------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   Частина перша. Утигури и кутригури

   I

   Та нiч була воiстину лiтня: тепла й тиха, з безмежно високим  i  чистим
небом над землею, з густо засiяними зорями в небi. А ще пахощi виповнювали
степ i розпирали груди неземними знадами. Присяйбiг, лише ©х доста було б,
аби усолодити себе й задовольнитися солодощами земного буття.  Та  люди  ╨
люди,  ©м  всього  замало.  Милувалися  степовим  привiллям   i   прагнули
пiднебесного, упивалися пахощами i не казали: наситились. Однi - здебiльше
молодшi - розпалювали багаття та обзаводились  паливом,  iншi  клопоталися
бiля баранини, що смажилась на вогнi. Незабаром вечеря, а вечеря в  степу,
пiд погожим лiтнiм небом - не менша втiха,  нiж  милування  знадами.  Вона
збира╨ до гурту всiх: i мовчунiв, i балагурiв - тих,  що  лише  полюбляють
слухати бесiду, i тих, що згуртовують бесiдникiв сво©м веселим словом.
   Вогонь то пригаса╨, то знову розгоря╨ться й  жене  прiч  темiнь,  дода╨
тепла, а тепло спонука╨ пастухiв  до  вигадок  i  робить  бесiду  такою  ж
при╨мною, як i знади степовi. Тож i не вмовка╨ вона анi за вечерею, анi по
вечерi. Супокiй, тиша, властива  супокою,  нерiдко  лускають  i  уступають
мiсце реготу, регiт - черговiй тишi, а то й злагодженiй пiснi.  I  так  до
глибоко© ночi. Хтось, набiгавшись за день, засина╨  ранiш,  хтось  -  тодi
вже, як бесiдують найзавзятiшi, а комусь (здебiльше то лiтнi чи  й  зовсiм
лiтнi) доводиться пильнувати за вогнищем, як i за  комонями,  що  пасуться
там десь, поодаль,  до  самого  свiтанку.  Лише  вдосвiта  дозволять  собi
склепити повiки й заснути, як i всi, мiцним, непробудним сном.
   Спали й тодi, як у степу зняли тривогу.
   - Гей, кутригури! - гнав хтось iз вибалка огира й кричав що було  сили.
- Бiда! На наших комоней посягнули татi! В погоню мерщiй!! В погоню!!
   Того було доста, щоб збудився весь степ. Бо поскакали  гiнцi  степом  -
вiд стiйбища до стiйбища i вiд оджаку до оджаку. Тривога кличе  всiх,  хто
здатний тримати меча в руках, i зводить у сотнi, а сотнi - в  тисячу.  Во©
стають па свое мiсце, кметi - на сво╨,  нерiдко  й  хан  об'явля╨ться  мiж
потривожених.
   - Хто бачив татей? - пита╨. - Хто  може  сказати,  куди  погнали  наших
комоней?
   - Бачити не бачили, - знаходяться обiзнанi, - а слiди ведуть до Широко©
рiки, не iнакше як до утигурiв.
   Тi, що повiдали це, ведуть хапа до слiдiв, i того  вже  досить  хановi.
Здиблю╨ застояного за нiч огира й показу╨ десницею: туди,  кутригури!  Там
ваш кривдник i ваш супостат!
   Кiнь для кутригура все: i живнiсть для роду (та ще яка: дав набiл,  да╨
м'ясо), i сила, що перевозить той же рiд iз  долу  в  дiл,  iз  випасу  на
випас, i найвiрнiший побратимрятiвник у сiчах. Що пiший супроти  комонного
i що кутригур без коня? I вiд сво©х вiдстане, i чужих не наздожене, у лави
мечникiв не врiжеться й мечем не вразить супостата, що возсiда╨  на  конi.
То хтось там - роме©, анти можуть стинатися i так, i сяк, кутригури -  во©
комоннi i тiльки комоннi.  Втрата  комоней  -  то  втрата  всього,  на  що
сподiваються жити i чим живуть у свiтi. Тож  i  пала╨  в  кожного  жагучим
гнiвом серце, тож i прагне кожен знайти, настигнути татей, що посягнули на
©хнi статки.
   Гуде пiд копитами земля, свище повз вуха  прохолодний  з  ночi  аер,  а
кутригури прихтрожують та й прихтрожують комоней, стелять та й стелять  ©м
пiд ноги стривожений степ. Бо певнi: татi не могли так швидко втекти, вони
ось-ось будуть настигнутi.
   Коли того не сталося, не знали, що й думати. Обманливi  були  слiди  чи
пастухи пiзно кинулися? Певно, що так:
   пiзно подалися в  погоню.  Хто  ж  замишля╨  таку,  як  ця,  татьбу  на
свiтаннi? Ще звечора зайняли, мабуть, табуни, й погнали  на  схiд.  А  тi,
кому доручено було пасти, теревенили в той час при  вогнищi  або  ж  спали
сном праведних.
   Що ж тепер буде? Як вчинить молодий хан?  Вiтець  його  не  злякався  б
рiчково©  широчiнi,  знайшов   би   спосiб   переправитись   i   розшукати
кутригурських комоней у стiйбищах утигурiв. А цей сто©ть, дивиться за рiку
й мiрку╨. Невже так i не зважиться?
   -  Звели,  хапе,  -  пiдказують  i  спонукають   пiдказкою.   -   Звели
переправитися поночi  i  вивiдати,  де  комонi,  якi  утигурськi  стiйбища
причетнi  до  татьби.  Вивiда╨мо  -  не  лише  сво╨  повернемо,  ©хн╨  теж
прихопимо. Обернувся, дивиться пильно.
   - Гада╨те?
   - Чом нi? Аби лиш знати, хто причетний...
   - А я iнше мислю собi: доки це  буде?  Утигури  до  нас  ходитимуть  iз
татьбою, ми - до утигурiв. Що те дасть нам i що - утигурам?
   Мовчали кметi. I хан мовчав. Дивився за Широку рiку, видно було: он  як
гнiва╨ться на татей, а не приста╨ до ради. Може, передума╨ ще? Молод-бо ╨,
гарячий, а вiд молодого всього можна сподiватися.
   Та хан не передумав. Велiв дати комоням перепочинок  i  повертатися  до
сво©х стiйбищ.
   Знав, вiд нього ждуть заступництва, тож  не  раз  i  не  двiчi  ви©здив
опiсля в степ, триножив огира i пускав пастися, а сам розстилав  на  травi
попону, лягав горiлиць чи долiлиць i дошукувався путi, що могла б привести
його роди до супокою i благодатi. Нерiдко схоплювався, вжалеУ ний досадою,
тинявся степом i знову дошукувався. I день так, i два, i три, аж  поки  не
натрапив на сподiване i  не  ;t  возбуяв  духом,  сподiваючись.  Прискакав
одного надвечiр'я до стiйбища, велiв зiбрати малу раду з кметiв  i  сказав
на нiй кметям:
   - Маю податися до утигурiв.  Не  з  тисячами,  -  пояснив,  аби  знали:
йдеться не до сiчi, - подамся з сотнею вiрних  й  i  лiпших.  Хай  утигури
бачать i вiдають, хто ми.
   - Сподiва╨шся, це дасть щось? - перепитав котрийсь, будучи певним:  хан
©де до Сандiла на перетриктацi©.
   - Сподiваюся.
   Мало було вiри в очах радних. "Молодiсть, молодiсть, - казали  вони.  -
Тiльки нею й можна пояснити цю легковажнiсть". Проте  вголос  не  перечили
Завергановi. Нехай по©де, коли так хоче, хай обсмалить  сво©м  сподiванням
крильця.
   А хан взяв та й обсмалив ©х пiiздючцi-зневiрi,  що  засiла  в  помислах
кметiв: повернувся через седмицю-другу й :© оголосив  усiм:  бере  собi  в
жони  наймолодшу  доньку  хана  Сандiла  Каломелу.  Чули,  висватав  серед
утигурiв жону, а то не якась там абищиця, то видима певнiсть: бути миру та
злагодi мiж утигурами i кутригурами, бути благодатi!  Родаються  ж  бо,  а
родаки мусять жити мiж собою так, як i належить родакам. Тим паче,  що  на
те ╨ й iншi резони.
   Всяк зна╨: утигури  -  кровники  кутригурам.  Були  часи,  коли  одними
стiйбищами жили, спiльно в походи ходили  i  здобували  в  ратних  потугах
звитягу за звитягою. Вiдтодi ж, як не  змирили  мiж  собою  хани-брати  та
подiлились на два роди-племенi, гейби з  путi  збилися.  Умикають  однi  в
одних дiвиць, йдуть у стiйбища татями i  викрадають  комоней,  часом  -  i
отари овець, череди корiв. А де татьба  або  ж  насильно  умикання  -  там
злоба, де злоба - там i мста. Тож i дiйшло мiж крвними колись племенами до
справжньо© сiчi,ганебного гвалту i полону.
   Хан Заверган, видно, хоче покласти цьому край. Зовсiм недавно  став  на
мiсце вiтця свого - привiдцею кутригурiв - та й лiтами надто молод, а  ба,
як мудро розмислив: не  мстою-злобою  вiдповiда╨  Сандiловi  за  татьбу  -
сватанням i тим возвеличу╨ себе в очах усiх. Бо це  таки  добра  прикмета.
Вона засвiдчу╨ й упевню╨: з нього буде мудрий хан, а на них за такого хана
чека╨ найзаповiтнiше - мир i згода, злагода i благодать.
   Хай пособля╨ йому Небо у шлюбi жаданiм, а  ©м,  кутригурам,  у  заходах
цих, на добро i добробут нацiлених. Коли станеться так, як хочуть,  гляди,
зупиняться вже i не кочуватимуть далi, пiд меч i зашморг непевних сусiдiв.
Бо куди справдi  йти,  на  що  покладатися,  коли  дiйшли  до  краю?  Були
володарями земель на Дону  -  i  пiшли  з  Дону,  були  на  полуночних  та
полуденних берегах Меотiди - i знов пiшли. Нинi не лiпшi часи переживають.
Зi сходу тиснуть на утигурiв обри, а  утигури  -  на  них,  кутригурiв,  у
полуночнiй сторонi давно i твердо усiлись анти, на захiд сонця, мало не до
моря - знову анти, за антами сидять роме© та склавини. Хто пустить у  тотi
землi, коли там ╨ свiй люд? Треба шукати спiлки з утигурами, тодi  й  обри
не смiтимуть бути такими, як е нинi, i анти визнають за достойних уваги  i
шани сусiдiв.
   Ханового стiйбища не  пiзнати  нинi.  По  один  бiк  широкого,  добряче
втоптаного за цi  днi  подвiр'я,  стоять  вистеленi  барвистими  килимами,
оббитi зсередини бiлою повстю фургони-повози - i по другий також. То оселi
для гостей, що привезуть обраницю ханового  серця.  За  десять-п'ятнадцять
крокiв вiд повозiв - теж по один i  другий  бiк  -  святково  застеленi  i
заставленi стравами та питвом столи.  Вони  знов-таки  для  гостей  i  тих
кутригурiв, що ╨ найближчими родаками та кметями-содругами князевi. Саме ж
подвiр'я у стiйбищi, а надто околi©, що прилягають до стiйбища, - для всiх
iнших, званих i незваних, тих, що  прийшли  погуляти  на  воседлi  ханово©
обраницi, i тих, що хочуть всього  лиш  глянути  на  обраницю.  В  глибинi
подвiр'я, ближче до Онгул-рiки i тих просторiв, що одкриваються за  рiкою,
височi╨ над усiм стiйбищем  ханський  намет,  яскраво-рожевий,  великий  i
величний. То i ╨ та оселя, куди хан поведе по гульбищi жону свою.
   Челядь те й робить, що сну╨ мiж столами,  стара╨ться  зробити  все,  що
належить робити ©й до появи гостей. А  бубни,  сопелi,  рiжки  повмовкають
узко, i кутригури збираються та й збираються на те мiсце перед  стiйбищем,
де возсiдають на узвишшi зугарнi  на  витiвки  потiшники  i  куди  кличуть
збадьорюючi звуки ©хньо© музики. Хтось iз молодцiв почува╨  себе  безсилим
перед тим закликом-спокусою, пiдходить до дiвиць, що юрмляться  осiбно,  й
заохочу╨ котрусь iз них до танцю. Його одвага ста╨ спонукою для  iнших,  i
вивiльнене перед потiшниками коло доволi швидко заповню╨ться тi╨ю  молодою
пагiнню кутригурських родiв, для яко© воседля  хана  з  молодою  ханшею  -
добра нагода потiшити себе, усiх, до кого проситься веселiв.
   Пiсня для кутригурiв - так собi, аби будилося в завзяттi й  виспiвувало
себе  завзяттям  тiло.  Найбiльше  вогню  вкладають  вони  у  танок,   так
злагоджений i до солодкого щему гожий кутригурський танок, котрим вiддавна
славиться ©хнiй рiд i який донинi лиша╨ться чи не найдостойнiшою  пишнотою
роду. Он як чинно йдуть по колу i ваблять усмiшками, та позирками очей, та
манiрним вигинанням  тонкого  стану  святково  зодягненi  дiвицi  i  якими
вiддано прихильними, ладними на все  почувають  себе  перед  ними  отроки.
Об'явися тут супостат - i вони нi на мить не завагаються, нi перед  ким  i
нi перед чим не зупиняться. Грудьми стануть на захист, одвагою серця свого
заступлять дiву вiд бiди-напастi. Як i заступали вже не  раз.  Коли  не  в
минулiм, то в позаминулiм лiтi, коли не в однiй, то в iншiй  сутичцi-сiчi.
Бо чомусь так склада╨ться, що рiд ©хнiй  постiйно  мусить  захищатися  вiд
iнших родiв. Як i самi вони  в  сво©м  родi.  А  хто  захистить  ©х,  коли
сплохують i не захистяться? Для того й ╨днаються в рiд, аби вiн множився й
множив свою сподiванку на захист. Небо свiдок, для того й ╨днаються!
   Один танок поступа╨ться мiсцем iншому, той iнший - ще iншому. Мiняються
отроки та отроковицi на колi, як мiня╨ться й саме коло. А люд  громадиться
й громадиться бiля музик. Та й по другий бiк в'©зду до ханового  стiйбища,
позначеного свiжоскладеними копицями з сухого бур'яну та хмизу,  вистачало
його, - там збиралися переважно лiтнi кутригури. Старшi з  них,  правдиво,
найстаршi, натомившись, ждучи, вiдходили осторонь i сiдали  перепочити  та
перекинутись словом.
   - Пора б уже бути хановi з сво╨ю утигуркою, -  зауважу╨  чи  й  нарiка╨
котрийсь.
   - Будьмо терплячi, - заспокоюють його. - Багато© наречено© довго ждуть.
   - Гада╨те, багата?
   - А то нi? Не табунщицю ж бере Заверган - ханову доньку.
   Бесiда вкорочу╨ час i все ж не так швидко, як  хотiлося  б.  Та  всьому
наста╨ край,  настав  вiп  i  цьому  очiкуванню.  В  пiзню  пообiдню  пору
вихопився на найближче вiд стiйбища узвишшя комонник i тим оповiстив усiх:
хан наближа╨ться вже, незабаром буде. Стихли враз бубни, рiжки та  сопелi,
уклякли й танцюристи в колi. Зате оживились стiйбищани, надто тi, на  кому
лежала повиннiсть зустрiти хана i його наречену. Однi подалися  мерщiй  до
вогнищ, над  якими  варилися  страви,  вихопили  звiдтам  надiйно  палаючi
головешки й стали з ними напоготовi: як тiльки хап наблизиться до стiйбища
й вiзьме пiд сво╨ накриття наречену, мають запалити згромадженi по одну  i
другу руч купи сухого бур'яну та хмизу, iншi ставали при в'©здi у стiйбище
й готувалися зустрiти належно ту, що вiдсьогоднi ма╨ ввiйти  в  Заверганiв
рiд i стати вогнищанкою в його родi. Пiдiйшли ближче до в'©зду й  сурмачi,
усi цiкавi. Якже, кортить побачити зблизька майбутню ханшу, на власнi  очi
пересвiдчитись: чи ж достойна ©хнього хана.
   А  комонник  близько  вже.  Ось-ось  над'©де  й  оповiстить:   радiйте,
кутригури, воседля почина╨ться. Бо й без тих  оповiщень  бачили:  валка  з
ханом та його обраницею перевалила через узвишшя, тепер уже недовго  ждати
того видива, заради якого зiйшлися.
   Хан ©хав попереду, у супроводi во©в та кметiв сво©х,  його  обраниця  -
певно, в одному з численних повозiв, що правилися слiдом  за  комонниками.
Коли наблизилися до крайнього з вогнищ, урочисто засурмили сурми. Завергап
зiйшов з огира й попростував до переднього повозу,  до  жiнки  клопоталися
вже  бiля  його  наречено©.  Пождав,  доки  поправлять  на  пiй   вбрання,
утихомирять словом, i вже потiм сказав усiм, а найперше Каломелi:
   - Хай наречену мою не бентежить те, що пiдемо мiж вогнiв, -  кивнув  на
багаття, що розгорялися вже й палахкотiли дужо. - Я буду поруч.
   - Таких, як паша Каломелка, - заступилася старша з сестер, - вогонь  не
страшить. Вона у нас непорочна.
   Дiвчина нiчого не сказала па те. Мовчки  потупила  збентежений  хановим
усмiхом зiр, мовчки й рушила, коли хан узяв ©© за руку й повелiв iти.
   Сестра правду сказала: ©й нема╨ чого страхатись  вогню,  охоронця  роду
Заверганового. Усiм i кожному може заприсягти: нiчого лихого  не  помишля╨
су протi© того роду Раз так сталося, що хан обрав  ©©,  а  вiтсць  повелiв
бути хановою, вона буде i в оселю, що назве вiн ©хньою домiвкою не  понесе
анiчого порочного чи лиховiсного. Йде неохоче - то правда, наперекiр серцю
- то так, та коли вже мусить iти, то йтиме такою, як  мати  породила.  Тож
прiч  пiшли  страхи,  негоже  думати  про  них  i  брати  на  карб   Небом
заприсяга╨ться: негоже! Ось тiльки вгомонити себе не сила. Бо й таке  може
статися: сама не вiда╨, що несе в Заверганову оселю. ╙ ж бо донькою чужого
роду i чужих поконiв. Що коли дума╨ про себе одне, а  насправдi  ╨  iншою?
Вогонь, яко охоронець ханово© оселi, узрить те i не пропустить тако©, духи
ханового роду стануть супроти волi самого хана i передусiм супроти не©.  А
стануть - спопелять.
   Чомусь подумалося в останню мить: вороття нема╨ i вороття не буде  вже.
╙дина надiя на того, хто ╨ тут володарем,  а  вiдтак  i  повелителем.  Тож
нiчого не лиша╨ться як горнутися до нього й шукати захисту.
   З боязнi та непевностi не бачила, як зустрiча╨ ©© згромаджений по  один
i по другий бiк вогненно© путi люд. Знала: вiн ╨, бо завважила  його  тодi
ще,  як  наближалася  до  стiйбища,  певна  була,  по©да╨  ©©   очима,   а
пересвiдчитись, що так i ╨, неспроможна: усе i  всiх  заслоня╨  вогонь  та
страх перед вогнем. Он як  палахкотить  вiн,  та  тягнеться  до  тiла,  та
норовить лизнути сво©м гарячим язиком ©© й без того розпашiле  тiло.  Коли
не помиля╨ться це вже Друге вогняне кiльце поминула. А  скiльки  ╨  ще  ©х
попереду, не спромоглася полiчити, заслiплена  людом,  що  рябi╨  в  очах,
урочистостями, що наближалися. Тепер i поготiв неспроможна. Анi волi,  анi
сили в тiлi, анi пам'ятi яко©сь. Коли б не  хан  i  не  його  мiцна  рука,
певно, упала б отут, мiж вогню, а то й пiшла б, затуманена  безвiллям,  на
вогонь.
   Ще голоснiше засурмили в роги, чути, як галасу╨ мовчазний досi люд. Чим
потiшений вiн? Нею, ©© доброликiстю? А так. Погляди всiх i всякого прикутi
до не©, усмiшки, здравицi посилаються ©й. Та й хап Заверган не знати  який
вдоволений. Хилить ©©, свою наречену, до себе i заспокою╨:
   - Не страхайся тепер. Ти  пройшла  крiзь  вогонь  тебе  вподобали  духи
нашого роду, а отже, вподобав i рiд.' Будь вiльна серед вiльних i достойна
серед достойних. ╙сть-бо вiднинi жоною хановi, а вiдтак  i  володаркою  на
кутригурах.
   Землю давно затопила темiнь, а тi, що прийшли до хана на воседля,  знай
трапезують при багаттi, та вдаються до витiвок, та регочуть,  вдоволенi  з
себе. Каломола тримала ся скiльки могла. Сидiла  за  етилом  i  споглядала
титi витiвки. Коли ж надокучили з ними, а нiч зморила i зморила  до  краю,
покликала сестру й шепнула ©й:
   - Я геть змалiла на силi.  Скажи  хановi,  аби  дозволив  уже  пiти  до
намету.
   Заверган не перечив. Вiн був хмiльний i менш  за  все  зважав  на  свою
обраницю. Бiльше  був  iз  родаками  та  содругами  сво©ми.  Одначе,  коли
Каломела почала виходити з-за. столу, покликав  сестру  ©©  й  мовив  щось
ута╨мничено.
   Котра з жiнок - навiть коли вони зовсiм младомладi  ще  -  утрима╨ться,
аби не поцiкавитися, що прихову╨ од не© муж. Не була винятком i  Каломела.
Сестра осмiхнулась на те й вiдбулася жартом-вiдмовкою:
   - Сама не збагну. Так дорожить тобою  Заверган  чи  такий  непевний  за
содругiв сво©х. Велiв берегти, аби не викрали.
   У наметi зняла з сестри вбрання, повела осторонь  i  зробила  омивання.
Вже потiм, по омиванню, подала ©й тунiку з  тонко©  ромейсько©  тканини  й
велiла спочивати по виснажливiй путi.
   - Я буду з тобою, газелько, - сказала обнадi╨но й поцiлувала Каломелу -
точнiсiнько так, як робила те мати, бажаючи сво©й дитинi добро© ночi.
   - I тодi, як вiн прийде? - подала збентежений голос Каломела.
   - Ба нi, тiлько до того, поки прийде. Опiсля лишу тебе з ним.
   А  так,  рано  чи  пiзно  залишать  iз  ним.  I  сестри,  i  мужi,   що
супроводжували  ©©  до  кутригурiв,  i  навiть   челядь   -   усi   сядуть
завтра-пiслязавтра на огирiв чи в повози й подадуться за  Широку  рiку,  в
рiднi стiйбища, до кревних сво©х. Тiльки вона,  Каломела,  нiкуди  вже  не
по©де, залишиться в Кутригурах, на ласку чи гнiв  хана  Завергана.  Як  то
буде ©й тут, у чужiй землi, серед чужих людей? Добре, коли так, як  обiця╨
хан, а коли нi? Анi вiтця, анi матерi, ба навiть поради чи розради  ©хньо©
звiдси не докличеться вже. Мати, вiтець он як безнадiйно далеко  вiд  не©,
десь аж за Широкою рiкою. ╙дине, що лиша╨ться, - уповати на добрiсть  тих,
хто, як каже хан, прийняв ©© в iцм родi i прийняв прихильно. Та й сам  вiн
нiби прихильний до не©. Чому ж тодi така холоднеча йде тiлом, коли згада╨,
що ма╨ належати йому? Не прийма╨ його серцем, жада╨  iншого?  Пробi,  кого
може   жадати   в   сво©   шiстнадцять   лiт?   Окрiм    цодруг-иотiшпиць,
матирi-цорадницi та безмежного степу, що засiвав думи i серце  передзвоном
тирси, нiкого i нiчого не знала. Не iнакше як чужий вiн ©й  хан  Заверган,
не прийма╨ вона його серцем. ТI╞ о ж воно буде, коли й не прийме?  Згубить
же себе, присяйбiг згубить!
   Така  що  вислизнула  б,  доки  п'ють-гуляють,  за  стiйбище,  взяла  б
першого-лiпшого огира й подалася б куди очi глядять. Та ба, куди подасться
зi сво╨ю кривдою, коли ©й навiть у рiдну  землю,  до  вiтця-матiнки  нема╨
вороття. Казала ©м: "Не хочу!" Криком кричала: "Не пiду!" Хто ©© послухав,
хто зважив на те, що не хоче? "╞дь  i  будь  йому  жоною",  -  сказали,  i
сказали, твердо.
   - Сестро, - покликала. - Ти чу╨ш мене, сестро?
   - Чую, - обiзвалася. - Чого тобi?
   - А ти не йди, коли прийде хан.
   - Як можна?
   - Можна. Скажеш, я так хочу.
   - Вiн муж тобi, Каломелко. Рано чи пiзно ма╨ш належати йому.
   - Якщо й маю, то хай потiм, не зараз.  Сестра  засмiялася  стиха.  Чути
було: глузу╨ з Каломели. По-доброму, а все ж глузу╨.
   - Гада╨ш, не послуха╨ться?
   - Гадаю... - Сестра не барилась з вiдповiддю, та змушена була  обiрвати
©© на словi: зачулись чи©сь кроки, а вслiд за тим вiдхилилася запона, i до
намету ввiйшов хан.
   - Каломелка спить уже? - поцiкавився.
   -  О  нi,  -  спiшно  i,  як  здалося  Каломелi,  вдоволено  заперечила
охоронниця. - Вона жде на хана.
   Дiвчина аж кинулася вiд несподiванки чи й образи. Ладна була  схопитися
як ╨ i крикнути на повний голос:
   "Неправда! Ти, сестро, неправдива ╨сть!" Та не встигла подумати так, як
хан розбив ©© думку о свою.
   - То вона у нас така розумниця?
   Чула, вельми вдоволений з того, що його ждуть. I сестрi  Дякував  та  й
дякував, зiгрiтий сво©м вдоволенням, правда, ©м i  казав  ©й:  ти  зробила
сво╨, можеш iти вже.
   Каломела не бачила, як виходила сестра, - лежала принишкла  й  аж  геть
переполохана. Чула тiльки, що вийшла вже, що хан повернувся по тому й  сiв
осторонь, певно, перепочива╨ пiсля всього, що  було  на  воседлi.  Зрештою
пiдвiвся й покликав челядника.
   - Зробиш менi омивання, - повелiв звично й одразу ж иiшов туди, де була
перед тiм Каломела.
   Хлюпався довiй i не  бе;i  насолоди.  Затпм  i  челядник;1!  спровадив.
Зайшов iз передпокою i довго стояв посеред ложницi, чи  то  доглядався  до
не©, сво╨© обраницi, що лежала поруч i  нiмувала  ждучi©,  чи  всього  лиш
витирався пiсля омивання. Та ось погасив вогниво  й  став  умощуватися  на
ложi.
   Каломела чула себе натягнутою до краю. Здавалось, доторкнеться Заверган
- i вона лусне, як луска╨ тятива, коли вiд не© хочуть бiльше, нiж може.
   Не помiчав того чи й не зважав на те  хан  Заверган.  Обняв  ©©  дужою,
вкритою жорстким волоссям рукою й доволi таки грубо пригорнув до себе.
   - Ти чого? - запитав, вiдчувши опiр.
   - Боюся хана.
   - Отак?! - дихнув у лице хмiльними випарами й збудив  у  нiй  всю,  яка
була, вiдворотнiсть, весь, що мала в серцi, супротив. Зiбралася  з  силою,
скористалась тим, що  вiд  не©  не  сподiвалися  такого,  й  вислизнула  з
обiймiв, ба навiть подалася прiч.
   Така зухвалiсть, певно, i в хановi розбудила не просто мужа - звiра. Не
питавсь уже, чому втiка╨. Згрiб обiруч, повернув у ложе, так  дужо  i  так
рвiйно  став  домагатися  свого,  що  в  Каломели  дух  перехопило,  чула,
задихнеться зараз вiд страху та безвиходi.
   - Благаю тебе, не треба!.. Хай колись, хай потiм!..
   I вмовляла, i пробувала захиститися руками - дарма. Що такому ©©  сила,
коли в нього стократ дужча вона, i що  благання,  коли  загорiвся  вогнем?
Заклав за комiр п'ятiрню й так люто рвонув старанно шиту  матiр'ю  тунiку,
що вона розпанахалась до  самого  подолу  i  явила  Каломелку  в  усiй  ©©
неторканiй красi та ута╨мниченостi.
   Зацiпенiла з жаху i тим, мабуть,  вирiшила  свою  долю.  Бо  вiдчула  й
усвiдомила: ©© вивiльнено з материного  накриття.  А  такiй  не  дозволено
належати iншому. Така ма╨ належати  тому,  котрий  домiгся  вивiльнення  i
спромiгся вивiльнити.



   II

   Третього дня по воседлi усi, хто  супроводжував  Каломелу  до  ханового
стiйбища в Кутригурах, поверталися за Широку  рiку,  до  свого  роду.  Хан
влаштував ©м гучнi проводи, сам сiв  на  вигуляного  за  цi  днi  огира  й
Каломелi велiв подати - проведуть родакiв ©© до переправи, а  вже  звiдтам
по©дуть у супроводi довiрених мужiв ("вiрних", як iмопур, ©х Заверган)  по
обводах Кутригурсько© землiма╨ намiр показати ©© жонi сво©й,  а  заодно  й
жону  показати  кутригурам.  На  те  пiде  стiльки  днiв,  щоб  народився,
виповнився i знову народився мiсяць. В усякiм разi, до  ханового  стiйбища
над Онгулом повернуться лиш тодi, як об'©дуть усю  землю  вiд  схiдних  до
полуночпих обводiв i вiд полуночних до захiдних. Полуденнi  залишаться  на
останок. Вони йдуть уздовж моря, отож мають  стати  для  Каломели  окрасою
мандрiвки, а може, й справжнiм дивом.
   На першу ночiвлю мусили стати в степу, на другу  постаралися  вийти  до
одного з кутригурських стiйбищ над Широкою рiкою i там,  у  стiйбищi,  хан
знову влаштував утигурам прощальну вечерю, а Каломелi  дозволив  побути  з
сестрами стiльки, скiльки дозволяла нiч. Знав-бо: жона його розлуча╨ться з
кревними надовго, хто вiда╨, може, й назавжди. Хай побуде з ними наостанок
та вдовольниться тим, що дозволя╨ останок.
   Плакала, прощаючись, так дуже i так  по-дитячому  ревно,  що  навiть  у
нього, бувалого вже, ворухнулося серце i змусило розщедритися на ласку  та
умовляння. Така вдячна була за них чи тепер тiльки,  як  обiрвала  останню
нитку, що ╨днала з кревними, усвiдомила: крiм хана,, у не© нема╨ й не буде
на цiй землi рiднiшо©  людини,  -  хилила  ся  до  нього  довiрливiш,  нiж
дозволяла собi хилитися досi, i  жаданням  його  не  противилася  вже,  як
перше.
   Хто-хто, а Заверган знав: путь у них далека i  втомлива.  Через  те  не
поспiшав долати ©©, давав час на перепочинки, на зустрiчi  i  урочистостi,
що на них не скупилися стiйбищани, вiншуючи хана i младомладу  жону  його.
Аби все те не просто втiшало, щораз дивувало Каломелу, висилав наперед - i
та╨мно вiд не© - роз'©зди, попереджав родакiв про сво╨ наближення.  А  вже
родаки вiдали, де зустрiчати i  як  зустрiчати  хана  з  ханшею:  ви©здили
далеко за стiйбище, вiншували щораз  щедрiшими  й  при╨мнiшими  словесами,
вручали окремо хановi, окремо ханшi подарунки.
   Спершу знiчувалась: схоже, що Заверган  зумисне  повiз  ©©  по  обводах
землi сво╨©, аби зiбрати iз стiйбищан бiльше, ;  нiж  може  дати  звичайне
воседля, подарункiв, далi почала й дивуватися:  звiдки  стiйбищани  знають
про не©, навiть у найвiддаленiших закутках?
   Позирала на хана силилася вивiдати все те, та хан удавав, що не розумi╨
нiмих ©© позиркiв, i одбувався жартами.
   Те, мабуть, сподобалось Каломелi: перестала знiчуватись  i  дивуватися,
хвалу  та  й  дарунки  сприймала  як  належне.  А  ще  щораз  прихильнiшою
видавалася йому. Були в путi - питалась-розпитувала: де  вони,  чи  далеко
звiдси до антiв i що то за однi - анти, ставали на перепочинок  чи  сiдали
до трапези - не покладалася на челядь,  власноручно  ставила  перед  ханом
©жу, цiкавилась, чи до вподоби йому те, чи до вподоби iнше. Заверган радiв
таким одмiнам. Не дивувався, що жона  його  швидко  звиклася  до  верхово©
©зди. У вiтця свого, там, на  берегах  Бiло©  рiки,  не  завжди  сидiла  в
стiйбищi та ©здила в повозi, певно, i гасала, як усi в ©© вiцi, на молодiй
кобилицi по степу, i полюбляла далечiнь, i ганялась за далечiнню. Дивувало
iнше: доволi  просто  i  по-мужньому  стiйко  зносила  он  яку  тривалу  i
виснажливу путь, якось пiдтяглася в путi й стала схожа на отрока-воя.
   Аби впевнитися в ©© вправностi чи невправностi яко верхiвця, показав на
синiюче в далинi плесо й повелiв одному з мужiв:
   - Проскач, Коврате, вдвох iз Каломелою та вивiдай, чи пригодна  вода  в
тамтiм поду для пиття i варива. Стiйбища нема та й нема, а комоней час  би
напо©ти вже, самим не завадило б лаштуватися на нiч.
   Знав: огир у того мужа прудкий та й муж не з  тих,  що  ©здять  ступою.
Хотiлось удостовiритися, що  вдi╨  Каломела,  коли  Коврат  пустить  свого
бистрохода вскач? Iтиме слiдом чи вiдстане? А  коли  йтиме,  то  як?  Всiм
iншим повелiв спiшитись i ждати. А поки ждали, те й робив,  що  позирав  у
той бiк, куди послав гiнцiв.
   Туди ©хали врiвнi i, на його подив, легкою риссю. А звiдти нiби  знали,
чого хоче вiд них хан - пустили комоней вскач. Каломела дещо вiдстала  вiд
Коврата, все ж не так дуже, щоб сумнiватися в нiй i ©© спроможностях  бути
содругом хановi i не лише в наметi, а й у походах та ратних виправах.
   Здибила услiд за Ковратом кобилицю й поспiшила сказати хановi:
   - Вода на поду прiсна. I людям, i комоням буде  чим  утопити  спрагу  -
почайни б'ють у прибережжi.
   - Тодi по©хали.
   Оглянув, як  прибули,  степове  озеречко,  -  там,  виявля╨ться,  брала
початок одна з рiчок, що текли до моря, - соковитi трави по його берегах i
повелiв путникам розбити стiйбище.
   - Далi на захiд, - пояснив, - пiде незайманщина, що лежить мiж  нами  i
тиверцями. Туди не правитимемося. Дамо перепочинок комопям та й  спряму╨мо
©х до моря.
   Путь  до  морського  узбережжя  iiiшiшлася   неблизькою,   а   стiйбища
траплялись все рiдше й рiдше. Як на те грянула гроза, зайшло  на  тривалий
iз вiтром дощ. Хан спершу не надав тому ваги. Коли ж  утямив:  туча  не  з
тих, що налетiла - й нема╨, та повелiв ставити  намети,  було  пiзно  вже:
злива промочила всiх, i добряче, до кiсток.
   Мужам не зашкодило те. Розклали, коли перемеженилося, багаття,  висохли
при багаттi, зiгрiли себе для певностi хмiльним, - i байдуже,  а  Каломела
трималася лише до ночi. Вночi прокинулась вiд  удушшя,  що  пiдступало  до
горла i не давало дихати, вiдчула смагу на губах i збагнула: дощова купiль
не обiйшлася ©й так собi, через не© нажила вогневицю.
   Злякалася чи тiльки подумала, як це  невчасно,  -  i  сама  не  добере.
Мабуть, i те i друге вiдвiдало разом. Бо вогневиця - не якась там абищиця,
а спiткала он де, в безлюднiм степу, там,  де  нема╨  поблизу  стiйбищ,  а
вiдтак тих iз людей, що могли б зарадити бiдi. Що ж справдi буде  тепер  i
як буде? Затрима╨ться коло не© хан i ждатиме видужання чи прив'яже у  коня
на хребтi й поскаче шукати стiйбище, знахарiв, що могли б  допомогти  його
жонi?
   Хотiла було покликати його, та згадала: нiч зараз, що вiн  може  вдiяти
поночi, i утрималась. А дихання спирало, i вiдчутно. Уже й покривало зняла
з себе, намацала поворозки, якими тунiка стягувалася довкола ши© - таки  ж
розпущенi вони i тунiка розстебнута.
   "Матiнко! - простогнала а чи  подумала  тiльки:  -  Що  ж  це  таке?  Я
задихаюсь... Я задихнуся до ранку!"
   Поворушила губами, торкнулася язиком  пiднебiння  -  геть  пересохло  в
ротi.
   - Води! - попросила i, не почувши вiдповiдi, знову повторила: - Води!
   Хана,  видно,  розбудило  те  благанпя-стогiн,  звiвся   на   лiктi   i
прислухався.  Зрештою  простягнув  у  темрявi   руку   й   торкнувся   нею
Каломелиного чола.
   - Що з тобою, жоно? Ти вся гориш...
   - Пити... - простогнала, ледве чуючи вже свiй голос. - Пити!
   Схопився мерщiй, засвiтив вогниво, подався з намету в  нiч,  а  звiдтам
повернувся по недовгiм часi з водою. Чула,  як  пiдводить  ©©  з  постелi,
пiдносить до уст студену, нiби зимня, водицю i припрошу╨, i бiдка╨ться  ©©
бiдою. Зрештою уклав на ложе, запустив руку i перевiрив, чи добре вимощене
воно.
   - Як тобi, що тобi, Каломелко? -  схилився  низько  й  знову  торкнувся
рукою чила.
   - Вогневиця в мене, - осилила немiч i розплющила очi, глянула на  нього
зболено i благальне. - Дихати нема╨ чим.
   Не питався бiльше. Посидiв, помислив i знову  вибiг  iз  намету.  Чула:
зняв тривогу, комусь щось пояснював, зрештою  повелiв  сiдлати  комоней  i
скакати на всi чотири сторони свiту, шукати людське стiйбище, а в стiйбищi
- баянiв-лiчцiв чи басих-знахарок.
   - Нiч, хане, - ослухався котрийсь, - де знайдемо його, стiйбище?  Може,
почекати б до ранку?
   - До ранку вогневиця може спалити Каломелу. Скачiть i  приглядайтесь  -
вогонь уночi далi видно, анiж дим удень.  Скачiть  i  спиняйтеся  час  вiд
часу, наслухайте. По лаю собак, по крику пiвнiв поночi легше визначити, де
стiйбище.
   Уже й не вiдходив, мабуть, вiд не©. В усякому разi,  скiльки  повертала
себе зусиллям свiдомостi до буття, стiльки й  бачила  над  собою  схилений
ханiв вид. Питався чи потiшав ©©, до пуття не пам'ята╨. Одначе щось казав,
i казав при╨мне, бо он як свiтився його лик, коли промовляв до не©,  i  он
як свiтилися очi. А вдень - не вдосвiта i не вранцi, таки вдень -  прибули
й посланцi, за посланцями - тi, вiд кого сподiвалися  порятунку.  Навмисне
одкрив запону, потiм узяв ©©, жону свою, на руки й винiс iз намету  -  аби
бачила, до них поспiшають iз степу не лише баяни-лiчцi та басихи-знахарки,
поспiшають потривоженi слами стiйбища-кочев'я з дiтьми, жонами,  з  усiма,
що належали стiйбищам, повозами, на яких возсiдали дiти та жони, а  вiдтак
i з уготованими вiд недуг травами та напоями.
   - Возбуяй духом, Каломелко,  -  радiв  хан  i  старався  передати  свою
радiсть слабiй. - Тепер повернемо тво╨му тiлу силу,  а  серцю  -  супокiй.
Бачиш, всi кутригури знялися й поспiшають тобi на помiч.
   ╞х було немало, баянiв-лiчцiв, басих-знахарок, та були серед них  такi,
кому стiйбищани вiрили найбiльше, бо саме на ©хнi руки передали  Каломелу.
Розбили iнший - високий i просторий - намет, послали iншу - м'яку та теплу
- постiль. Спершу розтирали настояною на зiллi вогненною водою тiло, потiм
укутували теплiш,  напували  якимсь  вiдворотне  гiрким  зiллям  i  велiли
заснути. А прокидалася - знову те саме, хiба з тi╨ю лиш одмiною, що спершу
по©ли теплим,  щойно  з  дiйок  кобилицi  молоком,  потiм  радилися  всi╨ю
знахарською радою i вже аж потiм просили всiх зайвих вийти  з  намету.  Бо
натиратимуть i напуватимуть, укутуватимуть i напучуватимуть ханську  жону:
роби те i те, корись i слухайся, коли знову хочеш  бути  такою,  як  була,
тебе баять тi, що знаються на баяннi.
   Вона й слухалась. Бо що лишалося робити? Таки слабою почувала  себе,  i
дуже, а те, що радять i роблять хановi баяпки,  не  така  вже  й  марниця.
Вогонь не полишав тiла, одначе  й  поступився  примiтне.  Не  наморочиться
голова, не застила╨ туманом зiр. Коли б повернулася ще й колишня сила -  i
зовсiм стала б уже на ноги. Та ба, не все так склада╨ться,  як  жада╨ться.
Доки ╨ в тiлi жар, доти й лежати ©й. А так...
   - Бабцю! - покликала найстаршу з баяпок, ту, яко© всi слухаються тут.
   - Чого тобi, дитино?
   - Це котрий день ви пора╨тесь бiля мене?
   - П'ятий, голубонько, п'ятий.
   - А вогневиця усе не поступа╨ться.
   - Поступиться, лебiдонько.  Ти  -  младомлада  i  дужа  тiлом,  повинна
подолати ©©.
   - Чом же не подолала досi?
   - Бо це вогневиця. На те, щоб подолати ©©, потрiбне не лишень  зiлля  i
не тiльки здорове тiло, потрiбен i час.
   - Скiльки ж менi лежати ще?
   - А скiльки треба, стiльки й лежатимеш. Доки не одужа╨ш  зовсiм,  i  не
помишляй про путь, тим паче верхи. Помовчала i знов запитала:
   - Хан зна╨ про це?
   - А то ж як.
   - I що каже?
   - Анiчого поки що не каже. Ходить - дума╨ i сяде - теж дума╨.
   "Йому не терпиться, мабуть, вiн порива╨ться до стiйбища.  IЦо  ж  буде,
коли терпець увiрветься, а я не встигну одужати?"
   - Бабця може покликати до мене хана?
   Стара обернулася на ©© голос, повагалася  мить  i  вже  потiм  кивнула:
гаразд, вона покличе.
   Завергап не барився, одразу ж i зайшов. З  виду  потiшений  був:  якже,
жона покликала, одужу╨, виходить.
   - Тобi лiпше, Каломелко?
   - Атож.
   - Який я радий. Коли б ти зпала, який радий! Так  налякала  мене  сво╨ю
немiччю.
   - I все ж я ще немiчна, хапо. Тож i  покликала...  Хочу  знати,  як  ти
намислив учинити зi мною. Ждатимеш, доки видужаю, чи вiд'©деш до стольного
стiйбища без мене?
   Не сподiвався, мабуть, що запита╨ про це, бо  й  сам  не  знав  ще,  як
вчинить, коли доведеться вибирати мiж одним i другим.
   - Зiзнаюсь Каломелi, - заговорив перегодом, -  менi  конче  треба  бути
там. За седмицю-пiвтори повернуться нашi люди з чужкраю,  зберуться  кметi
на важливу раду, Одначе й тебе не зважуюсь полишати тут.
   - I не полишай. Благаю тебе, будь зi мною.
   - Доки не впевнюсь, що видужа╨ш, не полишу, Каломелко.
   - I тодi, як впевнишся, теж не полишай. Мене роздиратиме  страх,  я  не
зможу без тебе.
   Застиг, подивований, не вiда╨, що сказати ©й.
   - Ти серед сво©х, жоно моя, тебе нiхто не посмi╨ зобидити.  Чи  забула:
володаркою на Кутригурах е.
   - При хановi пам'ятають, що володарка, без хана можуть забути.
   Тямив: це для не© багато важить, i поспiшив заспоко©ти.
   - Ну, гаразд. Як бачиш, я не ©ду ще, лишаюсь i  жду.  Аби  певна  була:
таки не ©де, частiше й частiше став навiдуватися до жони. Як тiльки  бабця
вчинить сво╨ баяння, а Каломелка виспиться по ньому, уже й бiля не©.  Коли
молока принесе й нагоду╨ з власних рук, коли всього лиш втiшне слово скаже
чи  розвеселить  тим-таки  словом.  Примiтив  якось:  Каломелка  найбiльше
веселiсть полюбля╨, тому й не скупився па не©.
   I все ж настав той день, коли змушений був говорити з жоною серйозно.
   - Бабця повiдала менi, - сказав, - немiч помiтно вiдступилася вiд тебе.
Та повiдала й iнше,  Каломелко:  тобi  довго  ще  доведеться  бути  тут  i
слухатись бабцi.
   - Немiч вiдступилася, а бути маю довго?
   - Бо це вогневиця. Вона може й повернутися до тебе, коли не вбережешся.
Отож прийшов сказати тобi: мушу ©хати вже.
   - Таки без мене?
   - Таки без тебе. Не гнiвайся i не  нарiкай.  Не  напризволяще  залишаю.
Вiзьму з собою лише кiлькох во©в, всi iншi будуть при тобi.  Кметь  Коврат
орудуватиме ними.
   Сторожа надiйна, тож певна будь: доправить до стiйбища так само,  як  я
доправив би - бережно i зичливо.
   - А може, пождеш?
   - Нi, жоно моя, усi ждання вичерпались. Мушу повертатися до  ханства  i
повинностей, що лежать на менi яко хановi.



   III

   Тепер у Каломели тiльки й вiдради було, що бесiди з бабою-баянкою, а  в
бесiдах як не кружляла околiями, до одного поверталася: коли дозволять  ©й
вийти з намету, коли - сiсти в сiдло. Бабця вiдмагалася, а то  й  гримала:
про те лиш Небо зна╨. Зрештою змилостивилася й сказала:
   - З намету, горлице, можеш виходити вже, а в сiдло сядеш  тодi,  як  не
побачу в тобi слабостi.
   - Я не слаба вже. Глядiть, нема╨ вогнива-жару в тiлi, б сила в руках.
   - Вiрю, усе те е, та б й слабiсть в очах, а блiдiсть - на виду.  Казала
ранiш i зараз кажу: пий молоко з-пiд кобил i  пий,  скiльки  можеш.  Зiлля
дола╨ немiч, молоко поверта╨ силу.
   Що мала робити? Лишалося слухатись.  Тож  i  пила  молоко,  яке  ©й  не
барились  пiдносити,  та  заглядала  у   воду,   силилася   вивiдати,   чи
поверта╨ться уже червiнь до щiк, зникла чи все ще посвiчу╨ немiч в очах.
   А днi спливали на диво тоскно й уповiльнено. Аби скоротити ©х, питалася
дозволу i йшла за стiйбище, на бесiду з небом i  степом.  Бо  сподiвалася,
щиро кажучи, вiрила: саме небо i степ можуть коли не  погасити,  то  бодай
якось притлумити в нiй i сум, i жаль, i непевнiсть. Хай не такi  вони,  як
там, в краю дитячих та отрочих лiт, все ж он як схожi, а тим уже й  рiднi.
Гляне в один кiнець - тi ж доли стеляться в безмежжя, гляне в другий -  те
ж небо синi╨ над долами, гляне в третiй - як  i  там,  за  Широкою  рiкою,
буйнотрав'я розкошу╨ на долах. Поблякло воно,  щоправда,  пiд  сонцем,  не
таке свiже й барвисте, яким хотiла б бачити. Та  дива  в  тiм  нема:  пора
зараз не та. Веселим та барвистим степ бува╨ лише на передлiттi,  раннього
лiта, а зараз полiття вже. Погасли синi очi  волошок,  одцвiливiдчервопiли
степовi маки, скинули золотаве вбрання сво╨ завжди наряднi буркуни. Багато
чого прижухло за лiто в степу, втратило свою  веселу  знаду,  а  проте  не
збляк до краю степ. Менше в ньому веселих барв, як i веселого гомону, - це
правда. Зате оп якою при╨мно-знадливою й нiжно-голосистою  стала  вибiлена
сонцем тирса, як весело перебiга╨ по пiй знята вiтром хвиля.  Не  шумом  -
баянням-насолодою й баяшiям-покорою засiва╨ серце. Як i там,  аа  вiтцевим
стiйбищем, на берегах тихоплинно© Бiло© рiки.
   "Чи не занадто часто повторюю я: як там,  у  краю  отро'пiх  радощiв  i
снiв? - сумно осмiхнулася Каломела. - Такi вони  рiднi  менi,  тi  колишнi
радощi, чи таке не чуже вже те, що встигла набути тут? Йой, лишенько! Було
б найлiпше, коли б до кiнця днiв сво©х не розлучалася з кревними  i  всiм,
що було втiхою пiд надiйним крилом вiтця-матерi. Та коли вже сталося  так,
що розлучилася з утiхами отрочих лiт, коли й кревнi вiдмовились вiд  мене,
то що лиша╨ться  робити?  Мушу  вдовольнятися  тим,  що  в.  А  так,  мушу
вдовольнятися".
   Дола╨ видолинок i  звiльна,  як  всякий,  кому  нема╨  куди  поспiшати,
виходить на узвишшя. Виходить i знову зупиня╨ться. Бо свiтлiша╨ на  серцi,
коли спогляда╨ землю i все, що ╨ на землi, з високостi, бо як  би  там  не
було, а прагне ж не холодних туманiв  i  не  безпросвiтно©  мокви  -  таки
погожо© днини, а вiдтак долiв  просторих,  лiпоти  й  привiлля  на  долах.
Правду каже: тут вони нiчим особливим не  вiдрiзняються  вiд  тих,  що  за
Широкою рiкою, та чогось i недоста╨ ©м, аби була повна радiсть  на  серцi.
Може, рiки? Так ╨ ж вона. Стiйбище хана  Завергана  гнiздиться  над  сипiм
Онгулом, таким же замрiяним i тихоплинним, як i Бiла. Не встигла  звикнути
до Онгулу чи та рiка, що тече в землi ©© роду-племенi й iмену╨ться  Бiлою,
таки лiпша? Либонь що так. Голубих та синiх он скiльки на  свiтi,  а  Бiла
одна така. I хан-вiтець казав про те, i сивобородi кметi. А сивобородим не
можна не вiрити - вони вiк звiкували, знають геть усi билини  роду  свого.
Тож не дивно, що й ту, в якiй оповiда╨ться,  як  наймогутнiша  рiка  землi
утигурсько© бiлою стала, пам'ятають.
   До них, утигурiв,  жили  на  берегах  Меотiди  iншi  роди  -  таври.  З
давнiх-давен жили, тож i покони мали давнi, як свiт. Один iз них повелiвав
таврам: що б там не сталося з родом, iз  кожним  у  родi,  рука  тавра  не
повинна пiднятися на твар, iм'я яко© носить плем'я. Хай комусь скрута, хай
повальний голод, все одно не повинна. Бо то буде дамах на самих  себе,  па
свою плоть. А ще й тому, що корова - твар  священна,  вона  дарована  люду
богами й покликана супроводжувати його вiд першого до останнього дня, бути
другою матiр'ю немовлятам, дiтям, що тiльки-по спинаються на ноги, старим,
що доживають вiку. Через те в  недоторканою,  ма╨  жити  стiльки,  скiльки
визначать боги.
   Кожен iз таврiв знав той заповiт предкiв  i  не  зважувався  порушувати
його. Тому такi чисельнi череди були у таврiв, тому такi багатi були таври
на спр, масло, набiл. Та ось сиiткало ©х безлiття: прийшли з  чужкраю  злi
люди в шоломах й сiли в ©хнiх землях, а сiвши, не стали зважати на таврiв,
як i на ©хнi покони. Побачили, якi чисельнi  череди  корiв  випасаються  в
степах, й зняли  на  них  руку:  виловлювали  й  перетинали  мечем  горло,
виловлювали й перетинали.  Скiльки  хотiли  i  коли  хотiли.  Аж  поки  не
розгнiвили тим насиллям Небо i не примусили богiв явити гнiв свiй. Чужинцi
там-таки, неподалiк вiд череди, змушенi були пустити  з  котрогось  iз  аж
надто дужих i непокiрпих бикiв кров, корови  зачули  ©©  й  зняли  ревище,
затим я наставили роги й рушили всiм родом сво©м  на  чужинцiвнасильникiв.
Так чисельно i так нестримно дужо, з таким диким ревищем,  що  чужинцi  не
посмiли опиратися тому божевiллю й кинулися хто куди: однi - в степи, iншi
в протiкаючу поблизу рiку. Думка була,  що  вода  поряту╨  ©х  -  зупинить
зворохоблену люттю твар. Та де там. Видно,  тих,  що  шукали  порятунок  у
водi, було найбiльше, бо й корiв найбiльше подалося до рiчки. У них-бо теж
сво© норови: де бiльшiсть, там i всi. Гинули во©-чужинцi у хвилях,  гинули
й корови. Так повально, що забiлiла вода  вiд  випущеного  перед  кончиною
набiлу з вим'я. Забiлiла та й стала навiчно бiлою.
   Подейкують, нiби неспроста все те. То застереження родовi таврiв  та  й
усiм, хто житиме по берегах Бiло© рiки: пам'ятайте, ми загинули в борнi  з
насильниками. Будьте мужнi i не корiться насиллю.
   "А я скорилася, - зiтха╨ Каломела. - Надi мною поглумилися  -  i  я  не
спромоглася подати голос супротиву. Чом так? Забракло духу чи, може, через
те, що насилля чинили кревнi? Сказали: йди - i я пiшла..."
   Довго сто©ть,  усамiтнена,  на  узвишшi,  що  пiдносилося  над  степом,
вдивля╨ться в ту сторону свiту, де Онгул-рiка, за нею - Широка, за Широкою
- Бiла, i дума╨, вдивля╨ться й дума╨. Аж поки не спiткнулася  об  одну  iз
сво©х думок: а може, через те пе противилася волi кревних, що  побачила  в
Завергаповi не такого вже й чужого серцю мужа?  Щось  дуже  схоже.  Серцем
чу╨, щось дуже схоже!
   Звiдтам, вiд стiйбища,  долiта╨  чийсь  приглушений  вiдстанню  клич  i
обрива╨ задуму. Озирнулася й побачила:  кличуть  таки  ©©,  ханську  жону.
Вимахують чимось примiтним над головою  й  дають  тим  вимахуванням  знак:
"Вернись, ходи назад, до стiйбища!"
   "Чого вони? Так бояться за мене чи таки справдi потрiбна?"
   Противитись не випадало якось, тож обернулася й пiшла.  А  стала  перед
мужами й почула, чого кликали, збудила гнiв у серцi i роз'ярилася:
   - Яка в потреба ходити за мною по п'ятах? Чи я для  сторожi  -  усе  ще
дитя безтямне? ╙ бо не хтось там - ягона ханська!
   - Ми те зна╨мо, однак пам'ята╨мо й iнше: хан повелiв берегти младомладу
жону його бiльше, нiж око в лобi.
   - I вволювати ©© найпершу волю, так? Мужi промовчали.
   - То знайте, - по-сво╨му  зрозумiла  ©х  Каломела,  -  моя  воля  така:
збирайтеся в путь i везiть уже мене до хана. Зараз, негайно!
   ╞й. не перечили, одначе й не поспiшали лаштуватися.
   - Ханша ма╨ знати, - заговорили  зрештою,  -  не  ми  визнача╨мо,  коли
правитись iз нею на Онгул. Те право надано баяннi.
   - I менi, жонi ханськiй. Тож i повелiваю: лаштуйтеся в путь,  баянку  я
переконаю.
   I заварилося в них. Стара  на  сво╨му  сто©ть:  "Не  можна,  рано  ще".
Каломела на сво╨му: "Я почуваюсь на силi, такiй, як i до  слабостi,  а  то
ознака певна: значить, при здоров'©".
   "Перша холодна нiч, перша ночiвля пiд небом - i вогневиця знову нагада╨
про себе.
   "Не бiда. Я зодягнуся в тепле. А крiм того, на мiсцi ночiвлi, як i тут,
мужi розбиватимуть для мене намета".
   "Ну, а що буде, коли застукають посеред степу дощi,  коли  не  встигнеш
сховатися в наметi та промокнеш?"
   "У стiйбищi е критi повози. Коли баянка так дуже вже бо©ться  за  мене,
хай звелить стiйбищному дати хановiй нюнi такого повоза. Хан не залишиться
в боргу, вiддячить за це, i великою дякою".
   Бабi й одпиратися вже нiчим. Казала ще: не зовсiм певна, що  вилiкувала
Каломелу, що повторна вогневиця таки погубить ©©. Та дарма: Каломела дiяла
iменем ханово© жони,  i  дiяла  завзято.  Тож  i  поступилася  перед  тi╨ю
завзятiстю баянка.
   - В повозi, ясна рiч, безпечнiше буде, - сказала. - В повозi, коли  так
уже наполяга╨ш, можна вирушати...
   Що довше посувалися степом, то невiдступнiше  переслiдувала  думка:  чи
буде колись кiнець сьому тошнотному скрипу  та  гуциканню?  Аж  надто  вже
надокучили вони.
   Як i постiйне перебування в путi. Мужi  такi,  що  i  вскач  пустили  б
комоней, та не смiють: повоз не вженеться за ними. Навiть тодi, як  пiдуть
пiдстьобнутi iiугою комопi риссю, вона, Каломела, змушена бува╨ благати:
   - Доста, ©дьте ступою. Нутрощi витрушу╨ така ©зда.  I  вже  згодом,  як
примiтить невдоволення ханово© челядi, скаже виправдовуючись:
   - Хай потiм, як перепочину трохи.
   А ©хати безмежжям, якому, зда╨ться, не буде кiнцякраю, ступою  до  лиха
нудно i мулько. Аби бодай якось забутися i не думати про  тi  незручностi,
сiдала ближче до возницi i питала-допитувалась, хто так  порiзав  колесами
путь, чому вона вида╨ давно не ©ждженою?
   - Одразу пiсля дощу  ©хали,  тому  й  порiзали  так,  -  мiрку╨  вголос
возниця. - А хто - пiди знай. Може, такi, як ми, а може, й  гостi  чи  сли
заморськi. Путь над морем - вiльна для всiх. Не  тiльки  валками,  ордами,
бува╨, правляться.
   - Орди не такий лишають слiд.
   - А так.
   Коли наближалися до берега, дивилася на  море,  що  синiло  вдалинi,  i
знову розпитувала: хто той одважний, що йде пiд вiтрилом аж ген там,  мало
не при самiм овидi? Кутригури такi ж завзятi рибалки, як  i  ©©  сородичi,
утигури?
   Бачила:  ©©  не  цураються,  охоче   стають   на   розмову,   потурають
першiй-лiпшiй забаганцi. I те подоба╨ться Каломелi, щораз  при╨мнiше  грi╨
©й серце.
   "Це тому, - схиля╨ться до думки, - що бачать неабияку  прихильнiсть  до
мене хана. Чимсь iншим я не могла зродити в ©хнiх досi  вiдчужених  серцях
прихильностi. А коли так, чи треба сторонитися хана та й люду  його?  Той,
утигурський, рiд, може, й не перестав бути для мене родом. Як уже  там  не
сталося i що б там не було, мати завжди залишиться матiр'ю, i пам'ять  про
зеленi береги Бiло©  рiки,  як  i  про  рiку,  в  якiй  так  при╨мно  було
викупуватися лiтньо© пори, нiколи не згасне,  як  не  гасне  дзвiнкоголоса
пiсня степу, духмянiсть трав, що розпирали  солодощами  груди,  кликали  в
вись  i  ставали  якимсь  неземним,  тiльки  висi   мабуть   i   властивим
блаженством. А проте навiть клич родства що став пам'яттю кровi, не  мiня╨
мого становища в отчiм родi. Я - вiдрiзана вiд нього  гiлка,  i  вiдрiзана
немилосердно жорстоко".
   Подумати тiльки:  лише  шiстнадцяте  лiто  вiдлiтувала,