но от цей же може бути таким недбалим, таким зневажливо-спокiйним i твердим! Не тiльки сво╨ життя зможе вiддати, але й чуже (та ще й яке!) вiдняти. Фрiц одсува╨ться в самий куточок авто й увесь винувато зiщулю╨ться. *** Принцеса Елiза сто©ть бiля вiкна й понурими очима дивиться в сад на кра╨чок даху порожньо© тепер лабораторi©. В небi висить густо-червона хмара й дах одлиску╨ до не© фiалково-тьмяним скорботним усмiхом. Каштани хмарно закутались у сво© зеленi кудлатi кожухи. Тихо, порожньо, тоскно в саду. В'яне неприбрана пострижена трава рiвненькими рядочками. Принцеса Елiза закушу╨ губу й вiдходить од вiкна. А в салонi теж порожньо, тоскно, нудно до крику. Весь свiт порожнiй, непотрiбний, остогидлий, нудний до мло стi. Куди втекти вiд нього? Принцеса блука╨ з кiмнати в кiмнату й виходить на терасу. Вiкна графiвни Труди свiтяться. Зайти хiба до Труди, до цього смуглявого страховища? Здиву╨ться, мабугь? Але дивуватися доводиться принцесi, на канапi вся в бiло му, як у пiнi молока, виразно смуглява в цiй пiнi, з темно червоними спухлими устами лежить страховище. На нiй капелюш, але бiлi черевички валяються долi, само ж страховище з цiкавiстю слiдку╨ за грою пальцiв сво╨© ноги крiзь прозорий шовк панчiх. В однiй руцi - цигарка, у другiй - келих iз жовтяво зеленим сином. - Ах, це - "ваша королiвська величнiсть"? А я гадала - мiй знаменитий батенько. Може, ваша величнiсть зводять випити зi мною!! Воно не диву╨ться, це страховище, з вiзиту до не© ©© свiтлостi принцеси, не радi╨, не соромиться й навiть на волосинку не пiдводиться. Хiба що переста╨ гратися пальцями - ╨дина уступка, яку воно може ради такого екстреного випадку зробити. - Вибачте, графiвно, я, зда╨ться, не в час прийшла до вас! - Хiба? Яка година? Ще ж зовсiм рано Але до мене мож на повсякчас ви ж зна╨те, я тепер - кокотка. Принцеса Елiза мовчки, вражено дивиться на кокотку. - Правда, правда! Невже ви не зна╨те? Батько вам iще не сказав цього? Дивно! Вчора ще я була професiйною злодiйкою - спецiальнiсть королiвськi коронки. Але, на великий жаль батька, коронка знайшлась. Правда, ваша величносте? - Я, власне, тiльки вчора довiдалась про це тяжке пiдозрiння, яке... - Ах, так? Ви не знали, що мiй фах коронка? Так, так, принцесо, до вчорашнього дня я працювала в цiй галузi. Але з сьогоднiшнього дня змiнила: тепер я кокотка. Мiй фах тепер. ©здити по шинках i плямувати честь нашо© фамiлi©. Боюсь, що це з матерiального боку буде менш вигiдно, нiж красти бриль янтовi коронки. Ви як дума╨те, ваша свiтлосте? Та що ви так песимiстично дивитесь на мене? Ви дума╨те, я програла цi╨ю змiною? Правда? - Що з вами, графiвно? Графiвна ставить келих на стiл i з лiнивим здивуванням огляда╨ себе з усiх бокiв. - Зi мною? Зда╨ться, нiчого особливого. Все, як слiд бути в кокотки. I раптом iз цiкавiстю поширю╨ на принцесу занадто блискучi бронзово-карi очi. - А скажiть, будь ласка, ваша свiтлосте, вам не трудно дихати в цiй кiмнатi? Принцеса Елiза непорозумiло обводить очима навкруги. - Нi, не трудно. - Дивно! Звичайно, морально чистим жiнкам бува╨ трудно дихати одним повiтрям iз кокотками. Так принаймнi сто©ть по всiх хороших книжках Я б вам запропонувала присiсти, коли б була певна, що ви дiйсно не задихнетесь. А то тодi доведеться менi перейти ще на один фах: професiйно© вбiйницi. Рiвно-бiла рука в чорному рукавi спокiйно пiдсува╨ стiльця - i принцеса Елiза сiда╨ бiля столу. - О ваша свiтлосте, ваша мужнiсть мене захоплю╨! Я певна, що ви могли б навiть випити зi мною, коли б це було потрiбно для врятування життя людини. Еге ж? На жаль для тако© самопожертви нема поблизу погибаючо© людини Принцеса Елiза мовчки бере Трудин келих i п'╨ з нього зе-ленкувато золотисте течиво. Страховище здивовано клiпа╨ очима, поiiм прожогом бiлим вихором зрива╨ться з канапи, безшумно бiжить не зовсiм певними пiвбосими ногами в куток до маленько© шафки и зараз же верта╨ться з такою самою чар кою, як i в принцеси. Розмашисте, одчайдушне, як то личить кокоткам, вона налива╨ знову вина в келих Елiзi й собi. За мужнiсть, за смiливiсть, за геройство принцеси! К чорту коронки, брильянти, к чорту кокоток, вона хоче просто отак випити з принцесою за .. за ну, за те, що вона сюди прийшла! Ну? Принцеса Елiза знову мовчки з легким смiхом п'╨ Труда ставить келих на стiл i, широко розставивши босi ноги, щоб мiцнiше триматись, вражено, пильно й серйозно вдивля╨ться в матово бiле, з золотистим пушком на лицях обличчя. - Та невже ж ви п'╨те просто так, без нiяко© мужностi?! - А чого ж би я не могла так пити? Труда помалу водить головою з боку на бiк. - Дивно. Ви сьогоднi зовсiм iнша. Просто й не ваша величнiсть. I посмiха╨тесь ви просто, як людина. Хм, хм! Ви знаете, я думала, що у вас фарбоване волосся. Воно занадто червоне О, ви не думайте, що я п'яна Порядна кокотка нiколи п'яна не бува╨ А кокоткою бути, я вам скажу, Елiзо, з деякого погляду добре. Серйозно! Кокотка менше потребу╨ лицемiрити. От я, наприклад, хочу пити вино - п'ю, хочу цiлувати мужчин - цiлую; хочу говорити страхiтнi речi - говорю. Схочу красти, брехати, вбивати - i буду Я ж - кокотка, менi нiхто дивуватись не повинен. А вам, наприклад, не можна Правда? Принцеса Елiза замiсть вiдповiдi пiдставля╨ свiй келих. - Наливайте. На матово бiлих щоках ©© з'явля╨ться по невеличкiй черво нiй плямочцi. Сухо кiстяний овал м'якша╨, ожива╨, рожевиться. Страховище здивоване, серйозно й глибоко здивоване. Воно скромно сiда╨ на кра╨чок канапи й соромливо причепурю╨ капелюшок, що з'©хав набiк. - Ну, а тепер, Трудо, розкажiть менi, що вам ╨. Не як "вашiй величностi", а як Елiзi. Добре! Труда облизу╨ язиком спухлi, набухлi кров'ю губи. Елiзi вона може розказати з охотою. Але що, власне, розказувати? Сьогоднi батько в поганому гуморi .Через те йому схотiлося виявити батькiвську владу. От вiн узяв i заборонив сво©й дочцi виходити без його дозволу з дому. Просто заборонив - i бiльше нiчого Одвертий, брутальний, звичайний собi деспотизм усiх батькiв, чоловiкiв i взагалi мужчин усiх часiв. Людськi закони й звича© претендують на вищiсть над звiрячими Само-заслiплення у звiрят нi жiнки, нi дiти не живуть у такому безглуздому рабствi, як у людей Доки ж це буде, хотiлось би знати? Доки мужчина пануватиме над жiнкою? - Вiчно, Трудо. - Вiчно? - Вiчно. - А через що? - Бо вони дужчi. Принцеса Елiза мимоволi посмiха╨ться, а Труда пильно дума╨. Хм! Дужчi. А чим же вони дужчi? Грошима. Мужчини мають у сво©х руках усi грошi, от у чому вся штука. I через те вони мають право й силу купувати й продавати жiнок. Законно чи незаконно, а продають i купують. А жiнки дурнi. Безумовно дурнi. Вони повиннi змовитись i вимагати половину всiх грошей собi. I тодi будуть такi самi дужi й незалежнi, як мужчини. А як мужчини не згодяться, вчинити жiночий страйк. Серйозно! Генеральний жiночий страйк. I нехай тодi мужчини спробують прожити без жiнок. Ану! Князiвна Елiза раптом червонi╨ так, що навiть страховище помiча╨ Вона здивовано дивиться на червонiсть, що горить аж до самих вух Елiзи, i нiчого не розумi╨. Невже вiд соромливостi? Господи, така важна, така горда, така вчена принцеса - соромиться, як дiвчинка! - Вибачте, принцесо, я, зда╨ться, сказала щось непристойне? Страховище стара╨ться бути ввiчливою, поважною, але принцеса посмiха╨ться й сама (сама!) бере пляшку й налива╨ собi й Трудi повнi келихи. - За генеральний жiночий страйк, Трудо! - Правда?! Труда схоплю╨ться на ноги i, хитнувшись, у бурному захватi обнiма╨ Елiзу, що так само загадково посмiха╨ться, вiдводячи руку з келихом набiк, щоб Труда не розхлюпала. Потiм страховище хапа╨ свiй келих i одним духом випива╨ до дна. Ах, яка вона рада, що вона помилилася у принцесi! Вона ж була певна, що Елiза - висхла, набундючена величнiсть, для яко©, крiм коронки, нiчого на свiтi нема╨. - За вас, Елiзо! За вас тепер! Добре?! Зеленi очi починають виразнiше блищати. По тiлу ходить легке веселе тепло, заповнюючи холодну, тоскну порожнечу. Свiт ста╨ повнiший, ближчий; солодка туга дзвенить, як зачеплена струна; мила Труда така втiшна, бiдна, славна. От Труда сiда╨ з нею поруч у фотель, пiдiбгавши одну ногу в панчосi пiд себе, вона обома руками обнiма╨ руку Елiзи i, комiчно заплiтаючись язиком, смiшно сердячись на себе за це, жагуче обурено скаржиться на батька, брата, на чоловiка Фрiди, на свого нареченого - "феноменальну зануду". Це - вороги, деспоти, кати Мужчини - вiковiчнi вороги жiнок. ╞м треба оповiстити безпощадну вiйну це ╨диний рятунок. А потiм тут же згаду╨ iпро якогось "чорно-срiбного лицаря" й говорить такi речi, вiд яких починають горiти вуха принцеси. Тут же згаду╨ Макса, брата бiдного доктора Рудольфа. Елiза нiколи не бачила Макса? I слава боговi, а то б вона оце не сидiла так спокiйно. Ах, що там говорити: всi цi коронки, грошi, графство, влада, слава, все це - дурницi. Нема нiчого кращого, вищого й святiшого в життi, як кохання. Правда? - Не знаю, Трудо. Може. - Як не зна╨те?! Невже ви нiкого досi не любили?! Елiза з посмiшкою крутить головою. Труда вiдкида╨ться назад, щоб краще бачити це чудо. - I нiколи-нiколи нi один мужчина не торкався до вас?! I ви не зна╨те, що таке поцiлунок?! Принцеса Елiза з усмiхом так само крутить головою. - Ах, бiдненька ж ви моя! Принцеса Елiза раптом смi╨ться, хапа╨ недопитий келих i високо пiдiйма╨. - За кохання, Трудо! Труда, хапаючись, налива╨ й вихиля╨ вино в рот. - Елiзо! Ви - справжня королева! Зна╨те ви це? Але стоп! Елiзо! Слухайте: вчинiть iще одне злочинство. Хочете? Закиньте к бiсу на сьогоднi вашi королiвськi чесноти й поможiть менi: поможiть утекти на побачення до мого чорно-срiбного лицаря. Ану! Скажiть, щоб вам подали авто, i пiдвезiть мене. Добре? Ви ж не повиннi знати, що мене арештовано. Елiза щось дума╨. Раптом рiшуче кива╨ головою й згоджу╨ться. Труда в захватi кида╨ться одягати сво© бiлi черевички, ловлячи ©х смуглявими руками, а Елiза йде до себе. Зловивши черевички, Труда бiжить до столика, хапа╨ папiр i розгонисте пише. "Мамо! Батько назвав мене кокоткою. Але я нею ще не була. Тепер зроблюсь. Батько хотiв продати мене на все життя, як Фрiду, i називав це шлюбом. Так краще я сама себе продам на вигiднiших умовах, хоч це й не буде зватися шлюбом. Я не хочу так дорого платити за таку нiсенiтницю, як назва. Прощай, мамо, я бiльше не вернусь у тюрму, яку батько зве "родиною". Колись твоя дочка Труда, а тепер кокотка". Сперши папiрець на порожню пляшку з-пiд вина, Труда почина╨ телефонувати. - Гальо! Чека╨те? Слухайте, Душнере. менi категорично заборонено ви©жджати з дому. Через те чекайте на мене через двадцять хвилин на нашому звичайному мiсцi. Бувайте, спiшу. Поко©вка бiля ворiт здивовано дивиться, як ви©жджа╨ авто з принцесою Елiзою й графiвною Трудою. Вона швидко веде за ними собачку й поспiша╨ до рогу. А там газетник уважно проводжа╨ очима екiпаж, в якому нiчого особливого нема╨, крiм двох жiночих постатей. I до того це видовище його вра жа╨, що вiн забува╨ продавати газету й спiшить назустрiч поко©вцi з собачкою. - Невже вона?! - Вона. - Напевно?! - Абсолютно. Газетник люто засува╨ в торбу число газети. - Значить, i пронюхали! Знiмайте всiх. Швидко! Газетник i поко©вка розходяться, а звичайнiсiньке авто з двома звичайними жiночими постатями летить вулицями Берлiна до призначеного мiсця. Через двадцять хвилин недалеко вiд призначеного мiсця авто зупиня╨ться, постать у бiлому виходить i йде пiшки, а авто з чорною постаттю несеться далi. Воно заверта╨ то влiво, то вправо, вилiта╨ на нову алею й тече по новому передмiстi. В небi вже давно погасла густо-червона хмара, розтавши в густiй синявi. Мiсто й небо засвiтили сво© лiхтарi. Авто пiдкочу╨ до темно сiрого великого будинку нудно урядового типу. Принцеса Елiза помалу поважно сходить iз екiпажа i, рiвно, велично тримаючи голову, пряму╨ до ганку. Порть╨ спочатку пробу╨ сперечались-тако© пiзньо© години нiяких одвiдин у лiкарнi не дозволя╨ться, але, прочитавши мовчки простягнуту йому вiзитову картку, низько схиля╨ться й бiжить у дсжурний кабiнет. Звiдти через хвилину вибiга╨ кругленький чорненький, як кузочка, добродiй, пiдкочу╨ться до принцеси i, силкуючись зiгнути сво╨ туге кругле тiло, вiдда╨ себе до розпорядку ©© свiтлостi. Чим вiн може служити високiй гостi? Високiй гостi треба побачитися з одним хорим, сьогоднi привезеним до лiкарнi, доктором Штором. Вона розумi╨, що час невизначений, але вона просить зробити для не© ви©мок. Чорненька кузочка винувато чуха╨ товстенькою лапкою за синюватим вухом. Рiч у тому, що, крiм усього, з цим хорим трудно бачитись: вiн у такому станi, що... що навряд чи може говорити. - А що з ним, пане докторе? З ним такий гострий припадок хороби, що були змушенi одягти на нього сорочку й прив'язати до лiжка. Так, так, це сумно, але це звичайна рiч у таких хорих. Правда, такого способу вжива╨ться рiдко, але в даному разi конечнiсть виникла з того, що хорий - людина надзвичайно©, неймовiрно© фiзично© сили. А крiм того, вiн хотiв утекти. Еге ж, утекти! Викрутив пригвинчений до пiдлоги стiлець, пiдставив пiд вiкно й почав руками виламувати грати. Нехай ©© свiтлiсть уявлять собi з цього, що то за сила в цi╨© людини! I вже вивернув одну гратину з стiни, а другу погнув, як воскову свiчку. Але, коли сторожа схотiла його зсадити з вiкна й покласти на лiжко, на нього напала така лють, що п'ятеро чоловiк на превелику силу змогли з ним справитись. Вiн жбурляв здоровенними сторожами, як хлопчиками, одному звихнув руку, другому розбив щелепи вдаром кулака. Довелося накинути на нього сорочку й прив'язати до лiжка. Але припадок, треба думати, хутко мине, i тодi його вiдв'яжуть. Висока гостя слуха╨ мовчки, високо й холодно тримаючи голову. Так, це трохи непри╨мно, звичайно. Але вона, проте, просить пана доктора дати ©й змогу побачитися з хорим. Можливо, що це побачення подi╨ на нього втихомирливо. Чорненька кузочка не смi╨ вiдмовити й веде ©© свiтлiсть нагору. Перед дверима кiмнати хорого гостя просить лишити ©© на самотi з пацi╨нтом, дяку╨ пановi докторовi й велично, повiльно входить у розчиненi перед нею дверi. В кiмнатi притушене свiтло, що сi╨ться з стелi. Просто проти дверей - вiкно з погнутими гратами, праворуч - лiжко, на якому непорушне й незграбно лежить великий бiлий замоток. Принцеса Елiза рiвно, помалу пiдходить до лiжка. З подушки на не© здивовано, неймовiрно дивляться одвертi невиннi очi. Через усе чоло до виска йде червона кривава смега; волосся поплутаними пасмами закинене чужою рукою назад. - Добривечiр, пане докторе! Так, це дiйсно вона, принцеса. От спокiйно сiда╨ на стiлець, злеiка перехиля╨ться й пильно вдивля╨ться в нього. З-пiд прозорого чорного капелюша збiгають за вуха червонi крила волосся. Доктор Рудольф хоче пiдвестись, але полотнянi широкi спо вивачi з м'якою непорушною твердiстю тримають його тiло Вiн тiльки поверта╨ голову набiк i несподiвано посмiха╨ться - При©хали перевiрити, чи мiцно тримають^" Як бачите, мiцнiше, зда╨ться, не можна. Князiвна Елiза якийсь мент чудно мовчить, а коли почина╨ говорити, голос ©й непри╨мно похрипу╨: - Я при©хала востанн╨ спробувати помогти вам. I прокашлю╨ться. - Так? Дуже дякую. Але я занадто вже почуваю вашу помiч. Бiльш не потребую. Принцеса не сердиться, не мружить очей, а тiльки чудно весь час водить ними по його лицi, ще раз спиняючись на кривавiй смузi. I знову голос ©© звучить хрипко, тихо, рiвно. - Я вiрю, що ви вмi╨те тримати сво╨ слово... Доктор Рудольф знову посмiха╨ться. - ...Дайте менi слово, що ви вiдмовля╨тесь од сво╨© Машини, i ви зараз же будете вiльнi. Доктор Рудольф раптом робить усiм тiлом рух, бажаючи схопитись, але тiльки пiдкида╨ головою догори й знову пада╨ нею в подушку. - Та як у вас вистача╨ духу робити менi таку пропозицiю?! Як ви смi╨те пiсля всього?! Iдiть собi гетьi Iдiть звiдси!! Чу╨те! Принцеса Елiза не рушиться й так само тихо, чудно не вiдрива╨ вiд нього очей. - Я смiю це робити, бо не хочу, щоб ви мучились. - О, дякую за ласку, ваша свiтлосте, дякую дуже! - Пане докторе, ви бачите, що ваш опiр не може врятувати нi вас, нi Машину. Для чого ж завдавати собi таке тяжке страждання? - Це я собi його завдаю!! Я!! - Ви, пане докторе Одне ваше слово - i ви будете вiльнi Ви будете жити, працювати, ви.. - Ваша свiтлосте! Ви, зда╨ться, переконались, що мене тут тримають добре. Для чого ж зайвi розмови! Щоб цiлком заспоко©ти вас, я сам вам скажу, що я звiдси вже нiколи не вийду. Я або збожеволiю, або мене замучать i вб'ють За це я вам ручусь Отже, ви можете бути цiлком задоволенi за все, що я вам зробив злого и образливого, менi одплачено як слiд Ваша й вашо© коронки честь очищена. Чого ж вам iще треба?! Принцеса Елiза, випроставшись, одкинувши голову, заплющу╨ очi й сидить так, неначе вiдразу заснувши. Тiльки чорний шовк на грудях опуклими хвилями то пiдводиться, то спада╨. - Значить, ви не згоджу╨тесь одмовитись? - раптом ледве чутно пошепки чу╨ться з ©© уст. А очi так само заплющенi. - Нi, принцесо. Вiд душi не вiдмовляються. А життя мо╨ можете брати самi. Принцеса Елiза трудно розплющу╨ очi й помалу пiдводиться. - В такому разi... прощайте, лане докторе. - Прощайте, принцесо. Чоло червоно смi╨ться кривавою роздертою смугою, а уста в кутиках жорстко, вперто загнули донизу волосинки. Очi, одвертi, голi, сталево дивляться вгору. Князiвна Елiза раптом озира╨ться на дверi, потiм швидко ступа╨ до лiжка, нахиля╨ться !просто до широко розкритих очей, бере в обидвi руки скудовчену голову й припада╨ довгим, п'ючим поцiлунком до уст. Одiрвавшись, мовчки поверта╨ться й прудко виходить iз кiмнати. Доктор Рудольф, спалахнувши непорозумiлим зляканим щастям, пiдвiвши голову, дивиться ©й услiд. *** - Мамо, я тобi кажу, ти не повинна нi на хвилину думати, що вiн хорийi Нi на хвилину! Чу╨ш? Вiн здоровiший, вiн дужчий, вiн кращий за нас усiх. I вiн буде на волi, я тобi кажу. Буде! В лабораторi© зовсiм темно, тiльки крiзь велике вiкно просiва╨ться слабесенький одсвiт од сяйва мiста та свiтла зiр. I в теплiй тьмi, де ще живе нiжно-солодкий дух сонячного хлiба, шепiт чу╨ться таким жагучим, переконаним. - Але як же, як же можна здорову людину посадити в божевiльню?! Як це можна?! Значить, ╨ в ньому щось... - Мамо! Ти знов? Та, кажу тобi, цi люди мiльйони готовi кинути в найтяжчi страждання й смерть ради сво©х iнте ресiв, а ти диву╨шся, як можна зробити це з одною людиною. Мамо, я не маю часу. Я мушу зараз же завезти й сховати цю валiзку. Я сьогоднi вночi прочитаю Рудiв рукопис, а завтра зранку почну робити заходи, i Рудi буде на волi. За це я тобi ручуся сво╨ю головою, мамуню. Ах, мамо, ах, мамо! Нi, та ти не можеш уявити собi, що це може бути, коли Рудева Машина ╨ дiйсно така, як ти кажеш! Але ж, ти кажеш, ти сама ©ла той хлiб? Правда, мамо? Дiйсно ти ©ла?! - ╞ла, Масi. Присягаюся богом, ©ла й нiколи в свiтi нiчого кращого не ©ла. Це iстинна правда. Масi! - В такому разi, мамо, ти не дивуйся, що вони замкнули його в божевiльню. В тюрму посадити вони не можуть. За що? Просто вбити - небезпечно. А найкраще зробити його бо жевiльним. I тодi i його Машина - вигадка, маячiння боже вiльного. А вона, ця Машина, розумi╨ться, повинна бути для них страшна! Таж подумай, подумай, мамуню, що це може бути? Це... Нi, я мушу швидше ©хати. Нас можуть тут застати. Ти проведи мене до хвiртки. Ах, мамо! I Макс раптом бурно, мовчки обнiма╨ матiр i одверто, жадно, тепер уже дозволяючи собi це, цiлу╨ мокрi вiд слiз очi, теплi й теж мокрi лиця, такi рiднi, з таким дорогим дитя чим, колишнiм колишнiм духом "мами". Материнi руки, цупко-нiжнi, легкi, теплi, ходять по його плечах, ши©, головi, лю бовно, теж жадно обмацують, спiшать торкнутися до всiх куточкiв його тiла, так довго вiдриваного й не одiрваного. - Масi! Дитинко! Хлопчику мiй бiдний! Макс одрива╨ться, хапа╨ важку валiзку й обережно несе ©© до дверей. На губах - солоний, нiжний смак, на очах, на обличчi - мокрi, гарячi слiди поцiлункiв. Сад тихенько, заспокiйливо шелестить назустрiч двом темним постатям. У ньому нiхто не може ©м зустрiтись. Принцеса з графiвною по©хали кудись до мiста, графи сидять у сво©х кiмнатах, а дiдусь Погани давно спить у сво©й хатинцi. Перед хвiрткою Макс тiльки простяга╨ руку матерi. - Я сповiщатиму тебе, мамо, ти не турбуйся. Тiльки будь в умовленi години поблизу телефону. Ну, прощай, тепер я сам На вулицi теж нiчого пiдозрiлого. Його авто сто©ть на свойому мiсцi. О, чекайте, вашi свiтлостi-справа ще не скiнчена. Фрiц вiдчиня╨ дверцi авто й помага╨ Максовi втягти валiз ку. Ух, та важка ж яка! Що в нiй? Золото? - Краще, нiж золото! Цiннiше за все золото на свiтi, Фрiце! Чу╨те, хлопчику! Майте це на увазi! Фрiц пощипу╨ себе за волосинки над губою. "Хлопчиком" називати ного все ж таки трошки занадто. Людина, в яко© виразно ростуть вуса, якiй довiряють бомби й серйознi справи, не ╨ хлопчик Правда, коронка знайшлась, старий Штор одi-слав його, але ж вiн був при цiй справi. Та з товаришем Максом, видно, сталося там щось надзвичайне: вiн не може спокiйно всидiти, то пiдiгне ноги, то знеможемо витягне ©х, нетерпеливиться, обома руками сильно тре щоки, вигляда╨ у вiконця авто, торка╨ться рукою до та╨мно© валiзки, що сто©ть у ногах, неначе боячись, що вона зникла. I все чогось маца╨ себе за груди з лiвого боку. - Тiльки ж глядiть, Фрiце, берегти, як око, як сво╨ життя, цю валiзку. Чу╨те? Явам довiряю ©©. Вона повинна бути близько вiд мене. але не в мене. Найближче живете ви. I вам я найбiльше вiрю. Розумi╨те? Отже, живим iз рук ви не повиннi ©© випустити. Чу╨те? - Чую, товаришу. Тепер Фрiц переста╨ пощипувати волосинки вусикiв - оце iнша мова. А Макс намацу╨ рукопис на грудях i нетерпляче дивиться у вiконце автомобiля. Панi Гольман iще нiколи не бачила свого пожильця в такому радiсно-пiднятому станi, таким дивно гарним, таким ясно сяючим. Слава боговi, очевидно, та шикарна дама змилувалась над хлопцем. Та як i не змилуватись над таким красунем, над таким веселим, буйним, вогневим? Дурна, божевiльна була б, коли б одштовхнула. А ласкавий, а привiтний, а любовний який! Як ©©, стару торбу, обнiма╨, термосить, трохи ве цiлу╨. Панi Гольман аж зашарю╨ться сво©ми жовтовощаними щоками. Широко розставленi малесенькi, закругленi вiд штовханiв життя оченята зворушено й тепло-тепло голублять буйну постать красуня-"хлопчика". I довго вона ще не спить i чу╨, як за тоненькою стiнкою раптом гуркотить стiлець, як радiсно, швидко у вогневому захватi бiгають молодi ощасливленi ноги по пiдлозi. I згаду╨ться "старiй торбi" ©© бiдний покiйник, згаду╨ться не тим кашляючим пiвмертвяком, з яким вона добрела до останнiх днiв його життя, а молодим, лукавим, з начесаним на лiве око загонистим чубом i м'якенькими вусиками, вiд яких на губах лишалося стидне й млосно-солодке почування. *** Чорно-срiбний лицар, фабрикант гудзикiв Душнер, терпляче чека╨ на призначеному мiсцi. Вiн собi ходить по тротуарi, заклавши руки за спину й покручуючи пальцями. Куди йому поспiшати?! То нерозважна, неекономна молодiсть усе кудись поспiша╨, усе за чимсь гониться, нетерпеливиться, не розумiючи, що за сво╨ю власною тiнню гониться. Людина ж, якiй п'ятдесят шiсть рокiв, добре зна╨, що свою власну тiнь однаково трудно пiймати що стоячи, що бiгаючи. I цiн ма╨ рацiю - нокругивши пальцями всього тiльки пiвгодини, вiн досяiаь свого так само, якби цей час рвав на собi волосся. От вiн сидить уже з Трудою в окремiй закритiй ложi рес-iорану, Труда весело смi╨ться, п'╨ без сво╨© звичайно© обережностi келих ja келихом, а вiн сидигь так близько ко ло не©, що чу╨ запах ©© молодого, тоненького, незайманого тiла. Внизу в залi бурлить рiзнобарвний вихор людських тiл, на пiвоiолених, попсреплiтуваних руками, оп'янiлих вiд самих себе, вiд музики, вiд танцю. Смiх, шаркiт нiг, дзвякiт тарiлок, тужний плач флейт, теплий, душний дух гарячих тiл, пахощiв, вина, тютюну. Труда пiдтанцьову╨ плечима, наспiву╨, пуска╨ дим циi сiрки в зал Гарно жити на свiтi!! - Трудо, я люблю вас. - Дуже добре Трам-та-ра-рiм-тiм! - Трудо, один поцiлунок, малесенький, невинний! - Будь ласка. I маленька, тоненька, смуглява ручка пiдставля╨ться чорно-срiбному лицаревi до уст. А бiльше нi - договiр, вище лiктя не можна. Ах, вiн невдоволений? Не треба, нiчого не треба! Вона теж хоче танцювати. Нi, не танцювати, а гойдатись на тих стьожках iз срiбного паперу. Як безсоромно танцю╨ та гарна пара. - Папуню, вас коли небудь били? Папуня недочува╨: слово "папуня" звучить тут так непри╨мно й не до речi. - Хто бив? - Ну, хто! Взагалi хто-небудь. Батьки, наприклад. Так, його iнодi били. Але невже вона нiколи нiколи не зго-дичься побути з ним на самого? - Ту© нема нiчого Ах, тут, серед цього натовпу, гомону, крику! Нi, зовсiм, зовсiм на самотi. - Цс неморально, папуню, - важно й повчально каже Труда i, лукаво примруживши одне око, тоненько тягне вино з чарки. Папуня лгха╨ й ненавмисне кладе руку на колiно Труди. Труда заплющу╨ очi й вiдкида╨ться на спинку фотеля нехай робить, що хоче - вона кокотка й хоче бути, як справжня ко котка. Безсоромна музика, безсоромнi танцi - все безсоромне, i вона безсоромна. I соромно, i хвилююче, i чогось плакати хочеться. I вiн ще поче такi страшнi, соромiцькi, задушливi слова. А цинiчна, влазлива, лестива й здiймаюча музика щось нагаду╨. Боже, що вона весь час нагаду╨? Щось давн╨, чисте, зворушливе. - Папуню, сядьте далi! Папуню! - Трудо, моя дорога дiвчинко! - Налийте менi вина, я хочу пити. Швидше! I коли ви собi дозволите ще раз торкнутись мене, я зараз же iду додому. I ви ж не любите мене, ви не можете любити мене! Господи, вiн, вiн не любить ©©?! Оце так! А коли людина, перейшовши п'ятдесят третю весну життя (трохи не помилився й не сказав "п'ятдесят шосту!"), маючи снiг на волоссi, чу╨, як у грудях мак цвiте, то що ж це таке з ним? А коли ця смiшна людина iз снiгом на волоссi й цвiтом маку на серцi дума╨ про маленьку, смугляву, вередливу жiночку i ста╨ на колiна перед ©© образом, i плута╨ всi цифри в бухгалтерських книгах, i всi цифри, всi книги, всi люди для не© нуднi й непотрiбнi, то що це таке з ним, хотiв би вiн знати? А коли за можливiсть почути цю маленьку непокiрну жiночку сво╨ю, за можливiсть прилучитися до ©© святозапашно© молодостi, до ©© святого жiночого ╨ства вiн готов покласти до нiг ©© всi сво© бухгалтерськi книги, весь спокiй, усе посивiле життя сво╨, то що ж це таке з ним, на милiсть божу?! Ах, нi, це все так собi, це не те, це не любов - ©© любити неможливо, вона несерйозна, пуста, легковажна; в усiх людей е якiсь вищi iнтереси - у того наука, книжки, скляночки; у того мистецтво, театр, слава; у того корона, влада, полiтика; у того торгiвля, бухгалтерськi цифри, а в не© - нiчого, нiяких iнтересiв, неначе кокотка. За що ©© можна любити? Чорно-срiбний лицар iз бровами, як двi пухнастi гусеницi, посмiха╨ться: вищi iнтереси! Маленька люба дiвчинка чу╨ такий побожний трепет перед "вищими iнтересами"? Наука, мистецтво, полiтика, бухгалтерськi "цифри"? Так страшно? Але нехай дитинка не бо©ться; це тiльки змодернiзованi старi фетишi з страшними й поважними пиками, якими жерцi лякають свою паству. Вся людська наука, всi вищi, нижчi й усемож-ливi iнтереси мають кiнець кiнцем одну цiль: знайти якнайлегшi, якнайекономнiшi способи годувати, одягати людей, лiкувати ©х од хороб i зручнiше влаштовувати в помешканнi. А мистецтва розповiдають, як саме люди роблять цi немудрi речi, як вони гризуться мiж собою, як радiють, як нудьгують та ще як кохаються. От i все. I нiчого тут нi вищого, нi нижчого нема╨. А що вченi, полiтики, поети, мiнiстри й iншi жерцi люблять робити страшно строгi, важнi фiзiономi©, то цього не треба лякатися, бо це часом ╨ для них тiльки спосiб легше здобути собi що ©сти та пити. Вони люблять називати себе всякими гучними словами - генiями, святими, героями, так i в цьому нiчого страшного нема╨, колись римськi iмператори називали себе богами, та й то вся ©хня божеськiсть виявлялась не в чому iншому, як усе ж таки в тому, що вони добре ©ли, пили, одягались та кохали жiнок. I весь змiст i значення всiх богiв, усiх релiгiй, усiх великих i малих фiлософiй, усiх молитов людей, усiх ©хнiх "святих", "високих" iдеалiв, вiдкинувши форму, зводяться от до цi╨© простенько© божеськостi римських iмператорiв. Ах, люба, маленька, бiдна дiвчинка, вона ще ма╨ цю зворушливу первiсну побожнiсть перед "вищими iнтересами"? Так, так, це доля всi╨© людськостi, спочатку обплутати себе з усiх бокiв божками, а потiм усе життя виплутуватись iз них, щоб на кiнцi побачити, що людина ╨ звичайнiсiнький звiр - злий, жадний, жорстокий, брутальний, вiчно голодний, вiчно жерущий, на всiх рявкаючий, до всiх хижий, з усiма пiдлий i безмежно его©стичний. Вищi iнтереси, святi iдеали! Храми, ризи, органи, кадила! Так урочисто, так страшно, так та╨мно! Правда, дитинко? I вгорi, десь там над свiтилами, ╨ царство бога, премудро©, преблаго© сили, творця i вседержителя всiх святих райських благ? Бiднi люди, вони нiчого лiпшого не могли придумати для того раю, як усе ж таки ©сти, пити, нiчого не робити, слухати концерти янголiв i кохати прекрасних гурiй. Але чи не зда╨ться його милiй смуглявочцi, що це досить подiбна програма до то©, яку ось у цей момент вони самi мають тут у цьому ресторанi? - Ви зна╨те що: ви чорт, дияволi. Не смiйте говорити таких речей. Дайте цигарку! I налийте вина! - Слухаю! З радiстю. От цигарка, а от вино, моя райська гурi╨. Я б iще щось запропонував би цiй гурi©, але ж вона так бо©ться грiха й бозi. Правда? Але грiх, моя манюсiнька свята, ╨ найсвятiша, найестетичнiша, найлюбовнiша рiч серед наших нудних, сiрих "вищих iнтересiв". I всi тi вашi страшнi вченi, мiнiстри, генi© й геро© за який-небудь момент грiха можуть оддати усi сво© вiвтарi, ризи, портфелi, панiкадила та ще благати, та ще лазити навколiшках i плакати, як померзлi цуце нята. Труда спира╨ голову на руку, бо вона така важка, i кругами гойда╨ться по ложi. Музика плаче, шаркiт танцюючих нiг ста╨ сумний. Душнер, милий срiблястий лицар ©©, обкуту╨ться серпанком. Розумi╨ться, вона кокотка, хоч i нема на свiтi вищих iнтересiв I нехай нема, i не треба, i любовi нема. Чиясь рука на спинi тепла, при╨мна, хвилююча. - Я хочу спатки, папуню... - Так, так, ми зараз по©демо. Зараз. Нехайi обнiма╨, так сумно солодко вiд того, а вона ж однаково кокотка. - Трудо, я люблю вас! - Правда? Чорно срiбний лицар обережно поверта╨ до себе смугляве личко з червоноспухлими устами й затуманеними важкими очима Уста слабо й покiрно посмiхаються. I коли лицар накрива╨ ©х поцiлунком, очi заплющуються зовсiм, i лице вiдкида╨ться назад. - Милий, милий, не можна, цього не можна... Музика вiдбiга╨ i гра╨ десь здалеку-здалеку, а може, i зовсiм не гра╨, бо в ухах, в очах, у кровi сто©ть гарячий, кричущий, червоний вихор, вiд якого серце i б'╨ться, i пада╨, а руки й ноги солодко нiмiють. - Милий, не треба... милий... I вмить раптово прибiга╨ музика. Знову шаркiт нiг, смiх i крики знизу, дзвякiт тарiлок. У дверi щось стука╨. Папуня швидко пiдводиться з колiн. Кому якого чорта треба?! - Панове дзвонили? - Нiхто вам не дзвонив! Треба буть уважнiшим! Забирайтесь геть1 Рахунок давайте. Нога моя бiльше не буде у вас! - Але, прошу вибачити... - К бiсу! Рахунок! У сусiднiй ложi крiзь лоскiтливий смiх мокро хляпають поцiлунки. Музика соромiцьке пiдтьохку╨, пари внизу гасають, iржуть. Вiд диму, випарiв гарячих, п'яних, похiтливих тiл лампи як туманом обкутанi. - Слухайте, Душнере! Менi треба багато грошей. Дуже треба Чу╨те? О господи! Та до ©© послуг усi його чековi книжки! Всi "бухгалтерськi цифри", всi... - Постривайте. Потiм менi треба цiлком окреме помешкання Та стривайте, я вам кажу! Невже ви не можете хвилинку поговорити серйозно про справу? Я не розумiю, який ви фабрикант, коли ви не вмi╨те дiлових розмов провадити? Менi треба помешкання. Ви весь час менi торочили про якусь вiллу. Вона ╨ у вас? - ╙. Готова. Щодня жде на свою господиню. I той день, коли ви дасте менi щастя ввести вас у не©, буде для мене. - Чекайте. Потiм менi треба театру. Мого власного театру. - Через тиждень ви його матимете. - Правда? Фу, як вони там кричать. Голова крутиться. Ну, нiчого. Тепер так: я додому не вернусь. Я по©ду до вiлли. Чекайте ж! Але майте на увазi я цiлком незалежна. Чуете?!! Я продаюсь тiльки настiльки, наскiльки я сама хочу. - О, дiвчинко! Як ви можете такi слова... - Ах, ах! Зна╨мо ми вас! I потiм... вiлла цiлком моя. Хто зi мною житиме, - абсолютно не ваше дiло. I взагалi я цiлком вiльна. От i все. Хочете так? Чорно-срiбиий лицар, боячись злякати вибухом сво╨© радостi цю несподiванку, мовчки ста╨ на колiна й побожно, покiрно цiлу╨ маленьку смугляву ручку. I з тою самою побожною пошаною, з боязкою радiстю, з витонченим лицарством зводить ©© в авто, садовить в екiпаж i везе всiма вулицями Берлiна, нi разу не дозволивши собi навiть руки поцiлувати ©й, ждучи щохвилини наказу везти ©© додому. Бо хто ж може вгадати це миле, дороге Страхо вище? От воно сидить, розлягшись, заклавши ногу на ногу, наспiву╨, одчайдушне, пiдпило погляда╨ на всi боки. А хто зна╨, що там за цi╨ю одчайдушнiстю, що там бо©ться, соромиться, плаче! А раптом воно, оте плачуче, несподiвано вибухне й рознесе його химерне щастя осiнн╨? Нi, воно не вибуха╨. Страховище смiливо й безжурно, злегка похитуючись i наспiвуючи, ©де до "сво╨© вiлли". Нi, воно не плаче, тiльки вимага╨ вина, зараз же, негайно, якомога бiльше, якомога наймiцнiшого вина. Нi "сво╨© вiлл" не хоче дивитись, нi переодягатися, нi капелюша навiть скинути - швидше вина, бiльше вина! I тiльки, як уже не може сама пiдвести руку, щоб зiрвати з себе капелюша, вона дозволя╨ взяти себе на руки й вiднести у спальню. *** Прокинувшись рано вранцi, панi Гольман здивовано чу╨, як щасливий дурненький хлопчик ©© ще й досi гаса╨ по хатi. Потiм почина╨ хлюпати водою, хукати, грюкати посудом Вона швиденько схоплю╨ться з лiжка й похапцем кида╨ться варити каву - не спало ж дурне хлоп'я нiченьку як ╨! Але, коли панi Гольман обережно, урочисто вносить каву в кiмнату, "хлоп'яти" вже там нема╨. Отаке! На невже ж так зараня до сво╨© кралi?! Так, полетiв, погнав, понесло його щасливим вихором, хай йому лпаьться легесенькою пiр'©ною! Але й Шпiндлери досить здивованi таким раннiм вихровим вiзитом. Вони щойно одяглися, в Йозефа ще зовсiм мокра йою чорна куделя й носик iще не осiдланий окулярами. Одначе, глянувши на гасаючу по салончику постать iз дивно променистими, бризкаючими захватом очима, вони обо╨ кидаються до не©, зразу зрозумiвши все. - Та невже! Мертенс? Коли? Як? Де? Адже вчора провалилось? Макс регочеться. Макс у страшенному реготi обнiма╨ любого, маленького, смiшного, дорогого пуделя й трохи не душить його. К бiсу Мертенса! К чорту всiх Мертенсiв на свiтi! Що тепер Мертенс? Дурницi, тiнь, пух, порох! Шшндлер поважно й заклопотано сiдла╨ окулярами вигладжений, блискучий од умивання носик людина, очевидно, або отру╨на алкоголем, або "не всi дома" в не©. Клара, мила, затишно-повна, щедро-добра, пухнасто жовтява Клара, непорозумiло, по-дитячому щирить сiрi з темними обiдками чудеснi очi: Мертенс - дурниця?! Дурниця! Нiкчемнiсть! Порошинка! От що важне, от от! Макс прожогом розчиня╨ вiкна, впускаючи гарячi, червоно-золотi променi сонця. Ставши боком до Шпiндлерiв, вiн набира╨ жменями сонця й пiдносить ©м. От що важне, от воно в його руках, от воно на пiдлозi, на деревах, на Мертенсах i на всьому, що пiд ним. Шпiндлер i Клара швидко переглядаються. А Макс ловить цей погляд i знову закотисто регочеться, соковито, червоно вивертаючи верхню двоповерхову губу. Потiм вийма╨ з портфеля якийсь рукопис i б'╨ по ньому рукою. От де секрет! Вiн пробу╨ спокiйнiше, поважнiше розповiдати, але збива╨ться з тону, ся╨ сво©ми довжелезними вiями, хапа╨ться, бiга╨ по салончику, зачiпаючи ногами й лiктями за столики, на яких стоять тендiтнi улюбленцi Клари - асiрiйськi глинянi коники. Це - грандiозна рiч! Це - смерть Мертенсам! Це - розв'язання всiх питань! Шпiндлер простяга╨ руку до рукопису, але Макс не да╨. зараз вони всi будуть читати його. - Будь ласка, сiдайте. Це не менше, як двi години! Шпiндлер здивовано збира╨ в дрiбнi зморшки чоло й кумедно схиля╨ голову набiк. Зараз читать i не менше, як двi години?! - Розумi╨ться, зараз! А як же ви дума╨те?! Тут добра Клара спiшить на помiч стривоженому пуделевi: треба ж принаймнi хоч поснiдати. Макс нетерпляче маха╨ рукою - ах, к бiсу той снiданок! Якi тепер снiданки? Нiяких бiльше снiданкiв не буде. Кава? Шматки свинячого трупа?! Шпiндлер одсува╨ окуляри на чоло. "Свинячого трупа"? Гм, вiн розумi╨ родиннi почування товариша Макса. Це - рiч хороша (до певно© мiри, розумi╨ться), так само, як i здатнiсть дорогого Макса запалюватись од вогникiв навiть вiчних блищачкiв. Але... - Шпiндлере! Нi слова далi! Нi слова! Вам самим потiм буде соромно. Вперед прочитайте, а потiм, коли зможете, сма лiть ваш скептицизм! Спочатку прочитайте! Сiдайте! Товаришко Кларо, будь ласка! Я не спав нiч, не снiдав, - як бачите, живий. Правда? Сiдайте. Вiн уже розгорта╨ рукопис на столику, безцеремонне вiдсунувши й поваливши декiлька крилатих коникiв iз повiдбиваними носами й вухами. Але Клара й Шпiндлер рiшуче виступають - одна в оборону коникiв, другий - снiданку. Ну, добре, Макс iде на компромiс: нехай вони собi ©дять шматки свинячо© мертвеччини, а вiн ©м за цей час читатиме рукопис. Шпiндлер i Клара заклопотано переглядаються. Справа сто©ть досить погано: явно хорий. В ©дальнi на столi лежить тепла густо-жовта смуга сонця, розхлюпавшись об посуд i скло блискотливими пучечками. Макс сiда╨ саме в цю смугу, мружачи шовковi вi© вiд теплого лоскоту сонця. Ну, вiн почина╨ читати! Увага! Шпiндлер i Клара виявляють таки увагу, але бiльше до обличчя самого Макса, нiж до рукопису. Одначе, дедалi, то Шпiндлер почина╨ косо дивитись у куток, застигаючи поглядам, жу╨ то занадто швидко, то дуже помалу. Потiм серйозно насува╨ окуляри на перенiсся й дивиться в соковитий рухливий рот Макса, з якого поспiшно, радiсно, переганяючи одне одне, вистрибують зовсiм не такi вже безглуздi слова та думки. Кларине ж лице поiроху проясня╨ться несмiливим полегшенням, здивованням. Вона погляда╨ на Йозефа, i через те, що вiн уже не вiдповiда╨ на ©© погляди, в не© здивовання й увага стають певнiшi. А сонце iлюстру╨ хапливi слова Макса цiлком сумлiнно: жене хвилю за хвилею, сипле вогнем, стрiля╨ золотими стрiлами, лоскоче, пройма╨ передчуттям яко©сь незнано© радостi. - Хм! Хм! Йозеф Шпiндлер зовсiм таки дiловито й строго вмощу╨ окуляри на низенькому перенiссi - так вiн умощу╨ тiльки тодi, як береться за дуже поважну роботу. Макс закiнчу╨ недописану сторiнку рукопису. Кiнця нема╨, а.©©; це - ничого. Головне сказано. Ну, скептику? Що? Як? Га? Скептик скуплено жу╨ голеннми негрськнми губами, пiдводиться й ходить по ©дальнi. Хм! Кгм! Справа поважна. Справа дуже поважна. Коли дiйсно нема помилки в цiй концепцi©, то це... Кудлатий пудель зупиня╨ться ©© з страхом дивиться на оса-яiiе жовто-пухнастнм волоссям лице Клари. - ...то це... нова ера людськостi! Нова ера - iнакше вiн не може визначити цей момент. Коли це все так, вiн пiдкреслю╨, коли це все виправдаь-iься експериментальним шляхом, то iсторiя .по лей вiд цьою менту розколюьться на двi половини, одна - все те, що було, з усiма фазами й епохами, друга - майбупiя. Макс бiльше не може витримати: вiн хапа╨ поважну, суворо-вчену, кудлату, смiшну, безмежно любу фiгурку в дикi обiйми и почина╨ ©© м'яти, як кошеня. Кошеня нявчить, пруча╨ться, вiдмаху╨ться лапками, жовто-пухнаста кiточка безпорадно тягне за руки Макса, смi╨ться й блага╨. Макс пуска╨ кошеня й грiзно, радiсно витяга╨ кулаки догори. Експериментальним шляхом?! Чудесно. Зараз. Моментально. Вiн сам тiльки цього й хоче! - Шпiндлере! Хочете? Зараз? Шпiндлер одфорку╨ться. Провадити якусь справу з божевiльним нiколи не було його принципом, але для цi╨© справи вiн готовий навiть сво©ми переконаннями поступитись. Так, вiн хоче зараз i моментально, але з одною крихiтною умовою: мати оте знамените чудодiйне скло. ╙ воно в Макса? Макс посмiха╨ться. Макс не хоче витрачати багато слiв i мовчки вийма╨ з кишенi скло, загорнуте в чистий бiлий папiр. Хм, так. Скло - як скло. Поганенько вишлiфуване; опукле, розумi╨ться. Але жовто-червонявий тон його досить цiкавий. Умгу, так. Значи!iь, треба тiльки зробити коробку, в коробку вставити зубчастий валок, що молов би рослину, i коминець для приймання сонячно© енергi©? Нескладна рiч. Це за кiлька годин можна зметикувати якнайкраще. Власне, i метикувати довго не треба. Млинок до кави ╨? Чудесно. До млинка тiльки приробити збоку коминець, а згори чорну коробку для голови. I вся справа. Ану, сюди млинок до кави! Ки©©иiь робота на терасi. Шпiндлер, надувши негрськi губи, скупчене кле©ть iз картону коминець. Зовсiм нема нiяко© потреби виймати всю стiнку з млинка-досить вирiзати потрiбну дiрку. На Макса покладено зробити коробку для голови. Робота трошки таки поважнiша за Йозефову дитячу забавку. Скле©ти якийсь нещасний коминець i зробити цiлу "оробку - це все ж таки рiзниця, чорт забирай. На Клару нiяко© самостiйно© функцi© не покладено, ©© роль - помагати мужчинi (споконвiчна роль всiх Клар на свiтi): зварити клею, подати ножицi, потримати картон. I, крiм того, бути на терасi. Можна навiть нiчого не робити, нiчого не подавати й не тримати, але неодмiнно бути тут, поруч, сяяти очима, бадьорити посмiшкою, здивованням викликати чуття чоловiчо© вищостi. I нарештi все готове. На столi лежить купа зелено©, соковито©, найкращо© трави, яку тiльки могла знайти в садку помiчниця мужчини. Кому ж першому розпочати нову еру людськостi (не рахуючи, розумi╨ться, самого винахiдника, який, звичайно, в даному випадку за реально iснуючу iстоту вважатися не може)? Що дужче кричить нетерплячка й жаднiсть, то гарячiша ста╨ великодушнiсть. Через те всi з цiлковитою готовнiстю, iз запалом вiдступають одне одному честь i втiху бути першим. Розумi╨ться, перший повинен бути той, хто врятував винахiд, хто найбiльше вiрить у нього. Нi, навпаки! Навпаки, чорт забирай! Перший мусить бути той, хто хита╨ться, хто смi╨ скептично посмiхатися. Яка рацiя переконувати того, хто i з заплющеними очима вiрить? Нi, нехай скептик устромить палець у чудо. В такому разi першу чергу треба дати дамi, це ╨ обов'язок мужеського лицарства. Нi, дама не хоче прийняти тако© дестi. Крiм того, вона так хвилю╨ться, що нiчого не зможе зробити, зiпсу╨ весь експеримент - i вийде тiльки шкода. Перший хай буде той, хто найменше хвилю╨ться, хто з найбiльшою об'╨ктивнiстю може поставитись до справи. Нарештi, той, хто найменше хвилю╨ться, покiрно знизу╨ плечима й стара╨ться виправдати присуджений йому вигляд найбiльшого спокою. Через те, з усi╨© сили стараючись, щоб йому не тремтiли пальцi, вiн поважно, повiльно, iз строгою мiною розсiдлу╨ носика, кладе окуляри на столик збоку й суворо огляда╨ апарат. Хм, коробка трима╨ться досить непевно. Блок крутиться занадто вiльно. А коминець напевно вiдпаде, як тiльки апарат зачне працювати. Сонце щедро, повними жменями жбурля╨ золотi стрiли в наставлене до нього простодушне, кругле, жовто-червоняве скло. Апарат човга╨ по столу, хлябко труситься, рука завзято, напнувши синюватi жили, крутить корбу. I спиня╨ться. З апарата глухо, як iз-пiд землi, чу╨ться: - Може, годi вже? Я весь обливаюсь потом. Макс витяга╨ шухлядку з-пiд млинка. В нiй тiсно збилась зелена розтерта маса. Дiйсно: фiалково-червонi переливи ходять iпо нiй, як по крильцях шпансько© мушки. Як сказано, так i ╨! - Годi! Вилазьте. Готово! Кудлата голова швидко визволя╨ться з чорно© тiсно© коробки. Все лице, як умочене у воду, блищить потом, очi клiпають злякано, тривожно, уста дихають заморено, часто. Клара сво╨ю хусткою швиденько, дбайливо витира╨ мокрi очi, носик, лиця, уста. А сама не може вiдiрвати дитячо-ши-раких сiрих очей вiд та╨мно© зелено-червонясто© маси, вiд яко© справдi так нiжно, так солодко попаху╨. - Ну, куштуйте! Швидше! Ах, та к бiсу церемонi©, берiть просто рукою, пальцями. Це ж сонце, а не свинячий труп! Ну! Макс i Клара жадно дивляться в негрський рот, який помалу, обережно жу╨ сонячний хлiб. Двi пари очей напружено ловлять найменший рух розмореного, почервонiлого, знов уже покритого потом лиця iз слухаючими себе, босими, маленькими очима, з натертою, розчер.вонiлою смужкою на перенiссi. Воно, це лице, гидливо не кривиться, не спиня╨ руху жування. Нi, нi, воно жу╨ обережно, навпомацки, але охоче. Це видно - охоче! Воно смiлiша╨, яснiша╨, воно здивовано перебiга╨ з одного обличчя на друге оголеними оченятками сво©ми, щелепи його рухаються жвавiше, охотнiше. О, вiн бере пальцями ще шматок хлiба! Вiн хоче ще! - Ну? Ну? Ну, Йозефе? Ну, скажи ж, ради бога! Як? Йозеф спочатку заплющу╨ очi, потiм по черзi дивиться на обох, ковта╨ хлiб i тихо серйозно говорить: - Незрозумiле прекрасно. Макс обома руками хапа себе за волосся й з усi╨© сили мне його й трусить головою, неначе скидаючи щось зайве, чого ©й несила витримати. - Надзвичайний смак... Щось неймовiрне... Я почуваю, що зможу з'©сти цiлий вагон. Тодi Клара рiшуче простяга╨ руку до шухлядки й бере пальцями шматочок маси. Вона теж хоче спробувати. Вона хоче спробувати, хоч i сказано, що тiльки спорiдненi органiзми можуть ©сти хлiб, зроблений другим. Хоче й бiльше нiчого! Рожево бiлi чистi пальчики, хвилюючись, пiдносять зелену м'яку грудочку до повних, злегка розкритих уст. Червоний кiнчик ячика обережно зустрiча╨ ©© на порозi рiвних бiлих зубiв. Усi а замикаються, рухаються i... гидливо кривляться. Брр, яка гидота! Клара прожогом бiжить до балюстради и випльову╨ зелену масу в сад, конвульсiйне витираючи уста хусткою. Макс у захватi, в екстазi смi╨ться. Яке щастя, що Кларi так гидко вiд того, вiд чого в раюваннi застигло ошелешене чудом i насолодою дороге лице з маленьким пiтним носиком i блискучими очима. Ах, та хiба ж дiйсно буде диво, коли людина впаде на колiна й цiлуватиме землю, траву, комаху, жорстку кору дерева, коли здiйматиме руки до Велико© Матерi, одне дихання, один крихiтний погляд яко© да╨ йому життя? I хiба ж не можна обнiмати тепер найлютiших ворогiв сво©х, хiба не можна тепер говорити найбезглуздiшi речi, © не ходити п'яними ногами по танцюючiй землi? Хто ж божевiльний: тi, що смiятимуться й жахатимуться цього, чи той, хто впiзнав незнану досi радiсть повного визволення? Ах, Кларо, ах, дорога, прекрасна iстото! Несмачне? Погане? Ну, розумi╨ться! Ну, звичайно! Та як же може бути iнакше: це ж чужий пiт; не свiй, не зароблений. У сонячному хлiбi вiн страшенно несмачний, вiн просто отруйнуй, цей чужий пiт. Але Клара хоче зробити собi свого хлiба. Вона мусить. I ось жовтопухната голова з розтрiпаними шовковими пасмами вже теж у чорнiй коробцi, а повна з золотистим пушком рука крутить корбу валка. - Ради бога, товаришко Кларо, та не так же сильно! Ви полама╨те машину! ©й богу, обережнiше, Кларо, я вас прошу! Лишiть же й для мене. Шпiндлер, як дiти конфiтури, змазу╨ з тарiлки найдрiбнiшi крихiтки хлiба пальцями й сл-iсно обсмокту╨ ©х. - Нi, зна╨те, Максе, я почуваю, що шалiю! Серйозно, серйозно! В мене в головi якiсь вихори, а сам - як цiлковитий iдiот. Фу, чоррт! Але що за смак, що за смак! Слухайте, зараз же треба засiдання! Негайно! Чекайте: значить, вони його запакували в божевiльню? Розумi╨ться, тiльки божевiльний може винайти таку рiч. А в яку саме, зна╨те?.. Чудово. Божевiльнi часто бувають хитрiшi за нормальних. Зараз же засiдання. Зараз же! Я бiжу телефонувати. Кларо, будь ласка, як зробиш собi хлiба, витри Машину, я зроблю тобi ще. Тiле те-пер на службi? Правда? На яку годину? На третю встигнемо? Нi? На п'яту? Чудесно! Тут у нас, розумi╨ться. Ну? Кларо? Клара нашвидку рукавом блузки витира╨ лице й вихоплю╨ з машини шухлядку. Ура! Черпоно фiалковi хвильки переливаються по зеленiй утоптанiй масi! Клара зараз же лопаточкою склада╨ пальцi, набира╨ хлiба й ловить його з руки широко роззявленим ротом. I в той самий мент напруженiсть, роз'ятрена хижiсть, мовчазна завзячiсть лиця розтоплюються, як грудочка масла на гарячiй сковородi. Блаженне здивовання забива╨ дух, ширить очi. - Боже, що за смак!! - А правда? Правда? Ти чу╨ш? Максе, голубчику, побiжiть зателефонуйте ви, я хочу ще невеличку порцiю хлiба накрутити собi... Iншим разом Клара такого его©зму, розумi╨ться, не стерпiла б, але тепер вона нiчого не чу╨; вона витрушу╨ хлiб на Йозефову тарiлку, так само, як вiн, пальцем вимазу╨ з шухлядки всi рештки, обсмокту╨ палець i з тарiлкою бiжить у сад - вона не хоче. щоб на не© дивились. Але Макс бере за плечi кудлатого жадного пуделя й випиха╨ його з тераси - тепер черга на Машину його, хто вже мав хлiб, той повинен телефонувати. I от уже на його траву пада╨ через коминець жовто-червоний снопик променiв, уже i його голова диха╨ терпким солонкуватим i свiжим духом розтерто© трави, який ста╨ все нiжнiший та нiжнiший. Валок iз м'яким смаковитим хруском душить стеблини, з веселим хурчанням крутить, мне ©х, тре ©х. В очах сто©ть миготлива зелено-червона тьма апарата. Лице пашить вогнем, вкрива╨ться потом; краплi лоскiтно котяться по носi й висках, спадаючи вниз у зелено-жовто-червону мiшанину свiтла, в та╨мний, дивний процес сполучення з Великою Матiр'ю. Годi! Шухлядка повна. Гра╨, мiниться фiалкова червонiсть на зеленому хлiбi. Нiжний, сонячний, неземний дух пару╨ з нього в нахилене гаряче лице. Ось уже тепла, нiжна зелена вага легкою пiною лежить i в нього на пальцях. Макс сам на терасi, сам наодинцi з сонцем. Але очi йому так само поширюються блаженним здивованням, криком гострого, моторошного раювання. Горлом прокочуються невтримнi, ковтаючi спазми, по шлунку пролiта╨ радiсний голодний зойк, i весь шлунок, як на руках, пiдтяга╨ться вгору. Тепер тiльки Макс чу╨, що вiн нiчого не ©в од учорашнього дня! I тепер вiн розумi╨, чого Клара з тарiлкою побiгла в сад, чого Шпiндлер, забувши всю свою скептичну вищiсть, сво© посмiшечки й сарказми, всю книжкову мудрiсть свою, хотiв одняти в нього поза чергою Машину. Йому тепер хочеться забiгти пiд кущi, кудись у найтемнiшу нору, i там, сласно гарчачи, жадно глитати цю нiжну, теплу, п'янючу масу. По тiлi проходить золотий, п'яний дзвiн. Дивно й моторошно: дзвенить усе тiло, дзвенить, як ударений серцем дзвiн. У головi золотий вихровий чад - радiсний, легкий, повний весняного бджоляного дзижчання. - Кларо© Шпiндлере! Гей! Шпiндлер, маленький, засушений, з великою, набитою тисячами томiв головою, кудлатий Шпiндлер iз п'яним, верзякаючим, блаженно-насмiшкуватим голосом сидить перед ек-ранчиком телефона (порушивши постанову про екран!). А в екранi здивоване, худорляве, строге обличчя Гоферта. Ха, непомильна арифметика сьогоднi посковзнеться. Сьогоднi закони багатьох арифметик задригають ногами. Сьогоднi... Ах, стiй! Макс б'╨ по плечi Шпiндлера. - Так, значить, о п'ятiй? Тут? Добре. Буду. Тепер тiльки дванадцята. Встигну. Бувайте, Шпiндлере. Глядiть тiльки, Машини не поламайте. Я спiшу, спiшу! Потiм! *** Макс спiшить, через те найбiльша швидкiсть автомобiля ╨ швидкiстю кузочки, що сунеться стеблинкою; через те всi екiпажi стараються перерiзати дорогу або скупчитись на перехрестях у безнадiйно заплутану купу; через те шофер - апатично байдужий, а Берлiн - скажено довгий. Але слава боговi: палац Сузанни на мiсцi. Сто©ть так само в усiй сво©й омне©стичнiй пишностi, з усiма сво©ми банями, баштами, те расками, шпилями - точнiсiнька копiя в мiнiатюрi Мертенсо во© незграби. Ага, i величний порть╨ на сво╨му мiсцi? Значить, i Сузанна не вилетiла ще на Гiмала©. Ну, розумi╨ться, не вилетiла! Куди вона може вилетiти, куди може рухнутись, знаючи, що хтось десь не скорився ©© волi? Абсурд, неприродне явище! Величний порть╨, побачивши розхристану, розкудовчену, розмашисто-нетерплячу, п'яно-веселу постать, моментально губить усю свою монументальнiсть, гумово м'якша╨, осяю╨ться iнтимною привiтнiстю й низенько вклоня╨ться. Панi радниця в таку годину нiкого не приймають, але для пана редактора, звичайно, може бути зроблений ви©мок. Пан редактор так довгенько вже не були тут, що високоповажана панi радниця будуть дуже втiшенi. (Дано наказ: у всяку годину дня й ночi приймати цього паливоду). - Ге? Так дума╨те, дядю? Та ще й як будуть утiшенi, майте на увазi! Паливода боляче хляска╨ долонею по спинi пана порть╨, потiм (отаке дурне!) обнiма╨ за плечi й разом iз ним iде нагору сходами. Оце була б iсторiя, коли б панi радниця побачила таку сцену! Слава боговi, цього зайдиголову бере нетерплячка, вiн кида╨ пана порть╨ й бiжить сам уперед. А порть╨ поспiша╨ до телефону попередити панi радницю. Сузанна зустрiча╨ його в дiловому кабiнетi, у строгiй, холоднiй, естетичнiй келi©. Сама теж суворо спокiйна, поважна, строга черниця. От, на жаль, тiльки сукнi вiдповiдно© не встигла одягти - занадто багато прозоростi, фарб, оголеностi, легкостi. I очi молодо© телицi-занадто чистi, вогкi й великi. Вони силкуються бути строгими, ах, так щиро силкуються! Але бiднi вони, бiднi iз сво©м силкуванням. Макс розмашисте йде просто на черницю, просто на ©© строго-чекаючi очi, просто на ©© тiсно стисненi уста, якi iншим часом умiють так лукаво-нахабно, насмiшкувато й хвилююче смiятися, його пухнатi стрiлчастi очi не бачать нiяко© строгостi, дiловитостi. Його уста безжурно, п'яно вивернули свою м'ясисту червонiсть i блискають пiдiбраними в ювелiра новенькими молочно-бiлими зубами. - Дуже при╨мно, пане Шторе, що ви мене не зовсiм забули. Пан Штор не чу╨ коректно привiтних слiв - вiн пiдходить просто до панi радницi, несподiвано обнiма╨ ©© за обидва плеча, владно притягу╨ до себе й мовчки, бурно, боляче, брутально цiлу╨ в уста, що пручаються й викручуються на всi боки. Потiм випуска╨, покiрно розкрива╨ руки й виставля╨ розхристанi сильнi груди наперед. - Тепер, будь ласка. Можеш навiть на летючу вiллу мене брати. Куди хочеш, як хочеш. Будь ласка. А очi п'яно закотисто регочуть. Регочуть iз обурено-вражених очей телицi, з непорозумiння (в якому все ж таки тьохкають солов!©нi, радiснi нотки!), iз червоних слiдiв його уст на випещенiй молочнiй бiлизнi лиць i ши©. Сузанна мовчить, слiпо й зручно поправляючи на трудно дихаючих грудях якусь мережану прозорiсть, не зводячи пильних, шукаючих (i все ж таки вогких!) очей iз загадково©, нахабно весело© покiрностi пана Штора. - Ти не вiриш? Правда? Ма╨ш рацiю. Неймовiрно, фантастично, казково. Але факт! Дiйсний, реальний факт. Ти розумi╨ш: чудо ╨ реальний факт, а вся так звана реальнiсть ╨ тепер iлюзiя, химера, примара. От штука яка, Сузанно, моя здивована, моя дорога Сузанно! Ну? Дiйсно, Сузанна здивована, вона цього не хоче ховати. Вона здивована насамперед тим, що пан Штор пiсля всього, що було, дозволя╨ собi являтись до не© в такому... неестетичному станi. Цебто ти хочеш сказати п'яним? Так? Нi, кажи одверто п'яним? А проте, розумi╨ться, я п'яний. Але хутко й ти будеш п'яна, i твiй порть╨, i тво© генiальнi друзi, i твiй скульптор, чорт би його взяв, i навiть... О, вибач, я вилаяв скульптора? Ах, Сузанно, що тепер скульптори? Ти не можеш уявити собi, яка це тепер дурниця. Сузанна впустила свою зброю, свiй смiх, свою насмiшкувату ласкавiсть. Вона вибита з сiдла цим бурним наскоком, цi╨ю п'янiстю, смiхом. Макс смi╨ться, значить, вiн дужчий i вищий. Так, вона зробила помилку, це - ясно. Але краще виправити помилку, нiж тягти ©© далi. Це також iстина, яко© люди рiдко додержуються. Сузанна раптом посмiха╨ться. Вона дуже рада, що нарештi милий Макс зрозумiв, що на свiтi ╨ багато вславлених речей, якi в дiйсностi не що iнше, як дурниця. Наприклад, полiтика партi© й тому подiбнi грiзнi Молохи. Правда? Макс весело затрiпу╨ на потилицю чорно-синього чуба. - Правда, Сузанно! I партi© тепер дурницi. I Мертенси, i полiтика, i .парламенти. - Чого ж, власне тепер, коли можна спитатися. Макс лукаво, смiхотливо, любовно мружить на насмiшкувате лице вiястi очi. - Спитати можна, але знати - нi. Рано. Ще рано тобi, Сузанно! Я прийшов тiльки, зна╨ш, чого? Щоб сказати тобi, що хутко... Макс раптом хижо, м'яко пiдступа╨ на кiлька крокiв уперед i витягу╨ до Сузанни лице. - ...що хутко ми полетимо з тобою на Гiмала©. Чу╨ш? Чу╨ш, я тебе питаю?! Сузанна знову губить свою зброю - в цьому хижо, жагучо-загрозливому тонi ╨ якась справжня серйознiсть, вiд яко© слабнуть ноги. Але яка разом iз тим самовпевненiсть: "Ми полетимо". А як поводиться з певнiстю й владнiстю завойовника. Де дiлась лiнива розвезенiсть, умисна глузливiсть амбiтного бiдняка серед чужих розкошiв? - Менi дуже при╨мно чути вiд... вас такi грiшнi слова, пане Шторе, але, на жаль, мушу вас розчарувати: на Гiмала© тепер летiти не можна. - Чому? - Вiйна буде, пане редакторе, дозвольте подiлитися з вами новиною, вiдомою всiй земнiй планетi. Макс сiда& в глибокий холоднуватий фотель i заплющу╨ очi. Як дивно, дзвенить усе тiло солодко тужно, пробуджено-нiжно. Невже Сузанна не чу╨, як вiн дзвенить? - Вибачте, пане Шторе, коли вам хочеться заснути, то я можу вам для цього запропонувати друге мiсце. Макс розплющу╨ очi й неодривно мовчки вдивля╨ться в знайоме обличчя, на якому сто©ть силуваний, непри╨мний, чужий усмiх. Як вона може тепер так посмiхатись? Ах, так: вiйна! Ну, вiд вiйни так не посмiхаються. - Нi, я спати не хочу. Я зараз пiду. Я думав, ти iнакше стрiнеш мо© слова. I я не п'яний, Сузанно. Тiльки я... дзвеню. I шалiю. "Я почуваю, що шалiю". Макс радiсно смi╨ться й гнучко ста╨ на ноги. - I я не божевiльний, Сузi. Чу╨ш? Але ти ще не можеш мене зрозумiти. Потiм. А тепер прощай, я страшенно поспiшаю. Стривай! Iще одне запитання: ти дiйсно закохана в скульптора? Сузанна знизу╨ плечима. Насамперед вона нiколи йому нi слова нi про яку свою закоханiсть у кого-небудь не казала. По-друге, коли б i була в кого закохана, то чого ради про це мала б саме з Максом Штором говорити? По-трет╨, поведiнка пана Макса Штора така сьогоднi дивна, що при найбiльшому бажаннi говорити з ним, як iз нормальною людиною, ©й це навряд чи вдалося б. По-четверте... - А по-четверте, Сузi, пам'ятай, що хутко ми полетимо на Гiмала©, коли ти ще цього хочеш. Прощай. Скоро побачимось! *** Дiйсно, вiн п'яний. Вiн не переста╨ дзвенiти, сонячно, свя-течно, весняно дзвенiти. Дивно, що йому треба рухати ногами, коли так очевидно, що треба легесенько ворушити руками и летiти понад усiма тими аеропланами. I, власне, летiти, бо вiн же так страшенно мусить поспiшати. От i старенький чистенький Надель iз сво╨ю вiдiрваною рукою й старечо рожевим рум'янчиком теж чудно погляда╨. Вiн сумний, бiдний Надель. З його Фрiцом щось там сталося. Чогось затужив хлопець. Од того вечора, як вернувся додому, нi до кого не говорить, не ©сть, не п'╨, лежить увесь час на канапi лицем до стiни. Чи вчинив щось тяжке, чи образив його хто, чи на службi що ско©лось - невiдомо, - нi на якi питання нiякiсiнько© вiдповiдi. - Нiякiсiнько© вiдповiдi? Хе! Вiдповiдь! Забалака╨. Ану, де вiн там, той лютий меланхолiк? Дiйсно, золотисто-кучерява голова меланхолiка лежить лицем до стiни. Дiйсно, вона не хоче нi на що вiдповiдати, нi навiть повернутись навпаки - вiд Максового голосу вона ще дужче влипа╨ в стiну. Старий Надель сумно, непорозумiло знизу╨ плечима. Порожнiй вузенький рукав висить йому так безнадiйно та покiрно. - Нiчого, товаришу Наделю. Сiдайте, я вам розповiм одну чудесну казку. Фрiц теж послуха╨ - i побачите, як вiн оживе й забалака╨. Сiдайте, сiдайте. А я тут, бiля меланхолiка, щоб йому чутнiше було. I Макс почина╨ свою казку, стрiпуючи чубом та регочучи вiястими очима. Справдi чудодiйна казка - вона робить магiчне враження. старий Надель розкрива╨. якмога ширше сво© синенькi маленькi очi, бо в головi його вона не вмiщу╨ться, а Фрiц злегка пiдводиться, i, хоч дивиться все-таки в стiну, слуха╨ всi╨ю спиною й потилицею. Раптом вiн схоплю╨ться, ста╨ на канапi навколiшки й поверта╨ться всiм лицем до Макса. - Правда! Я можу посвiдчити! Вiн зовсiм не був хорий! Ага-а, так он воно що! О, тепер я розумiю! Вiн стриба╨ на пiдлогу, як покроплений живою водою, i ста╨ перед Максом. - Ми мусимо його визволить! Негайно! Старий Надель зовсiм ошелешений! при чому ж тут Фрiц? Сонячна машина, граф Елленберг i Фрiц?! Макс смi╨ться. Потiм, потiм усе виясниться. Тепер же така рiч: Рудольф безумовно цi╨© ночi буде визволений iз божевiльнi. Про це не може бути нiяко© мови. Але де його сховати? Розумi╨ться, схованок багато може бути, одначе, йому, Максовi, хочеться, щоб брат був близько вiд нього. Вiн не може нiкому доручити охорону його. Через те вiн пропону╨ сховати Рудольфа у Наделiв. Що скаже на це, товариш Надель? Га? Товариш Надель, як на молитву, здiйма╨ одну свою руку догори. Господи! Та що ж вiн може сказати на таку честь його вбогому домовi? З дорогою душею, з радiстю, з щастям! От тiльки, чи зручно ж буде братовi в ©хньому помешканнi? - О, це дурницi! Але майте на увазi ще одну рiч, товаришу Наделю. Рудольфа буде визволяти Iнарак. Так, так, товаришу. Я вже юворив з одним знайомим iнаракiстом, i вiн менi обiцяв, що ©хня органiзацiя це неодмiнно зробить. Бiльше ж нiхто не зможе, ви ж розумi╨те самi. Треба людей рiшучих, одважних, озбро╨них, готових на все. Розумi╨те? Отже, що це зробив Iнарак, стане вiдомо всiм. Чи не бо©тесь ви прийняти в себе людину, визволену Iнараком? Старий Надель роздумливо чеше нiгтем кiнчик носа. Макс i Фрiц швидко перезираються, i в обох блискають iскорки лукавого смiху. - Хм! Iнарак... Розумi╨ться, причетнiсть до Iнараку може принести багато прикростей. Але... ми ж не повиннi знати, що це зробив Iнарак. Це - раз. Друге - всяке чесне дiло ╨ чесне дiло, хоч хто б його зробив. Трет╨ - коли справа в тому, щоб урятувати людину, яка да╨ людям таку велику рiч, то за таку людину можна й на всякi прикростi пiти. Четверте... Але нi четвертого, нi п'ятого нi Макс, нi Фрiц слухати не хочуть, вони просто обнiмають з обох бокiв висхлу, маленьку, акуратненьку постать i мнуть ©© в обiймах. А пiсля того Макс робить знак Фрiцовi - Фрiц хапа╨ пiджак i похапцем натяга╨ на себе. - Ну, що, товаришу Наделю, ожив наш Фрiц? Га? Ото? Ще не один Фрiц тепер оживе© Правда? Ви розумi╨те, що мертвi можуть ожити вiд тако© машинки? Що? - Менi просто не вiриться. Вибачте, що я сумнiваюся, але це, дiйсно, тiльки в казках бувас . Макс раптом виставля╨ проти Наделя сво© могутнi груди. - Ну, а я - казка? Га? Дух безтiлесний? - Хм, це трудно сказати. Коли б у всiх безтiлесних духiв були такi груди, то хто зна╨, де б ©х усiх помiстила земля. - Цiлком справедливо© А я вже - дух, бо я вже ©в, товаришу, той сонячний хлiб. Уже! А хутко й ви станете духом. Чу╨те? Фрiце, готовий? Гайда! Бувайте, Наделю! Для Рудольфа приготуйте ту кiмнату, що над мо╨ю. До побачення! Фрiце, йдем! *** Не засiдання Центрального Бюро Iнтернацiонального Авангарду Революцiйно© Акцi© в Нiмеччинi, а зборище оп'янiлих, подурiлих матуристiв, що вперше одягли студентськi буршiв-ськi кашкети. Нiколи в славнiй iсторi© Iнараку не було нiчого хоч трохи подiбного до цього "засiдання". Де дiлася дротяна поважнiсть професора Гоферта? Хто злизнув важку, масивну вайлуватiсть Паровоза? Куди зникла дисциплiна, гiднiсть, обережнiсть, конспiрацiя? "Молодшi товаришi" з охорони тривожно й непорозумiло перекидаються на вулицi знаками з тераси луна╨ такий гамiр, крик, смiх, що всi прохожi звертають увагу. Що воно там робить, оте Бюро? Попилися, чи що?! На терасi надзвичайне видовище: з краю, бiля балюстради, наставивши до сонця одно сво╨ око, сто©ть на стiльцi Сонячна машина Круг не© розпаленi, блискаючi потом, очима й губами, розпатланi, розхристанi члени Центрального Бюро. Паровоз сидить верхи на стiльцi й язиком вилизу╨ з тарiлочки сонячний хлiб. На кучерях його перелива╨ться фiалково-червоними блисками крихта зелено© страви Гоферт, вхопивши Шпiндлера за обидва пле!iа, грясе ним, стараючись перебалакати й перекричати Кестенбавм, заклавши руки в кишенi, з незалежним переможним виглядом марширу╨ по терасi й спiва╨ "Прокинувсь люд робочий". Клара видира╨ в доктора Тiле якийсь папiрець, i обоь бiгають помiж стiльцями, штовхаючи весь час Паровоза й гуркочучи стiльцями. Фрiц заздрiсне загляда╨ часом через ©дальню на терасу. I заздрiсне, i заклопотано вже сьома година, а нiяких, видно, справ ще й не обговорювало Бюро. Товаришi з вулицi вже двiчi присилали запитати, що дi╨ться там. Хоч би товариш Макс вийшов. Але нема надi©, лежить у шезлонгу й жмуриться на сонце. А ще ж треба оповiстити всiх тих, що мають сьогоднi вночi визволяти доктора Рудольфа. Та чи буде ж про це постанова? Вони в такому станi, що навряд чи можуть що не-будь постановляти. Ех, коли б йому дозволили хоч крихiтку сонячного хлiба зробити собi! Раптом Макс пiдводиться, дивиться на годинника. Стрiпу╨ головою. Ага, слава боговi! Макс рiшуче пiдходить до Гоферта й Шпiндлера, одводить ©х у рiзнi боки, спиня╨ Кестенбавма, перепиня╨ дорогу Кларi, видира╨ тарiлочку в Паровоза. Ну, зда╨ться, до справ приступають! Фрiц тихенько висли-зу╨ з ©дальнi. А Макс усе з тим самим рiшучим виглядом заганя╨ всiх у ©дальню. Годi! До дiла! Вiн ма╨ важнi справи. Але якi можуть бути сьогоднi важнiшi справи за ту, яка розв'язана вже там, на терасi? Перша справа визволити цi╨© ж ночi доктора Рудольфа Штора з божевiльнi, куди його... Ах, та яка ж це справа? Доручити товаришевi Максовi Шторовi виконати це, та й баста Ну, що ще? Але в Макса й ще. Вiн пропону╨: з огляду на те, що винахiд Сонячно© машини ма╨ перевернути всi полiтичнi й соцiальнi вiдносини, переглянути справу терору. Так, так, справу терору. Чи ма╨ рацiю тепер цей бiк дiяльностi Iнараку? Обличчя тверезiшають, гихiшають. Доктор Тiле навiть од Клари вiдверта╨ться, сокирчастий нiс його нашорошено встро мля╨ться в Макса. Як?! Чи ма╨ рацiю терор?! Цебто чи ма╨ рацiю iснування самого Iнараку? Це хоче скi©зати дорогий товариш Штор? Нi, товариш Штор не це хоче сказати, а тiльки те, що вiн сказав i що чули всi, а так само дорогий товариш Тiле, цебто чи тепер ╨ рацiя надавати таку виключну ува©у тероровi, як ранiше? Чи не перенести цю виключну увагу на Сонячну машину? Доктор Тiле схоплю╨ться. Як?! Саме тепер, коли очевидно, що Мертенс i компанiя... Але тут Паровоз бере його за руку, садовить на мiсце, а сам пiдводиться й заявля╨: - Товаришу! Ми всi сьогоднi в такому станi, що нiяких справ розглядати не можемо. Я рiшуче вiдмовляюсь. Я не можу. Я зовсiм... не... здатний. Це зрозумiло. Така подiя... Я пропоную перенести засiдання на завтра. Я ©ду додому. Але вперед я заявляю першу чергу на Сонячну машину! - Я на другу! - Я на другу! - Я на другу! - Я на третю! - Хто ж на другу? Чекайте! Так не можна! - Я, я на другу, я перший сказав! - Нi, я, вибачте! - Панове, чекайте. Макс маха╨ рукою й виходить у салон. Фрiц скромно сидить бiля других дверей. - Фрiце, ви ©дете зi мною. Бюро сьогоднi не при собi. До дванадцято© ночi ми ма╨мо ще досить часу? Як гада╨те? Тепер сьома. Десять чоловiк цiлком вистачить. Правда? *** О дванадцятiй ночi бiля лiкарнi для душевнохорих зупиня╨ться два авто. З одного дво╨ людей виводять пiд руки хорого. Вiн пруча╨ться, голосно протесту╨, але четверо рук мiцно тримають його й тягнуть до га.нку лiкарнi, слабо освiтленою лiхтарем. Сонний порть╨ невдоволено вiдчиня╨ дверi. Нiякого прийняття хорого не може бути. Показилися люди в таку годину хорого привозити?! Але дивна рiч: i хорий, i його iпровожатi - без облич, замiсть них чорнi машкари з дiрками, з-за яких моторошно поблискують баньки очей. I хорий, i провожатi виймають револьвери й швидко проходять у дверi, випхнувши порть╨ надвiр. Там чи©сь руки хапають його, i чийсь голос iз-за машкари тихенько й спокiйно шепоче йому у вухо: - Анiтелень, дядю! Чу╨ш? В одчиненi дверi проходить iще тро╨ страшних людей! Свiтло в сiнях i на ганку чогось раптом гасне. Ще звiдкись виринають темнi постатi, ©х тут, очевидно, душ п'ятдесят-сто. Всi говорять пошепки, але цiлком собi спокiйно й не хапаючись, як у себе дома. Правда, не зовсiм як у себе дома, бо тi, що всерединi, погано знають розполiг кiмнат, ©м через це навiть доводиться звернутися за допомогою до чергового лiкаря. Вiн не зовсiм охоче, але досить швидко веде трьох гостей нагору, скоса поглядаючи на дула револьверiв, що поблискують занадто близько з обох бокiв його грудей. За ними йде ще кiлька ©хнiх приятелiв, якi зупиняють сестру, що виходить на гомiн, ввiчливо просять ©© побути з ними й трошки помовчати. Безумовно черговий лiкар краще зна╨ устрiй лiкарнi - за якi двi-три хвилини вiн приводить ©х у кiмнату хорого Рудольфа Штора. Хорий злякано прокида╨ться, вiн, може, i боронився б, не дався б себе викрасти злодiям, але ж через те, що зв'язаний, мусить тiльки здивовано скоритися насильству. I, коли його беруть пiд руки й ведуть, вiн такий вражений, що не протесту╨, не кричить i тiльки вдивля╨ться в дiрки на чорних машкарах. Тихенько, безшумно вiд!©жджають два авто й зникають за рогом, зовсiм не цiкавлячись тим, чи вдасться черговому лiкаревi зiпсованим телефоном сповiстити полiцiю про подiю. ©м нема часу: адже треба стiльки сказати один одному, i не так сказати, як виявити голосом, блиском очей, стиском руки. А потiм же така маса ще справ: треба завезти Рудi, треба з ним зараз же скласти опис речей, якi треба цi╨© ще ночi вивезти з лабораторi© для працi над вибором скла Сонячно© машини, i то неодмiнно цi╨© ще ночi, бо завтра вже його лабораторiю стерегтимуть якнайпильнiше. Потiм треба, щоб до ранку були конче поширенi вiдозви про вивзолення Рудi. А нiч така ж коротка! I така щаслива, хай кожна до само© смертi буде така! - Ух, Рудi! Та ми тепер такого наробимо, що... Нi, нема╨ слiв у мене. Але буде дiло! Правда, Рудi? Рудi так стиска╨ Максовi руку, що вона аж ни╨ вся до плеча, але Макс блаженно посмiха╨ться вiд цього болю й вiдтрi-пуе чуба на потилицю. * * * Сонце врочисто, велично здiйма╨ червоно-золотi вi© над садом. Шибки вiкон принцеси радiсним розтопленим золотом бризкають у сад. Полита стареньким Йоганном пiдстрижена ©жачком трава iскриться всiма фарбами. Тiльки старенький Йоганн у саду не iскриться й не блиска╨ радiстю. Як його iскритися, коли чоловiк у цiлковитому замiшаннi й непорозумiннi квiти для всiх нарiзанi, пiдiбранi, покладенi в букети до смаку кожного от, наприклад, чорно-синi й жовгi троянди для принцеси - а чи можна ©х сьогоднi подавати, невiдомо. Вчорашнi квiти так i пов'яли, нiхто не взяв. Як осiннiй сивий туман у тiсних межигiр'ях, залiг сiрий сум у графському домi. Вчора цiлий день уся прислуга проходила навшпиньках i навiть у себе в кiмнатах балакала пошепки старий граф занедужав. Збила з нiг старого молода графiвна. Не пожалiла батька, осоромила, зганьбила на все життя. Iм'я ©© заборонено згадувати. Ота така мила, втiшна, така собi проста графiвна. Сидить старенький Йоганн на лавi бiля сво©х постинаних загублених друзiв i перебира╨ на колiнах старечими руками нiжнi пелюстки, а в головi - сумнi думки. Оце сама графиня вчора ©здила вмовляти. Так дочка просто не прийняла старо© матерi, чи з сорому, чи з завзяття, тiльки не прийняла, та й годi. А вiлла в не© - чистий палац. I принцеса як не своя. I графиня прибита горем. I Штор iз Шторихою в тузi та горi. Сто©ть лабораторiя пусткою, не стало доктора Рудольфа, гiрше, нiж помер нещасний, любий доктор Рудi. Не буде вже кому тепер учити його, старого, як по-латинському звуться зозулинi сльози. А тут iще папiрцiв хтось через мур понакидав у сад? Позбирав ©х йоганн, а прочитати не може - слiпий уже став на читання, чу╨ ще зовсiм добре, а читати не втне - зараз же плачуть старi очi. I перебира╨ старенький йоганн старечими покрученими пальцями тоненькi аркушики паперу, на яких тiльки й може розiбрати великi лiтери "Громадяни!" - далi плачуть старi очi. I знов перебира╨ пелюстки, i шкода йому постинаних мовчазних друзiв сво©х, i не зна╨, що його робити. Хоч би до столу подали, так нiхто вчора й до столу не зiйшов, навiть стара графиня не вийшла iз сво╨© кiмнати. А сонце пiдводить свою владичну голову все вище та вище, голо!ва ж старенького Йоганна схиля╨ться все нижче та нижче, покiрно й солодко куняючи пiд благосним теплом. I вмить злякано скиду╨ться: по дорiжцi, як i вчора, строго й рiвно ступа╨ принцеса. Як i вчора, очi спущенi долу, уста тiсно стуленi, в лицi чи тяжка дума якась, чи невсипуща зацiплена туга. Старенький Йоганн не зна╨, що йому робити, пiднести чи не пiднести чорно синi троянди. А може б, хоч трошки звеселилися замкненi уста, може, хоч легесенькою втiхою зм'якшились би строгi очi. Страшно: а що, як гляне на нього так само, як на Германа, коли той спитав щось не до речi про автомобiль? Принцеса байдужими очима проводить по зiщуленiй постатi садiвника, потiм по квiтах i спиня╨ться на папiрцях. На квiти, на чорно синi троянди й не дивиться, а до папiрцiв аж сама пiдходить i нахиля╨ться. I бачить старенький Йоганн, як раптом принцеса кида╨ться на тi аркушики, хапа╨ горiшнiй, впива╨ться в нього очима, а папiрець аж лопотить у руках - так трусяться пальцi ©й. - Де ви взяли цi вiдозви? Йоганновi ста╨ страшно. - Пiд муром, ваша свiтлосте. Хтось накидав уночi. Принцеса з папiрцем майже бiжить далi до того мiсця, де й учора сидiла на лавi пiд бузком, що проти само© лабораторi©. Йоганн якийсь час ошелешено сто©ть коло квiток. Потiм по малу обережно просува╨ться й пiдбира╨ться до то© лави, що пiд бузком. Що ж це таке могло бути в тих папiрцях, що так чудно подiяло на принцесу? I дивна рiч: йоганн бачить, що принцеса зовсiм не гнiва╨ться. Навпаки - звеселилося лице ©©, зм'якшилися тiсно замкненi уста, очi iскряться, як полита трава пiд сонцем. Що ж воно таке за диво, тi папiрцi?! Принцеса раптом рвучко пiдводиться й з папiрцем у руках швидко йде в дiм. I знову - чи зда╨ться старому, чи справдi так-лице принцеси немов заклопотане. Отож дивнi папiрцi! Йоганн верта╨ться до лави, забира╨ решту аркушикiв i також пряму╨ додому - там уже вiн найде собi раду з папiрцями i з квiтками. От якраз на порозi свого помешкання сто©ть сама Шториха. Звела лице й очi, чудна жiнка, до сонця й наче молиться, отут надворi, така поставна, поважна собi жiнка. Йоганн тихесенько пiдходить - чи молиться людина, чи так до сонця зажурену душу виставила, нащо перебивати? Але Шториха чу╨ рип пiску й поверта╨ голову до Йоганна. Ну, коли сама побачила, можна й смiлiше пiдходити. I знову старенькому Йоганносi аж моторошно робиться, не дочитавши навiть до краю папiрця, панi Штор як не сплесне руками, як не залл╨ться вся радiстю, як не кинеться в дверi до себе з криком "Гансе! Гансе!" Та що ж воно таке за чудодiйнi папiрцi, ради всього святого на свiтi божому?! Вiкна помешкань Шторiв одчиненi, вони врiвень iз землею, i старому Йоганновi добре чути, як там радiсно грюкають дверi, як гомонять у сусiднiй хатi голоси. Це панi Штор, оче видно, чита╨ того чудного папiрця свойому чоловiковi. Але старий йоганн не чу╨ нового вибуху радостi. Навпаки - вiн чу╨ цiлком протилежне: вибух гнiву, лютi. Голоси враз загоряються гнiвною жагою, налiтають один на одного, гризуться. От вони переносяться ближче, до цi╨© кiмнати. - Та краще б вiн зогнив у божевiльнi разом iз сво╨ю Машиною, анiж злигатися з цими бандитами, душогубами, злочинцями проти порядку й закону! Чу╨ш, ти? Нащо менi його таке здоров'я! На сором, на ганьбу, на нещастя нам?! I ти ще СМI╙Ш .. Але тут чийсь жiночий голос, чийсь чужий, не Шторишин, не той тихий, раз у раз рiвний i низький голос, який так добре зна╨ йоганн, а голосний, рiзкий, високий, як югтями згори впива╨ться в Штора. - Та будь проклят i твiй порядок, i тво© закони, i тво© графи, i ти сам, коли ти ради них зичиш смертi й муки сво©й дитинi! Чу╨ш ти? I хай благословеннi будуть отi злочинцi й душогуби, що хочуть добра мо©й дитинi! Ти - не батько, а кат! Ти одну дитину вже загубив ради свого порядку, хочеш i другу?! О нi! Годi! З дверей виходить шофер Герман i потяга╨ться на сонце. йоганн одходить од вiкна, тримаючи в руцi заклятi папiрцi Ану, хай Герман прочита╨ йому, що воно там таке? Герман iз виглядом лiниво© вищостi й вибачливостi до старенького са дiвника бере з рук його вiдозву й мовчки почина╨ читати. I раптом скрику╨: - Ого! Оце так штука! I хоче бiгти з папiрцем назад до дверей. Але тут йоганн хапа╨ його за руку й рiшуче вимага╨ або прочитати йому вголос, або вернути папiрець. Герман тут читати не може - це страшний папiр, за нього навiки в тюрму засадять. Треба читати його в хатi, тихенько, пошепки. I Герман iз усмiхом тягне за собою в дверi прилиплого дiдуся. Добре, нехай пошепки, нехай у хатi, нехай хоч у тюрму, а Йоганн хоче таки нарештi знати, що там ╨ в тих страшних паперах. I в сво©й хатi Герман пiвголосом чита╨ Йоганновi, кухаревi й двом льокаям страшний папiр: "Нове злочинство капiталу! Громадяни! Молодий генiальний учений Рудольф Штор зробив великий науковий винахiд вiн винайшов апарат, який да╨ змогу людинi без посередництва тваринних органiзмiв приймати, як страву, сонячну енергiю. За допомогою цього апарата, всяка рослина ста╨ придатна для вживання. Розумiючи величезне значення цього винаходу, розумiючи, що Сонячна машина визволя╨ людство вiд дотеперiшнiх способiв годування, а тим самим - од сучасних способiв господарства, розумiючи, нарештi, що це визволення неминуче тягне за собою визволення й од усiх теперiшнiх економiчних, соцiальних, полiтичних i всiх iнших форм утиску й залежностi одних людей од других, не бажаючи розставатися з пануванням над сотнями мiльйонiв людей, Капiтал учиня╨ дике злочинство: з наказу Фрiдрiха Мертенса, голови бандитсько© органiзацi©, звано© "Об'╨днаним Банком", агенти й прислужники його схопили Рудольфа Штора й засадили в лiкарню для ду-шевнохорих. На щастя всього людства, Iнарак сво╨часно довiдався про це й сво╨ю владою визволив великого вченого iз страшно© тюрми. У цей мент доктор Рудольф Штор ╨ в цiлковитiй безпецi й приступа╨ до дальшо© працi над сво©м винаходом. Незабаром увесь свiт матиме радiсть зазнайомитися з Сонячою машиною й оцiнити розмiр злочинства капiталiстичних розбишак. Центральне Бюро Iнтернацiонального Авангарду Революцiйно© Акцi© в Нiмеччинi (Iнарак)". Кухар та╨мничо, з острахом здiйма╨ догори пальця. - Оце та-та ак, мо© панове! Оце, я вам скажу... Але в коридорi рiзко, нетерпляче дрiботить дзвiнок. Льока© схоплюються й прожогом вилiтають iз кiмнати. Прибув граф Адольф Елленберг. У холi, струнко витягши сво╨ кремезне, молоде ще тiло, сто©ть Ганс Штор. Лице його жовто-блiде, але кам'яно-суворе. Граф м'яко, дрiбно, нiби не згинаючи колiн, пересува╨ сво╨ опецькувате тiло сходами на гору, кругло потираючи руки й спустивши очi долу. Перед дверима поко©в принцеси вiй на мент зупиня╨ться й перевiря╨ щось у боковiй кишенi. Принцеса вже жде на нього. Вона зараз же простягу╨ йому червоний папiрець. - Бачили вже, пане графе? Граф Адольф швидко охоче кива╨ головою - бачив, бачив, непри╨мнiсть, велика непри╨мнiсть. - Але це правда? Вiн утiк? - На жаль, правда. Так, так, на великий жаль, правда. Утiк. Викрала ця проклята банда. Але нi граф у принцеси, нi принцеса в графа не помiчають великого пригнiчення. Принцеса уважно, скоса обкида╨ м'яку постать Мертенсового мiнiстра. - Вас, зда╨ться, пане графе, ця подiя хвилю╨ менше, нiж слiд би було сподiватися? А тим часом, оскiльки я розумiю, це загрожу╨ великими ускладненнями. Сонячна машина стане тепер широко вiдома, i всi тi наслiдки вiд не©, яких ми боялись, не зменшаться. Граф Адольф сумно, з жалем посмiха╨ться. - Нiяко© Сонячно© машини нема╨, ваша свiтлосте. Так, ваша величносте, зовсiм нема ©© й нiколи не було. Вона ╨ плiд дiйсно хороби бiдного доктора Рудольфа. Вiн - дiйсно хорий, ваша свiтлосте. Ми цiлком правильно орi╨нтувались у його станi. Фактично й безсумнiвно душевнохорий. Принцеса помiтно блiдне й сильно стиска╨ руками поруччя фотеля. - Через що це ви так дума╨те, графе? - Через те, ваша свiтлосте, що вчора спецiально мною призначена секретна комiсiя з довiрочних учених i професорiв перевiрила ту знамениту Машину и вiдкрила, що це абсолютно нiкчемна дурниця, просто нiщо, невинна коробка. - Стривайте! Але ж ми самi були свiдками. Вiн десять день нiчого не ©в. Мати ж його при нас ©ла сонячий хлiб! Ви ж самi бачили! Граф Адольф поштиво, згiдно нахиля╨ голову. Так, вiн був свiдком. Але свiдком чого? Цiкавого явища гiпнотично© авто-сугестi© й сугестi© на матiр. Цiлком просте пояснення. Князiвна Елiза раптом пiдводиться, iде до вiкна, звiдти до столу, знову до вiкна. Брови ©© хмуро насупленi, очi пильно всiромленi в землю. - Ваша комiсiя й скло перевiряла? - О, звичайно. А як же! В ньому ж уся суть. Звичайнiсiньке собi скло з додатком рiзних елементiв. У кожному разi цiлком непридатне до то© мети, яку визначав йому бiдолаха Рудольф у сво©й фантазi©. - Чекайте. Ще одно запитання. Комiсiя, значить, пробувала робити сонячний хлiб? - Так, ваша свiтлосте, але... - Скажiть: хлiб, роблений комiсi╨ю, мав той самий вигляд, що ви бачили в доктора Рудольфа? Пам'ята╨те ту фiалковiсть? Граф Адольф iзнизу╨ плечима - нi, такого вигляду хлiб комiсi©, правда, не мав, але яке ж це ма╨ значення? Це ж його власна Машина, не чия iнша. Принцеса незрозумiле хмарно посмiха╨ться й знову почина╨ чудно швидко ходити по кiмнатi. Вигляд ©й ста╨ щораз жорсткiший, гнiвнiший, лютiший. Графе, ваша комiсiя перевiряла фальшиву Машину. Вiн нас обдурив! Розумi╨те? Вiн - не хорий, а нечесний, нахабний хам! У такому гнiвi, такою нестриманою, жагучою, хижою граф Адольф ще нiколи не бачив ©© свiтлiсть. I ця певнiсть ©© гнiву мимоволi примушу╨ його стурбуватись. - Але ж, з дозволу вашо© свiтлостi, яка рацiя була докторовi Рудольфовi обдурювати нас, брати фальшиве скло для демонстрацi© Машини перед комiсi╨ю урядовою? Прошу вибачити, але я цього не розумiю. Не мiг же вiн знати, куди вiн мав ©хати зi мною? Принцеса Елiза не вiдповiда╨. Вона сто©ть бiля вiкна й металiчними очима дивиться на кра╨чок даху лабораторi©. Потiм поверта╨ться й знову пiдходить до графа Адольфа. - Графе! Повторюю: вiн не хорий. Машина - факт. Ви повиннi поставити на ноги всю вашу полiцiю й негайно - чу╨те, негайно! - знайти цього... чоловiка. Граф Адольф щораз бiльше й бiльше почина╨ вiрити в правду слiв принцеси. Незрозумiле, дивно, але, дiйсно, можливо, що в Рудольфа якимось чином виникло пiдозрiння i вiн узяв не те скло. Ах, так! Граф Адольф схоплю╨ться й приклада╨ долоню до чола. - Ви, зда╨ться, ма╨те рацiю, ваша свiтлосте. Я тепер пригадую собi: вiн тодi перед комiсi╨ю чудно вагався. Так, так, так! Це можливо. Це можливо. О, в такому разi це велике нещастя. Ах, це ж велике нещастя! - Ви повиннi дати наказ полiцi© перевернути весь Берлiн, усю Нiмеччину! Граф Адольф боляче кривиться. - Ах, ця наша полiцiя! Можна заранi сказати, що вона нiчого не зробить. Тут же Iнарак, ваша свiтлосте! Iнарак! З ним ми не можемо боротися. Ми не певнi, чи пш нашо© полiцi© не ╨ члени Iнараку. Я не можу поручитися, що мо© секретарi не члени цi╨© органiзацi©. Кожний наш рух дивом якимось ста╨ ©м вiдомий. Та згадайте, ваша свiтлосте, iнцидент з вiзитом до вас пана президента. Ми тiльки тро╨ знали про нього, а Iнараковi вже вiдомо. Як же полiцiя може знайти цього божевiльного? Iнарак же тепер використа╨ його страшенно, надзвичайно. Ах, це таке щастя, що... - Значить, ви гада╨те, що знайти його не можна? Нiяким способом?! Граф Адольф безсило, як ранена птиця крила, пiдносить злегка руки й пуска╨ ©х знов униз. Сказати так певно, розумi╨ться, не можна, але ручитися, що можна знайти, також неможливо. - Ах, нема╨ тут жiнки! Нема жiнки! Все було б добре. Принцеса непорозумiло дивиться на страждаюче лице графа Адольфа. - Яко© жiнки, графе?! - Жiнки, звичайно© жiнки. Роману його, кохання, любовi. Принцеса раптом густо червонi╨ i, поспiшно пiдвiвшись, одходить убiк. - Що ж би могла тут зробити та... жiнка? Граф Адольф сумно посмiха╨ться. - О, що!.. Вибачте, ваша свiтлосте, тiльки це був би найпевнiший спосiб знайти його. Але ж цей божевiльний жив, як середньовiчний чернець. Та и яка жiнка може закохатися в такого калiку? Принцеса Елiза закушу╨ нижню губу. - I все-таки я не розумiю, графе. Ну, припустимо, в нього роман з якоюсь жiнкою. Як вона може знайти його, коли припустимо також, згодилася шукати й видати його нам? Як? Граф Адольф знову посмiха╨ться, але так, як дорослi люди на запитання дитини. - О, це вже, ваша свiтлосте, зовсiм пуста рiч. Коли б ми знали таку жiнку й вона згодилася нам помогти, тодi я ручуся, що за кiлька днiв ми мали б його в руках. - Але як же саме?! Як?! - Дуже просто. Жiнка та дала б йому оповiстку в усiх газетах у тiльки йому та ©й зрозумiлих висловах. Оповiстку помiстити на перших сторiнках. Газети вiн, певне, чита╨, особливо тепер, коли його шукатимуть. Натрапить на оповiстку i- прийде до не©. - Ви дума╨те - ради жiнки вiн згодиться тепер ризикувати? Собою й сво╨ю Машиною? Граф Адольф вибачливо й соромливо-нiжно потуплю╨ться. - О ваша свiтлосте, коли вiн дiйсно любить ту жiнку, вiя згодиться ризикнути i собою, i Машиною, i всiм, що ╨ найцiннiше в життi. Але треба ж, щоб вiн дiйсно любив. Та насамперед, щоб взагалi була в нього така жiнка. Але цього якраз i нема╨. Напевно нема╨! Принцеса рвучко, в гнiвi на те, що нема╨ цього, вiдходить до вiкна й неклiпаючими похмурими очима дивиться в сад. А граф Адольф нечутними швидкими кроками ягуара, що попався в клiтку, ходить попiд стiною, нервово тручи руки й скрипучи голосом. Ах, яке ж нещастя! Якраз у такий момент. У момент тако© величезно© ваги, коли рiша╨ться доля всього свiту, коли треба всiх сил. Ця проклята Машина може внести такий заколот, таке замiшання в ╙вропi, що Схiд голими руками забере ©©. А тодi нi про яку Республiку Землi й мови не може бути. Варварство, загин цивiлiзацi©, згубнi вiйни, занепад усього життя - цiлковита катастрофа землi! I все через якусь дурну божевiльну фантазiю якогось калiки, який нiчого, крiм сво╨© маленько© висохло© амбiцi© вченого, бачити не може. I якраз саме в такий момент, у такий момент! Принцеса сто©ть непорушне. Чу╨ чи не чу╨ - невiдомо, але граф Адольф вийма╨ з кишенi папiрець i пiдходить до не© ближче. - Дозвольте менi, ваша свiтлосте, прочитати одержану мною сьогоднi телефонограму вiд пана президента. ©© свiтлiсть на мент озира╨ться, зирка╨ на папiрець i, мовчки хитнувши головою, знов одверта╨ться до вiкна. Граф Адольф побожно прокашлю╨ться. "Завтра увечерi буду в Берлiнi. Тут усе добре. Постанови Паризького Конгресу будуть переведенi в життя за всяку цiну. Треба готуватися до тяжко© боротьби. Великих iдей самi постанови не здiйсняють. Але... корона Землi буде. Прошу переказати це ©© свiтлостi". ╞© свiтлiсть не руха╨ться. Граф Адольф винувато хова╨ папiрець у кишеню. Так, розумi╨ться, ця iсторiя з Машиною, з утечею цього кретина не може дозволити так бадьоро ставитись до слiв пана президента. Це зрозумiло, але не треба вже так перебiльшувати ©© значення. З нею можна буде боротись iншими способами. Ще сьогоднi вiн уживе таких заходiв, якi цiлком спаралiзують нахабну вiдозву розбишацько© банди (як тiльки Рудольф зв'язався з нею?). А вибухне вiйна - i тодi зовсiм не до Машини буде Вибухнути ж вона мусить неодмiнно, вся справа тiльки в тому, яка сторона згодиться взяти на себе iнiцiативу оповiстити вiйну. Тiльки в цьому тепер уся справа. Народ принаймнi вже готу╨ться до вiйни. Громадянство хвилю╨ться, нерву╨ться, але в потрiбний момент виявить i патрiотизм, i потрiбне розумiння, i геройство. Принцеса раптом озира╨гься й простяга╨ графовi руку. - Вибачте, графе, я мушу лишитися сама. Я - втомлена. Граф Адольф злякано, поштиво цiлу╨ руку й навшпиньках поспiшно виходить iз салону. Тодi принцеса почина╨ швидко й нiтрошки не втомлено ходити по кiмнатi, хмуро й жорстко зiбравши брови. Уста ©© знову стуленi мiцно й непохитно. I, враз посмiхнувшись, загрозливо i з викликом, вона йде до столу, надушу╨ гудзик дзвiнка, бере папiр i почина╨ писати. Нi, так не годиться! Закушу╨ губу, пильно дума╨, раптом уся спалаху╨ рум'янцем i все ж таки пише. - Ваша свiтлосте? - Так, Софi. Iдiть сюди. Ось оповiстка. Ви зараз же вiдвезете ©© в бюро оповiсток i дасте ©© на першу сторiнку всiх газет. Сьогоднi ж у вечiрнiх виданнях вона повинна з'явитись. Друкуватись повинна щодня й так довго, поки припините. Свого iменi не повиннi давати. I вважайте, Софi: нiхто не повинен про це знати. Розумi╨те? - Розумiю, ваша свiтлосте. - Iдiть. Сьогоднi ж за всяку цiну оповiстка повинна бути в усiх газетах. Софi виходить, i ©й чогось згаду╨ться той момент, як принцеса стрiляла Нептуна. *** Чорно-срiбний лицар обережно, стараючись не затарахкотiти чим небудь, ходить, як наказано, не ближче, нiж на три кроки вiд сво╨© дами. його маленька смуглява дама-дитинка добива╨ться телефоном розмови iз сво╨ю сестрою Фрiдою. його вередлива владарка гнiва╨ться: двiчi вже до телефону так само, як i вчора, пiдходить чоловiк сестри, сестра немов нездужа╨ i просить переказати через нього, що треба Трудi. - Менi треба, щоб пiдiйшла до телефону Фрiда, а не ваша фiзiономiя! Двiчi вже було це сказано пановi бароновi - i все ж таки на екранi з'явля╨ться знову його куряче лице з ущиплива глузливим усмiхом. Чорно срiбний лицар у цiй справi нiчим помогти не може. Та й нi в чому вiн, власне, не помiчник ©й. Вона вже не лежить, як учора весь день, iз мертво розплющеними очима, немов зацiпенiвши вiд жахливого здивування, вона навiть не п'╨, як позавчора, не вiдпиха╨ його, свого бiдного чорно-срiбного лицаря, з таким ви©лядом, неначеб вiн пiдходив до не© не з най-нiжнiшою любов'ю, а з щипцями для виймання зубiв. Вона навiть мужньо, вiдважно цiлу╨ його, вона геро©чно прийма╨ його ласку, як чемнi дiтки лiки, не даючи собi струшуватись од огиди всiм тiлом, а, навпаки, смiливо, загонисто посмiха ючись. Ах, дитинка, вона чесно викону╨ ©хнiй договiр. Бiдна революцiонерка, вона зовсiм не думала, що той, хто руйну╨, насамперед сам дiста╨ болючi вдари звалених ру©н. Дорога бунтарка, вона зовсiм не знала, що бунт проти других насамперед ╨ бунт проти самого себе. Нема сорому, ганьби, злочинства нi в якому вчинку, коли нема ©х у нас самих. Коли ж бунтуючий руйнар лежить iз ожахненими очима або конвульсiйне, одчайдушне, геро©чно посмiха╨ться на слово "сором i ганьба", о, вiн iще нiчого не зруйнував, вiн тiльки жорстоко поранив себе. - Душнере! Ми по©демо зараз до мо╨© сестри. Так!? - Слухаю. Куди вона хоче - всюди вiн по©де з нею. I коли треба, щоб вiн лiг, а вона по ньому перейшла через прiрву, що вiддiля╨ ©© вiд спокою та радостi, вiн скаже покласти себе в труну, щоб ©й легше було переходити. - Душнере! У нас револьвер ╨? - ╙, Трудо. - Добре. Гальо!.. Гальо! Бiдна владарка: "у нас". Вона уника╨ "ти" й "ви". "Ти" вона самохiть не може говорити, як не може самохiть (хоч яке чемне й смiливе дитинча) пити рицинку. "Ви" вона теж не може говорити, бо це ж нечесно тепер, коли вона продалася. - Гальо! Це знову ви?.. Ага, чудесно. Так от слухайте, пане бароне коли ви менi зараз же не пустите до телефону Фрiду, я вас уб'ю. Чу╨те? Так, уб'ю... Я вам це цiлком серйозно заявляю. Сподiваюсь, ви менi повiрите, що я можу зробити все, що я хочу й кажу.. Будь ласка. Я буду ждати не бiльше як п'ять хвилин. Душнер прикушу╨ посмiшку. На екранi зника╨ куряче лице з кругленькими (неначе насмiшкуватими, але таки добре переляканими!) очима. Бiдний барон, вiн, розумi╨ться, повiрив, що вона вб'╨ його. - Ах, жаба! Вiн мене хоче переконати, що Фрiцi сама не хоче зi мною балакати. Фрiда, яка тiльки жде мого слова! Ну, чекай! "Вiд тако© особи, як ви, всього можна сподiватись". Ах так? Ну, добре! Побачиш, чого тобi треба сподiватись од "тако© особи"! Душнере, треба сказати, щоб авто подали. - Воно готове кожно© хвилини, Трудо. - А револьвер? - I револьвер готовий кожно© хвилини. Але, зда╨ться, барон згодився покликати... (твою чи вашу?..) кгм!. твою сестру. Значить, убивати нема локи що за вiщо. - О, в цього добродiя ╨ багато iншого... Гальо! Фрiдусь? Ну, нарештi!.. Тобi твiй дозорець казав, що я хочу балакати?.. Не чую. Ти так слабо говориш. Ти справдi нездужа╨ш? Чого ти екран, завiсила? Я хочу бачити тво╨ лице. Не хочеш?! Я зовсiм погано тебе чую. Я хочу негайно з тобою говорити. Я зараз до тебе при©ду. Чу╨ш? Приготуй усе, щоб зi мною ви©хати. Куди?.. Зовсiм, геть. Те, що я обiцяла, я тепер можу зробити. Чу╨ш? Ну, я ©ду до тебе. Через двадцять хвилин буду. Бувай!.. Душнере, капелюш! Занадто помалу ©де авто, занадто багато в Берлiнi трамва©в, занадто пече сонце й занадто охоче з усiм згоджу╨ться Душнер. Душнер дiйсно згоджу╨ться, бо хiба ж не занадто помалу крутиться земля круг сонця, коли хочеться перескочити через вiки? - Душнере. Я поки що буду вам говорити "ви". Добре? Потiм я постараюсь iнакше - тепер нiколи. Так от: ви повиннi сидiти в автi, поки я там буду. А коли я його вб'ю, ви згоджу╨тесь мене десь сховати и потiм утекти зi мною й Фрiдою? Кажiть одверто - менi це заздалегiдь треба знати. - Для чого ж вам убивати його, дитинко? - Для того, щоб визволити сестру з неволi. Розумi╨те? - Розумiю, Трудо. - I згоджу╨тесь? - Згоджуюсь. - I схова╨те? - I сховаю. - I не бо©тесь? - I не боюсь Труда скоса, пiдозрiло й загрозливо огляда╨ чорно-срiбну чепурну голову з пукато-ласкавими, тихо-розумними очима. - Давайте сюди револьвер. Душнер охоче спокiйно пода╨ револьвер. Труда хова╨ його в торбинку й знову пильно зверта╨ скоса очi на лицаря: зда╨ться, вiн таки серйозно ставиться. Душнер цiлком серйозний, коли з ненабитого револьвера можна вбити людину, то в такому випадку пан барон нехай нарiка╨ вже на надприроднi сили, яким для чогось екстрене потрiбне його життя. Вiн же зробив усе, що сила зробити земнiй iстотi, яка ма╨ дiло з такою неземною iстотою, як ця дорога смуглява дитина. Авто нарештi допленту╨ться до будинку барона! (I будинок теж така сама стара, сiра ропуха, як i його хазя©н!) Душнер слухняно, покiрно лиша╨ться чекати на вбiйницю, щоб одвезти ©© у схованку. А Труда, рiшуче тримаючи торбинку з револьвером у руцi, входить у дiм. (Як тiльки стрiляються з тих револьверiв? Щось там десь треба надушити чи пiдняти. Ну, та вже видно буде!). У холi ©© зустрiча╨ сам барон. Лиса жовта голiвка зварено© курки на довгiй курячiй ши© перебiльшено поштиво схиля╨ться, на синеньких устах у©дливо-iронiчна посмiшка. Вiн дуже радий зустрiти високошановну, надзвичайно шановну гостю в сво╨му домi. Величезна честь ©© вiзиту да╨ йому незрiвнянну нi з чим насолоду й щастя. - Пане бароне, я хочу говорити з мо╨ю сестрою. Чу╨те? Коли ви збира╨тесь ховати ©© вiд мене й... О господи! Вiн хоче ховати? Надзвичайно шановна гостя гада╨, що вiн такий страшний его©ст - не хоче подiлитися цим щастям iз сво╨ю дружиною? Нiколи в свiтi! Будь ласка. Сестра нетерпляче, з тремтiнням чека╨. - Але вас я прошу звiльнити нас од вашо© присутностi. - З величезним сумом скоряюсь вашiй волi. Фе, яка бридка, мерзенна iстота! Як вона похруску╨ сво©ми паскудними жовто сiрими пальцями. Фрiда дiйсно жде сестру в сво©й спальнi. Дивно. Ну, розумi╨ться, зовсiм не хора. сто©ть на ногах, одягнена, а вийти назустрiч не могла Жаба, звичайно, не пустила. Труда щiльно зачиня╨ за собою дверi, замика╨ ©х на ключ, а тодi вже, труснувши мережаною пiною капелюша, весело пряму╨ до сестри. Нi, Фрiда таки, зда╨ться, справдi нездужа╨: вигляд якийсь розгублений, блiдий, очi широченнi, непокiйнi. - Ти що, Фрiдусь, дiйсно нездужа╨ш? Добридень. - Так, я трохи... той... Сiдай, будь ласка. А сама так само сто©ть, спираючись усi╨ю рукою об стiл - щоб не впасти, чи що? - i широченними, напруженими очима спотика╨ться об Труду, зараз же вiдстрибуючи вбiк. - Ну, сидiти нема часу. Ти пригоiувалась? - До чого? - Ну, господи, "до чого"! До волi©. Я маю грошi. Розумi╨ш? Можеш покликати сюди свого здохлятину й заявити йому, що свiй тестамент i сво╨ майно вiн може переписати на ту iдiотку, яка за це схоче жити з ним. Фрiда почина╨ чогось трудно дихати, якось чудно конвульсiйне водити пальцями по столi, а очi стають iще напруженiшi, жалiбнi, величезнi и гарнi. - Я, Трудо, не можу... з тобою ©хати. - Не можеш?! Чому?! Фрiда спуска╨ очi й переста╨ корчити пальцi. - Тому, що ти... зробила страшно негарно. Твiй учинок такий ганебний, що... що я дивуюсь, як ти можеш мене кликати з собою. Труда вся затиха╨. Вишневi опуклi губи стають висхлi, сiрувато синi, бiля вуха виразно видно синю родинку, подiбну до довгасто© крапельки чорнила. Фрiда ж смiливiше пiдводить сво© очi тiльки но зроблено© ляльки. - Ти ославила наше iм'я такою ганьбою, що я.. що тебе нiхто до себе не може прийняти. Ти викреслила себе з грома дянства. I ти хочеш, щоб я теж? . Труда мовчить i пильно, важко, невiдривне дивиться в ди тяче лице з величезними очима, над якими сьогоднi хвилясте, виразно пушиться загониста зачiска. - Папа лежить хорий. Мама в такiм одчаю, що... Адольф нахваля╨ться арештувати тебе й вислати з Берлiна. Всi знайо мi жахаються вiд самого твого iменi. Бачиш, що ти наробила? Це страх, що ти наробила, Трудо! Труда вперше бачить цю маленьку гарненьку жiночку з кри хiтним ротиком, який так строго й повчально тепер складений. Вона пильно, з хмарною цiкавiстю розгляда╨ ©©. - Та-ак? А як я це "наробила" ради тебе, що тодi? - Ради мене!! Оце ма╨ш! З яко© речi!! - З тако©, що ти благала. Ти сама нахвалялась убити й взагалi на все пiти, щоб визволитись... - О боже, чого не говориться в таких випадках! Але коли б я знала, що ти можеш пiти на такий страшний сором, я б нiколи й слова тобi не сказала. Ради мене! Оце тепер я винна. Ти сама весь час мрiяла про волю. А тепер уже через мене. Розумi╨ться! - Значить, ти не потребу╨ш мо╨© допомоги! Нi? Волi╨ш у цiй смердючiй ковбанi з жабою далi жити! Добре! Бувай. Але цим разом дивись, Фрiдо, до мене бiльш не прибiгай. Чу╨ш? Труда рвучко поверта╨ться, iде до дверей i шарпа╨ ©х. Вони замкненi. - Ага, твоя жаба замкнула нас! Вона, розумi╨ться, пiдслухувала. - Та ти ж сама замкнула дверi! Труда гнiвно вiдмика╨ й виходить. У сусiднiй хатi, похрускуючи пальцями, низесенько вклоняючись, зустрiча╨ ©© барон. Надзвичайно шановна гостя вже вiдходять! Так швиденько? Так скупо ощасливили сво╨ю цiнною присутнiстю? Труда рапгом зупиня╨ться, заклада╨ руку в торбинку й вихоплю╨ револьвера. - Ще одне слово з тво©х жаб'ячих уст i... Бароновi очi стають опуклi, як два сiренькi гудзиьи вiд черевикiв. Вiн як прикипа╨ на мiсцi, а в дверях спальнi тонесенько, жахливо скрику╨ жiночий голосок: - Геть! Фiть моментально вiд мене! Ну! Труда грiзно свистить i змаху╨ дулом револьвера. Висхл