- а женцiв не видко: нiгде, нiгде нi живо© душi! Сто©ть пшениця, як сирота..." Пiдводить Маринi очi на Старий Ки©в. Ся╨ Софiя й Михайлiвське золотими верхами на синьому небi. А мiж ними i за ними все церкви та церкви, та все високi, з золотими верхами та хрестами, а дзвiницi високi аж пiдпирають син╨ небо золотими головами. I стоять тi церкви iк Софi© все в озиминi, в густих стиглих житах та пшеницях; коло Варвари стоять вони в яринi, в зелених просах та вiвсах, в бiлих блискучих, як срiбло, гречках, саме в цвiту, i в тих гречках, як в прозорiй водi, одбиваються золотi верхи, бiлi церкви... Йде Марина не тротуаром попiд будинками, а борозною; трава зелена, пахуча материнка, бiлий деревiй i всякi зiлля плутаються попiд ногами. "Чи поле, чи город", - блиснула думка в Марини. Обернулась до високих будинкiв, глянула на тi великi шибки в вiкнах. А в вiкнах, як в дзеркалах, така ж пшениця густа й спiла, той же день, ясний, пекучий лiтнiй день. А через вiкна манячать поначiплюванi всякi квiтки й матерi©, всякий дорогий убiр. За ними знов видко пшеницi та пшеницi, а стрiчки, матерi© i квiтки були неначе розiсланi й розкиданi по густому колосовi, неначе мiж колосом зацвiли якiсь чудовi квiтки. I зда╨ться Маринi, що ©й треба ту пшеницю жати. А сонце все пече та пече, духота душить, сохне в горлi, в ротi, в грудях... "Коли б водицi напитись, поки до роботи стати", - дума╨ Марина. Шука╨ вона очима тих яркiв зелених, де бува╨ криничовина, де густа осока вкрива╨ долинку, а на долинi блищить водиця. Зводить очi вгору на старий Ки©в, аж там тiльки однi золотi верхи та хрести висять на синьому небi, плавають тихо, неначе зграя золотоперих райських птиць тоне й вирина╨ проти сонця в синьому небi. А високi будинки одiйшли далеко, стоять за ставком рядами, неначе пiдплили водою. Придивля╨ться Марина, аж то ©х момотянський ставочок, а коло його левада зелена, таки батькiвська. Над ставочком верби та густi лози. По зеленiй левадi побiгла до ставка тоненька стежечка, котру вода протоптала ще дiвочими ногами, як ходила до ставочка по воду. Оберта╨ться й озира╨ться Марина, а попiд горою скрiзь момотянськi хатки бiленькi, невеличкi, з вишневими та черешневими садочками, далi i другий ставочок, а над ним на горбику бiла церковця момотянська. Золотi верхи та хрести ще вище пiднiмаються пiд небо, тонуть i насилу мрiють, як журавлi рядочками. I зда╨ться ©й, що вона сто©ть серед левади молодою й гарною дiвчиною. Вiтрець вi╨ в лице i тихо ма╨ ©© довгою розплетеною косою, стрiчками та квiтками, а вона держить не кошик, а вiдра на плечах. Треба ©й нiби бiгти по воду до ставка... Коли гляне, за зеленими вербами, на травi бiлиться три шматки полотна. Ганна стереже полотно, убрана так, як вона вiнчалася з Василем, сидить пiд калиною й не ворухнеться, немов дерев'яна: руки склала на колiнах, очi опустила, голову трохи нахилила, неначе задумалась. "Марино, дочко! Марино, голубко! ходи, доню, до мене, щось маю казати!.." - чу╨ Марина, кличе ©© мати... Обернулась вона, дивиться - ©х хата, вона сто©ть в вишнях, а двiр у черешнях, за ворiтьми криниця та верби. У садочку зелено: цвiтуть там гвоздики та нагiдки, по дворi ходять кури, а проти сонця на призьбi грi╨ться котик. Мати вийшла з хати i стала на порозi. Вона молода молодиця, висока й чорнява. Знать, була вона коло печi, коло роботи: рукави позасукуванi, себе обв'язала чорним рушником, лице напеклося коло печi... "Ходи, доню до мене", - кличе знов ©© мати i маха╨ рукою. Обернулась Марина i простяглася йти. Глянула в темнi одчиненi сiнешнi дверi, звiдтiль блиснули, як двi зорi, дво╨ ясних iскряних очей. Маринi запекло коло серця... Наближаються очi з темних сiней, а над ними з'явилося бiле чоло, а на чолi впилися, як двi чорнi п'явки, двi брови; зачервонiли губи, зачорнiли кучерi... Василь вийшов з сiней, гарний, ясний, як сонце, у бiлiй свитi, в зеленому поясi, без шапки. Заблищало його лице на ясному сонцi, залиснiли чорнi кучерi... Запекло Маринi коло самого серця якимсь i пекучим, i солодким огнем. Насилу сто©ть вона, насилу держить вiдра на плечах. А Василь iде до не© попiд зеленим гiллям черешень. З очей його неначе впав огонь на саме серце Маринине, неначе блискавка потрапила ©й у серце. Пiшов огонь по всьому тiлi, розлився по всiх жилах. Пуска╨ вона вiдра i пада╨ на траву. - Ой боже мiй, рятуйте мене, хто в бога вiру╨! - закричала Марина, прокинувшись. - Ой, пече мене коло серця! Рятуй мене, Василю! Ой матiнко, голубочко, Ганно, Василю! Ой, горю я в огнi, гасiть мене! Марина покотилась по землi й простяглася. Жартують москалi, що Марина й сонна поминала якогось Василя, а шинкар, щоб збутись клопоту, виволiк Марину за ноги та й кинув на улицю. Зiйшло i пiднялось високо сонце на небi. Як комашня, заворушились на улицях люди; бiжать на базар мiщанки з кошиками, по мостовiй деркотять звощики. Пiд шинком лежить, нiчого не чу╨ Марина. Якби рiдна мати встала з домовини, i та не пiзнала б тi╨© Марини, весело©, жартливо©, швидко©, як вiтер, що цвiла на всi Момоти. Лежить Марина, як калина, стоптана при дорозi, як степова квiтка скошена - на пекучому сонцi. Спить вона вiчним сном; не бачить, як свiтить сонце на небi, не чу╨ мiського гомону, шуму. Скинули Марину на вiзок, i нiхто не зна╨, де ©© могила; нi одна сльоза не покропила ©©. Йшли горожани - жартували, йшли жиди - плювали, йшли москалi - смiялися. Якась панi пролетiла на двох конях, як на двох змiюках, вгнiздилась сама-одна на цiлий вiз. Одвернула вона й закрила сво╨ лице. Пройшла чутка в Момоти, що Марина вмерла. Перехрестились й прочитали за покiй душi "Отченаш" навiть вороги Марининi. "Не втекла, - кажуть, - таки од свого лиха, i не загуляла, й не заспiвала, й не затанцювала його навiть в Ки╨вi".