------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ╞, ©  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ЧАСТИНА ПЕРША. Куди тече та рiчка

   ВЕЛИКИЙ ПОХIД

   Батько корчу╨ пнi за лiсом на вирубi - гейби не заважали на тому шматку
такого дорогого поля. На новинi добре просо вродить, а там i  пшениця,  та
прокляте оте корiння. Не зореш його, не заскородиш. Корчувати його не  так
легко, але хiба батьковi першина? П'ять  отаких  десятин  сво©ми  власними
руками вичистив, а самi, либонь, здоровi зна╨те, що то  за  лiс  ще  перед
парою рокiв стояв на цьому гарному мiсцi. Що то були за сосни, та дуби, та
липи... А хiба тiльки тут?! А отам в Осовцi! А  на  чеських  полях!  А  на
панських! А на Тимошiвщинi... Рве, було, та рве, як буревiй, а  все,  "щоб
просо вродило, а пiсля пшениця".
   А "вона", тобто мати, пiшла до млина. Ось уже третiй тиждень  валя╨ться
там та гелетка[1] жита i нiяк його не змолоти. Не диво, коли  б  хоч  млин
далеко, а то ж пiд боком. Та що порадиш? Завiзно. Хлiба, мовляв, зародило,
то кожний силомiць на зламання карку до млина преться, так нiби не хватить
йому води.
   Василь корови пасе i вже  "на  цiлий  день",  бо  днi,  як  не  кажiть,
укоротшали, а паша на тих Валах не  дуже  то  виляга╨.  Не  попасеш  довше
худобину - не питай з не© й молока.
   Володько й Хведот? Тi лобурi! ╞м що... Для них все ще готове прийде  до
рота. З них ще, як з кози шерстi чи з козла молока. Куди його ще  попхнеш,
коли першому щойно вiд м'ясниць пiде сьомий, а  другому  аж  пiсля  друго©
Пречисто© четвертий. Сиди на печi та носом пiдшморгуй.
   Але хiба та дiтвора всидить вам дома. Поки вешта╨ться отут десь близько
мати, доти й вони тут - майже, як тi курчата бiля  квочки,  жебонять.  Але
варто матерi  бодай  на  хвильку  вiдвинутися,  чи  то  на  рiчку  сорочку
виколотити, чи то до млина, чи на  ярмарок,  як  i  дiтиська  обо╨  одразу
кудись котяться i хто зна╨  куди.  Страхота  -  ота  рiчка  поблизу...  Та
Володько, Богу дякувати, лобур з головою видався, берегтися воно, хоч мале
i зацяпане, потрапить, але одного разу мало-мало до  нещастя-страхiття  не
дiйшло.
   Хлопчисько ото завше дiло з огнем ма╨. Ледь, бува, розвидниться, а воно
вам вже раха╨ться (i де його та охота береться) i, чи лемензнуло[2] що,  а
чи й так - бере отого меншого i волоче його за собою бозна-куди. Завше  до
того лiсу тягнуться - лiс для них, що  бур'ян  для  курчат.  Полiзуть  ген
отуди в соснину на Мартинове або до Таксарово© контори i там  цiлий  Божий
день без ©дла i без  сiдла[3]  пропадають...  "Ми,  мамо,  огонь  кладемо,
назбила╨м тлуску, калтопель у побелезника накладемо, спецемо  i  ©мо".  Це
все  вам  отой  Хведотисько  шепелявить,  бо  Володько...  Той  би  такого
"накладемо" вiд батька дiстав, що вдруге йому не захотiлося б...  Той  вам
прийде ввечерi по вуха обмурзаний i анi пари  з  уст.  Мовчить,  i  тiльки
оченята синi-пресинi  та  ще  кирпатий  носик...  А  оченята  розумнi,  та
полохливi, та такi вам глибокi - в кого воно  таке  вдалося,  Господоньку,
подай сили та хорошi, Мати Пречиста, щоб здорове росло - люди будуть...
   Так ото посунуться, як сказано, в  той  ©х  лiс,  печуть  там  тi  сво©
"калтоплi", гурма побережниково© дiтвори до них прилучиться - сухе  листя,
вогнi, дим, а репетують, що тобi безума...
   Отако раз заманулось бахуровi наложити огню ще й над рiчкою. Задумано -
зроблено. Бере, чу╨те, головешку з огнем i сунеться з нею до само©  клунi.
Нi батька, нi матерi на подвiр'© якраз не було, а йому, чу╨те,  заманулося
взяти з клунi пшенично© соломи на розпал. Один Бог,  видно,  схоронив  вiд
нещастя - Боже, Боже, таке страхiття лихе!
   А Хведотисько (штанята йому все спадають на  п'яти,  бруднiзна  сорочка
ворочком iз заднього прорiзу вилазить) i собi за ним тягнеться,  та  носом
пiдшморгу╨, та щохвилини терпеливо сопляка рукавом по губах розмазу╨,  вiд
чого край рукава нiби шкiрою облямовано.  Володько  каже  йому  зi  стiжка
соломи насмикати i то стiльки, що той ледве-ледве руками  сягне,  а  живiт
так вип'явся, що кордупель мало назад не повалиться.
   Так i до рiчки дотьомбали. Багаття раз-два i готове.  Поклав  на  землi
головешку, соломи, сухого верболозу, кiлька разiв  дмухнув,  ковтнув  дещо
гiркого диму, дещо сльозу пустив, i сухий верболiз iз  соломою,  як  стiй,
спалахнув i затрiщав весело.
   А пора ж осiння, вiтер студить низом i  до  всього  гостро  торка╨ться,
сонце, червоне та велике, поволi за  млин  хова╨ться,  верби  листя  сво╨,
рудим пiдбарвлене, гейби кури пiр'я весною, стрясають iз себе до землi, до
рiчки i де попало. Дiтиськам ноги мерзнуть, а вони ©х сунуть в огонь, нiби
куснi корiння, та все по кущах лазять, та трусок сухий нипають. А Володько
все Хведота дiйма╨ та хвилi йому не да╨, що той, мовляв, не вмi╨  збирати.
Хлопчиськовi,  мовляв,  ось  вже  четвертий,  а  принесе  одну  ломачку  i
чваниться. Дурний, дурний! Другим разом не  вiзьме  його  iз  собою  огонь
класти.
   Хведот зовсiм-зовсiм такою погрозою розторощений, зi шкури вилазить. Не
винен же вiн, що те прокляте ломаччя йому не да╨ться, що штани  його  такi
зрадливi, що в корчах ворком сорочки за якийсь сторчак зачепився,  полетiв
комiть головою, носа до кровi розчовп та ще й сорочку  розпанахав.  Дадуть
тобi мама сорочку, бринить у його вухах, а сльози самi вiд себе  спливають
на очi, а кров, змiшана iз сопляком, сочиться й сочиться, так, що  тут  нi
язик, нi рукав не поможе бiльше.
   Володько ж надто крутий i не зна╨ милосердя,  допiка╨  до  живого...  I
зна╨ чому. Хто то за все вiдповiдь дасть? Вiн - "до всього приводець". Той
тобi сорочку роздере, носа  розквасить,  у  грязюку  всунеться,  все  "сам
зробить", а ти Богу духа винний, iди та вислухуй  за  нього,  та  дiставай
ляпаси, та вибрiхуйся. Гiрко, гiрко... I образливо...  I  несправедливо...
От хоч би тi "ручиська та ножиська", що на них "хоч гречку  сiй".  Спробуй
обмий таке - "Господоньку, Господоньку! Коли б ти менi  хоч  одну  дiвчину
було послав, а то все отi бахурi". I чого тi  мама  нарiкають?  Просив  же
вiн, щоб купили йому чоботи, щоб не був вiчно босий? Просив. Не  послухали
- чого нарiкають? I Володько дивиться на тi сво© "ножиська", супить брови.
   - Хведоте! Не тич нiг до  огню!  Попечеш,  а  мама  скажуть,  що  то  я
навмисне тобi попiк! - пада╨ враз голосне i суворе.
   Хведот  здрига╨ться,  шморга╨  голосно  носом   i   слухняно   задочком
вiдсува╨ться вiд огню. Потiм глянув боязко спiдлоба на "Воводька", що  той
далi зробить... Але той уже, видно, "такою дурепою" не цiкавиться  бiльше.
Щось, видно, iнше сплило йому на думку. Ось вiн устав,  пiдiйшов  до  краю
берега i вдивля╨ться чогось до води в рiчцi, що  тече  поволi  та  лiниво,
мiсцями робить закрути, мiсцями виру╨ i  щось  потиху,  зда╨ться,  сама  з
собою говорить. ╞ Володько, зда╨ться, також з нею  розмовля╨...  Он  пливе
гурток iржавого вербового  листя.  Володько  проводить  його  поглядом  i,
зда╨ться, пита╨: куди ви  пливете?  Тi  мовчать,  пливуть  далi,  Володько
проводить ©х так далеко, доки сяга╨ його зiр i вже щось  iнше  бачить.  Он
якась ломачка -пливе,кусник свiжо© трiски...  I  ломачка,  i  трiска,  мов
кораблi, пропливли перед зором здовж i зникли. Усе  пливе  i  все  зника╨.
Плюнув до води, i та маленька цятка його  слини  також  попливла  i  також
зникла. А коли б вiн отак кинув свою шапку? Чи  попливла  б?  Ммм!  Шапку!
Дали б йому тато шапку. Не дурний вiн таке робити.
   Але ж куди насправдi все то пливе? Та вода?  Та  цiла  рiчка?  Володько
сто©ть, руки заложенi за спину, очi впертi в  прозору,  жовтаву  воду,  на
обличчi задума. I враз приходить ще одна думка: а що, коли б отак. пiти за
водою? Отак усе лугом та лугом... I куди б зайшов? Це  ось  довкола  "наша
Лебедщина", а там далi, за тими кущами вiльшини, як лiтом  сходить  сонце,
невеличке село Лебедi. А що там далi? Тато кажуть: рiчка тече до моря. Iти
отак просто-просто i там... море. Аж  страшно.  Таке  велике,  велике,  нi
кiнця, нi краю, сама вода i вода... I глибоке, глибоке! Володьковi очi все
ширшають i ширшають, на щоках з'явились рум'янцi. Щось дуже  сильне  тягне
його туди. Так хотiлося б, так дуже хотiлося б... Бачити. Чути. Знати.
   Але ж нi. Там ще не море. Там  лише  став  великий,  та  стависько,  та
очерети. Тож Володько добре пам'ята╨, як-то одного разу старий Лук'янчук з
Лебедiв розговорився було та почав казати: "Ото коли я ще  малим  був,  як
оцей ваш,- i показав на Володька... (Хiба я такий  малий?)  -  Батько  мiй
покiйник не то,  щоб  рибачили...  Нi.  Але,  бувало,  з  покiйним  Юзьком
Ставицьким вiзьмуть сака i пiдуть отак пiд вечiр здовж рiчкою. Далеко  щоб
там йшли - боронь Боже! Ось дiйдуть лише до Климово© сiножатi,-  там  вир,
батько сака держить, а Юзько бовтом  рибу  наганя╨,  i  поки  отак  люльку
викуриш, у саку, аби - Боже поможи,- витягнув".
   - На ставу,каже,- нашому колись лебедi кублились, а  тому  i  село  так
звуть. Вийдеш, було, ранком, а вони з-пiд туману випливають.  Ех!  -  I  в
тому "ех" Володько щось таке вичував, що аж здригався.
   - Минулося,казав старий.- I куди воно все то дiлося? Ну, скажемо, риби,
чи рака, чи лебедя не стало. Звiсно.  Люду-сарани  намножилось.  Виловили,
вистрiляли... Але ж де дiлася рiчка? Очерети? Стависько?  Верболози?  Тож,
бувало, як оком глянеш - гонiв на тридцять здовж пуща сама, та  стави,  як
скло, та очерети, як лiс... А птахiв-буга©в, а качок...  А  все  то  реве,
рокоче, свище...
   Лук'янчук при цьому спльовував, курив свою люльку, морщив пожовкле, мов
у цигана, чоло, а Володько не пропускав нi одно©  рисочки  його  лиця,  нi
одного слова, нi одного вiдтiнку його розважливого i спокiйного голосу.
   Володько робить кiлька крокiв далi. Там три  верби,  нiби  три  горбатi
верблюди, з обох берегiв одна до одно© нахилилися i то так, що,  зда╨ться,
вони обнятись хочуть. Дерманськi та лебедськi пастушки за це мiсце не  раз
лютi бо© зводили, це ж бо живий перелаз. Одна з верб сво©м черевом  зовсiм
через воду лягла, перетяла течiю, створила  вир.  Вода,  щоб  текти  далi,
мусить кришечку здуситись, вiдбитись  убiк,  управо,  закрутитись  там  i,
вилiзши з закруту, тiкати, нiби з переляку, далi.
   А скiльки там листя та смiття всiлякого, та  пiни,  що  нагаду╨  велику
стару мухомору. Володько закачу╨ штанята, бо як його  втриматись,  щоб  не
полiзти на ту вербу. Хведот, побачивши таке, кида╨ огонь  i,  забувши,  що
ма╨ гнiватись, пiдходить i собi до верби, а на обличчi сама  беззастережна
зацiкавленiсть. Володько ж втiлена повага... Зiйшов на обчовганий  стовбур
верби ("i як вiн, хал╨ла,  не  бо©ться"),  присiв  навшпиньки  i  дивиться
мовчки у вируючу воду. Дивиться довго i вперто, i мовчить,  i  мовчить,  i
надутий такий. I як то воно так? I чому  то  тепер  нема╨  "того  риби  та
рака"? - дума╨ вiн поважно. А може, дещо ще й тепер лишилося.  Напевно  ще
щось ╨. Он там щось мигнуло. То в'юни та  линьки...  вони  такi  меткi  та
слизькi, що ©х нiяк у руцi не втрима╨ш. Виховзне i плиг у воду. А там ще i
рак он зовсiм лiньки, нiби дiд Рачинець, що ма╨ вiсiмдесят рокiв, повзе...
Тут Володько на хвилинку переносить свою згадку на дiда Рачинця з Дерманя,
що, бувало, у них ночував та на цiлу хату смородив сво╨ю люлькою з довгим,
брудним чубуком. Але це не довго трива╨. Його  цiкавить,  чому  це  дiйсно
нема╨ тих лебедiв, i де ж вони дiлися? I  чого  змiлiла  рiчка?  I  де  тi
очерети та стависька, та верболози з бугаями,  i  що  це  за  буга©  такi?
Володько вичува╨, що нот йому в колiнах терпнуть, але вставати нiяк не ма╨
сили. Усе тягне i тягне та вода... Хочеться надивитися, бо хто зна╨, чи не
втече вона одного разу зовсiм у безвiсть.
   - Хведоте,не вiдриваючи зору вiд води, нагло каже Володько.
   Хведот  здрига╨ться,  не  чекав  такого,  шморгнув  голосно   носом   i
перелякано вiдповiда╨:
   -Сцо?
   - Зна╨ш ти що?
   - Не знаю, нi...
   - А забожись, що не будеш бiльше плакати, то скажу.
   - А ти не сказис мамi, як бозитимусь?
   - От дурний. Щоб я ще й мамi казав... Божись!
   - ╞й-бо, не буду.
   - Що ти не будеш?
   - Не буду плакати.
   Володько глянув на Хведота з виразом - "чи можна ще  тво©й  божбi  няти
вiри", бо вигляд того рiшуче мало виклика╨ довiр'я.  На  щоках  позасихали
патьоки слiз, носеня брудно-червоне, очi переляканi. Та все-таки  Володько
звiвся, надто кортiло йому сповнити свiй задум, i промовив:
   - Зна╨ш що, Хведоте?  Давай  пiдемо  отак...  Зна╨ш?  Отак  туди...  До
Лебедiв. Як тече рiчка. Добре? - i вказав рукою напрямок.
   -   Добре,згодився   одразу   Хведот,   шморгнув   веселiше   носом   i
пiдбадьорився. Вiн ще не забув, що "другим  разом  не  вiзьму  тебе  огонь
класти".
   - Ми,поясню╨ Володько,- побачимо, куди тече та рiчка.  У  Лебедях  став
великий-великий, а на ставу лебедi плавають. Гммм! Ти ще не зна╨ш,  що  це
таке.
   - Не знаю,щиросердечно призна╨ться Хведот...
   - Такi, як гуси. Зна╨ш?
   - Мгу,шморгнув той носом.
   - Ну, то ходiм.
   З мiсця рушають i йдуть. Володько веде Хведота за  руку.  Йдуть  просто
здовж рiчки, i що ©м до того, що сонце ось зовсiм хова╨ться, що  потягнуло
дошкульним вiтром з полiв вiд Михалкового хутора, що темiнь покрила лiс по
тамтому  боцi  долини.  Перед  ними  виразна  мета,  i  досягти  ©©   вони
будь-що-будь мусять.
   I воно було б ще несугiрше, коли  б  рiчка  не  робила  отих  осоружних
закрутiв, бо саме на тих закутках бува╨ найцiкавiше зупинитися,  поглянути
у воду, помiркувати, що i як. Тут також завжди кущi вiльшини чи  верболозу
ростуть, а в кущах трапляються ожини. Часом якийсь птах звiдти випурхне  i
цiкаво глянути, чи не ма╨ вiн там, бува, свого гнiзда. А вода на  закрутах
бурлить, та виру╨, та на всi боки лiниво поверта╨ться i все  то  так  дуже
цiкаво.
   Але час також бiжить i треба  йти  далi.  i  мандрiвцi  йдуть.  I  коли
вiдiйшли так далеко, що  ©х  хата  зникла  з  овиду,  ©м  почало  робитись
нiяково. До всього почало виразно сутенiти.
   А ставу з лебедями все нема та й нема.  Володько,  розумi╨ться,  першим
збагнув становище,  хоча  вiн  ще  мовчить.  Хведот  натомiсть  нiчого  не
помiча╨, вiн весь сповнений вiрою, i тому вiн почува╨ себе зовсiм бадьоро.
Володько ж вже тихцем подуму╨, чи не краще б воно повернутися, бо тут вже,
як звичайно, прочуханом запахло.
   I вiн зупинився... i дивиться перед собою... i мiрку╨. На Хведота також
находить непевнiсть, вiн здивовано дивиться на Володька, хоча не смi╨ щось
питати. Не його дiло втручатися до таких важливих справ.
   I враз рiшення запало. Володько круто  мiня╨  свiй  намiр.  Не  питаючи
Хведота, вiн поверта╨ назад, але iншою дорогою, навпростець, через болото,
до польово© стежки. Хведот не розумi╨, що з тим дi╨ться, але що тут багато
розважати - iти так iти. I спочатку  йшлося  гаразд,  пiд  ногами  твердий
грунт, але згодом той грунт ста╨ м'якшим i м'якшим, аж нарештi  дiйшли  до
такого, що нi сюди нi туди. Ноги по самi колiна грузнуть в драглину, з-пiд
них чвирка╨ брудна, iржава, шипуча рiдина. Стрибають з купини  на  купину,
Хведот грузне, пада╨, й незабаром його  скромна  постать  перетворилася  у
найсумнiше видовище. Нi обличчя, нi очей - суцiльна руда пляма.
   Але вiн все-таки йде, довго трима╨ться, хоча плач висить йому на устах,
на носi, на очах. Пам'ята╨ свою присягу, i, може  б,  воно  обiйшлося  все
гаразд, та в одному мiсцi хлопчисько раптом спотика╨ться i летить у  багно
сливе з головою. Вiн мало не тоне. Володько кинувся його рятувати, але  не
ма╨ досить сили. I тут вже Хведот не втримався i заревiв на цiле горло.
   От тобi й на. От i повiр iншим разом, коли хтось божиться. Ну й що його
тепер робити? I як його з'явитися на очi матерi, а ще гiрше - батька? Знов
те "вiн до всього приводець" задзвенiло в ухах...
   - Цить! Чу╨ш? Цить, кажу тобi. Хведот реве.
   - Цить! - розпачливо кричить Володько. Хведот реве.
   - Ах, ти! Ти ж забожився! Дадуть тобi мама. Я скажу, що ти... божився,-
це останн╨ вирвалось з Володька через плач.
   Хведот миттю перестав ревiти;  йому  тяжко,  йому  холодно,  вiн  увесь
дрижить, але вiн уже мовчить. Боже, що може бути страшнiшим, нiж коли  вiн
присунеться до хати в такому виглядi,  а  до  всього  з  такими  страшними
злочинами. Тож божиться у них найсуворiше заборонено,  i  це  Хведот  дуже
добре зна╨.
   Володько вдоволений зi сво╨© витiвки, вiн би й  так  нiколи  не  сказав
мамi, бо ж на кому все то ско©ться, але добре,  що  той  повiрив.  Сяк-так
iдуть далi i ось вилiзли на сухе... I лише тут Володько зрозумiв i збагнув
справжн╨ значення свого пiдпри╨мства. З них обох стiкали  бруднi  патьоки,
тяжкий,  непрошений  жаль  огорнув  хороброго  мандрiвця,  i  вiн  сам  не
видержав... Заревiв  на  цiлу  губу  -  боляче  i  ображено.  Вiн  же  тут
зовсiм-зовсiм не винен, все так само сталося... Хведот  негайно  пiддержав
йому товариство, i дружний плач рознiсся в темрявi понад лугом i полями.
   Пiзно, зовсiм пiзно, голоднi й холоднi присунулись вони до сво╨©  хати.
Хведот уже не плакав, хлипав лише сам Володько. Вiн зовсiм виразно вичував
на сво╨му задку дотики батьково© попруги, i це порядно його бентежило.
   Але коли увiйшли до хати, там було темно i  безлюдно.  Значить,  нiкого
нема дома, значить, не все ще втрачено. Довго  тут  роздумувати  негаразд.
Швидко з мiсця, не миючись i  не  витираючись,  подерли  обидва  (Володько
ледве висадив отого опецькуватого кордупеля) на найповнiшу захисницю  всiх
покривджених дiтей - ©х найнедоступнiшу фортецю  -  пiч.  Сидiли  там  пiд
лежаком на гарячому черенi i лише зрiдка несмiливо  пiдшморгували  носами.
Володьковi все ще текли по щоках ряснi,  солонi  сльози,  а  вiн,  щоб  не
робити зайвих рухiв i шуму, пiдлизував ©х язиком.
   Сидiли отак iз чверть години. Першою прийшла мати. За нею хутко увiйшов
i батько.
   - Боже, Боже! I де тi дiтиська ото полiзли! Тошненько менi та нудненько
менi! Ото залiзли, може, в багно,- матiнко Божа, хорони! - тошнiла мати. А
батько мовчав. Засвiтили лампочку. Мати не вгавала i квоктала далi:  -  То
вже так далi не може бути... I чому ти того лобуза, отого  старшого  (знов
старшого!) не випариш добре? Де ж чувано, де ж видано, щоб у таку  пору  i
не було дiтей дома?
   Батько  нi  пари  з  уст.  Тяжко  сiв  бiля  столу,  закинувши  наперед
настiльника, щоб  бруднiзними  рукавами  не  замазати  його.  Виразу  його
обличчя при такому мiзерному освiтленнi  побачити  годi,  але  ота  тверда
мовчанка i таке ж уперте лебедiння  матерi  вимовно  казали  про  все,  що
твориться в тих мужицьких душах.
   - I чого ти мовчиш, як пень? - чiпля╨ться мати.- Хоч би пiшов куди, хоч
би робив що... Я он оббiгала всенький лiс аж до лебедського  порубу...  На
лузi була, у млинi... Нiде ©х нема╨... От, горе мо╨, горе!
   Батько сплюнув.
   - Тo,- каже вiн,- вилазить наверх твоя наука. Я що... Хiба я  знаю,  що
маю з ними робити... Коли ти вчиш дiтей непослуху - то й ма╨ш...
   - Вчиш, вчиш... Не допiкай менi тим вчиш... Хто  його  в  повiтря  лихе
вчить.
   - Ага! А як вiзьмеш попругу, щоб протягнути котрого  ("Ого!  Добре  вам
протягнути",- дума╨  Володько)  через-плiч,  то  галасу  на  цiлу  околицю
наробиш. Тепер ма╨ш... Як десь усунуться в рiчку - будеш бачити.
   Та все-таки батько звiвся  i,  сказавши,  що  "чортова  спина  болить",
наложив на лисину свого заялозяного кашкета. Видно; зiбрався кудись iти.
   Володько довго та хоробро змагався зi спазмами плачу,  що  тиснулись  у
горлi. Довго стискав сво© тремтячi  уста  i  цiпив  зуби,  щоб  не  подати
голосу, та, коли батько взявся за клямку, не втримався, захлипав i заревiв
вiд переповненого i щирого серця. За ним поспiшив i  Хведот.  Дружний,  на
два голоси, концерт по вiнця виповнив хату.
   На щастя, на цьому й скiнчилося. Василя ще  не  було  дома,  а  батько,
видно, так був наморений, що йому не тiльки сво©, а й циганськi дiти не на
умi. Вiн, видно, зрадiв, що не треба буде йти ©х шукати, а  все-таки,  раз
узявся за клямку, не випадало вертатися.
   - Треба ще до хлiва заглянути,- сказав  вiн,  хоч  перед  хвилиною  там
якраз був.
   А мати, звiсно, мати. Лемент пiдняла, стягнула обох з печi i,  патраючи
©х, нiби курчат зарiзаних, додавала найдивовижнiшi  прислiв'я,  стягала  з
них  "оте  дрянтисько",  мила  отi  "ручиська   та   ножиська",   а   далi
суворо-пресуворо наказала, що "якщо менi не будете ©сти, то я вас тутеньки
розтрясу, i зараз менi спати марш".
   Обидва зробили оте "спати марш". Зробили не гаючись, поки  не  вернувся
батько. Краще хутчiй з очей, поки лихо дрiма╨. Але спати  Володько  одразу
не мiг. Стiльки того за день пережито, стiльки  перебачено  й  передумано.
Велике й нерозгадане питання, куди,  власне,  тече  та  ©х  рiчка,  так  i
залишилось нерозгаданим. А коли заснув, воно далi ввижалось йому увi  снi.
Снились йому кручi, вири, раки,  лебедi  i  багато  всячини.  Нi,  не  мiг
спокiйно спати. Щось його хвилювало, iнколи щось говорив, когось  доганяв.
Глибокi i уривнi зiтхання виривалися  з  його  груденят.  Ляк,  бажання  i
багато хвилюючого проймало сплячого Володька... Мати, лягаючи, глянула  на
дiтей.
   - Отi смаркачi,- сказала вона, обох перехрестила i  теплою  "дрантиною"
прикрила ©х чорнi, порепанi  з  порознепiреними  пальченятами  "ножиська".
Увiйшов  батько,  мовчки  щось  там  з'©в,  переказав  "Отченаш",   мовчки
роздягнувся, лiг на тверде сво╨ логовисько i дуже  хутко  заснув  кам'яним
сном.
   Другого дня - недiля. Погода лагiдна, м'яка. Рано  батько  вибрався  до
церкви. Мати з Володьком пiдуть уже на  "вечiрню"  до  монастиря,  бо  хто
зварить обiд? А церква  не  близько,  верстов  п'ять,  у  сусiдньому  селi
Дерманi.
   Василь ночував у млинi, не виспався, прийшов десь над ранком i ще спав,
а опiсля мав вигнати худобу...
   Батько дав коням обрiк, напо©в, заклав ©м за драбину  сухого,  молодого
очерету, пiдстелив, а опiсля до церкви одягався. Мився вiн уважно. Твердi,
мозолястi долонi обмивав водою без мила, та толку з того мало. Не  вiдми╨ш
же мозолiв.  Опiсля  гуньку  нову  одягнув,  щiльно  пiдперезав  ©©  сво╨ю
попругою, взяв нового кашкета, який "от служить уже п'ятий  рiк",  що  вiн
при кожнiй нагодi всiм пригадував, бо з доброго, мовляв, сукна. Шурнув  по
ньому разiв пару твердою щiткою, якою Василь глянцував не раз  також  сво©
"халяви-бутилки", й урочисто вiдiйшов до церкви.
   Мати варить обiд. Володьковi зовсiм нiчого робити, i вiн лама╨  голову,
що б тут йому розпочати. Вiн якось виманив на двiр Хведота,  i  перше,  що
вони видумали, це почали крутити кирата молотарки. Особливо захопився  тим
Хведот, якому геть губилися штанята, одначе це не вiдбира╨ йому  охоти,  i
вiн невгамовно бiга╨ навколо по манежу за дишлем. На  це  якось  нарвалась
мати, ну i, звичайно, Володько дiстав кiлька пляцунiв. I так  воно  завше.
Увесь ранок зiпсутий. Учора очiкував прочухана - не  дiстав.  А  тутка  от
неждано й негадане. Поплакав бiдачисько, поплакав, звернув чомусь усю вину
на Богу душу винного Хведота, заявив, що "з таким нiколи  бiльше  не  буде
гратися", покинув його, а сам полiз на горище хати пiд стрiху.  Для  нього
це мiсце  схоронища  i  та╨мничих  думок.  Тут  стiльки  всього  цiкавого.
Особливо приваблю╨ його велика матерня скриня. От би заглянути туди.  Там,
мабуть, всяко© всячини. Тому-то мама й ве пускають до не© нiкого.  Он  яка
здоровенна iржава, кругла, як кулак, висить колодка. Дудки таку вiдiмкнеш.
   Почуваючи себе невинно ображеним, вiн почина╨ мрiяти, i то так, щоб усе
те стверджувало його невиннiсть. Вiн, наприклад, часто мрi╨,  в  що  потiм
зовсiм вiрить, що одного разу "щось таке само зробиться", а мати  вiзьмуть
та й усе звернуть на нього i за це його  крiпко  намоченим  путом  виб'ють
"через плечi". Вiд цього Володько почина╨ кашляти, харкати кров'ю, хирiти,
"так що хоче вмерти". Мати знають, що то вони причиною його смертi, а тому
дуже, ним турбуються, годують його... "Нi, мамо,каже вiн.- То не я зробив.
То само зробилося..." Але далi вiн не може бiльше терпiти, щоб його за все
бито, i вiн волi╨ краще вмерти. Вмер же Пилип. Умер i  Петро.  Хай  i  вiн
умре. А тому вiн гордо вiдверта╨ лице i не прийма╨  того,  що  дають  йому
мати, "навiть булки з  солодким  молоком,  i  навiть  цукоркiв,  i  нового
купленого кашкета зо звiздою".
   А може, нi. Може, вiн краще не вмре. Ага. Пригадав.  Як  дуже  хочеться
йому побачити на свому життi царевого сина, що,  кажуть,  ╨  однолiтком  з
Володьком. I навiть, зда╨ться, як мiркують мати, родився в той сам день.
   Володько усмiха╨ться. Йому  нiяково  про  це  згадувати,  бо  позаторiк
одного разу, будучи у Дерманi в церквi, вiн бачив драгуна i думав,  що  то
сам цар. Це смiшно, розумi╨ться. Але тодi "вiн iще був малий".  Тепер  уже
його таким царем не обдуриш. Однак  все-таки  не  пошкодило  б  зустрiнути
царевого сина. Дiйсно. От, наприклад, кажуть тато, що по наших полях мають
москалi маневри робити. Розумi╨ться, де москалi, там i цар. А  при  царевi
мусить бути i син його.
   Мiрку╨ просто i звичайно. Вiн собi бавиться. Робить з ломачок  будинок,
кида╨ кашкет, щоб опiсля цiляти в нього "палюгою" - шкандиба╨,  значить...
Аж тут раптом над ним хтось:
   - Добрий день, Володьку!
   Огляда╨ться - царiв син. Одяг у нього ясний. Блищить усе. Гудзики у два
рядки. Такий чисто,  як  на  календарi  намальований.  Щоки  червонi,  очi
веселi, носик он як, нiби й не носик. Чистий, не замурзаний, не  те  що  у
Володька.
   - Дай, Боже, здоровля! - вiдповiда╨ Володько.
   - Ти ╨ Володько, Матвi©в? Правда?
   - Еге!
   - Ти,- каже царiв син,- менi подобався. Вiзьму я  от  тебе  до  себе  у
палати. У мене мiсто бiльше, нiж Острiг. Був ти коли в мiстi?
   - Еге. Був. У Мизочi. З мамою до олiйнi ©здили.
   - А хочеш ти зо мною?
   - Ще б нi! -! Володько, розумi╨ться, все геть-чисто розкаже. I як  його
завше переслiдують, i як його сьогоднi мама вибили  за  те  лише,  що  вiн
"нiчого не робив, тiльки Хведот крутив кирата".
   Той розумi╨ його. Да╨ йому  багато,  багато  грошей,  купу╨  йому  новi
штани, кашкета з околушками та звiздою, чобiтки  тi  довгожданi,  вимрiянi
роками чобiтки та ще й з лакерованими халявами, як у  Харитонового  Iлька,
або iще кращi.
   I тодi Володько прийде додому. Виложить на  стiл  цiлу  купу  грошей  i
скаже: "Ось, хоча мене всi не любили, били i сварили,  але  вiзьмiть  собi
оце все". Скаже це, а сам: "будьте здоровi" - i пiде собi назавше з  дому.
Ах, як тодi "вони" шкодуватимуть усi, що його не знали, що вiн  усе  хотiв
лише добре робити, а його за те завше лиш били та били... Розважа╨, що  то
вiн кому купить. Батьковi добрi чоботи - витяжки на три  карбованцi.  Мамi
м'якi, теплi на зиму виступцi, щоб ноги ©м не приходилось на печi грiти...
Але в той час чу╨ рiзкий, розбитий голос:
   - А де тебе нечиста сила носить! Володьку, Володьку!  А  йди-но,  чмано
замурзана, обiдати!
   Мати. Знов мати. Всi мрi©, нiби тiнь, злиняли i  розвiялись.  Крути  не
верти, а треба злазити з горища, перед грiзнi очi батька,  бо  мати...  Де
там. "Вони не втримаються, щоб усього не розказати татовi".
   Обтер вогкi очi кулачком, i хоча кликали якусь чману, одначе вiн  зна╨,
що протестувати тут дарма. Устав i полiз по драбинi униз.
   Одначе мати нiчого про Володьковi вибрики не згадувала. Балачка  велася
навколо нових чуток, що кодують мiж людьми. Кажуть, нiбито "нiмецький  цар
хоче воювати на руського, бо руський цар не хоче дати  нiмецькому  хлiба".
Дивно воно.
   Володька це непоко©ть: "Як то так? Один цар вою╨ другого. Такi  багатi.
Всього мають досить. Буцiмто й направду нiмецький цар не ма╨  хлiба.  Щось
це не дуже так". Зрештою, "хай прийде вiн до кого-небудь  та  купить  собi
хлiба". Навiть хоч би й "до нашого тата".  Наш  тато  мають  усього  п'ять
десятин i ще мусять ©х корчувати, а й то у них ╨ хлiб. А у нiмецького царя
цiле царство.
   Мiж батьками з цього приводу почалась розмова, i вони,  Богу  дякувати,
забули про "Володьковi вибрики".



   ДЕНЬ БОЖИЙ

   Хутiр Матвiя розлiгся  попiд  пригiрком,  укритим  сосновим  i  мiшаним
лiсом, проти сонця, над берегом невеличко© рiчки Лебедiвки. Джерело  рiчки
у Дерманi, звiдки три  роки  тому  вибрався  Матвiй  з  родиною  на  п'ять
десятин, що ©х купив у лебедського пана, почав тут  господарство.  Воно-то
замало... п'ять десятин, бо до того бiльш як половина з них ще з пнями,  а
з чверть пiд лiсом, що належить острозькому жидовi Таксаровi. Та що вдi╨ш?
За свою працю, по часi, можна ще дещо прикупити, щоб на кожного бахура хоч
по двi десятини припало, коли Бог не дасть©м бiльше дiтей.
   Купити то воно легко сказати, але купля та не з маком да╨ться.  От  хоч
би й цi п'ять десятин. Вiн же женився ще у  дев'ятнадцять  лiт.  Дитячi  й
парубочi лiта проробив у дворi, то на чехах, а опiсля гiрка,  гiрка  праця
вже дома у гуртi, жонатим, при батьковi й братах, бо залишив йому батько у
спадщину всього три чвертi десятини.
   Аж на старостi лiт, як сивий волос показався,  як  злисiла  голова,  як
цiла його здоровезна колись постать почала хилитися додолу, вдалося  якось
зiгнати отих п'ять десятинок.
   Оженений уже вдруге. Перша жiнка померла нагло i залишила дво╨ дiток  -
Катерину i Василя. Та вже й вiд друго© ма╨ також дво╨: Володька i Хведота.
Найстарша донька Катерина вiд смертi матерi  живе  на  хуторi  у  дiда,  а
Василь пасе худобу.
   Зросту Матвiй великого... Постать його потужна, мiцно збудована,  "яких
сьогоднi вже нема╨". Робота в його руках горить. Ступить - земля  гнеться.
Ударить кулакомдовбнi не треба. Дуб дубом мужик. Тому й начиння мусить вiн
для себе робити по силi i по зросту. Чи то коса, грабки, вила, сокира,  чи
плуг - все надiйне, не яка тобi тендита. Його маленька i сухенька Настя  в
години  сварки  обдарову╨  його  такими  назвами,  як  дуб,   ведмедисько,
слонисько. I  все  це,  як  нiкому,  личить,  але  Матвiй  все  те  зовсiм
легковажить. Йому це не дошкуля╨.
   Але де вже тепер та сила дiва╨ться? Менша╨ ©© та щорiк убува╨.  Висиха╨
якось. Багато ©© випили то трачка[4], то  косiння,  то  корчунок  пнiв  чи
залiзний пiвпудовий лом, з яким виважив на свому  вiку  немало  камiння  у
дерманських каменоломнях. Сивий волос завчасу поспiшився. Лисина над чолом
усе ширша╨ - розроста╨ться. Але все-таки "коли б Господь  продовжив  вiку,
то  сили  ще  поки  старчило  б".  А  вiн  що-небудь   дiтиськам   припас.
Десятинка-друга не зашкодила б, придалася б.
   Тяжкий корчунок. Тяжко добувати той чорний кусень  хлiбиська.  А  хочеш
петльованика мати, так уже добре лоба гостри. На новинi то  пшеничка,  дай
Боже, як росте. Виляга╨. Але новини тi╨© мало, а до того  корчунок  живота
рве та спину трощить. Скiльки-то йому в життi трапункiв  трапилось.  Крижi
зiрвав - пролежав з пiвроку. Зашивали, го©ли,  але  воно  то  вже  не  те.
Трачкуючи, з риштовань злетiв - руку лiву у  плiчку  вивихнув.  Не  вдався
завчасно до лiкаря, запустив, а рука криво  зросталася  i  так  залишилась
нижча вiд право©. Сутулуватим вигляда╨, а це да╨ться вiдчувати  тепер  при
трачцi та й при iнших тяжких працях. Не "д╨йству╨" вже вона як слiд, та  й
годi. Наверху просто-таки не може рiзати. По-трет╨, скажений щенюк  колись
укусив, мало-мало в сказину  не  перекинулось,  докторiв  ще  тодi  "таких
спецiяльних" не було, так, хвалити Бога, дiд один з Раковець  знайшовся  i
зiлляччям якимсь вiдпо©в. А то "ночами, бувало, сказ у голову йшов".
   А яке то життя було колись. Що то тепер дiти нашi знають? Бувало,  коли
"ще в гуртi були",- то всю свою роботу польову й  домашню  -  i  жаття,  i
косiнку, й оранку - все це завше ночами робилося. А день по день  у  дворi
чи у чехiв повза╨ш та тягнеш грабки чи пилку, а з тим i жили  сво©.  Тепер
ось нашi бахурi i хлiб, i до хлiба - сала шматочок, вареника якого там, по
недiлях пшеничника... А бувало ж... Пилки борошна, бувало, в хатi не було.
Як ╨ кусник хлiба, то й  добре.  Натер  цибулею,  огiрок  як  трапиться  -
покомлав i тягай далi. Як той народ видержував - Господь святий зна╨.
   Бувало,  за  турецько©  вiйни...  Хм...  (при  цьому,  як  сидить,   то
обов'язково засова╨ться на лавi, ногу на ногу  заложить  i  голосно  носом
повiтря втяга╨). А треба знати, що зими тодi не тi,  що  тепер,  були.  Як
зима, то зима...
   У сiмдесят сьомiм та восьмiм роках. (Саме тодi ягнята пас, а  зимою  по
злотому за день до машини в двiр бiгав).  Хлiба  вiд  м'ясниць  бракувало.
Турецькими кукурудзяниками харчувались, карбованець  -  пуд.  На©сися  тим
пудом, коли дванадцять  ротiв  у  родинi,  i  то  самi  лежнi.  Одна  мама
покiйничка, я  та  старший  ╙лисей  заробляли.  Решта  пухли  на  печi  та
гризлись, як собаки. Довго шкребеться людина, поки трохи  того...  у  люди
вишкребеться.
   Воно-то й тепер. От дай, Боже, трапиться яка  десятина  пiд  бокомi  Не
купиш - грiх. Великий грiх вчиниш, бо ще рiк-два i за  землею  посвищи.  У
Сибiр пiдуть шукати, а дiтвора росте. А як його купити?  Корови  збудешся,
залишишся з ялiвкою, дiтиська цiлий рiк без молока, а це ж, звiсно  вже...
Веприка позбудешся, знов-таки за свiжину в святки забудь, бо  хоч  воно  й
запас у боднi деякий i ╨, та все-таки того не вистачить надовго. Та нiчого
його не вдi╨ш. Мус ╨ мус.
   Хiба що карi лошаки продати та якiсь дешевшi,  старшi  шкапини  купити?
Отак, аби снопа з поля стягли та заволочили рiллю. Хоча, що то -  господар
без добро© коняки? А мабуть, таки прийдеться  це  зробити.  Десятина  поля
напевно коло п'ять соток коштуватиме. О, то напевно. На це... Та хто його,
зрештою, зна╨. Напевно, прийдеться й корiвки, та  ще  й  обидвi,  загнати.
Може, карбованцiв сто п'ятнадцять-двадцять можна буде взяти.  За  годовану
льоху, як ще не спаде цiна... ну, може, карбованцiв сорок, а й  то  ледве.
Та вiд замiни коней яких двадцять рубликiв перепаде. А пашня  цього  року,
вiдомо. Змокло все, поросло. Куди воно. Бiльш над пiвсотню нiколи не можна
рахувати. До цього, як докинеш тих тридцять рубликiв, якi чоловiк  копiйку
до копiйки складав, дiтям вiд губ вiдбирав,  чобота  нiколи  людського  на
нозi не мав... Як зложити це все, ну  то  й,  може,  половинка  потрiбного
набереться. Але ж це значить до сорочки стягнутись. А  де  другу  половину
вишпорта╨ш? Хм... Легко сказати: двiстi п'ятдесят карбованцiв. А  попробуй
©х ниньки дiстати. Чекати хiба до  другого  року?  А  дiтиська  тим  часом
пухнiть. Ростiть, як поросята, да картоплi. А пiсля вiд тако© дитини працi
вимагай, сили вiд нього чекай. А  про  яку  там  лахманину  й  не  згадуй.
Володько он вже свiтить  колiняками,  а  треба  б  щось  дитинi  справити.
Принаймнi як мiж люди вилiзе. Хведот то сидiтиме ще пару зим на  печi.  От
уже iнша сторiя з Василем. Чей же до школи  лазить;  нiяково,  щоб  дитина
темною залишилася, а тутка i школа. Бог вiда╨,  де.  Попотьомбай-но  щодня
милю туди та милю назад.  Прийдеться-таки  ликами  запасатись  та  постали
плести. Мусить переходити вже ту зиму i в  постолах.  Що  подi╨ш?  Що  при
такiй дорожнечi? I чи вистачить для такого хлопця того чобота? Де там. Аби
то ще воно обережно, обачно. А тож, де тiльки льоду шматок, то  й  ковзне.
По храпi, по мокрому, пiсля не обшкряба╨ чобота, не висушить. Там шкорбне,
там шпирхне, i чобiт горить.  У  мене  он  (i  вiн  гордо  показував  сво©
широконосi тяжкi, на вiйськовий зразок, чоботиська) - у мене он третiй рiк
чобiт, а ще дивись... Ма╨ вiн хоч  одну  лату?  А  там  пiдметку  пiдоб'ю,
пiдлатаю i ще з рiк виходить. Бувало, парубком ще був. Дума╨те, бачив того
чобота? Постоли. Як був який чобiт, хоронив його тiльки до церкви по рокiв
п'ять одного. Тепер же... Ще рiк не минув. Дивись. То  закаблук  вiдлiта╨,
то зуби шкiрить... Все на згубу, все на пропало.
   Так розважа╨ старий. Розважа╨, мiрку╨  та  все  головою  покручу╨.  Все
воно, звiдки не зайдеш, скрiзь скупо.
   Настя з Володьком пiшли "до батькiв", а звiдти пiдуть на  "вечiрню"  до
монастиря. Матвiй довго  бавився  з  Хведотом,  який  дуже  скида╨ться  на
батька, "тiльки такий крикун, як мати", а опiсля лишив його самого в хатi,
а сам пiшов поле та садок оглянути.
   Садок свiй огляда╨ i рано, i ввечерi, i завше, коли тiльки  ма╨  вiльну
хвилину. Зна╨ його, як жид свою кишеню. Кожне деревце, кожний кущик, кожна
врештi галузка йому знайомi. Все то його руки виплекали, все то  виховали,
все то обчистили, все то опорядили. Вiд свiтання до смеркання готовий  вiн
тут сидiти, але часу на те обмаль. Радо б i  бджолу  тут  завiв,  та  вона
догляду потребу╨,  а  йому  нiколи.  Радi╨  десь  глибоко  в  собi  якоюсь
особливою матвi©вською радiстю.  Нiхто  ©©  не  помiча╨,  не  помiчав  ©©,
мабуть, i вiн сам, але радiсть та велика. Воно й радiти ╨ чого.
   Пригадати тiльки, як то, будучи ще в гуртi, зносив вiн  з  усiх  усюдiв
дичечку до дичечки, шкiлку зробив, тицяв ©х там, заливав, оповивав - i  от
тепер полюбуйся. Пощепив сам (ото, вiн ще потребу╨ там  когось!),  перевiз
на  хутiр,  iз  садiвником  монастирським  порадився  i  посадив   деревця
по-людському. А сорти все якi!  Самi,  можна  сказати,  найкращi:  золотi,
зеленi та бiлi ренети. (Цi можуть довго  лежати,  гарно  пахнуть  i  мають
добрий  збуток.  Особливо  зеленi   ренети).   Опiсля   цеголки,   цякiвки
червонобокi - солодкi, тарольки (ах,  як  пахнуть!  А  долежать  часом  до
масляно©). Виноградки. (Це не яблука, а щастя. Великi -  пiвхунта  кожне).
Зорi, до-вгощепи. Це все сорти зимовi. Лiтнiх яблук Матвiй  не  садив,  бо
"який з того толк"? Не продаси, а засушити не  встигнеш.  Отак  сюди-туди,
облетить, поб'╨ться, погни╨... От ще райки з лiтнiх, та й то цi вже бiльше
осiннi. Цi вже можна й  продати.  Папiрiвки  добрi.  Нiчого  сказати,  але
нiякого з них толку. Двi всього i ма╨ ©х Матвiй у сво╨му садку. Грушок; як
то для себе - досить. Цукрiвки, варшавки, попадi. Iз зимових - хунтiвки та
бери. О, цi два сорти. Оце грушечки. За них можна часом  грошики  лупнути.
Всього дерев понад сотню, вже от  пiд  овочами  погнулись.  "Сво╨©  фрукти
доволi вже, а це ж усього кiлька рокiв". Тут вже й шкiлка при садi.  Садок
розростеться, i вiн засадить цiлу пiдсонню десятину. Пригодиться колись.
   Глянеш - око радi╨. Все на мiсцi.  Все  виплекане.  Огорожа  одна  чого
варта, найкращi лати у лебедському лiсi вибирав, навколо вишнями  обсадив.
I затишно для саду, i корисно. Вишнi вродять i продати навiть  дещо  можна
буде.
   Так то так. Але що то з тi╨ю дiтворою буде? Четверо вже ©х. А хто  може
заручити, що й ще одно не прибуде? Хоча Мавiевi й пiд п'ятдесят, та "баба"
його сiм лiт молодша. Ну, по однiй десятинi кожному... Що то  ╨?  Починай,
кожна дитино, спочатку ту каторгу, яку прожив твiй батько.
   Матвiй зупиня╨ться за  садом  i  окида╨  зором  Сумiжну  нивку  лебедця
Григорчука. Ходять поголоски, що вiн ©© продати хоче. Думка про не© вже не
виходить з Матвi╨во© голови, хоча цiна ©©, мабуть, куслива... О,  куслива.
Рубелькiв круглих з п'ять сотень закотить. Але не купити  ©©,  це  значить
краще не жити. Де ж то видано. Пiд порогом, межа в межу.  Поле  вироблене,
вигно╨не, пiд сонцем.
   I Матвiй навiть пройшовся по тiй, уже  зябльованiй  нивцi,  розчавлюючи
тяжким чоботом бiльшi грудки,  нiбито  те  поле  вже  його.  Порою  навiть
зупинявся, щоб пiдняти якусь дернюку i, витрусивши ©© iз  землi,  викинути
на межу. Земелька свiжа, пахуча. Бабине лiто по скибах поснувалось.
   I коли Матвiй зiйшов з Григорчуково© нивки й уважно  зайнявся  пiдпорою
одно© гiлляки на щепi, що занадто гнулася пiд тягою овочiв, у той час його
поздоровив здалека хрипливий баритон чоловiчого голосу.
   - Помайбi, дядьку Матвiю!.. Матвiй пiднiма╨ голову.
   - Дай-бо здоров'я! - автоматично вiдповiв Матвiй  i  побачив  на  сво©м
полi Григорчука. Миттю шибнула у Матвiя думка:  "Ага.  Приходить  за  поле
балакати, а вда╨, що тiльки оглядати прийшов".
   Григорчуковi хотiлося, щоб Матвiй  купив  його  поле  з  таких  причин:
по-перше, може йому цiною краще солити, нiж кому  iншому,  бо  "це  ж  пiд
порогом". По-друге, "краще мати дiло з порядним господарем, бо гой i слова
додержить, i грошей, хоч, може, готових i не ма╨, то швидше роздобуде.  Бо
йому й у банку, й у жида, куди не кинеться, скорше, нiж другим дадуть".
   Приходом Григорчука Матвiй зрадiв, але "при таких оказiях  чоловiк  ма╨
степень свою знати та бути чуйним". Вiн сам було не раз  збирався  скочити
до Григорчука, та не знав,  як  його  краще  того...  А  тут  нагода  сама
допомага╨.
   Обидва зустрiлись  заклопотано,  руку  один  одному  подали  i  байдуже
по-жидiвськи  потиснули  та  почали,  як  то,  мовляв,  з  погоди...   "аж
випогодилось, а то ж таке лило", причому Матвiй не  забув  заявити,  що  у
нього "геть-чисто пшениця у копах замокла i поросла. Хоч бери та й на гнiй
кидай. А це ж уся цьогорiчна надiя була. Скрутно цей  рiк  прийдеться.  О,
скрутно".
   - Що скрутно, то скрутно. Але  якось  то  Бог  дасть,-  заверта╨  назад
Григорчук... - Воно те саме в цiлiй окрузi, куди не глянь. Шкоди тi сльоти
"дiвствiтельно" наробили. Геть аж шапки в пiвколах  позеленiли.  У  самого
мене п'ятнадцять кiп, як золото, пшеницi...  ну  просто,  можна  рахувати,
зiгнило. А дивно, чому отой Сидiр отам свого вiвса не забере?  Чи  то  вiн
хоче його вже заразом  розкидати  замiсть  паренини,  заорати  та  пшеницю
сiяти?
   - Хо-хо-хо!.. Мабуть.- Обидва коротко засмiялись.
   - Проходжу ото коло вашого саду i  просто  мене  аж  оскома  бере...  -
почина╨ Григорчук. (А це ж Матвi╨ва слабка струна - садок.  Нiби  зна╨...)
Ото садочок. Ну, я вам скажу. За пару рокiв ви багач.
   - По десять рокiв мають отi... - похвалився Матвiй.
   - Дивна тут пiд садок земелька. Пiдсоння,- зауважив Григорчук.
   - А як виробиш  та  погно©ш,  то  росте  нiчого,-  зм'якшував  вартiсть
земельки обережний Матвiй.
   - Пшеничка, зна╨те, тут як родить. Ох, як тут пшеничка родить. Повiрите
чи нi, а оця моя  десятина  (тут  ╨  ще  кiлька  сажнiв  лишнiх,  отам  те
заглубисько коло  Харитонового  рiвчака,  але  то  не  раху╨ться),  ©й-бо,
вона... ви ж  самi  бачили,  двадцять  кiп  пшеницi  дала.  А  яке  зерно.
Змокло... Ото-то тiльки...
   - Та ви i гною туди вперли,- не здавався Матвiй.
   - Зайво було. Я сам не розрахував. Вилягла все одно, а яка з  поляглицi
"польза". Я вам кажу, нема╨ кращо©, по-мо╨му, землi, як  тут.  Оця  мастка
глинковатка... Проти сонця. Це перва земля на  пшеницю...  Коли  я  був  у
москалях, то стояли ми над Волгою  в  казармах.  В  Саратовськiй  це  було
губернi©. Там також на пшеницю дуже зручна  земля.  Але  то  вже,  вiдомо,
кацапське оброблення. Вийде ото з тим  гаком,  отою  западенною,  як  вони
кажуть, сохою. Покопирса╨... Тьфу! Стид - не робота. До того там отi сушi.
Страшнi сушi. А "почва", зна╨те, не видержу╨ сушi. Твердi╨, репа╨...  Ото,
зна╨те, часом такi рiвчаки порепають, що ой...
   Це все оповiда╨ Григорчук, коли обидва господарi  лiньки,  переступаючи
ступ за ступом, iдуть до хати. Зайшли.
   У хатi Хведот наробив тарараму. Повитягав усяко©  всячини  на  середину
хати, понаставляв стiльцiв, витягнув батькову шевську скриньку (бо  Матвiй
i шевство знав. "Отак для сво╨© потреби"),  нанiс  полiн,  дров  i  якусь,
видно, фортецю будував.
   Чоловiки сполохали його, i вiн, чимдужч, покинувши все - як стiй, попер
на пiч i залiз у сам куток. А всi його причандали так  i  валяються  серед
хати.
   - Отой шибеник... - каже Матвiй, ховаючи все на сво╨ мiсце,-  Баба  моя
пiшла до Дерманя, то ось, як бачите...
   - А то, звiсно, дiтвора,- байдуже, сiдаючи й оглядаючи  скорiше  стелю,
нiж долiвку, каже Григорчук.- Добру ма╨те хату... Но,  пощо  ви  ото  такi
малi вiконечка зробили?
   - Ах, зна╨те. Мене це завше непоко©ть. Вiкна дiйсно  замалi.  Поласував
ото, що пару карбованцiв дешевше обiйдеться. Швагер мiй на залiзнiй дорозi
служить, а коли я будувався, то воно вiдомо. Зна╨те, як то  кожна  копiйка
дорога. А вiн одного разу каже: "Зна╨те. Я  маю  готовi,  вирiзанi  тахлi.
Малi тiльки". Подумав я, та й люди пораяли. Вiзьмiть, кажуть. Що, що малi.
I нiчого не кошту╨, i в зимi при менших  вiкнах  повiтря  у  хатi  не  так
стигне. Тепер ось каюсь... ╙ каяття, та нема вороття.  Переробив  би,  але
нема╨ поки "средств" на це... На все потрiбнi "средства".
   Спрягавши все, що було посеред хати, Матвiй присiв i, заложивши ногу на
ногу, продовжу╨:
   - До того думаю, що я тут довго  не  втримаюсь...  Григорчук,  що  саме
кисета з тютюном у руках наминав, щоб закурити, гостро i швидко  кинув  на
Матвiя оком...
   - Не курите? - сказав зовсiм не те, що  хотiв,  бо  ж  знають  усi,  що
Матвiй анi не п'╨, анi не курить...
   - Нi, цього не вживаю... - i вiдмахнув рукою.
   - Щасливий ви, Матвiю, чоловiк.  Те  куриво,  то  марнотратство.  Пачка
"коришкiв" ото© от погано© "рибки" три копiйки, а тут сюди-туди й нема.
   Скрутив цигарку, викресав огню кресалом крем'яним з  вареною  губкою  i
закурив. Хведот дивиться з печi, заздрить та диву╨ться. Вiн хотiв би,  щоб
i йому з рота й з носа (особливо з носа) куривсь димок.
   - Так  як  то  ото  кажете?  -  нiби  ненароком  згадавши  щось,  пита╨
Григорчук.- Не вдержитесь? А то ж чому? Садок же ж ваш...
   - Що ж, зна╨те, по тому садку, коли дiти ростуть i  потребують  грунту.
Що вони з тим садком почнуть? Землi ж, ви зна╨те, все менша╨  i  менша╨  у
нашiй околицi, а людиська множаться. Ось гляньте ви на  цю  Лебедщину.  Ще
п'ять рокiв назад... Один лiс та лiс... А що тепер? Там он Мартин засiв. А
Трихоновi сини, як пiдростуть, то де дiнуться? Куди пiдуть? Сюди? Ма╨  ось
тут, у мене пiд вiкном, двi з половиною десятини i вже одного  примостить.
I вже матимемо сусiда. Ну, а  скажiть?  Де  то©  землi  дiти  наших  дiтей
вiзьмуть? Ще, скажете, клапоть того Застав'я ╨... Що, зна╨те, по тiм...  Я
думаю...
   - Воно так-то так... - перебива╨  Григорчук.-  Та  що  подiяти?  От  ми
лебедцi... Мусiли ж ми викупити панську землю.
   - Та я нiчого не кажу...
   - Чекайте-но... Бо  не  хвата╨  справдi  мiсця.  На  днях  якось...  Не
пам'ятаю... Позавчора, чи то в четвер, вилiчували ми з  сусiдом,  Хвещиним
Паньком, скiльки у нашому селi ╨ повних грунтiв. I що ви дума╨те? З сорока
наших господарiв щось трьох чи чотирьох мають. А то вся решта отак: вiсiм,
сiм, шiсть, п'ять... а найбiльше по двi, по двi з половиною десятини...  А
не купиш, не матимеш. Купляй, поки купля╨ться i що купля╨ться.  То-то,-  i
чвиркнув крiзь зуби просто на долiвку.
   - Ех,- каже Матвiй.- Вам трапилась дурничка - отой  лiс  та  млин.  Той
один лiс виплатить  весь  ма╨ток.  А  млин.  Скiльки  платить  вам  Волько
оренди?..
   - Двiстi на рiк... Але хiба вiд нього видереш тi грошi разом? Отак тодi
тицьне, тодi тицьне... I чорт тим грошам зна╨ лiк... Ще коли б то  не  був
млин  громадський.  Волько  пiд'юджу╨  кращих  господарiв,  щоб  вони   не
впоминалися оренди, а решта, зна╨те... Що ©м на тому вигорить?.. Плюне  та
й пiде...
   - Но. З цим можна порадити. Я не йму вiри, щоб один жидок водив за  нiс
цiлу громаду. Ви тiльки до нього вiзьмiться. Двiстi  рублiв  щороку  дасть
громадi десятину поля.
   Григорчук викурив цигарку, кинув ©© на  долiвку  i,  трохи  пiдвiвшись,
розтоптав ©© чоботом. Пiсля цього сплюнув.
   - Дума╨те? По правдi сказати, нема сьогоднi за двiстi рублiв  десятини.
Але не в тiм бiда. Двiстi рублiв завше пригодиться. Але оце Волько задумав
перебудувати млин. Вставля╨ замiсть колiс турбiну i новi вальцi.  Поки  що
дамо йому спокiй, а пiсля таки  вiзьмемось...  Вiн  то  вже  побалаку╨  зо
старостою про купiвлю того млина. Видно,  корисний  вiн  йому,  хоч  завше
лементу╨, що нiчого з нього не ма╨. Я то, по правдi признатися,  нiчого  б
не мав проти, щоб його продати, бо що з ним при такому,  як  у  нас,  ладi
почнеш. Громада, що череда овечок. Нема╨ в нiй пастуха, то,  звiсно,  який
вже там лад. Страшить мене тiльки те, що Волько виманить  той  млин  майже
задурно, а  друге,  що  грiшми  покористу╨ться  лише  дехто...  Ну,  от  i
подивiться... Моя дурна голова не раз мiрку╨: чому б  то,  дума╨ш,  та  не
могла сама громада тримати той млин? Це ж вигода  своя.  Самi  собi  й  за
молоття платили б i став, i стависько, i гуску ╨ де вигнати... ╙ й вальцi,
i питель, два разовики, круподерня, валюша на сукно. Все, одним  словом...
Хай би, думаю, вже не знаю, який був той млин, то на  одного  мельника  та
помiчника вистачило б... I поправити при потребi можна було б... А то... Я
вже рукою на все махнув. Бачив я, що робилось минулого року  на  сходцi...
Крику, гамору наробили, але хiба  що-небудь  вирiшили?  Де  там.  Кричали,
дерли роти i розiйшлись так на чорт-матерi...
   Григорчук iз серцем сплюнув i засовався на лавi.