спробують сонячного хлiба - i вся армiя через два тижнi наша. I тодi весь Схiд наш. Уся планета. Зал мовчить, навiть не шепочеться. Фрiдрiх Мертенс вирiвню╨ться. - Так, панове, оцей спосiб боротьби нелегкий, але вiн ╨ iспит для всiх. На ньому найкраще може виявитись, чи, дiйсно, зникли "Тiнi Минулого". Не тiльки з околишнього свiту, а й з наших душ. Геройство пропону╨те? Докажiть, що можете жертвувати не тiльки життям, але й ревнiстю, коханням. Негрська душа така сама, як i бiла. А тiло? Га? Честь? "Тiнь Минулого"? А чи зможете ви вiддати цю тiнь за Сонячну машину? Га? Що? Любов? Виявiть таку любов: не вчепiться в горло чорно-жовтому солдатовi, коли його аоцiлу╨ ваша кохана. Можете? Коли зможете, значить, зможете пiднести зброю справжньо© любовi. Значить, доросли до землi обiдяно©. I перемога наша. Це ╨диний конкретний, реальний практичний i... геройський спосiб боротьби в нашiй ситуацi©. Iншi всi - фантастичнi, нереальнi й марнi. Фрiдрiх Мертенс кива╨ головою й сiда╨. Вiн тепер бiльше гак не потi╨, як колись, але пiт усе-таки роситься на сiдластому чолi. Обличчя на меит ошелешено, непорушне повпивани в Мертенса. Але зараз же сколихуються, стрiпуються з обуренням, з образою струшують iз себе страшнi слова. Що?! Сказився Мертенс?! Що за дика, ганебна, цинiчна пропозицiя?! Та як вiн смiв?! Гомiн, крик, червонi обличчя, вимахи рук, гнiвний смiх, знизування плечима. Але вже родиться назустрiч iнша хвиля, спочатку нерiшуча, понуро задумлива, далi дужча, догiм рiшучiша, нарештi, так само злiсна, жагуча, з болем i одча╨м. А як iнакше? Як? Нi, конкретно, реально - як?! Та краще загинути всiм iз збро╨ю в руках, анiж прийняти цю ганьбу, сором i гидь. Сором! Ганьб! Ага, "Тiнi Минулого"? I за це вiддати все, Сонячну машину, волю, майбутн╨ щастя й прийняти iншу ганьбу, дужчу й ганебнiшу? Так? Так? - Панове, часу нема! Арештi Ах, чорт його бери арешт. Нехай арештують. Краще арешт, смерть, нiж отакий вихiд. Та який це вихдi? Яка це вже надзвичайна ганьба? Хiба мiльйони жiнок за старого життя не продавали свою любов за грошi, за титули, за громадське становище? Хiба не обiймали байдужих ©м, гидких, ворожих? Це не була ганьба, бо це звалося законним шлюбом?! А тут ганьба, а тут краще смерть, нiж урятувати, може, щастя всього людства? Отакий сонце©зм? Отакий геро©зм? Та й не конче ж усiм жiнкам! Та и не конче ж неодмiнно коханками ставати! Доктор Рудольф стука╨ долонею по столi. - Панове! Тихо. Треба швидше рiшати! Спинiгь окремi балачки! Прошу брати слово за порядком. Але який там порядокi Галас переда╨ться в коридор, на сходи, на ганок, на вулицю. Обурення, смiх, гнiв, запальнi суiперiечки. А Мертенс непорушною скелею сидить, важко опустивши очi в стiл. Чорно-срiбний лицар сто©ть бiля вiкна й погляда╨ на кипучу вулицю: так, бува╨, зчепиться в люту, слiпу вiд крику й запалу купу зграя горобцiв - ©х тодi можна всiх накрити пальтом. Доктор Рудольф уже не стука╨ долонею, не кличе до порядку, о нi, видно, ще не зникли "Тiнi Минулого". А в ньому самому? Згодився б вiн, щоб вона, та ╨дина прекрасна, перед якою вiн у побожностi готовий на колiнах благати посмiшки, щоб вона на вулицi посмiхалася до солдатан егра, вела його до себе, обнiмала, милувала? О господи! Так, значить, згодився б оддати Сонячну машину?! Доктор Рудольф рвучко пiдводиться й стука╨ сильно кулаком по столу. - Панове, хто хоче забирати слово? Наста╨ тиша. Нiхто не хоче. Уникливi погляди, обурене шепотiдня, понура задума. Рудольф водить очима. Бiдний Макс - от уже покушу╨ куточок нижньо© губи, вже в позi недбалiсть, розвезенiсть, а в лицi сiра-вiра блiдiсть. А Труда коло нього дивиться такими широкими, зляканими очима, так швидко стриба╨ ними по лицях i так боязко кида╨ ними скоса на сiру-сiру блiдiсть дорогого лиця. Але те, що нiхто не хоче говорити, що уникливi погляди, що понура задума, що сам доктор Рудольф чу╨ дивну, тоскну вагу на плечах, це ж значить, що ╨-таки якась правда в пропозицi© Мертенса. Реальна, жорстока, брудна правда. Раптом iз кутка чийсь голос, але теж нiяковий, не то з смiшком, не то з придушеним болем. - I цей спосiб пропону╨ться широко оповiстити серед населення! Фрiдрiх Мертенс помалу поверта╨ важке лице на голос. - Нi, навiщо це сповiщувати. Шкiдливо. Непотрiбно. Досить усного гасла й пропаганди. - I кожна жiнка повинна це . прийняти? - Навiщо кожна? Досить, коли не буде осуду й заборони. Охочих же знайдеться навiть без жертви. - А члени Вiльно© Спiлки? Мертенс мовчки з неохочим усмiхом знизу╨ плечима. Але тут доктор Рудольф бачить, як Макс рвучко пiдводиться, стрiпу╨ головою й спалаху╨. - Що за торгiвля? А члени Вiльно© Спiлки? А що таке члени Вiльно© Спiлки? Вони можуть тiльки других агiтувати, а самi нi? Так? Коли цей спосiб прийма╨ться, то прийма╨ться без нiякого для всiх винятку. Без нiякого! Всi повиннi йти! I не чоловiки повиннi це рiшати, а насамперед жiнки. Вони нехай говорять. Чого вони мовчать? Що за сором? Чого такий страх? Хай говорять! Макс так само бурно сiда╨ й одверта╨ непри╨мно блискучi очi вiд Труди. Всю голову вiдверта╨. Тодi тихо пiдводиться вгору чорно синя стрижена голiвка з великими бронзовими зляканими очима. Вона спочатку облизу╨ запеклi сухi уста, а потiм тихо, серйозно випуска╨ з них: - Я гадаю, що нiяких привiле©в не повинно бути. I коли так треба, то всi повиннi... без винятку. А то ми не смi╨м iнших агiтувати. Вона сердито, гнiвно нахмурю╨ брови, хоче ще щось сказати, але густо червонi╨ й сiда╨ на мiсце. - Але стривайте, панове! Ця пропозицiя вже прийнята, чи що?! Всiм ста╨ дивно, але й ясно, що дiйсно вже прийнята. Вже пiсля Максового гнiвного болю нема╨ нiяких посмiшок. А пiсля Трудиних скривлених, стиснутих за горло слiв нема зовсiм нiяких усмiшок. Нiякому смiховi, нiякiй нiяковостi й уникливостi нема тепер мiсця Треба просто одверто дивитися в очi собi i "Тiням Минулого". - Просимо на голосування пропозицiю пана Мертенса! - Дебати, дебати! - Годi дебатiв! Нема часу! Нас усiх серед дебатiв заарештують! - Голосувати пропозицiю Мертенса. - I резолюцiю Рудольфа Штора! Швидше! - Разом обидвi! - Окремо! - Разом! Знову загула, зарухалась, заблищала очима зала, Макса вже нема бiля Труди - вже вiддано ©©, вже Макс сто©ть оддалiк i куса╨ нижню губу. А Труда широкими благальними очима ловить його погляд, ну, хоч погляд же-за що?! - Панове, хто проти резолюцi© пана Мертенса, прошу пiдняти руку. Нерiшуче й слабо, рiшуче й злiсно пiдносяться рiденькi пеньки над головами. - Хто за? Рiшуче, хмарно i з посвятою - цiлий лiс рук. - Прийнято. Хто за мою пропозицiю? Той самий рiшучий i ще густiший лiс. - Панове! Обидвi резолюцi© прийнято. Члени Вiльно© Спiлки розходяться Члени Найвищо© Ради переходять на друге мiсце для виготовлення оголошення до населення й обговорення конкретних заходiв щодо дальшого. Засiдання зачинене. Гуде стриманим гудом маса голiв, поспiшно виливаючись iз зали. А Труда все ловить очима спину Макса! Господи! Зовсiм не така вже й страшна резолюцiя. Не конче, дiйсно ж, усi жiнки мусять брати участь i не конче ж усiм бути коханками солдатiв Аби тiльки ласка, жiноча увага, навiть трохи кокетування Аби тiльки прочистити шлях до Сонячно© машини. Як же Макс цього не розумi╨? За вiщо ж до не© така дивна раптова холоднiсть, ворожiсть?! Забутий, самотнiй чорно-срiбний лицар сто©ть бiля стiнки й тихим усмiхом проводжа╨ бронзовi, широкi, непорозумiлоблагальнi очi. Бiдна, смуглява дитинко, ти вже принесла в жертву твiй цвiт кохання. Вже на вiвтарi геройства лежить заколота твоя любовна радiсть. Але боги геро©зму такi самi мудро безсилi там, де дi╨ необхiднiсть, як i всi iншi боги. I бiднi всi ви, дiти обох полiв, бородатi й безбородi: iз де сятка "╨диних виходiв" ви вибрали той, який припада╨ остан нiм. Але хоч який би ви прийняли, вiн усе буде так само безнадiйно невдалий там, де нiякого виходу не може бути. Корiння тисяч рокiв не вирвати за мiсяцi. Не армiя Сходу при летiла, а тисячолiттями закорiнена закономiрнiсть. I не спинить ©© дi© нi театральними святами, нi вимахами кулакiв, нi герой ством смуглявих дитинчат. Одчай i страх дiйсно, видно, поганi порадники, коли навiть таку тверезу голову, як Мертенса, сп'янили на такий дитячий "╨диний вихiд" Чорно-срiбний лицар не спiшить за юрбою бородатих i безбородих дiтей, не бере участi нi у вимахах кулакiв, нi в пiднесеному готуваннi до любовностi. I пiднесенiсть, i понурiсть - це явнi ознаки того, що самi пiднесенi й понурi почувають цiлковиту безнадiйнiсть. Для чого ускладняти ©© даремними корчами? Мудрiсть не товаришу╨ з одча╨м та пристрастями. I, коли весь будинок спорожню╨ться до останньо© людини, чорно-срiбний лицар зачиня╨ всi дверi, бере щiтку i, не хапаючись, почина╨ пiдмiтати забрудненi, засмiченi хати. Тепер вiн житиме тут сам - це перший вияв закономiрностi. А потiм, хто зна╨, чи не вернеться й смуглява дитинка в ту затоку, до яко© ©© вже раз прибили хвилi геройства. А коли на вулицi раптом чу╨ться з обох бокiв прожогливий гуркiт автомобiлiв, коли розчиняються дверi на ганок i до холу з револьверами в руках швидко й напружено увiходять люди в чуднiй вiйськовiй формi з темними чудними обличчями, колишнiй фабрикант Душнер спокiйно i ввiчливо вклоня╨ться ©м, не випускаючи щiтки з рук. Поперед вiйськових чорнолицих людей дво╨ добродi©в у цивiльному одязi з ╨вропейськими обличчями. Але всi обличчя вражено й неймовiрно озираються: порожнеча, нi душi, крiм тихого чоловiка iз щiткою й густими чорними бровами над пукатими, розумно привiтними очима. - Тут збори Вiльно© Спiлки? Чоловiк iз густими бровами делiкатно поправля╨: тут були збори, але вони з пiвгодини, як розiйшлися. - Куди? Цього чоловiк не зна╨ Вiн сам - колишнiй власник цi╨© вiлли, яку захопили чужi люди. Цивiльний i вiйськовий не вiрять, не хочуть, не можуть вiрчти йому - кидаються по всiх хатах, унизу, вгорi, навiть у льохи зазирають - анi душi. Грюкнувши дверима, люто загуркотiвши автами, вiйськовi люди зникають. I насiа╨ ще бiльша, ще певнiша i мудро-сумна тиша-нiчого, закономiрнiсть усе знайде. *** Принцеса Елiза нiкуди з дому не виходить. Але все, що дi╨ться в цi чуднi, божввiльнi днi за мурами його, вiдомо ©й якнайдетальнiше ©й не треба заглядати нi на фабрики, нi до бюро, нi до магазинiв - досить тiльки дивитись у тi обличчя, що проходять перед нею: в цих дзеркалах ©й видно все так само, як i в дiйсностi Видно з усiх бокiв, з усiх точок. От дзеркало Ганса Штора, батька того й рiвночасно ©© найпоштивiшого л ь о к а я, що витерти поту з лиця не смi╨ в ©© присутностi. Воно вiдблиску╨ гордощами й поважним, певним, непохитним трiумфом. Вiчний Порядок на колiсницi Закону в'©жджа╨ в царство часового хаосу. Грiшники й злочинцi обмивають запорошений звiром образ божий. Самi охоче вiльно зносять диявольськi стекла. Весело, дружно повертаються на сво© мiсця, займаючи щаблi i╨рархi© згiдно з передустановленим Порядком Нiде нiяких протестiв, опорiв, сутичок. Але от важке, насмiшкувато-розумне й також досить певне дзеркало вищого щабля вiчно© i╨рархi©, старого графа Воно скептично ворушить кущами брiв i вусiв, вибачливо б'╨ по плечу величну певнiсть Ганса Штора й плеска╨ хитрощi грiшникiв та злочинцiв. Розумно. Мудро. Генiально. Тактика великого стратега: ану, нехай противник стрiля╨ без прицiлу. Нема куди бити. Нема за що. А ворог тим часом б'╨. Щодня з усiх сво©х гармат лупить армiю. Без маюну, без смертельного промiння, без новiтньо© технiки, а б'╨ смертельно. Але пiдсува╨ться дзеркало сина старого графа - i свiтло перекривля╨ться в iнший бiк. Син вибачливо хльоска╨ по плечу насмiшкуватiсть батька i м'яко пода╨ звiдомлення ©© св©глостi Дезинфекцiя ста╨ на добрий грунт, цiлком на добрий. Майже щовечора перед графським будинком тихо зупиня╨ться авто, i принц Георг непомiтно пiд охороною графа Адольфа входить до поко©в принцеси, де 'всi вiкна щiльно позапинанi порть╨рами. Принц Георг багато не розповiда╨, але те, що вiн певно й твердо притиска╨ до уст руку Елiзи, що трима╨ ©© довше, нiж слiд, каже бiльше за всякi розповiдання. Але принцеса Елiза й на це нiчого не каже. Ну, звичайно, в дзеркалi Страховища все трошки iнакше вигляда╨, нiж у принца й графа Адольфа. Само воно якесь тепер загонисте, очайдушне, щось подiбне до того, як було того вечора, коли принцеса Елiза помогла йому втекти з дому до чорно-срiбного лицаря. I не то глузу╨ з принцеси Елiзи, не то агiту╨ ©©. Вiдновлення старого ладу? Та це ж комiзм, оперетка, фарс, а не вiдновлення Гомеричний регiт котиться по всьому Берлiну Боже, якi iдiоти, "всiм вертатися на сво© старi мiсця". Та будь ласка! Може, ©© свiтлiсть принцеса Елiза бажають собi купити наймодернiшу сукню, капелюх, черевики? Будь ласка- всi магазини вiдчиненi, всi прикажчики й навiть власники на сво©х мiсцях. Правда, не всi - часом тiльки один або два, але це нiчого не значить - магазин однаково вiдчинений, функцiону╨. До банку треба? До послуг ©© свiтлостi всi банки. Полiцiя? Також одчинена. - Нi, серйозно, ваша свiтлосте, вам треба самим подивитись, як це надзвичайно мило й весело вигляда╨. А як чудесно в полiцi©, в банках, у магазинах, по фабриках та в усiх урядових iнституцiях в урядовi години танцюють бiскаю. Шик! Ах, Елiзо, я тiльки боюсь, що вам трошки довго доведеться дожидатися корони, ©й богу, Ви не сердьтесь на мене, я зовсiм по-дружньому вам говорю це Ми ж не ма╨мо нiяко© ворожнечi до вас - трупо©дiв. Серйозно, серйозно Елiзо! Я з вами, наприклад, цiлком любовно балакаю. От бачите, приходжу до вас, я знаю, що принц Георг, ваш коханий i наречений, сто©ть на чолi цi╨© всi╨© штуки й що буде першим монархом у посонце©стськiй добi А ви - королевою. Ну, ви нас не будете ж розстрiлювати, правда? Ми ж вам нiчого злого не робимо. А коли бувають убивства солдатiв, так це ж вашi друзi ладу роблять. I ви це самi зна╨те Правда, Елiзонько? Та ви не хмуртеся - ми ж нiчого. Вбивайте собi, як вам це подоба╨ться А солдати все одно знають, що ми не виннi. А вони страшенно милi, вашi чорно-жовтi друзi, ©й-богу, Елiзо! Ви ©х бачили хоч iздалеку? Нi? Фi-фi! Хочете, зазнайомлю вас iз кiлькома офiцерами? Пресимпатичнi iстоти! Деякi освiченi, всiма ╨вропейськими мовами балакають. Ну, це ваша помилка, Елiзо, як можна було брати до армi© людей, що балакають ╨вропейськими мовами. Ах, Елiзо, ви зробили ще одну помилку! Зна╨те яку? Ви взяли людей до армi© А треба було взяти машини, i тодi справа стояла б цiлком добре. Але бува╨, що раптом Страховище нi з того нi з сього нахмуриться, замовкне й сидить якийсь мент iз таким виразом хмарно© задуми, що ясно ж, бiдненька, видно нелегка боротьба любов'ю, та не така вже вона смiшна та переможна. Одначе зараз же стрiпнеться й знову. I от свинство яке сонце©стя зовсiм не ховають, що сонце©стськi жiнки спокутують сво╨ю любов'ю жовто-чорних геро©в Навпаки, нехай кожний солдат зна╨, що кожна сонце©стка прийме його привiтно, любо, тепло. Хай зна╨. Ну, звичайно, в сонце©стiв нема чим гостей частувати, самий тiльки сонячний хлiб. Але зате треба подивитися, що з ним робиться пiсля такого частування! Ех, Елiзо, вам конче треба хоч раз подивитися на нашi цинiчнi й аморальнi способи боротьби з вами. Неодмiнно! А увечерi, коли густа темрява ночi завiшу╨ всi дзеркала, принцеса Елiза або лежить непорушне на канапi й сухими неклiпаючими очима дивиться в стелю, або тихо ходить алеями порожнього, безлюдного саду. В лабораторi© темно. Тьмяно поблискують ребра стекол даху проти сяйва Берлiна. Бузок самотньо густо диха╨, i так трудно розсiкати грудьми його дихання в тiй але©, де... Принцеса Елiза сiда╨ на лаву проти лабораторi© й довго непорушно сидить. Не чути колишнього гуркоту Берлiна. Не чути й нiякого гуркоту дивно©, безшумно© боротьби. Стомленi гомеричним реготом i бiска╨ю, сплять бiднi "переможцi". А серед них чуйно стережуть ©хнiй сон чорно-жовтi, такi "страшенно милi" "переможенi". Коли ж скiнчиться смiх i настане плач? I чи настане ж хоч тодi царство Вiчного Порядку? Чи боротьба, трiумф i плач ╨ вiчна доля людства? Ах, коли б уже якийсь кiнець! Але кiнця не видно. Боротьба розгора╨ться. Безшумна, невидна, чудна, неймовiрна. Граф Адольф уже не ми╨ нiжно-хижим рухом руки, ласуючи з от-от-от перемоги. Принц Георг не ступа╨ таким певним точним кроком, нiби вимiрюючи ступнi до трону. Все зруйнували проклятi дикуни, все! Не знати, вiд чого починати треба. Але вiд чого не почнеш, воно тiсно зв'язане з iншим, а те все iнше в ру©нi. Що ╨, чого нема - невiдомо. Нiякого ж пiдрахунку не можна зробити. Пустеля, дика пустеля з караваном геро©вi А нахабство дикунiв росте з кожним днем. О, цi пiдлi боягузи не смiють виступити одверто, цi раби не мають одваги вхопити руками батiг, що лупить ©х. Нi, вони цiлують, лижуть його, щоб вiн розм'як. О, вони доцiлуються! Вони досмiються й дограються разом iз сво©м калiкою Рудольфом Штором! Принцеса Елiза, спустивши очi, знизу╨ плечима. Вона не розумi╨, в чому, власне, рiч? Ну, сонце©сти виступили б одверто, то що було б? Видушили б усiх газом i промiнням? Ну, i що ж iз того? Яка ж рацiя такого кiнця? В чому рiч? Трудно вiдновити вiдразу все життя? Так, очевидно, помилку зроблено з самого початку. Очевидно, не вiд того кiнця починати треба було. Але при чому ж тут сонце©сти, Рудольф Штор i тому подiбне? Принц Георг не вiдповiда╨. Надзвичайно дивна iсторiя: як тiльки торка╨ться оправа чи мова Рудольфа Штора, все якось чудно виходить. Якась вiчна вперта мовчазнiсть на згадку про цього кретина. Дивна невдача з арештом Найвищо© Ради якраз пiсля того, коли принцеса шукала в графiвни Елленбергiвни коронку Зiгфрiда. Розумi╨ться, нiчого, абсолютно нiчого закинути не можна, але щось тут та ╨. Принц Георг сталевими холодними очима дивиться просто в лице Елiзi. (Якi негарнi фiалковi жилки на баньках). - В чому рiч, кузино? Добре, я вам скажу, в чому рiч. Перше - нi в однiй галузi господарства ми не зробили нiякого поступу. Весь час ми товчемось на мiсцi. Друге - в населення нема нiяко© волi до працi. В усiх сферах злiсний, нахабний саботаж. Тiльки свiтло, воду й вугiль вони пiддержують. Отже, ви розумi╨те, при чому тут сонце©сти. Трет╨ - армiя розклада╨ться з кожним днем Нiякi кари, нi тру©ння не помагають, а тiльки викликають глухе обурення. Четверте - кожний зайвий день тако© тактики веде до неминучо© загибелi. - А яко© ж тактики треба? Принц Георг не зводить холодних надушливих очей iз лиця принцеси Вiд цього погляду принцеса легенько постуку╨ пальцями право© руки по долонi лiво! - Яко©? Тако©, яко© вже вжива╨ захiдно╨вропейська й американська експедицiя: в кожному великому мiстi перед кожним будинком повiшено по дво╨ сонце©стiв. В Парижi ж, крiм того, видушено газом цiлий квартал. А на площах повiшено всiх французьких Рудольфiв Шторiв. I холод'нi сталевi очi ждуть. Пальцi право© руки вiдразу перестають постукувати по долонi лiвоi. - Це... правда?! - Я не маю нiяких пiдстав хвилювати вас неправдою, кузино. Пальцi знову сильно клацають по долонi. Куточки очей рiзко загострюються. - А результати? - Результати будуть, напевне, якнайкращi. Вiдомостi прийшли тiльки сьогоднi. Коли Сукурамi буде далi наполягати на сво©й тактицi, я не ручусь за цiлiсть армi©. I за його життя. - Значить, ви гада╨те, що тут так само треба прикласти тi методи, що в Америцi й у Францi©? - Ще лютiшi. По чотири сонце©сти перед кожним будинком! Видушити газом два квартали! - I солдати схочуть виконати такий наказ? - Схочуть. Армiю прочистити. Всi зараженi елементи винищити. Розстрiляти прилюдно. - I ви гада╨те, що сонце©сти спинять саботаж? Що спокiйнiший i жорстокiший голос принцеси Елiзи, то твердiший i непохитнiший голос принца Георга. - Не маю нiякого сумнiву. Але всiх привiдцiв, коноводiв, усiх Рудольфiв Шторiв у першу чергу повiсити на площах. Усi друкарнi позаймати вiйськом; нiяких вiдозв, оповiсток, нiякого змiсту вiд недозволених органiзацiй до населення не допускати. Розбити ©хню змову й органiзацiю. Принцеса Елiза втомлено й нудно витяга╨ й злегка заломлю╨ руки. - Ну, що ж? Тiльки чи не помиля╨тесь ви, гадаючи, що солдати схочуть вiшати людей без видимо© вини. А раптом це викличе бунт у самiй армi©? - Чому ж у Францi© й Америцi не викликало? - Може, там населення поводилось iнакше, вороже. А тут при цiй тактицi наших сонце©стiв, менi зда╨ться, такi способи... рiч небезпечна. В кожному разi рискована. - Iншого виходу нема╨, кузино! I чи хочемо ми з вами, чи нi, а Союз Схiдних Держав мусить iти на всякий риск. Або ж . загинути. Вибору нема╨ Мирнi способи не дають нiяких результатiв. Або тiльки ще бiльшу шкоду. Принцеса Елiза якийсь мент задумливо-жорстко мовчить. - Ну, що ж?.. Як швидко може бути змiнена тактика? - Цими днями. Кожний зайвий день - зрiст небезпеки. I без нiяких сантиментiв - рiшуче, блискавично, безмилосердно. При гангренi треба хiрургiчного ножа, а не гомеопатi! Принцеса Елiза знову мовчить. Потiм стомлено простяга╨ руку принцовi Георговi й просить ©й вибачити - вона сьогоднi почува╨ себе трохи недужою. Принц Георг нехапливе, акуратно й точно замика╨ переносний телефонний апаратик, вiша╨ його через плече й проща╨ться. А очi сталево й настiйно дошукуються чогось на блiдому схудлому лицi з загостреним костяним овалом. *** Макс не що iнше, як старий жорстокий лицемiрний трупо©д. Це ясно. Поведiнка гiдна звичайнiсiнького рабовласника, чо ловiка старого режиму. Але коли вiн гада╨, що Труда буде ганятися за ним, розшукувати його, благати прощення невiдо мо за яку провину, то прекрасний трупо©д трошечки помиля╨ться. Коли ж вона щодня за©жджа╨ додому й до Штабу Найвищо© Ради, то з боку Макса було б просто смiшною самовпевненiстю думати, що це робиться ради його мило© розвезе но© посмiшечки, якою вiн iнодi зводить привiтати свою "╨ди ну, нiде нiкому не повторну любов. ╙ досить багато важнiших за посмiшечки речей, ради яких треба не тiльки до Штабу за©жджати, але й у саме пекло по©хати, коли це треба. I в пекло, i до салону Iрми, i куди хоч! I нiякi трупо©дськi посмiшечки ©© не зупинять. От i тепер вона ©де додому Ну, i що ж з того? Зовсiм же глупо б думати, що вона сподiва╨ться застати тут Макса. Макс дома не живе, i нiколи навiть не за©жджа╨. I чого ради за©жджати? Щоб заарештували? Ясно ж, що Труда ©де iпросто, щоб побачитися з батьком, з мамою, з панею Штор. А головне з батьком, бо це ж цiлком непотрiбна необережнiсть: iти до Сукурамi, до самого Сукурамi, щоб "нарештi, по совiстi запитати цього азiата, чого йому тут треба". Коли б Макс хоч крихiтку iнакше поводився, можна було б... А втiм, хай Макс поводиться собi, як хоче - вона сама може роз'яснити батьковi, що нiяко© потреби для вiзиту до Сукурамi нема╨. Хутко-хутко. Сукурамi сам перекона╨ться, що йому тут робити нема чого. I дiйсно, Труда забiга╨ до мами, до панi Штор, нi слова не згаду╨ про Макса й цiлком категорично запевня╨ батька, що ще кiлька днiв - i вiд милих жовто-чорних гостей i слiду не буде в Берлiнi. Розумi╨ться, батьковi вуса, як звичайно, ворушаться усмiшкою: старi люди страшенно люблять бути скептиками. Але хiба ж вiн може справдi мiркувати як слiд, сидячи в кабiнетi й нiчого не бачачи? Навiть до мило© хорошо© трупо©дки Елiзи встига╨ забiгти. Ну, цiй уже й ©© трупо©дський бог велiв скептично посмiхатися. I не тiльки ж скептично, а ще, подумайте собi, немовби з жалем якимсь, iз сумом, iз чудним гнiвом. - Елiзо! Та ви, я бачу, нiчого не знаете й не розумi╨те. Ну, запевняю вас, що ви нiчого не зна╨те. Ви сидите тут, як у монастирi, i, як усi черницi, гада╨те, що свiт увесь страшними чортами засiяний. Але, хоч, може, вам цi чорти iпри╨мнi, я все ж таки мушу вас розчарувати: нiякiсiньких чортiв! Ну, правда ж, правда! Посмiха╨ться. Ну, ©дьмо зi мною, я вам покажу, якi це чорти. Хочете? Нi, серйозно: подивiться ви хоч раз, що дi╨ться в Берлiнi, гляньте на ваших чортiв, а тодi... хитайте головою. Але трупо©дка все ж таки хита╨ головою - хоч що б ©й Труда показала на вулицях Берлiна, вона однаково буде посмiхатися. I нема чого ©й ©хати дивитися на те, що тодi не ма╨ сутнього значення. - А що ж ма╨ сутн╨ значення? Що? Нi, я не розумiю, Елiзо, що ж ма╨ сутн╨ значення? Ну, добре! I те, що навiть офiцери вашо© армi© вже ©дять сонячяий хлiо та днями й ночами сидять у наших салонах, i це не сутн╨? Нi? - Нi, Трудо, i це не сутн╨. Господи, яка страшна, запекла рiч трупо©дство! До чого слiпа, вперта й смiшна. Сил нема╨ балакати. - Ну, слухайте, Елiзо, зна╨те що: нумо зараз по©дьмо до нашого салону. Ви подивитесь на ваших офiцерiв, послуха╨те ©х, розпита╨тесь i тодi скажете, чи сутн╨ це, чи нi? Хочете? Нi, Елiза не хоче нi бачити, нi слухати нiяких офiцерiв. - Ну, просто хоч iз цiкавостi. Невже ж вам не цiкаво подивитися на розпусту сонце©стiв, на ©хнi "цинiчнi й гидкi" способи боротьби з вами? Ну, подивились би хоч на колишнiх трупо©док i побачили б, якими вони безнадiйно погиблими сонцеiстками поробились. Таки нi? Познайомила б я вас iз Iрмою, нареченою Рудi. Послухали б, як вона спiва╨. Сьогоднi й Рудi, зда╨ться, туди при©де. Вiн так хотiв би вам подякувати за вашу осторогу. Мертенс, мабуть, буде. Може, i Макс буде з Рудi. Але Макс, звичайно, нi для кого не ма╨ особливого iнтересу. Ну, Елiзо! Ох, зда╨ться, трошечки-трошечки захиталася трупо©дська непохитнiсть? Який iнтерес в очах засвiтився. - Нi, Трудо, як воно менi не цiкаво, а, справдi, я не можу. Коли говорити серйозно, то ви ж повиннi зрозумiти, що менi не випада╨ бути в сонце©стському салонi, де нашi офiцери роблять злочинства. Труда розумi╨. Дiйсно, не випада╨. Не подумала. Хм. Шкода. - Елiзо! А зна╨те що? Ви можете не бути з усiма. Ви будете сидiти в сусiднiй кiмнатi й усе бачити крiзь склянi дверi. А вас не видно буде. От тiльки розмов, може, не буде чутно? Але музику й спiв буде добре чути. А головне - все видно буде. Добре? Нiхто-нiхто не знатиме. Даю слово. Тiльки одна Iрма - вона ж хазяйка дому. Але я вам обiцяю, що вона присягнеться нi однiй душi не говорити Гайда, га? Ану! Принцеса Елiза якийсь мент сидить непорушне, примружено дивлячись у далеку-далеку далечiнь. I вмить рвучко пiдводиться. - Ну, добре! ╞дьмо! - Браво, Елiзо! Оце по-нашому! Труда вiд дому з усi╨© сили жене свого "понi", малесеньке, чепурненьке авто (колишнiй подарунок чорно-срiбного лицаря) - хто зна╨, чи не роздума╨ собi ця свiтлiсть. От уже знову сидить, як у лубок затиснена. Вся вона все життя сво╨, як у лубку, сидить. На мент вирветься з нього, стане людиною й знов ка╨ться вже, що по©хала? Бо©ться за свою королiвську гiднiсть? - Ну, де ж чорти, Елiзо? Га? Небо над Берлiном для холодку запнуте легеньким сiрим серпанком. Передвечiрн╨ сонце жмуриться крiзь нього тьмяною задумою. Безвинно, миряо пропливають вартовi лiтаки. Задума, серпанок тишi й тут, унизу, по мирних, тихих вулицях. Авто тихше, м'яко, безшумно, як човен, пливе асфальтом. Дзвiнкий дитячий щебет у скверику; журний клекiт рояля; закотистий заразливий смiх iз високих вiкон. Елiза не вiдповiда╨. Ага, це - аристократичний квартал. Тут чортiв не може бути. От там, у центрi, у торгових i промислових ковбанях, от там вони! Труда торка╨ понi, - i камiнчики, гiллячки, кинутий папiр починають швидко цокати пiд жвавими колесами. Вже частiше та частiше миготять суцiльнi смуги вивiсок; на тротуарах народу бiльше; за столиками ресторанiв сидить весела смiхотлива публiка Туди й сюди iз шипучим рипом проскакують авто, добродушно гуркочуть напiвпорожнi трамва©. Серед цивiльного рiзнокольорового одягу то тут, то там - цитриново-жовтi й блакитно-бiлi вiйськовi френчi. А з них мирно, доброзичливо стирчать шоколадовi, шафрановi, густо-чорнi i синювато-смуглявi обличчя. От група рiзнокольорових пик сто©ть якраз на розi. Труда привiтно, весело маха╨ ©м рукою. Шоколаднi лиця блискають баньками, зубами й радiсно вiтають по-вiйськовому. Принцеса Елiза кида╨ скоса очi на лукавий смуглявий профiль iз притупленим кiнчиком носа. - Ви дума╨те, Елiзо, це мо© "клi╨нти"? Абсолютно нi. Я ©х зовсiм не знаю. Але кожна сонце©стка повинна вiтатися з нашими визвольниками. Такий у нас звичай, ваша свiтлосте. Понi розмашистим гоном заверта╨ в iншу вулицю. Тут iще люднiше. Дверi магазинiв широко розчиненi, на порогах стоять прикажчики й галантно запрошують публiку досередини. Публiка галантно вклоня╨ться! А зсередини стрибками вибуха╨ загониста, гунява, пiдмиваюча музчка, i видно парочки в безжурному танцi. I тут так само шоколаднi й шафрановi лиця в бiлих i жовтих френчах. I так само блискають баньками й зубами привiтнi, простi, веселi. Але ©© трупо©дська свiтлiсть сидить у свойому лубку, i все це не ма╨ для не© "сутнього значення". От крадькома за жiнкою пiрна╨ у ворота дрiбно-кучерява, як напудрена густою сажею, потилиця солдата "визвольно©" армi©. Елiза, розумi╨ться, бачить це сво©ми власними очима, бачить удень, що дi╨ться майже на очах всiх. А що ж то дi╨ться вечорами? - Ви зна╨те, Елiзо, яка маса дезертирiв у вашiй армi©? Нi? Спитайте Сукурамi або принца Георга. А було б iще бiльше, коли б не ми! Так, так, панi добродiйко, ми, сонце©сти, ряту╨мо вашу армiю! Ми весь час умовля╨мо не кидати армi©, не дезертирувати. Ах, от фабрика. Показати б ©© свiтлостi, що це за весела промисловiсть настала - так хiба ж це ма╨ для не© сутн╨ значення? - В кожному разi, Елiзо, щось нiяких чортiв не видно? Га? Елiза так само загадково "лубково" мовчить. Мовчить, але зеленi скупченi очi уважно ходять по обох боках вулицi. Так, так, будь ласка, вишукуй. Полюбуйся знаменитим витвором твого Георга. Ух, як вiдновлено "цивiл'зацiю"! А яка грiзна охорона Порядку! А який гарячковий рух i праця установ i пiдпри╨мств! Майже кожна з музикою й танцями. I якi щасливi фiзiономi© в цивiлiзованих пiдданих його величностi! - Весело? Правда, Елiзо? А яка панiка була першi днi окупацi© Пам'ята╨те? Принцеса Елiза, не повертаючи голови, гостро кида╨. - Пiсля веселостi iпанiка бува╨ ще страшнiша. - Можливо Тiльки ми не почува╨мо потреби таких змiн. Нам i так добре. ╞© свiтлiсть зводять мовчати. Бiдна Елiзонька, вона потiша╨ себе загрозами Але до яко© ж мiри впертiсть! Ну, чекай, чекай, от зараз тебе потiшать сво© "стовпи вiрностi". Авто зверта╨, нахиля╨ Труду на Елiзу, пiдплива╨ до високих залiзно-граткованих ворiт i зупиня╨ться. Труда нахиля╨ться, довба╨ться руками пiд стерном i пiдводиться з чимсь блискучим у руцi. - Тепер можна злiзати. Авто не вкрадуть. Це тут, Елiзо.