------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ╞, ©  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   We measure history by its catastrophies, we recall the weather  by  its
storms, but the periods of peace and joy - who can describe them?
   Hugh MacLENNAN


   I

   Коли я наважився на цю карколомну авантюру - набути власний будинок  iз
шости кiмнат з пивницею, за дванадцять тисяч i сiмсот  долярiв,  маючи  на
контi Королiвсько-Канадського банку всього лиш тисячу  сiмсот  готiвкою  -
менi здавалося, що я наважився,  як  не  на  справжн╨  самогубство,  то  в
кожному разi на  якусь  довiчну  каторгу,  з  яко©  не  було  вороття.  Це
коштувало  менi  не  тiльки  багато  долярiв,  але  ще  бiльше   безсонних
но-чей,нiби я збирався ограбувати банк, або виконати атентат.  Причин  для
цього було чимало, а головне - що пiсля  довгого  одiсейного  блукання  по
широкому, розбурному свiтi, я ступив нарештi  на  тверду  землю  великого,
спокiйного континенту з його iншим, вiдмiнним ладом, до  якого  я  не  мав
доступу i на гранi якого стояв грiзний, вогненний напис: Небезпека!  Вступ
заборонений!
   Але я вiдважився ту заборону порушити, жереб кинуто i ось я  вперше  за
всi сво© тридцять вiсiм рокiв життя, зробився власником пречудного кусника
нашо©  плянети,  тридцять  два  фути  широкого,  сто  вiсiм  довгого,  пiд
кокетливим горбиком звивисто© вулицi Глен, де пишався в захiдньому  сонцi,
на два поверхи, "мiй дiм - моя фортеця", з верандою  колонiяльного  стилю,
до яко© вiд  хiдника  вело  тридцять  дво╨  че  дуже  надiйних,  бетонових
схiдцiв.
   Напочатку  цей  дiм  i  ця  фортеця  уявляли  собою  лишень  мiстерiйне
занедбану порожнечу з атмосферою запаху тютюну, правдоподiбно "огдену", зi
стелями, розписаними примарними розводами,  якi  понуро,  кожно©  хвилини,
погрожували звалитися на голову, з помостами, якi мало чим  рiзнилися  вiд
звичайного хiдника на вулицi, i кухнею, у якiй, можна припускати,  замiсть
варити ©жу, тридцять рокiв кували кiнськi пiдкови.
   Агент продажу  реальностей  новозасновано©,  але  вже  вiдомо©  агенцi©
"Снилик i Ко", з вулицi Дандес-Захiд 33, якого я просив щось  подiбне  для
мене вичарувати, виконав сво╨ завдання зразково i тим самим заощадив  менi
принаймнi двi i пiв тисячi готiвкою.
   Бо засадничо, мiй дiм (дозвольте на майбутн╨ його так величати),  робив
цiлковито вдовольняюче  враження,  мiстився  в  непоганiй  частинi  мiста,
поблизу Гай-Парку не позбавлений фантазi© в  топографi©,  два,  спереду  i
ззаду, травники, залишки квiтника, пара тiнистих дерев, а головне, вище на
взгiр'© за межею, справжнi джунглi фльори i фавни, де крiм  дубiв,  берез,
сосон та iншо© рослинности, водилося також чимало сiрих, ледачих  ракунiв,
якi лазили поруч з домашнiми котами, перiстих,  кокетливих  скунксiв,  якi
тероризували йоркширських пуделiв i цiлi згра©  сiрих  та  бурих  вивiрок,
якi, мов блохи, стрибали не тiльки по деревах та  телефонних  дротах,  але
також по кухнях та ©дальнях.
   Пернате населення цього строкатого царства,  було  заступлене  не  менш
вражаюче. По травниках, куди не  глянь,  трудилися  заприсяженi,  невтомнi
ловцi-молодцi всiлякого хробацтва, добродушнi робiни,  як  фурiя  налiтали
зграями расовi iмперiялiсти i  агресори  темно-бурi  шпаки,  мiж  галуззям
молитовне   перегукувались,   у    сво©х    пишних    червоних    сутанах,
педантично-важнi чубатi кардинали, на телевiзiйних антенах рiзко i зловiщо
скреготали синюхи i багато iнших дивовижних крилатих сотворiнь, мiж  якими
особливо визначне мiсце займали рiзнобарвнi колiбрi, якi,  час  вiд  часу,
блискавично з'являлися, обцiловували кожану квiтку i так само  блискавично
зникали.
   А коли додати, що в зарослому кленовим  га╨м,  давноневживаному  гаражi
сусiдки Грiнвуд, водилося кiлька осячих гнiзд, а пiд мо©м столiтнiм  дубом
за хатою незалежно i гордо росли червонi  з  бiлими  крапками  мухомори  i
височiла темно-бура пiрамiда муравлища - картина буде завершена. Бракувало
хiба  iндiян-сиуксiв,  якi  б  вийшли  з  пралiсу   сусiда   Фiцджеральда,
отаборилися на мо╨му травнику, розложили  багаття  i  пiд  звуки  там-таму
почали танцювати сво© загрозливi гугi-бугi.
   Така картина далебi могла проймати i найчерствiшого суб'╨кта,  особливо
коли западала нiч i з-за  побито©  громами  сосни  на  пригiрку  висувався
щербатий диск мiсяця пiд гiмни мiрiядiв цвiркунiв,  якi  нагадували  дикий
захiд, ковбойськi фiльми, Гарi Купера i гавкання куйотiв.
   I подобався менi не лишень кра╨вид, настрiй, довкiлля,  а  також  весь,
його величнiсть, дiм, бо ж це значило не  тiльки  "дах  над  головою",  не
тiльки  "домашн╨  огнище",  а  також  копальню  золота,  бо  ж  мiж  мо©ми
генеральними операцiйними плянами, був ще й такий, що для свого особистого
вжитку я беру одну, щонайбiльше двi кiмнати, а решту житлово© площi вiддаю
в комiрне, що за мо©ми математичними обрахунками мусiло  покрити  всi  мо©
будинковi витрати, включно з податком мiсько© управи. Пiсля цього,  я  мав
би жити на плянетi, як спадко╨мний паразит,  зовсiм  задурно,  у  просторi
двох  кiмнат  з  трьома  вiкнами  i  рiзними  вигодами,  гiдними  будьяко©
капiталiстично© акули.
   Але дорога до цього зворушливого парадизу проходила  досить  тернистими
мiсцевостями: весь той дiм, цiле те огнище  i  славетна  копальня  золота,
вимагали не лишень захоплення, а  також  поту  i  крови.  Критий  зеленими
квадратиками папи дах над головою, невiдомо яким правом, дозволяв опадовим
стихiям просякати до верхнiх кiмнат i  росписувати  по  ©х  стелях  фрески
гiднi фантазi© помпейських майстрiв, а його ринви, як тiльки полив  перший
дощ, спричиняли на всi боки такий водоспад, що до  деяко©  мiри  нагадував
Нiягару. Не маючи нiякого  досвiду  з  нiякими  дахами,  я  також  не  мав
зеленого поняття, що в таких випадках треба робити. Менi завжди здавалося,
що всi дахи, яких стiльки набудовано по всiй землi,  красуються  собi  мiж
небом i землею, як тi птахи небеснi, що пiклу╨ться ними сам Господь Бог, а
©х власники роскошують собi пiд ©х благодатним покровом i покурюють люльку
з "огденом".
   Щойно аж тепер i на власнi очi,  я  побачив  i  я  переконався,  що  це
соцiяльно - фiлософське питання вигляда╨ аж не так iдилiйно. Стiни, стеля,
помости, ринви, накриття, сходи включно з пивницею i убиральнею, обступили
мене зо всiх бокiв, "як та чорна хмара", не давали  пiльги  нi  вдень,  нi
вночi, вимагали ремонту, не зважаючи  на  сумний  факт,  що  мо╨  конто  в
"Роял-Кенедi╨н" безнадiйно iзсякло i нiчого не залишалося,  як  надолужити
його мо©м власним кривавим потом.
   О, той дах i тi ринви! I хто ©х таких вигадав?  Першим  мо©м  природним
вiдрухом було вдатися до вiдповiдних майстрiв цього дiла i вiддати цiлу цю
морочливу проблему у ©х досвiдченi руки. I дуже до речi, на  це  навинувся
один мiй знайомий, старий емiгрант, поважний громадянин, власник будинку i
тягарового авта "Дженерал моторе" з Ошави, який саме цим  дiлом  займався.
Я, розумi╨ться, представив йому весь мiй клопiт,  вiн  уважно  досвiдченим
оком позирнув на дах,  кiлькакратно  обiйшов  весь  будинок,  вiдходив  на
вiддаль, дивився з перспективи, мов би на абстрактний  малюнок,  похитував
загадково головою, прицмокував зловiсно язиком; я, розумi╨ться,  слiдкував
за кожним його магiчним рухом, мо╨ серце, розумi╨ться, боляче завмирало  i
майже завмерло зовсiм, коли мiй експерт, з виглядом  чародiя,  вирiк  сво╨
остаточне рiшення: причина злочинного дiяння мо©х ринв та©ться в тому,  що
весь той будинок, коли дивитися на нього спереду, похилений на доброго пiв
iнча на правий бiк.. Така прецизна докладнiсть цi╨© експертизи викликала у
мене зрозумiлу пошану до ©©  майстра,  а  разом  з  цим  спричинила  наглу
панiку, бо ж чи не значить все це разом, що весь  той  будинок  безнадiйна
тандита, пiзiйська вежа, кандидат  на  ру©ну,  i  що  втиснули  менi  його
несумлiннi агенти, як гнилi яйця, та чи не прокинуся  я  одного  разу  пiд
його звалищами, як кiт, який залiз у невластиве мiсце i  обвалив  на  себе
склад череп'яних горшкiв. Я обережно висловив сво© сумнiви експертовi,  на
що вiн, з авторитетним виглядом,  мене  потiшив,  що  для  песимiзму  нема
причин, бо, мовляв, коли вiн простояв в такому виглядi три десятки  рокiв,
вiн зможе простояти i ще стiльки i що тут залиша╨ться - дати новi ринви  i
пiднести правий бiк на пiв цаля вище.
   - А скiльки б це коштувало? - поквапився я запитати.
   - О... - казав той, розтягаючи кожне слово, - коли брати дiло поважно i
зробити, як слiд... О! Сто двадцять...
   ... долярiв? Сто двадцять... Чекайте, чекайте... Це щось... Я замовк.
   Це, мабуть, щось справдi не те. Я не мав нi стiльця, нi горшка, в  мо©й
кишенi... Словом - звiдки вiзьму сто двадцять долярiв на такi  другоряднi,
тридцять рокiв задавненi справи i коли та  вода  свобiдно  лилася  стiльки
часу - хай  лл╨ться  далi,  не  буду  ©й  перешкоджати.  Я  розпрощався  з
експертом дуже чемно, подякував дуже  щиро,  а  заразом  з  дуже  виразним
намiром не турбувати його бiльше.
   Одначе тi триклятi ринви отру©ли  весь  мiй  спокiй  особливо,  коли  я
вертався з нiчно© змiни i мусiв хоч  трохи  заснути;  чортовi  ринви,  без
огляду на  втому,  зривали  мiй  сон  i  хоч-нехоч  я  мусiв  ними  бiльше
цiкавитись, нiж небезпекою  атомово©  бомби.  Я  виходив  на  оглядини,  я
наподоблював експерта, вдивлявся спереду i ззаду... Знизу, розумi╨ться, не
багато побачиш, треба б вилiзти на дах, а це значило - як - не - як, а два
поверхи, до того не було драбини, а ще до того - щоб  я  порадив,  коли  б
вилiз наверх? Коли треба все мiняти,  пiдносити  на  пiв  цаля  -  вагання
оправданi. Лишень через мою дурну i вперту вдачу, мене зачепили за живе, я
все таки зарискував , а що не мав драбини  (голота  хитра  на  вигадки)  я
використав вiкно убиральнi, яке  дуже  доречно  виходило  на  дах  сусiда,
звiдки без труднощiв можна потрапити куди слiд.
   Вiдповiдно причепурившись, озбро©вшись генеральним знаряддям,  молотком
i обценьками, без яких я не сiдав навiть снiдати, витиснувся бочком  крiзь
вузьке вiкно, подрапав до крови носа, викарабався на  сусiдський  гарячий,
як сковорода, дах i мо© злочиннi каналi© ринви опинилися перед самим  мо©м
носом у всiй сво©й первобутнiй подобi. I що я побачив? Мо© ринви по  вiнця
заваленi гнилим листям, залитi водою, що в них посходили клени  i  можливо
навiть водилися дикi качки. З пересердя я забув сво©  страхи,  перелiз  на
свiй дах, навколiшках обслiдкував усе довкруги  i  пiсля  цього  почувався
далебi не гiрше, нiж дослiдник Стенлi, який вiднайшов початок рiки Конго.
   Я абсолютно й незаперечне ствердив, що мо© ринви давно обiрвали будьякi
дiловi стосунки з рурою, яка у свою чергу, була старанно  забита  всiляким
добром, включно до якогось дитячого черевика i  залишкiв  мертвого  птаха.
Вимагалося негайно© операцi© i я мусiв ©© негайно виконати.
   I я без надуми  взявся  за  дiло.  Великого  мистецтва  не  вимагалося.
Звичайною голою рукою я звiльнив ринви вiд вiкових нашарувань органiчних i
неорганiчних пород, ручкою молотка пробив вхiд до рури, i на  мо╨  радiсне
здивування застояна вода полилася до рури з таким щирим плюском,  нiби  ви
одного соняшного ранку  вiдчинили  клiтку  i  випустили  зграю  ув'язнених
птахiв. За кiлька хвилин мо© обездоленi ринви пишалися чистотою, мо© руки,
обличчя й сорочка нагадували смаровоза, а сам я, коли знов опинився  внизу
на твердiй землi,  був  годрий,  нiби  еспанський  матадор,  який  перемiг
найсильнiшого бика.
   А коли прийшов черговий дощ, я з при╨мнiстю ствердив, що  вода  з  мого
даху захоплено стiкала  законними  дорогами,  не  зраджуючи  нiяких  ознак
спротиву, а ще згодом я мав  шану  ствердити,  що  достойний  будинок  був
невинно обвинувачений, що вiн стояв бездоганно, а що  вислiди  експерта  з
Ошави були звичайним наклепом.
   Пiсля цього я внадився на той дах,  нiби  до  парку  на  прогулянку,  я
полюбив цю благородну мiсiю рятування занедбаних i занепалих, я безоглядно
полював за кожною  пiдозрiлою  щiлинкою,  несамовито  замазував  все  таке
асфальтом, аж поки весь той дах не став плямистий, як леопард, а стеля  не
звiльнилася вiд втручання  стихiй  i  зовсiм  висохла.  Перша  рiшальна  i
безперечна пepeмoгa була за мною.
   Але далеко не остання. Усi мо© п'ять кiмнат, убиральня, кухня,  пивниця
i навiть сходи вимагали допомоги. I то негайно©, бо ж вiд цього  невмолимо
залежав успiх усiх мо©х  господарських  затiй.  Час  не  стояв  на  мiсцi,
вiдсотки невблагано росли i по хижацьки пожирали всю мою платню на фабрицi
чоколяди "Равнтрi"; я мусiв  негайно  поробити  всi  можливi  заходи,  щоб
уникнути цiлковитого провалу. Бо ж, як сказано, ввесь мiй нижнiй поверх, а
також поважна частина верхнього, були остаточно й ритуально  призначенi  в
жертву боговi наживи й добробуту, але цс могло дати ефект лиш  тодi,  коли
там все заблищить i зася╨ всiма барвами веселки.
   Годi справдi вгадати, хто  були  тi  суворi  аскети,  якi  призвели  це
затишне примiщення до такого консеквент ного сюрреалiзму. Коли  ми  вперше
зайшли сюди з агентом,  тут  було  тихо,  мрачно  i  порожньо,  нiчого  не
вказувало на присутнiсть будь яких мешканцiв цього простору,  iсторiя  про
це також мовчала, а деякi залишки археологi© у виглядi черепкiв вазонiв та
деякi уривки i╨роглiфiв по стiнах не казали багато. Правдоподiбно це  були
нащадки суворих предкiв, напевно з бородами, не конче соняшного характеру,
для яких задимлений ватран, порядна люлька  крутого  бакуну,  добра  чарка
"Скол"-у спричиняли багато бiльше насолоди, нiж естетика й гiгi╨на.
   Деякi натяки на вияснення ситуацi© вносили, як сказано, залишки древнiх
написiв, ось як "Джюлi╨т" зi серцем пробитим стрiлою,  накресленi  крейдою
зi зовнi пiд кухонним вiкном, як таке ж "Дейвiд" з таким же серцем i такою
ж стрiлою видряпанi  на  цеглi  веранди.  Таких  сердець  i  таких  стрiл,
переважно майже затертих часом, зустрiчалося бiльше i це могло  створювати
легенди про лицарiв закованих у панцерi, про закоханих красунь у  замкових
вежах i взагалi про любов, молодiсть, щастя навiть у цих суворих клiматах.
   I можливо мо╨ втручання до цього свiту романтики не було виправдане. Я,
наприклад,  озброювався  щiтками,  шкарабульцями,  фарбами  i  як   тiльки
приходив з роботи, чи ввечерi,  пiсля  денно©  змiни,  а  чи  рано,  пiсля
нiчно©, (мо© змiни мiнялися що три тижнi),  я  одразу  наряджався  у  одяг
жреця i мiстерiя перезмiни клiмату починалася.
   Було  лiто,  термометр  показував  переважно   понад   80   Фаренгайта,
безнастанно пились "севен-апи", лились поти, найхоробрiший iз  зулусiв  не
мав краще  розписаного,  нiж  мо╨,  лиця,  паркети  були  встеленi  "Дейлi
Старами",  заставленi  бляшанками  "Старляк  Пейнтiв",  нi  одна  з   мо©х
поклонниць не могла б повiрити, що цей брудомаз ╨ той самий  дендi,  якого
звикли бачити у найкращих одягах найкращих фiрм.
   Зате по двох чи трьох тижнях такого дiяння, весь мiй  нижнiй  поверх  i
частина  верхнього,  направду  сяяла  чистотою  аптечно©  склянки,   кухня
нагадувала наречену у бiлому вельонi, готову пiд вiнець, вiтальня пишалася
кольорами "дрифтвуд-у 162" (фахiвцi  це  знають),  ©дальня  сяяла  барвами
оливкiв, гол оздобився  шпалерами  пiд  стару  бронзу,  а  верхня  спальня
соняшними красотами "саншайн 54". Не рушенi зiсталися мо© власнi  поко©  -
господар може зачекати, але  поза  тим  не  забуто  нiчого.  Все  довкруги
блищало, радiло, смiялося.
   Залишалося -  заповнити  все  це  життям,  найкраще  б  парою  молодих,
бездiтних, без собак, котiв i канаркiв людей - вимоги, як  бачите  суворi,
але наш модерний,  рафiнований  час  не  визна╨  сентиментiв,  вiн  важить
вартостi цифрами, вигодами, як мав сказати один фiлософ, що модерна людина
це  синтеза  бетону,  нейлону,  нiкотину,  у  яко©  почуття  й   спiвчуття
заступленi примхами, димом i алькоголем. Не  переконаний,  чи  це  справдi
так, любимо  перебiльшення,  але  якась  частина  цi╨©  фiлософi©  можливо
виправдана, бо менi самому не раз настирливо видавалося,  що  вiд  певного
часу мiй будинок i я сам втiлилися у одну химерну iстоту, у якiй мо© нерви
i його цегла, починали жити самостiйним ритмом i творити  якiсь  сво╨рiднi
токсини щастя. Не маю дiла з нiкотиною  i  не  люблю  диму,  але  в  таких
обставинах, не знаю чому, сама собою напрошу╨ться добра гаванська  цигара,
яка б доповнила упокорюючi пристрастi бетону й нейлону i тим самим сприяла
б вростати у твердiнь ново© землi на новiй плянетi..
   I нарештi "фiнiс коронат опус"  -  драма  вiдогралася,  завiса  спада╨,
перший роздiл мо╨© патетично© сонати закiнчився iдiлiйним фiнале.



   II

   Якийсь, зда╨ться, китайський мудрець, мав сказати,  що  для  того,  щоб
зробити тисячу миль дороги, необхiдно зробити один перший крок -  мудрiсть
очевидно незаперечна, але iнший жидiвський мудрець, бiблiйний  цар  Давид,
додав до цього, що  "шляхи  тво©,  Господи,  неiсходимi  i  мудрiсть  твоя
незбагнута".
   Проходимо не тисячу миль, проходимо десятки й  десятки  тисяч,  шука╨мо
свого мiсця i ось знаходимо його пiд горбиком, записане на,  вас  у  актах
адвоката Гуменного. На цьому мiсцi сто©ть невелика  споруда  з  дверима  i
вiкнами. У нiй ви ма╨те право сидiти, спати, ©сти, читати  газету  i  мати
тривалу адресу, на яку посилатимуть вам рахунки, пакунки i листи  зо  всiх
континентiв свiту. Мiсце, яке ви вважа╨те сво©м.
   Зрештою, я завжди подивляв i любив будови, ще з часу,  коли  будувались
вони з сiрникiв, патичкiв, пiску, болота  на  спiлку  з  мамою  в  iмперi©
дитячо© уяви. Пiзнiше, захоплювався ними i в книжках, i в життi, у великих
мiстах, у малих селах, як у себе дома, так i далеко поза домом. I однаково
чи це були древнi та╨мничi замки, незбагнутi пiрамiди, роскiшнi палацi,  а
чи просто стрункi  теперiшнi  мешканевi  i  не  мешканевi  споруди,  якими
обросла, як губками, цiла плянета.
   В зарисах будови та©ться мiстика людського серця, вибухова  сила  душi,
напруженiсть  м'зiв,  це   нарештi   фiлософiя   безконечно   видозмiнного
пульсування та╨мничих законiв, що приковують нас до землi  на  самому  днi
атмосфери. Ми, як полiпи, прилипа╨мо до тiла  плянети,  вгриза╨мося  в  ©©
твердiнь, обклада╨мось мурами, стiнами, дахами, щоб протиставитись велiнню
стихiй i ворожостi протидiяння. Разом з домом вироста╨ в нас  i  бiля  нас
безпека, сила, твердiсть, оборонна наснага.
   У мо©й уявi всi матерiяльнi споруди, чи були спорудами людей на  землi,
чи коралiв у водi, чи птахiв на деревах,  чи  звiрят  пiд  землею,  будили
такий же подив, як споруди атома, космосу i цiлого всесвiту.
   Я жив у однiй системi  пробiркового  життя,  у  якiй  людинi  засадничо
вiдiбрано право  дому.  Цю  привiлегiю  iнтимного,  особистого,  радiсного
будування дитини, людини, комахи, птаха присво©ла собi збiрна,  обезличена
кабалiстично-нетерпима iстота, яка обернула будiвництво у камiнь i  бетон,
а мешкання у "житлову" i звузила його до кiмнати, пiв кiмнати, а чи просто
мiсце  на  лiгво.  Мiльйони  майстрiв  будiвництва  опинилися  поза  межею
будування, прикованнi на все життя до холодно©, безоб-лично© доктрини.
   До цих мiльйонiв належав також i я.  Будова  для  мене  була  мрi╨ю,  я
нiколи не жив у помешканнi,  я  нiколи  не  сягав  поза  одну  кiмнату,  я
тридцять вiсiм рокiв затратив в тузi за мiсцем людини.
   I, зда╨ться, щойно тепер на цьому мiсцi пiд горбиком я перемiг цю тугу.
Це чиста, справжня, намацальна реальнiсть. За  певну  кiлькiсть  рокiв,  я
звiльнюся вiд боргiв i стану неподiльним паном цього, закрiпленого за мною
законом Божим i людським, мiсця. Я  витисну  свою  форму,  засную  родинну
сiтку i дам нащадкiв.
   А  тим  часом,  пiсля  початкових  крокiв  мо╨©  блискучо©  комерцiйно©
операцi©, на мене насторожено чигали новi драпiжнi завдання. Я належав  до
секти "дi - пi", насильно вирваних,  штучно  пересаджених,  а  з  ботанiки
зна╨мо, що такi рослили вимагають часу i  уваги,  щоб  пустити  корiння  в
новий грунт i почати нове органiчне зростання.
   Я був втомлений, розумi╨ться... Ще не встиг  висохнути  пiт  попереднiх
тижнiв, але разом з цим не хотiлось навiть думати про вiдпочинок. На  мене
напала пропасниця дiяльности, нiби я потрапив у тенета, з  яких  намагався
як найскорiше вибратись. I прикметна властивiсть: чим  бiльше  витрачалось
на це зусилля, тим сiтка ставала непереможнiшою. Але  мене  це  бавило,  я
вiдчував насолоду борюкання, в ньому завжди ж та©лась нова несподiванка.
   Я займав двi кiмнати - передня з двома широкими вiкнами, з виглядом  на
вулицю, на забудований протилежний простiр i  задня,  звернена  вiкном  на
травник, на квiтник, на зарослий пригiрок. I, розумi╨ться, не  мав  нiяких
меблiв. Цiла моя рухома посiлiсть вмiщалася у двох великих, ще  з  Еворпи,
валiзах та кiлькох картонових коробках з вiйськових  "кер  -  пакетiв",  i
складалася з  кiлькох  одягiв,  пари  плащiв,  кiлька  тузинiв  бiлизни  i
всiлякого iншого майна, а в тому кiлькох десяткiв книг мiшеневого  видання
i пари оригiнальних малюнкiв Лени Глiдерс.
   Пiсля мого останнього мешкання при вулицi Маркгам, у будинку,  де  крiм
мене  мешкало  iнших  шiстнадцять  душ,  мо╨  теперiшн╨  житло   справляло
враження, нiби я вирвався з Шангаю на широкi  прерi©  Саскачевану.  Я  мав
стiльки мiсця, що далебi не знав, що з ним робити. Мою коштовну  гардеробу
непомiтно проковтнула вмурована у стiну шафа, за  стола  правила  скринька
вiд мила "Люкс", у меншiй кухоннiй кiмнатi зворушливо красувалась ще  одна
подiбна меблева споруда "санкiст", на якiй знайшла примiщення  електрична,
портабельна плитка на два пальники.
   Спальню в головнiй кiмнатi репрезентував  вживаний,  стовчений  матрац,
розложений  просто  на  пiдлозi  i  прикритий   унiверсальним   накривалом
вiйськового походження,  ще  з  таборiв,  фабрикацi©  "Меркур  Вул  Ко"  з
Фiлядельфi©.
   Харчування, машина для стриження трави, кишка для поливання  травникiв,
рискалi, лопата, сокира i безконечна черга безконечних потреб  i  всiляких
наглих несподiванок. От хоч би такий клясичний приклад: нi з сього,  нi  з
того в туалетi вiдмовилась текти вода... Сам Алах зна╨,  що  там  сталося,
туалетнi механiзми не вашо© компетенцi© i ви змушенi кликати експерта. Вiн
при©жджа╨ пишним фургоном з безлiччю барвистих написiв, входить до  вас  з
виглядом, нiби прибув рятувати вас вiд смерти, заходить до туалети, хвилин
десять там чару╨ i, вiдходячи, залиша╨ на п'ять долярiв i  двадцять  п'ять
центiв рахунок.  Або  яканебудь  одна  паскудна  ганчiрка,  яка  випадково
потрапить до стiчно© рури ватеркльозету, наробить вам бiльше  халепи,  нiж
цiла холодна вiйна мiж Сходом i Заходом. Повна пивниця води,  все  плава╨,
виклика╨те пожежну сторожу, з гуком i ревом при©жджа╨ величезна споруда  з
помпами, вриваються кiлька у гумових одягах i  сталевих  шоломах  дядькiв,
почина╨ться ходження, тупання, помпування i рахунок на 25 долярiв... I так
без кiнця. Ванни, крани,  електричнi  втички,  телефон,  розваленi  сходи,
зарослi квiтники,  спiзнений  молочар,  настирливий  газетяр...  I  свiдки
╙гови,  якi  чи  не  кожного  дня,  саме  коли  ви,  пiсля  нiчно©  змiни,
намiря╨тесь спати, приходять навертати вас на справжню вiру i спасати  вiд
пекла.
   Але питання меблiв можливо  найбезогляднiше...  Наприклад,  валятися  в
кутi на старому матрацi у сво©й власнiй хатi, або ©сти  на  скриньцi,  яка
пахне милом, в наш цивiлiзований, нюклеарно - атомовий вiк, i кому це може
iмпонувати... Хтось колись вiдвiда╨, котрась з тих поклонниць в капелюсi з
вуалькою... i взагалi життя без меблiв не життя, а тому коли я, з великими
жертвами, у одного череватого добродiя на тiй  самiй  вулицi  Маркгам,  за
двадцять долярiв, роздобув антикварну, ще з перед першо©  свiтово©  вiйни,
канапу, я вважав це за величезне господарське досягнення.
   Спочатку я не знав, де ту  чудову  рiч  поставити,  дарма  що  всi  мо©
кiмнати були порожнi (проблема мiсця, особливо коли  його  багато,  завжди
морочлива), але коли я нарештi це  вирiшив,  я  не  мiг  нею  вистарчально
налюбуватися. Це була справдi благородна  древнiсть,  добре  збережена,  з
мiшаним запахом тютюну, поту i собак, яка так  доречно  заповняла  порожн╨
мiсце пiд  головною  стiною  i  тим  самим  дала  початок  мого  меблевого
устаткування взагалi. Я мiг сидiти, спати, лежати горiлиць  i  мрiяти  про
iцасливе майбутн╨.
   I приблизно до цього ж часу  належить  ще  одна  подiбна  подiя,  трохи
правда харитативного забарвлення: коли я одного вечора вернувся  з  працi,
то побачив перед  мо╨ю  верандою  зовсiм  доброго  кухонного  стола,  який
безрадно лежав догори ногами на травнику. Нiхто не мiг  пояснити,  як  вiн
сюди потрапив, нiякi мо© здогади не дали роз'яснення,  але  пiсля  певного
вагання я вирiшив, що це добродiйство i що стосу╨ться воно мене, а тому  я
пiдняв стола, занiс його до передньо© кiмнати i поставив перед канапою. Не
знав хто був цим благородним добродi╨м, але хто б вiн не був, я  був  йому
вдячний, бо пiсля  цього  засадничо  я  мав  вже  меблi  сливе  в  повному
комплектi... I в основному був вдоволений.
   Не можу сказати, щоб я  не  був  вдоволений  взагалi.  Мiй  район,  моя
вулиця,  мо©  сусiди  i  взагалi  цiле  оточення,  атмосфера,  середовище,
топографiя, кольори...  Це  лагiдна,  довiрлива,  упорядкована  картина  з
привiтальних листiвок, з перевагою густо - зелених i цегляно  -  бронзових
барв, похилена до пiвдня, дуже часто освiтлена ласкавим полудневим сонцем.
Коли падав  дощ,  а  особливо  коли  приходила  злива,  тодi  цiла  вулиця
оберталась у бурхливу рiку, яка з погрозливим шумом гналася униз  i  далi,
на перехрестi вулиць,  западала  до  стiчних  отворiв.  Будиночки  ще  так
виразно нагадували добу Вiкторi©, забувалося, що ми на континентi Форда  й
Рокефелера, виложена червоною цеглою вулиця натякала на Европу, квiтники й
городи заросли гiрськими соснами, глодом, ялiвцем, туями, вересом, мохами,
повзучими рожами, чорнобривцями  i  цiлими  гнiздами  петунiй.  I  все  це
старанно  вирiзьблено,  мовби  на  добрiй  бронзовiй   гравюрi,   на   тлi
широкоплечих дубiв, якi статечно  i  певно,  мов  середньовiчнi  лицарi  у
панцерах, заступали весь кра╨вид.
   Розумi╨ться,  гострий  контраст  вносили  численнi  "форди",   "даджi",
"монархи",  "моррiси"  i  iншi  рiзнобарвнi,  рiвноцiннi  механiзми,   якi
протягом  круглих  двадцяти  чотирьох  годин,  бiгали,  або  стояли  здовж
бетонових хiдникiв, але зогляду на округлi таблицi, що попередливо  казали
зараз на перехрестю - "етап", "спiд  25"  -  все  це  особливого  шуму  не
спричиняло... Мотори намагалися бурчати пошепки i ступати на  пальцях,  за
винятком хiба, коли сюди втискалася  така  базарна  си-духа,  як  цистерна
огрiвально© оливи, або той робот у рудiй  унiформi,  зi  сво╨ю  танкеткою,
який безнадiйно намагався ранками, помiж автами, пiдмести  цей  метушливий
форум. I це, зда╨ться, було б усе.
   О! Ще населення... Люди. Законно i  справедливо,  це  мало  б  бути  те
основне, але моя  вулиця,  зо  всiма  ©©  прерогативами,  людьми  не  була
перевантажена, а тi, що були, не конче висувалися на кiн ©©  дiяльности  i
творилося враження, що це здебiльшого жiнки  i  переважно  старшого  вiку,
можливо трохи затiненi домашнiми звiрятами. Можливо, це вулиця  пенсистiв,
iдилiйний притулок залишених батькiв, яких дiти, давно  вилетiли  з  цього
теплого гнiзда i  розлетiлися  по  широких  просторах  турбулентно©  землi
канадсько©... За вийнятком хiба одного симпатичного шотляндця  з  його  не
менше симпатичною,  перманентно  вагiтною,  французькою  дружиною,  та  ©х
пречудовими, округленькими, замурзаними п'ятьома дiтьми. Нашi старшi  панi
дивилися на це незвичне видовище з  вибухом  страху  й  здивування.  Як  i
звiдки вони тут з'явилися? Тi  зворушливi  малi  сотворiння,  якi  кожного
ранку, гарно вимитi i причесанi, висипалися гурточком -  малi  -  меншi  i
найменшi, вiд шости до двох рокiв, на вулицю i верталися звiдти, часто пiд
вечiр, замурзанi i розхристанi, нiби  вони  весь  той  день  працювали  на
копальнi вугiлля. Що вони десь там робили, що ©ли, нiхто цим не  цiкавився
i в загальному вони нагадували тих  реклямних  експертiв  бруду,  на  яких
звичайно покликаються фiрми пральних порошкiв.
   Для мене цей мальовничий виводок спричиняв багато при╨мности,  особливо
той найменший його  представник,  маленький,  розкарякуватий,  бiлоголовий
хлопчик, який звичайно не встигав  за  сво©ми  старшими  друзяками  i  був
змушений наздоганяти ©х, притримуючи сво© штанята,  дуже  часто  наповненi
чимсь таким, що спричиняло йому  виразну  непри╨мнiсть.  Зворушувала  його
особиста  iнiцiятива  i  недоторкальнiсть,   що   запевняло   йому   повну
незалежнiсть дiяння. Нiхто збоку, за винятком ©х матерi, не  втручався  до
©х довiрочних справ.
   Найближчою мо╨ю сусiдкою з правого боку,  була  елегантна,  неодружена,
горда мiс рокiв тридцяти з пишним червоним  волоссям,  яка  носила  завжди
моднi капелюхи i мала забавного, кудлатого, сiрого  йоркширського  пуделя.
Вона  жила  зi  старою,  завжди  хворою,  бурчливою  матiр'ю  та   молодим
пристойним племiнником, студентом медицини, який мав новеньке авто кольору
кави, що постiйно стояло на вулицi перед будинком.  Вона  була  незвичайно
чемна, офiцiйно товариська, зайнята лиш собою  i  сво╨ю  посадою  у  однiй
летунськiй  компанi©  i  вийнятково   не   зацiкавлена   сво©м   зовнiшнiм
господарством, особливо сво©м задвiрком,  який  зарiс  кленовим  га╨м,  де
водилися оси i де знайшли сво╨ постiйне примiщення пара скунксiв. Вечорами
звiдти доносились концерти котiв, а  часом  повiвало  не  зовсiм  при╨мним
запахом.
   Сусiдкою  злiва,  була  старша,  солiдна  панi,  вдова,   яка   займала
невеличкий будинок зi скляним ганком, разом зi сво©м, рокiв  вiсiмнадцяти,
сином, акробатом якогось цирку i малою, рокiв п'ятнадцяти, дочкою ученицею
"гай - скул". Вона не мала нi собак, нi котiв, але мала темно  -  синього,
не зовсiм нового, "Меркурiя", яким часто кудись  ви©жджала,  була  помiтно
заклопотана, але не дивлячись на це,  старанно  плекала  свiй  невеличкий,
скелястий квiтничок i тим самим творила радикальну протилежнiсть  до  мо╨©
сусiдки зправа.
   А ще... ще крiм цього багато iнших сусiдiв, чи радше сусiдок,  таких  i
iнших, переважно солiдних пань, напевно з цiкавим минулим, при зустрiчi  з
якими ми дуже чемно i привiтливо вiталися, мiнялися враженнями про  погоду
i розходилися кожне сво╨ю дорогою. ╞х  напевно  iнтригувала  моя  поява  у
цьому просторi, як також напевно вражала моя жорстока вимова ©х рафiновано
плекано© мови.
   Я не мав часу для глибших спостережень, знайомств чи розмов,  як  також
для вiльних прогулянок, але все таки менi траплялося  iнколи  перекинутися
кiлькома словами з  мо©ми  сусiдами,  або  навiть  гарного  передосiннього
вечора пройтися вверх вулицею, полюбуватись квiтниками,  дiйти  до  Гай  -
Парк авеню, повернути вправо i поволi та спокiйно пройтися здовж  геть  до
самого парку. Менi iмпонувала ця широка,  колись  мабуть,  люксусова  алея
висаджена  старовинними  дубами  з  ©©  вичовганими,  вгрузлими  в   землю
хiдниками, на яких виразно виднiлися печатки "сiтi 1911" - дати не велико©
давности, але велико© мотивацi©. Перед тим, на цьому самому мiсцi, можливо
ще паслися дикi кози i таборували  iндiяни.  Здовж  хiдникiв,  на  чималiй
вiдстанi, попередженi стриженими травниками, спокiйно  i  солiдно,  стояли
мурованi здебiльшого з цегли й переважно дво - поверховi  з  мезанiном  та
просторими  критими  верандами,  котеджi,   що   сво╨ю   подобою   виразно
стверджували ©х англо - саксонське походження. З  них  можна  було  читати
трагiку Шекспiра, мiстику  Мiльтона,  романтику  Байрона,  вони  оповiдали
понуру загу про твердих людей, мiцнi темпераменти,  наснажливi  характери.
Видавалося, що тепер вони залишенi, оповитi сторожкою тишею, але в кожному
©х примруженому вiкнi, десь в  глибинi,  пiд  чорним  абажуром,  свiтилось
та╨мниче свiтло, а у кожному гаражi стояло завжди готове до послуг авто  i
це свiдчило, що тиша цих будинкiв, це лиш стримана пристрасть закованих  у
тверду форму аргонавтiв.
   I мiж цим, невiдмiнно появлялася ще одна з'ява, яка  не  залишала  мене
нiде й нiколи, при всiх нагодах  i  погодах,  а  особливо  при  таких  ось
лiричних прогулянках, пiд осiнь, коли все довкруги торкалось мо©х  нервiв.
Звичайно в такий час,  вечiрньою,  iмлистою  добою,  ввижалася  менi  Лена
Глiдерс. ╞© великi, нервовi, скорше сiрi, нiж синi очi дивилися на мене зо
всiх вимiрiв, я зупиняв думку, закривав свiдомiсть i  поринав  у  блаженну
нiрвану особливого, опалюючого почуття, яке мудро i дотепно лiпило з  мене
найхимернiшу подобу рабсько© креатури. В мо©х вухах  звучала  ©©  картава,
бляшана мова, хвилююче тепло наповняло кров, я намагався бути  романтичним
i цiкавим, а робився безбарвним i безглуздим.
   Один тiльки раз ми пройшлися були цi╨ю але╨ю,  десь  також  пiд  осiнь,
перед ©© ви©здом до Монтреалу i ця наша прогулянка, робила менi  це  мiсце
привабливим. Легка, струнка, незалежна,  осiннiй  кремово©  барви  плащик,
бiлi на високих закаблуках черевички, намагання ступати в ногу i звичайно,
ми не  йшли,  а  бавились,  грайливо  оглядали  музейчик  Говера,  кормили
верблюдiв i бiзонiв, говорили про мистецтво Кокошки  i  на  кожному  кроцi
фотографувалися, особливо в одному закутку пiд бiлими березами.
   Останнiй ©© лист з Монтреалу найкоротший з коротких: "Павле,  я  вийшла
замiж",  з  невiдмiнним  додатком  "нiколи   -   нiколи   не   забуваюча".
Розумi╨ться, що це за того лiкаря шведа, про якого  iнодi  згадувала  i  з
яким, минулого лiта несподiвано й демонстративно лiтала до Ню Йорку,  жила
в готелi Асторiя i писала менi ту саму листiвку з Iмперським будинком  при
нiчному освiтленнi. "Тiшуся вашими успiхами i гратулюю" -  вiдповiв  я  ©й
телеграмою, але це мене вдарило, пригнобило, не хотiв вiрити, не  годився,
вiдiйшов вiд людей, замкнувся сам в собi i сталося це з кiнцем  травня,  а
вже сьомого серпня, зi зневiри i  розпачi,  замiсть  впитися  горiлкою,  я
пiдписав свiй перший договiд на купiвлю мо╨© першо© хати.



   III

   Пригадую середину вересня, точнiше суботу чотирнадцятого числа,  як  це
занотовано у мо╨му записнику, сльотистий, сiрий день, пiднесений  настрiй,
у мо╨му домi багато руху, хiдники  i  сходи  затупанi  брудом,  iнженер  -
архiтект Михайло Бояр i його дружина Марта вселилися до нижнього поверху i
тим самим  засадничо  й  революцiйне  змiнили  мiй  соцiяльний  статус.  З
традицiйного, уродженого пролетаря - пiдна╨мника, нараз стаю домовласником
i наемником, порушуючи основнi засади мо╨© клясово© непорочности.
   Годi сказати чи це по╨днання було влучне - старе знайомство,  задавненi
клопоти, рiзноманiтнi вдачi, скомплiкованi  вза╨мини.  Родинна  доля  мо©х
комiрникiв  не  конче  iдеальна  -  не  мали  дiтей,  забагато  претенсiй,
екзальтованi  настро©,  напружене  шукання  виходу.  А  разом  -  здiбний,
порядний, iнiцiятивний, з надiйним майбутнiм, знавець свого дiла i  метка,
зарадна комерцiйна бухальтерка з добрим знанням англiйсько© мови.
   Я не був переконаний, чи це спiлкування вийде нам на здоров'я, але  так
сталося, що це мусiло статись, ми мали забагато спiльного - вiйна, Европа,
земляцтво, втiкацькi табори, небезпечнi  роки.  Такий  час  i  такi  умови
зливають людськi долi в одну долю i роблять ©х вза╨мно зобов'язаними.
   I менi здавалося, що основним i рiшальним гросмайстром цiло© гарячково©
iнтермедi© була Марта. Недавно ми всi тро╨ ©здили на Нiягару i подорозi, у
малiй, придорожнiй освiжальнi, за чашкою  кави,  ми  цю  справу  порушили,
обговорили i зробили постанову. Марта, як звичайно, була  захоплена,  мала
багато плянiв, малювала  прекраснi  картини  майбутнього,  а  вже  першого
вечора ©х переселення, коли ще нiчого не було  на  сво╨му  мiсцi,  ми  вже
сидiли внизу перед ватраном при столику, частувалися  "рай-вiски"  i,  пiд
шелест дощу у листi широкого клена, що доносився до  нас  через  вiдчинене
вiкно, завзятюще на цiлу вулицю сперечалися.
   Мали звичайно безодню  дразливо  -  актуальних  тем,  ми  ж  ще  гарячi
╨вропейцi, у наших очах ще не згасла вiйна, ми були розтерзанi, розкиданi,
розбитi, ми мали багато партiй, забагато  рецептiв,  безлiч  домагань,  ми
ставили ©х завжди руба,  не  конче  трималися  логiки,  часто  губилися  в
суперечностях, а наша чарiвна диригентка  Марта,  повна  свого  бурхливого
темпераменту, на думку Михайла, все знала i все знала краще, а  тим  самим
позбавляла нас яко©будь можлйвости додати до цих  рiшень  також  щось  вiд
себе.
   Наприклад, я був схильний, прийняти основну вину за нашу поразку i наше
вигнання на нас самих, ми, мовляв, гонимося, як слiпцi, за  винними  i  не
бачимо, що вина перед нами, вона  у  нас,  у  нашiй  кровi,  на  що  Марта
сардонiчне вибухала гострим протестом заявляючи абсолютно,  що  вина  поза
нами, у  наших  ворогах,  в  iдеологiях,  бiльшовизмi,  москалях.  Цитуючи
Досто╨вського, якого Марта знала лишень з прiзвища, я намагався  доказати,
що подiбнi явища лежать в натурi буття i щоб ©х розумiти треба розумiти ©х
природу, на що Марта вибухала, що Досто╨вський москаль, дурень, епiлептик,
загарбник i в цих питаннях вiн нiчого не розумi╨.
   В цьому ж тонi i дусi ми рiшали проблему  наших  визвольних  полiтичних
партiй, угруповань,  середовищ,  цiлого  визвольного  руху,  емiгрантсько©
╨дности, мельникiвцiв, схiднякiв, захiднякiв, католикiв, православних i за
кожне з цих безконечних питань ми зчиняли з Мартою смертельний бiй.
   А також вона була дуже добре обзнайомлена з мо©ми приватними справами i
особливо ©© бентежили мо© стосунки з Леною Глiдерс. Звiдки i як  вона  про
це довiдувалась - ©© патент, вона  його  нiкому  не  зраджувала,  але  при
першiй нагодi, вона неухильно зводила мову на  цю  вражливу  тему  i  дуже
прямолiнiйно, з виразним намiром мене перестрашити, питала:  -  Чи  зна╨те
хто вона? - При чому Михайло, який напевно не раз чув  це  питання,  сидiв
збоку, заклавши ногу на ногу, з розхрiстаним комiром,  спокiйно,  iронiчно
посмiхався.  Я,  звичайно,  не  знав  що  сказати,  не  бажав  це  питання
розгортати взагалi, на що Марта давала остаточну i рiшальну  вiдповiдь:  -
Вона сов╨тська шпигунка! - Звiдки ви це так упевнено  зна╨те?  -  питав  я
дуже скромно, щоб не викликати ще бiльших вибухiв. - Я це знаю!  -  казала
вона рiшуче, при чому ©© пристраст-нi пивнi очi дивилися на мене гостро  й
виразно. Я замовкав ще бiльше i ця демонстративна мовчанка зривала  ©©  ще
виразнiше. Вона накидалась на свою жертву, нiби та  стояла  перед  нею:  -
Розумi╨тсья! Ви не вiрите. I як повiрити... Можете не вiрити... Але я знаю
i не одна я. Всi знають...  Вона  хоче  вас  звабити,  знищити,  вона  ма╨
завдання...
   - Яке там завдання, - не витримував я.
   - Вас знищити! - повторяла Марта.
   - Для чого знищити? - щиро дивувався я.
   - На©вний. Дитинка. Вiн не зна╨. О, бiдний, бiдний! Ну,  а  скажiть,  -
намагалась вона вложити  у  сво©  слова  цiлi  тонни  сарказму,  -  як  ви
почува╨тесь тепер?  Покинула?  Що?  Не  вдалася  мiсiя?  А  що,  не  легко
забува╨ться, чи  вона  вам  бодай  пише?  Мужчини  дивнi  iстоти,  ©м  лиш
зовнiшнiсть... Суконка, капелюшики, лиш кивни пальчиком - о, так! Вигляд у
не© - що й казати. Артистка. Але що вона до само©  глибини  душi  зiпсута,
запродана...
   - Ви не ма╨те права цього казати! - перебив я ©й.
   - Але ж, Марто! - озвався також Михайло.
   - Бо менi це болить! - не здавалась вона. - Павло не  звичайна  людина.
Вiн холостяк. Вiн  заангажований  громадське.  Йому  це  шкодить.  Про  це
говорить цiле мiсто. Мене постiйно питають...
   Я поблажливо, намагаючись втримати рiвновагу, посмiхався, але менi було
не до смiху. Хотiлося встати, не сказати нiчого i вiдiйти. Але це  значило
б розрив з першого дня, це значило б  лишень  катастрофу.  -  Дорога  панi
Марто, - казав я, щоб закiнчити мову. Такi явища не мають пояснень.
   - Чому не мають? Я вам це виразно пояснюю.
   - Але я не розумiю, - казав я.
   - Бо ви заслiпленi. I я з вами не погоджуюсь.
   - Ма╨те на це право.
   - Вда╨те на©вного. Не бачите, не чу╨те.
   - Це чужi, особистi справи. Чому вони вас цiкавлять?
   Вона не мала вiдповiдi, але вона мала темперамент.
   Це помагало ©й  не  давати  вiдповiдей,  а  разом  перешкоджало  думати
взагалi. ╞© заливало почуття, вона плавала у цiй стихi© без вiтрила i  без
керми i не було вигляду на якубудь змiну положення.
   Це i було те, що мене бентежило, я майже знав, що так буде,  лишень  не
думав, що це так рiзко, з першого дня, почне дiяти. Зроблено помилку,  але
шкода - похiд початий, повороту нема, мусимо йти далi. ╙дине, що  лишалося
- змiнити мiй статус парубка i в цьому шукати рятунку.
   Бо ж треба, либонь, розумiти, що становище парубка у певнiй стадi© його
розквiту, вийнятково дразливе, його мiстерiйне - притягальна флю©дальнiсть
може стати загрозою нормального  курсу  навiгацi©  навiть  дуже  цнотливих
аргонавток, а стiни, за якими вiн перебува╨ можуть перевтiлитись  у  стiни
зачарованого замку i стати мрiйливою привабою не лишень дiвчат i дiвчаток,
але й не в меншiй мiрi - жонам, жiнкам i  жiночкам  з  досить  загрозливою
перевагою цих останнiх.
   За парубком звичайно полюють, намагаються залучити в  тенета,  обернути
його в знаряддя  одруження...  Ро©  завжди  вишукано  -  модних  спiдниць,
галере© нiг, плечей, прикрашенi i неприкрашен! смiшки,  обiцяючi  погляди,
сконцентрованi атаки терору i облави.
   У природi явищ не iсну╨ бiльш досконалого по╨днання хижацтва,  естетики
й насолоди, як в одному примiрниковi вродливо© жiнки,  коли  вона  викону╨
свою мiсiю лiквiдацi© парубоцтва.
   Тим  бiльше,  коли  надходить  мелянхолiйно  -  отруйлива  осiнь  з  ©©
запоморочливою анархi╨ю сентиментiв поржавiлого  листя  i  партизанське  -
пiдступних ночей. Хто  може  встояти  перед  таким  Бродвеем  нахабства  i
драпiжних законiв цi╨© тиранi©.
   Саме  така  осiнь  наближалася,   все   отямлювалось   пiсля   лiтнього
запаморочення, магазини звiльнялись вiд позiхальних "розпродажiв",  вулицi
запихалися автами, Йорки танцями, "Александри" оплесками, Одеони фiльмами.
I безмежно, як китайський тайфун, бушував барвистий чад неоново© реклями.
   О,  тi  з'©зди,  конвенцi©,  конференцi©,  всi  тi  сходини,  зустрiчi,
засiдання! I торнада балiв, i повенi твiста, i  громи  весiльних  алилу©в.
Кожного ранку ваша поштова скринька  запихалася  закликами,  запрошеннями,
зразками  пральних  порошкiв  i  -  праця-не-праця  -  ви  не  вилазили  з
вечiрнього одягу, прощалися з вiдпочинком,  а  ©хали,  спiшили,  засiдали,
танцювали.
   Але цi╨© епохально© осени, я можливо знайшов вихiд. Я ж  маю,  вибачте,
власний берлiг, як хитрий  лис,  я  замiв  за  собою  слiди,  я  почуваюся
ображеним, я напо╨ний гiркотою цикути, я нарештi зрiкся свiтських  спокус.
Я намiрився  затверднути  в  певнiй  формi,  набути  свiдоцтво  одруження,
зайнятися збiльшенням населення кра©ни i помноження ©© податкiв.
   До цього суворо вимiряного клiмату  мого  серця,  був  не  менш  суворо
допасований мiй господарський бюджет. Вiн був  безоглядно  пiдпорядкований
диктатурi конечностей, кожний цент  мав  точно  визначене  мiсце,  нiякого
лiбералiзму не допускалося. I ╨диного, чого я не мiг перемогти, це спокуса
музики. Я люблю цей солодкий гомiн, як iспанець  бiй  бикiв,  а  тому,  не
дивлячись на всi мо© анахоретськi затi©, я  не  мiг  зректися  настирливо©
думки набути власний радiо - апарат. I не тiльки взагалi набути, а  набути
добрий, найкращий без огляду на його цiну.
   Така ось бачите категорична  наглiсть,  i  в  цьому  напрямку  я  почав
негайну акцiю. Я вичитав в "Телеграм"-i, що фiрма "Юроп Редiо Саплай", при
вулицi Бей, мабуть збанкрутована, робить  випродаж  радiо  апаратiв  марки
"Фiлiпс", яку я знав ще з Европи i мав до не© довiр'я, за дуже  провокуюче
зниженими цiнами.  При  найближчiй  нагодi  ©ду  на  вулицю  Бей,  находжу
потрiбну фiрму, оглядаю апарати, вони менi  справдi  подобались,  ©х  цiни
справдi доступнi, але керуючись вiдомою iстиною - сiм раз  вiдмiр,  а  раз
вiдрiж, вирiшаю оглянути також i iншi цього роду об'╨кти, щоб мати повнiше
уявлення про дiйсну суть справи. I випадково, при вулицi Батерст, недалеко
схрещення Дандес, натрапляю на невеличку, мабуть, нововiдкриту крамничку з
симфонiчною назвою "Батерст  Редiо  енд  Телевiжен  ЛТД",  деякi  зовнiшнi
ознаки яко© дискретно вказували, що ©© власником мiг  бути  хтось  з  мо©х
новоприбулих  ланцiв.  Я  не  помилився.  ╞©  власником  був   не   лишень
новоприбулий, але  й  мiй  земляк  i  навiть  знайомий,  дуже  симпатичний
рудоголовий добродiй на прiзвище Коваленко, з яким ми iнколи зустрiчалися,
який мав не тiльки цю  мiнiятюрну  торгiвлю  найблагороднiшими  винаходами
електронне - музично© технiки, а також майстерню для ©х направи.
   Ми дуже радо привiталися, а до  того,  коли  вiн  довiдався,  що  я  не
прийшов збирати на нiяку благородну цiль пожертви, а лишень купити один  з
його дорогоцiнних апаратiв, ми стали цiлком друзями.  Великого  вибору  не
було. Не дивлячись на виключно музичну вивiску, на складi  значилось:  два
холодильники "Леонард", три  газовi  печi  "Полей",  двi  електричнi  печi
"Дженерал електрик"  i  один  ╨диний  радiо  -  апарат  якраз  тi╨©  марки
"Фiлiпса", який провокативно займав центральне мiсце  головно©  вiтрини  i
належав до "духозапираючо© краси стилю, довiрливого достосування до кожно©
хатньо© обстановки,  з  надзвичайно  багатою  гамою  звуко  -  тонiв",  як
говорилося в газетнiй реклямi. Що ж до апаратiв телевiзi©, то ©х покищо не
було, але завжди можна було набути в iншому мiсцi за  посередництвом  мого
благородного земляка.
   Я заявив, що керуючись гаслом "свiй до свого по  сво╨",  я  маю  добрий
намiр позбавити його цього одинокого "Фiлiпса", якщо вiн матиме  не  менше
добрий намiр... I показав йому випродажнi цiни "Юроп редiо"... На  що  мiй
земляк вiдповiв, що це цiни дефiцитнi, можливо та фiрма набула свiй  товар
з якогось погорiлого складу, що його  апарат  значно  дорожчий,  але...  в
кожному  разi,  не  бажаючи  випустити  з  голими  руками  свого  "першого
клi╨нта", вiн погоджу╨ться "нiчого не заробити"  i  вже  завтра  доставити
товар до мого дому. А  був  це  великий,  з  патефоном  на  три  скалi,  з
короткими хвилями суперсонiк, яким я можу слухати навiть Европу.
   Це була грандiозна комерцiйна трансакцiя, яка так успiшно започаткувала
стабiлiзацiю мого домашнього устаткування предметами першорядно© вартости.
Не всi можливо вiдповiдно мене зрозумiють, але бува╨ i так, коли  вартостi
треба розумiти релятивне з рiзних точок погляду, а один мудрець  до  цього
додав, що за новою математикою, 2 i 2 може творити 22. Зрозумiло, що  нова
математика дуже пасу╨ для  iнтерпретацi©  ново©  економiки.  Для  мене  ця
заплутана фiлософська фраза аж надто зрозумiла i проста.
   Як було домовлено, вже другого дня, мiй новонабутий суперсонiк стояв  у
мо©й головнiй кiмнатi на почесному мiсцi,  вiд  чого  ця  кiмната  засяяла
радiстю i помолодшала принаймнi на два десятки рокiв,  а  увечорi  того  ж
дня, вона вже була по вiнця заповнена симфонiчною оркестром мiста Ню Иорку
пiд  диригентурою  самого  Артура  Тосканiнi,  яка  з  такою   прецизнiстю
виконувала мою улюблену "Недокiнчену симфонiю", що менi дослiвно розтавало
в грудях серце i при тому я не мiг вистарчально  надякуватись  тим  добрим
первомайс-трам, якi змайстрували  таку  просту  на  вигляд  скриньку,  яка
уможливлю╨ менi ловити з повiтря  не  тiльки  кисень  i  водень,  а  також
Шуберта.
   Мартi моя музикальна пригода, розумi╨ться, не подобалась, я мiг  купити
щось таке за двадцять долярiв i слухати ту саму  музику,  по  друге,  коли
йдеться  про  справжн╨  мистецтво,  вона  не  визна╨  виконання  "мертвого
апарату", а волi╨  "живу  музику"  пiянiна  чи  скрипки,  виконану  "живою
людиною". Я одразу з  нею  погодився,  лишень  обережно  зазначив,  що  не
кожному дано  можливiсть  володiти  цим  мистецтвом  i  що  я,  наприклад,
позбавлений цього дару взагалi. Вона  не  годилася.  Якщо  вже  ви  любите
музику, - казала вона, - якщо ви ма╨те слух - можете також грати. -  "Само
грати", - казав я, - ще не вистарча╨, треба "могти грати" i "вмiти грати".
Iнакше, це буде не музика, а партацтво, а тому я вже волiю радiо -  апарат
i найкраще виконання.
   Не дивлячись на цi нашi гострi розбiжностi,  Марта  все  таки  запрошу╨
мене  на  вечерю.  Не  можу  вiдмовит