Панас Мирний. Хiба ревуть воли, як ясла повнi ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ ЧАСТИНА ПЕРША I ПОЛЬОВА ЦАРIВНА Надворi весна вповнi. Куди не глянь - скрiзь розвернулося, розпустилося, зацвiло пишним цвiтом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспiло наложити палючих слiдiв на землю: як на Великдень дiвчина, красу╨ться вона в сво©м розкiшнiм убраннi... Поле - що безкра╨ море - скiльки зглянеш - розiслало зелений килим, аж смi╨ться в очах. Над ним синiм шатром розiп'ялось небо - нi плямочки, нi хмарочки, чисте, прозоре - погляд так i тоне... З неба, як розтоплене золото, лл╨ться на землю блискучий свiт сонця; на ланах гра╨ сонячна хвиля; пiд хвилею спi╨ хлiборобська доля... Легенький вiтрець подихав з теплого краю, перебiгав з нивки на нивку, живить, освiжав кожну билинку... I ведуть вони мiж собою тиху-та╨мну. розмову: чутно тiльки шелест жита, травицi... А згори лине жайворонкова пiсня: доноситься голос, як срiбний дзвiночок, - тремтить, перелива╨ться, застигав в повiтрi... Перерива╨ його перепелячий крик, зiрвавшись угору; заглуша╨ докучне сюрчання трав'яних коникiв, що як не розiрвуться, - i все те злива╨ться докупи в якийсь чудний гомiн, врива╨ться в душу, розбурку╨ в нiй добрiсть, щирiсть, любов до всього... Гарно тобi, любо, весело! На серцi стихають негоди на думку не лiзуть клопоти: добра надiя обгорта╨ тебе добрими думками, бажаннями... Хочеться самому жити й любити; бажа╨ш кожному щастя. Недаром в таку годину - аби недiля або яке свято - хлiбороби виходять на поле хлiба обдивлятись! Отако© саме пори, в недiлю, пiсля раннього обiднього часу, - тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пiсок аж до славного колись Ромодану, - йшов молодий чоловiк. "Не багатого роду!" - казала проста свита, накинута наопашки, - "та чепурно© вдачi", - одмовляла чиста, бiла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-пiд свити. Червоний з китицями пояс телiпався до колiн, а висока сива шапка з решетилiвських смушкiв, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу... Iшов справдi парубок. На перший погляд - йому, може, лiт до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тiльки що висипався на верхнiй губi, де колись малося бути вусам; на мов стесанiй борiдцi де-где поп'ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Нiс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темнi карi очi - теж гострi; лице довгообразе - козаче; нi високого, нi низького зросту, - тiльки плечi широкi, та груди високi... Оце й уся врода. Таких парубкiв часто й густо можна зустрiти по наших хуторах та селах. Одно тiльки в цього неабияке - дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилася якась незвичайна смiливiсть i духова мiць, разом з якоюсь хижою тугою... Парубок плiвся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав навкруги сво©ми блискучими очима; iнодi зупинявся й довго розглядав зелене нив'я. То знову йшов; то знов становився де-небудь на згiрку - i знов оглядав поле. Ось перейшов i драний мiсточок посеред лук, на низинi, у балцi. Пiд ним ще не висохли веснянi калюжi - аж зацвiли, позеленiли: кумкають в них жаби рано й вечiр. От опинивсь на невеличкiм горбу по той бiк мiсточка; став, обернувся лицем до його;глянув на рудку; перевiв погляд на крайне жито. "Оже, тут кращi хлiба, нiж пiд селом, - подумав сам собi, -тут, мабуть, сильнiший дощ пройшов..." Знов повернувся, - i рушив далi. Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обнiжок - i пiшов помiж зеленими житами. Ось пiдiйшов до однi╨© ниви, нахилився, вирвав при самiм коренi пучок жита, глянув на його, далi глянув на ниву, - i лице засвiтилось одрадою. "От де моя праця, - немов казали його очi, - не марно потрачена: вона зробила з мене чоловiка, хазя©на!.." Повертiвши в руках вирване жито, вiн скинув очима на другий бiк межi; знову глянув на свою ниву, наче рiвняв двi ниви мiж собою, - i промовив вголос: "Бач... на нашому полi жито краще, нiж у дядька Кабанця: мо╨ таке густе та гонке, а в його - ледве од землi одлiзло, - низеньке, жовте, засмоктане..." Не вспiв доказати останнього слова, - чу╨: недалеко, з-за жита, хтось спiва╨... Вiн прита©в дух; насторожив ушi, слуха... Голос тонкий, гнучкий, дзвiнкий, так i розходився на всi боки: то розлягався в високiм просторi; то слався по землi, по зелених житах; то замирав од далеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвiдомим щастям... Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося - вiн зроду не чув такого свiжого, гнучкого голосу. У його в очах засвiтилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свiжою водою; серце затiпалось немов хто доторкнувся до його... "Хто б це?" - подумав вiн, - та й пiшов на голос. Не встиг ступить десяти ступнiв, як пiсня стихла, - тiльки одна луна ©© бринiла ще над головою у його. Ще ступiнь, ще... зашелестiло жито, заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось... Ще хвилина - i з жита заманячила дiвоча постать... Парубок став. Дiвчина, як перепелка, знялась - i помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквiтчана польовими квiтками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, iнодi дуже неповоротких дiвчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, мiж високим зеленим житом, - вона здавалася русалкою... Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв ©© за ту польову царiвну, бо стояв, як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко розкривши здивованi очi... Дiвчина одбiгла трохи i собi стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима, усмiхнулась свiжим, молодим личком. Тут ©© краще розглядiв парубок. Чорне кучеряве волосся, заквiтчане польовими квiтками, чудовно вилося коло бiлого чолi; тоненькi пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на бiле, рум'яне личко, як яблучко наливчате; очi оксамитовi, чорнi, - зда╨ться, сам.огонь говорив ними... Двi чорнi брови, мов двi чорнi п'явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими вiями. Сама - невеличка, метка й жвава, з веселою усмiшкою на виду, вона так i вабила до себе. Зелена байова керсетка, з червоними мушками, червона в букетах сдiдниця, на ши© дорогi коралi, хрести, золотi дукати - усе гарно пристало до хорошо© дiвоцько© вроди. Вона стояла навпроти парубка, як намальована, - наче манила своею дивною красою. Не спускаючи з очей, вiн пiдходив до не©. - Чого ти тут ходиш? - обiзвалась вона перша. - А ти чого хлiб толочиш? - не зовсiм ласкаво одказав вiн. - Хiба се твiй хлiб? - Не чий же... А що?.. - Цур тобi, як мене злякав!.. -та й замовкла. Парубок i собi мовчав. - А ти хто така? - трохи згодом пита╨ вiн, ковтаючи слова. - Де ти взялася? звiдкiля сюди прийшла?.. Дiвчина почула, як тiльки чують дiвчата, .чого в його запнувся голос; очi в не© заiскрили, заграли... - Навiщо тобi? - прядучи ними, вона пита╨ в його. - А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? - каже вiн. - Хто ти така? чого тобi тут треба?.. - Чут-но - аж дух спира йому в грудях од кожного слова. - Не ск-а-ж-у! - одмовила вона нарозтяг, осмiхаючись, i подалася трохи личком вперед, згорнувши пухлi бiлi руки попiд лiктями. - А прийшла сюди, бо недалечке живу... А ти хто? - Сюди йди! - каже вiн, усмiхаючись i разом запрохуючи очима. - Посiда╨мо тут... побалака╨мо... я тобi й розкажу - хто я... Як стрель стрельнув у дiвчину. Сплеснула в долонi, зареготалася та й помчалася буйними житами... Далi - вискочила на зелену луку, що красувалася польовими квiтками; потiм - повернула круто налiво, почесала яриною; як бiлочка на деревину в лiсi, так вона збiгла прудко на згiрок; стала, перевела дух, озирнулася; осмiхнулась; махнула правою рукою: "сюди, мов!" -та наче мана яка, спустилася вниз- i скрилася за горою. Парубок нi з мiсця. Сто©ть та дивиться вслiд ©й ще дивнiшими очима - мовби переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався ©© голос свiжий, тонкий, ©© смiх молодий та дзвiнкий; перед очима, як та причуда, манячила ©© постать метка, жвава; йому усмiхалося ©© личко, бiло-рум'яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою корсеткою, з червоною спiдницею, привиджувалась йому, як жива!.. "Що це? - думав вiн. - Чи справдi, чи вважа╨ться?.. I вiдкiля б це?.. чи не москалiвна?.. Так же, казали, у москаля дочка вмерла... гм... мов, бачся, на хуторах нiкого такого й нема╨... Хiба Хоменкова? - так же не близий свiт од Хоменкового хутора сюди телiпатися... А видно - хутiрська: на селi, окрiм попiвни, зда╨ться, нiкого пiдхожого... Оже й не попiвна: попiвну я знаю - попiвна не така, та й не пiде за п'ять верстов од села... Чия б же це?.." Не розв'язавшись з такою думкою, вiн вийшов на згiрок - подивитись, куди пiшла дiвчина. Було вже пiзно. Дiвчини не видно, - тiльки зеленiли то там, то там, обложившись полями, хутiрськi, сади, як розкiшнi квiтники, а мiж зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь бiлiли. чепурнi хаточки. Парубок постояв на згiрку, помилувався красою околицi, задивився на один хутiр, на другий; пригадував хазя©нiв ©х, перебрав у пам'ятi ©х дочок, - та, теряючись в догадках, i повернув назад - додому. Iшов вiн такою ж тихою ходою, як i сюди, а може, ще й тихшою, - та все думав та думав... А в серцi - почував вiн - прокидалось щось невiдоме, чудне: i важко мов, i легко, i сумно, й весело, i хочеться спiвати, й, хочеться плакати... Сльози не ллються, а вголос рветься; несподiваний сум обiйма╨ голову; думка думку гонить: нiгде пристати, нi за що зачепитися- так i ганя╨ за маною... А перед очима - зелена керсетка, червона спiдниця,, знадний з усмiшкою погляд, червонi, як кармазин, уста, з котрих вигляда╨ рядок дрiбних, як перли, зубiв... У його аж мороз пiшов поза спиною... "Оце так - промовив вiн уголос. - Чи не здурiв, бува, я, чи не збожеволiв?.. Дома худоба не напована, а я блукаю тут - i думати забув!" Та, пiднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги. Ось незабаром i Пiски. На самому кра© села, од вигону, стояла невеличка хатка, вiкнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкi хлiвцi, повiточки;_ трохи далi - тiк; за током - огород; а все кругом обнесено низенькою лiскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазя©на. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вiчi. Хата хоч старенька, та чепурна, бiла, - видно, бiля не© ходили хазяйськi руки; двiр виметений, чистий; огорожа цiла, хоч i низенька, а ворота дощанi-хрещатi. Недалечке вiд хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бiдненько зодягнена, - i, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомiсть, з хлiвця прожогом вискочила невеличка свинка й. кабанчик - i давай похапцем хламати зерно, не пiдпускаючи курей. Молодиця спершу кричала на непроханих гостей: "аря, гладкi! аря!", потiм того плескала в долонi - й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нiчого з такими ненажерами не-вдi╨ш нi криком, нi легенькою бiйкою, - вона висмикнула з мiтли держално - i давай потягати "ненаситну прожир" i вздовж i впоперек, - аж поки не хруснуло держално... "От, проклятi© Каторжнi!.. Через них знiвечила держално.." - на весь голос гукала молодиця - й кинула в свиноту надтрiснутим держалном. Саме на цей крик у двiр повернув парубок. Не вспiв вiн ще гаразд i ворiт причинити за собою, - як уже на його напустилася розсерджена молодиця. - I де ти, Чiпко, ходиш? де ти бродиш? - докоряла вона. - Ось до яко© пори виходив! Нi корова, нi кобила не напованi, а вiн блука╨... - Я, мамо, на полi був... до ярини довiдувався, - одказав вiн. Мати пильно подивилася йому в вiчi, наче вивiряла : чи правда тому? Та син уже повернувся - пiшов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею - в хату. - Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись ©© й до©ти! - усе-таки з докором гукнула з сiнешнiх дверей мати. Син уже не чув того докору. Вiн випустив з загороди корову, одв'язав од ясел кобилу - погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свiжо© трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку; заманячила нiби знайома постать; вiн мерщiй кинув у ясла оберемок... йому здалося, що з-пiд трави заблищали, мов двi углини, дво╨ чорних очей... "Згинь ти, марю-ко© - скрикнув вiн, випростуючи з трави руки. - От, причепилася!" Швиденько зачинив загороду, пiшов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати. - Чи ви, мамо, не зна╨те: у москаля ╨ дочка? - пита вiн трохи згодом. - У якого москаля, сину? - Що живе коло нашого поля хутором. - Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, - та, казали, либонь умерла. - А що там? - Та я так питаю... нiчого. Розмова увiрвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лавi. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попiд боками, а в вiччю - вона та й вона. "Пропади ти, навiжена!" - шепче вiн. Перевернувся з боку на бiк, натяг на голову ряднину, - не спиться, та й годi... "Нi, вже: не швидко ти дiждеш, щоб я пiшов на поле!" II ДВУЖОН_ Лiт за двадцять до крiпацько© волi, з того самого Ромоданового шляху, яким iшов парубок, у село Пiски вступав якийсь невiдомий захожий. Видно - з далеко© дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибiйчанi, пiдсуканi аж до колiн; за спиною вiрьовкою навхрест перев'язана одежа; через праве плече, на палицi перекинута торба - мабуть, з харчю, та пара шкапових чобiт. На взiр - чоловiк середнiх лiт. Чорнi, як гайворон, уси починали вже по краях рудiти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скiска. Iшов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всi боки. Сказати б - з заробiткiв, коли б не така рання пора. А то тiльки що весна настала. Постiкали води, зазеленiли трави, зацвiли садки, городи, сонце ще не пекло, як серед лiта, а приязно сяло та грiло. Дiйшовши до одного двору, де серед нечистого городу влiзла в землю старенька хата, захожий став. ."Оце ж мов, бачся, й Окунева хата!" - каже вiн сам до себе. На той час з низеньких хатнiх дверей вийшов молодий парубок. - Здоров був! - обiзвався до його захожий. - Здоров. - Чи це Окунь живе? - Який Окунь? - Карпо Окунь, старий дiд. - Нi: це Лимар, а не Окунь. - А де ж Окунь? - Та який Окунь? - Дiд старий, що з бородою ходив. На ©х розмову нахопилася з-за хати старенька жiнка. Видно, поралась коло городини, - бо очiпок подався трохи набiк, лице в поту, руки в землi. - Та кого ти, чоловiче, пита╨ш? - Окуня Карпа. - Е-е-е... його вже давно й слiду нема... Знала я того Окуня, знала... Уже, мабуть, лiт з десять буде, як помер... А тобi ж навiщо вiн? - Та треба... Так умер, кажете? - Умер, умер. - Та хто ж пiсля його зостався? - Та хто ж, пiсля його зостався?! - каже жiнка, задумавшись... - Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. .Та й та уже вмерла. Оце ми у не© й дворище купили. Та ще зостався Грицько - був йому якийсь далекий родич... торiк його у некрути взяли. Та, зда╨ться, вже й нема╨ нiкого такого... - Так... А волость же ваша далеко? -_ Волость? - глянула жiнка на його й, перегодя трохи, одказала: - на тiм боцi села. От як пiдеш сi╨ю улицею, та й вийдеш прямiсiнько. Спершу будуть гамазе©, а там - зараз i волость. - Ну, спасибi вам. Прощайте. - Щасливо. Пiшов собi чоловiк тою тропою, що розказала жiнка. А жiнка й парубок ще довго стояли - дивились услiд, аж поки не скрився захожий з очей у кривiй вулицi. - Ти не питав, Грицьку, - тодi жiнка до парубка : - хто вiн такий? навiщо йому Окунь? - Нi, не питав. - Гляди, лишень, чи не родич який... Там у його, в Донщинi, багато, кажуть, всяко© рiднi... Там i брат його жив. То чи не по худобу.бува, прийшов i сей?! - Бог його зна. - Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збiгав би ти, слiдом за ним, у волость та розслухався б: що воно за чоловiк. - Добре, мамо, - каже парубок. I обо╨ пiшли в хату. Жiнка справдi догадалася навiщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об'явився в волостi небожем Окуня - Остапом Хрущем, що лiт, може, з п'ятнадцять як пiшов на Дiн. Уже його й з ревiзi© викинули, не тiльки з думки. Тiльки старi люди пам'ятали ще - коли бородатий та бiлий Окунь виряджав на Дiн до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце вiн назад повернувся й просився в пiщанську громаду. - Чого ти звiдтiля вернувся? - пита його голова, - хiба там недобре стало жити? - Та трудно вже й там, - кланяючись, каже Остап. - Не тi тепер порядки пiшли: багато вже й там нашого брата... пропада╨... - А тут хiба краще? - пита писар. - Та все ж, бачте - рiдна сторона. - Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе нi виду нiякого, нiчого? - знову голова. - Та в мене ось_ ╨ старий пашпорт. - Та, витягши з гамана шматок засмальцьованого паперу, з обтiпаними краями, й подав головi. Подивився той на папiр, розправив, прочитав - i знову зложив. - Що ж з сього?! - каже. -Чому хоч ти не обзивався, як ревiзiя писалась? - А бог його зна╨ - чому... Не знав. - Вiдколи пашпорта не перемiняв!! - не випускаючи з рук паперу, дивувався голова. - Та там мене й по цьому всюди приймали. - Гм... Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? - пита голова писаря. - А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громадi могоричу, то, може, й дiло буде, - одказав писар. - А то, як_ бродягу якого, ще в тюрму запруть. - Здiлайте милость, - каже, кланяючись, Остап, - уже поклопочiться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч._ одслужу за те. Писар тiльки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пiшли у другу хату. Через три недiлi Остап косив у писаря сiно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий - невтомний! Усьому лад да╨, усiм перед веде - отаману╨. А через мiсяць йому об'явлено, що тепер вiн пiщанський громадянин - козак, Остап Макарович Хрущ. Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямiсiнько й почвалав у город найматись. Недовго й мiсця шукав: зараз жид злебенив його та й заправив у поштарi. Добре Остаповi. I одежа й хлiб жидiвський, i плата добра, та й од про©жджих перепада. - Послужив вiн рiк, а на другий уже грунт i хату купив. Якраз на край села, на белебнi, стояла собi осторонь чиясь сирiтська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений, звiсно - сирiтське, та ще й за селом. Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостiв до Мотрi Жукiвни - бiдно©, некрасиво© дiвчини, уже таки й лiтньо©, що жила в сусiдах, удвох з старою матiр'ю. - А що ж, Мотре, - каже ©й мати, - iди! Хоч хата своя буде; хоч не тинятимешся на старiсть, як от я, стара... - Та чи йти, то й iти! - одказу╨ дочка. - I так натерпiлись усього! Обмiнили хлiб, а в недiлю й весiлля заграли. Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на свiт народилася. Чепурить ©©, прибира. Дiждали весни, - город одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббiлила; призьбу жовтою глиною пiдвела; коло хати вiником обмела. Чисто кругом - любо глянути, i огородина зеленi╨... Та й тiльки ж то, що огородина своя, а бiльше землi - нi ступня. Приходилось у чужих людей косити, хлiб заробляти, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи... Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою - старою сво╨ю матiр'ю, а все бiдно жили. Iнодi зимою нi з чого було й галушок зварити, - приходилось сухим хлiбом давитись... Остап - спершу був повеселiв: такий балакучий, такий щирий, - Мотрю жалу╨, коло тещi ласкавий; а далi - все хмурнiшав та й хмурнiшав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнiтити його душу i серце... Ходить бувало восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цiлий день i слова не промовить нi до кого... Так минув рiк; мина╨ й другий; а вони - всi тройко (дiтей не було) - похмурi, невеселi... Нема╨ долi - нема╨ й радостi! Лягла зима. Падав дрiбний снiг, як бува в холод: буйний вiтер крутив заметами й вив, як звiр у лiсi, у димарi Остапово© хати. Нiч уже спустилася на землю. Мотря й Оришка сидiли на полу; перед ними на стiльчику неясно блимав каганець - от-от збирався погаснути. Вони пряли мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печi... Тихо, - тiльки веретена сюрчать.!. - О-ох! - важко зiтхнув Остап. - Обридло вже менi по цих краях горювати, - промовив вiн, наче сам до себе. - Дiжду весни, пiду на заробiтки. Там, може, знайду добре мiсце, то й вас переведу... - А як же не найдеш? - на це йому Мотря.- Лiто втратиш... а я одними руками що тут зароблю?.. - додала вона журливо й скривилася. - Та вже ж ви тут з матiр'ю то сим, то тим боком настяга╨тесь на зиму... А я, коли що, то там i зазимую. Так менi тут остогидло! Дiждали весни. Порадився Остап з жiнкою та з тещею, узяв пашпорт, пiшов собi. Мотря з старою матiр'ю зостались самi собi на хазяйствi. Вирядили Остапа на Дiн у великий пiст, а так - к зеленiй недiлi - приходить з Дону бумага: чи ╨, мов, у вас такий i такий козак Остап Хрущ? i де вiн у вас узявся? Що тут вiн прозивався не Хрущ, а Притика... що вiн кинув у нас жiнку й тро╨ дiтей, пропадав був - не знать де - три роки без малого... А ось тепер - у пашпортi вiн уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим. Що се воно за знак? з яко© це речi така плутаниця?.. Так оце запитувала якась Донська станиця Пiщансько© волостi... I задала ж роботу волосним оця несподiвана бумага! Як прочитала ©© козацька, старшина, то голову й руки опустила. - Оце так! - скрикнули в один голос i голова й писар. - Буде ж тепер вiд окружного... I як-таки повiрити такому волоцюзi?! Прийшов - чорт його зна й вiдки, сказавсь - бiс його зна й ким; а ми - на тобi, та цить! - i лапки поклали... Окунiв небiж, та й Окунiв, - нестеменне Окунiв... Чому не прийняти?.. Аж воно - он який небiж!! - Егеж... Недаром я казав, - вибрiхувавсь писар, - пiдождемо трохи, спишемось... Не послухали?.. - Що ж тепереньки робити? - мов не чув, пита╨ голова в писаря. Той мовчав, потупивши в землю очi. Видно було - щось пригадував. - Недурно менi сю нiч чорна собака снилася. - похваливсь голова. - Жiнка одгадувала: напасть... так воно й ╨! - А менi руда свиня, - увернув писар. Порадившись, мерщiй послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла. - Чи не розказував тобi чоловiк чого про Дiн? - стрiли ©© волоснi. - Нi, не розказував, - одказала Мотря, здивувавшись такому питанню. - А що там? Хiба яка чутка прийшла?.. - запитала вона зляканим голосом. - Так i так - кажуть; таке й таке диво... Як почула таке Мотря, то й лиця на ©й не стало: поблiдла, як крейда, затряслась, як лист на осичинi; хотiла щось сказати, та не вимовила й слова, - тiльки раз по раз тяжко зiтхала, i якось чудно дивилась мутними очима... - Чого ти здиха╨ш? - гримнув на не© голова. - У чоловiка навчилася?.. Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив... Проклятi! Через вас на Сибiр ще пiдеш... Мотря нiчого не одказала, - тiльки жалiбно дивилася. Коли б хто заглянув тодi в ©© душу, - що там робилося! Якби зазирнув у серце, - що в йому поверталося! - Iди собi! - гукнув голова, бачачи, що в не© й рiч вiдтяло. Мотря повернулася, вийшла. Iшла по вулицi, - не бачила свiта перед собою; прийшла додому, - як п'яна, мов чмелена... - Що там, дочко? - стрiла ©© мати. - Чого тебе кликали? Пожовкло в Мотрi у вiччю, заколихався свiт, пiшло все ходором... Не пам'ятала вона, як опустилась на лаву - так не роздягнена, не розбута - i впала опукою. Сльози, як горох, полилися з очей. - Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?.. - Оришка не доказала. У не© в думцi пробiгла смерть Останова. Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася на не©. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла бiда... В Оришки затiпались челюстi, забiгала по виду мишка. - Та кажи!.. чого ти плачеш? - аж скрикнула вона. Мотря утерла рукавом сльози й простогнала... А далi натужилась i, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати: "О-о, боже мiй!... недурно вiн все сумний був... мовчав... журився... та все через сон про Дiн викрикував... про Хiврю та Грицька... Недурно ж це воно!.. Ой, _пропала ж моя голiвонька бiдная!!." -_ Що ж там таке? кажи вже, не мороч мо╨© голови! Про яку це ти Хiврю плещещ? - Про жiнку того сучого сина, щоб йому... нi добра, нi життя!.. - Кого? - Остапа... - Чи ти не збожеволiла, дочко? - Поневолi збожеволi╨ш, коли таке... - Мотре! не тумань ти мо╨© голови: розкажи по-людськи - що там таке? - Отой волоцюга, блудяга... покинув да Дону жiнку з дiтьми... приплiвся сюди на мою голову... Господи! i за що ти мене отак кара╨ш на сiм свiтi? - скрикнула Мотря i знову залилась сльозами. Тепер тiльки Оришка розiбрала сво╨ лихо. Образа, гора тяжко© образи дочки, людськi поговори та смiхи, - все разом пiднялось у головi матерi, налягало ©й на старе серце важким жалем... Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сiла мовчки на пiл, узявшись холодними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тiло тремтiло, колихалося, стара голова не здержувалась на в'язах - хилилася на груди. Оришка болiсно пiднiмала ©© i тяжко стогнала... Мотря не переставала плакати" Гiркий ©© плач, стогнання матерi зливалися вкупу, носилися по хатi, слались по бiлих стiнах. I темнiли вони для дочки й для матерi; здавалась темною хата, й свiт що вривався у вiкна, чорнiв у вiччю в них... I стояла в темнотi тiй ще темнiша доля ©х - чорна, темна, страшна, з худим, з'©деним нуждою лицем, з злими од голоду очима... Таке лихо ско©лось перед обiдом. Страва давно стояла у печi: ще як у волость iшла Мотря, то засунула, щоб упрiвала. Тепер нiхто й не згадав про не©. Горе без страви нагодувало обох. Нiхто з них не кидався до печi. Обидвi навiть забули про обiд. Так день настав, так i минув. Одходячи на спокiй, сонце обдало землю блискучим промiнням; земля на прощання усмiхнулася - i потемнiла. Спустилася нiч; викликала собi на втiху зорi; викотився з-за гаю мiсяць - i став оглядати околицю... Усе кругом спало, мов зачароване, в тихiм забуттi тепло© ночi, - не спав тiльки один соловейко, виспiвуючи в зеленiм садочку свою любу пiсню, - та не спало ще лихо в Орищинiм та в Мотринiм серцi... Завело i воно свою пiсню - гiрку, журливу, безнадiйну... I не розходилась та пiсня по свiту, не окликалася луною в лузi, як соловейкова, а, як важкий камiнь, налягала на душу, морочила голову цiлим ро╨м темних гадок, пекла серце нерозважною тугою... Мотря й Оришка не спали, не плакали, - тiльки то одна, то друга зiтхала... I вiдкiля це лихо взялося? i чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остаповi?.. чим вона .тепер осталася?.. Мотря й Оришка роздумували, розгадували... Жiнка жонатого чоловiка? покритка-дiвка?.. Нi жiнка, нi дiвка, а замужня вдова... Грiх перед богом, - чим його замолити? Сором перед людьми, - чим його змити?.. А ще ж, може, i каратись за це прийдеться - хоч не на сiм, то на тiм свiтi... Непевний той Остап, - вiн щось лихе, страшне... Страх справдi пiсля таких думок закрадався ©м в душу - i вони обидвi тихо молилися. Як не мучились вони цiлу ту нiч, що вже не думали, а все-таки не видумали нiчого для себе утiшного. Не вигадали поради й волоснi. Судили, рядили - та окружному, а окружний- та губернаторовi. Пiшли писати та одписувати... Незабаром на©хало в село чиновного панства. Питають-розпитують, пишуть-записують. Натерпiлася страху Мотря од тих хитрих спросiв та переспросiв; набралася горя Оришка, глядя на свою дитину. А в селi - тiльки й мови, тiльки й речi, що про Хруща. Наче все на свiтi для Пiсок провалилося, один Хрущ зостався, а через Хруща - й Мотря... Хто ©© зроду не знав, - став допитуватись: де вона й що вона. Не можна Мотрi нiкуди очей показати, щоб на не© пальцями не тикали. Вийде Мотря на вулицю, - малi дiти слiдком за нею; пора╨ться Мотря на вгородi, - бачить: двi жiнки стоять коло тину, дивляться на не© й перешiптуються. Нема╨ Мотрi спокою i в церквi: i там ©© не спускають з очей. - Ото... ото вона! низенька, чорнява... чорним платком голова пов'язана, -чу╨ Мотря позад себе в бабинцi. - Ото чорнява, що хреститься? - Еге ж, еге... Ото вона сама... за жонатого замiж пiшла. Чу╨ Мотря, та бо©ться озирнутись: ©й чогось соромно, страшно. Вона впаде навколiшки, приникне головою до помосту, - шепче молитву щиру, просить у бога ласки, одмолю╨ свiй грiх - i разом сльози ковта╨. Тодi тiльки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Сво© клопоти, праця, утома трохи зацiпили язики людськi. Коли це - перед другою пречистою ведуть Хруща у ланцюгах через Пiски. Як зачули люди, то за малим не все село вибiгло з хати, мов на ведмедя, дивитись. "Хрущ!.. Хрущ iде!.. Хруща... Хруща ведуть!.." - викрикують з усiх бокiв по селу. I бiжить на Хруща дивитись старе й мале. Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залiзнi штиби; давай випитувати та розпитувати. Пiднялися знову спроси та переспроси... Зовсiм загубила спокiй Мотря: водять ©© то в город, то з города... А тут - друге лихо: Мотря почула - щось заворушилось пiд серцем... Помiтили люди - та як у дзвiн задзвонили: - Чи чули?.. - пита╨ молодиця другу, стрiвши на улицi. - Завагiтнiла... - Чула, серденько, чула... I скажiть: од такого!! - Це вже, видно, не перед добром, моя матiнко!.. Чи не кiнець, бува, й вiку швидко буде... Там: торiк хвостата зоря свiтила, а се знов проява якась вирискалась... - I я кажу: не перед добром таке на свiтi ко©ться! Та як пiдуть отак цокотати, - не переслуха╨ш. А пiд недiлю або свято збереться де-небудь чоловiкiв купа, надiйдуть жiнки, парубки, дiвчата - назбира╨ться чимала юрба людей, то й давай перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща. Аж ось - не знать звiдкiль узялась на селi чутка, що вiн нi Хрущ, нi Притика, а прямiсiнько-таки Iван Вареник - крiпак пана Польського, що панував у Пiсках. Така чутка збила з пантелику судових i громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити? Кинулись до пана, - пан одсахнувся: робiть, мов, з ним, що хочете, як зна╨те... Тодi громада розв'язала дiло. Як голили хлопцiв у москалi: "У некрути його!.. лоб йому! лоб!.." - закричала громада. По©хав голова у Гетьманське, пiшов, куди треба, однiс, що годилось-i "перевертня" прямо з тюрми повели до прийому. Заголивши лоб, перевернули його ще вчетверте - i став вiн з Вареника Хрущовим. Незабаром його кудись погнали, - та бiльше вiн нi вертався, нi озивався. Оддали Остапа в москалi перед покровою. А так, перед пущенням, породила Мотря сина, - та ще й породила неабияк. Роди були тяжко труднi: потугувала ними Мотря два днi й двi ночi, не сво©м голосом викрикуючи... Що вже не робила "довгоп'ята баба"-повитуха, - нiщо не помагало. Ледве Мотря на той свiт не переставилась. Уже й не кричала й не стогнала - лежала мертвою колодою... Аж на третiй день "господь ©© помилував": серед тихого плачу Орищиного почувся голосний дитячий крик... - ╙нерал!.. - зрадiвши, скрикнула "довгоп'ята баба". Оришка пiдняла руку, перехрестилася... Мотря важко зiтхнула - i розкрила сплющенi очi... Хату обняла тиха одрада. Як же почули люди про такi роди, - знову загомонiли. Пiшло знов по селу шушукання, глум, та╨мнi страхи... Дiйшло до того, що нiхто вже Вареника не щитав i за чоловiка, а так-таки за самiсiнького куцого... Дехто помiтив i невеличкi рiжки на головi в його, як стригли в прийомi. А Кирило Кнур - недалечкий сусiда - Христом-богом клявся, що як купались з Остапом укупi, то й хвостика бачив... Не при хатi згадуючи - куций, та й годi! А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!!. - Щось воно таки непевне, моя матiнко!.. - цокочуть жiнки, похитуючи головами. I не одна й не двi нарошне забiгали в хату до Мотрi - довiдатись: чи нема╨ на йому яких ознакiв? Одна якось забачила на лiвiм колiнцi невеличку родимку... "Оце ж воно й е!" - подумала та мерщiй з хати. - А що?? - стрiва ©© кума. - То ж воно, кумонько, саме!.. - каже кума, перехрестившись. Незабаром цiле село слебезувало про ту пляму. Усi в один голос: "чортеня", та й годi! Прийшлось кумiв брати, - нiхто не хоче. Що тут робити? Вже три днi як дитина нехрещена... Не дай, боже, якого случаю - i вмре, не уведене в закон!.. Кинулась Оришка по сусiдах... Всяк дяку╨, сторониться... Ходить вона по хатi - сама не своя: свiтить сiдим волосом, ломить сухi руки... Мотрi вже й не хвалиться: вона й без того ледве дише. На той час лучились у селi перехожi москалi. Оришка до них: "Москалики-лебедики, охрестiм дитя!" Купила москалям кварту горiлки. Тодi один якось згодився. Москаль за кума, сама Оришка за куму. Понесли до батюшки. А панотець i собi: "Як його такого виродка в хрест уводити?!" "Боже мiй!.. що його робити на свiтi?!" - плаче Оришка, - та до попадi: "Матушка!.. я вас сього й того, я вам моток пряжi напряду, - умовте панотця!.." Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором. III_ ДИТЯЧI ЛIТА_ Не судилося Мотрi щастя. Не зазнала вона його змалку, не бачила дiвкою, жiнкою, не сподiвалася за-мужньою вдовою... Не тiльки ©©, а й ©© матiр стару стали цуратися люди. Саме те мiсце, де вони жили, зробилося якимсь страшним, - стали його оббiгати... Казали, що до Мотрi кожно© ночi змiй у димар лiта╨: якийсь захожий чоловiк застав його в хатi та насилу з душею вирвався... Непевне мiсце! Бувало вночi нiхто не пройде повз ©х хату, не перехрестившись; а дiтям - то й удень забороняли туди бiгати... Мiсцина справдi стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебнi, неогороджена, необкопана - так рiвець невеличкий прокопаний та й годi... Iде скотина - нема перепону - через грядки так i чеше; собаки так i гнiздяться! - кубла повибивали... Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона, мов, i бадьорилася; а як пiднялась лиха година, що замчала не тiльки лад у хатi, а й самого Остапа, - то й хата осунулась... Стрiха мiсцями повигнивала, покрiвля де-где провалилася, вiкна побитi: замiсть шибок - ганчiрки свiтять; ще до того дощ та хуртовина оббила, обшмарувала... Пусткою аж воня╨! I всерединi не краще. Стiни чорнi, аж цвiллю взялися од води, що дощi поналивали крiзь лиху оселю; черевата пiч потрiскалась, - димiла, курiла; замiсть лав якiсь кривоногi ослiнчики - i сiсти на них страшно; стiл - ходором ходить; пiл - на п'ядь дошка од дошки: Мотря пiд холод двi дошки спалила, бо не було чим у хатi прокурити... Бiдота несказанна, злиднi невилазнi! Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й ©© стара мати на ту оселю, на лихий той захист, через який вони стiльки горя приняли, стiльки клопоту звiдали... Вони б його давно кинули, якби було де притулитися. Та де його при недостачах, при убожествi?! Коли на роботу приймали Мотрю з опаскою. Лiтом Мотря ста╨ жати. У Пiсках нiхто не приймав, - бо помiтили, що в кого Мотря жне - вся нива закрутнями унизана. В сусiдньому селi Байраках Мотря хлiб заробляла, - на жнива становилася. Що за лiто заробить Мотря, те за зиму й проживуть... коли ще й ставало! А було так, що нi дрiбка солi, нi пилинки борошна... Де вже думати про одежину!! Що, дiвуючи, придбала Мотря, то все позношувала: саме гноття та рам'я висiло... Як заробить конопель, - то й добре. Помочить ©х, висушить, витiпа: костриця на топливо, волокно на прядиво. Напряде отак лiт за дво╨, осну╨, витче, та й сорочка ╨; виб'╨ - спiдницю поши╨, юпку... У вибiйчаному i в свято ходила. Другi в плахтах та запасках, голови шовковими платками повив'язують, а Мотря з вибiйчано© юпки та спiдницi не вилазила. Бiленькою хусткою зав'яжеться, та й шмару╨... Ото буденне й празникове! А що старе, дране, - позшива╨, позаштопу╨, - матерi старе тiло прикри╨, або дитинi - штанцi, куцину... Нужда!! На зиму на всiх одна юпка була. Пiде куди Мотря, - сиди, мати, з хлопчиком дома - й не рипайся! Пiти треба матерi, - сиди, Мотре... бо й чоботи однi! Робота не страшна, як сила ╨. Мотря день i нiч в роботi та в роботi; лiтом - на полi, зимою - дома. А Оришка - стара вже, - нездужала, - тiльки й того, що догляда╨ дитини... Як лiтком нема╨ Мотрi дома, - баба зварить ©стки, догляне, й нагоду╨, й спати положить, котка спiва╨.. Ай дитина ж то вийшла - на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тiльки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другi дiти жвавi, - як дзига крутиться, на мiсцi не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! - як стрiла пуститься... Чiпка, як його звали, - не такий, нi! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: "Подай, Чiпко, води!" або - ножа, або - веретено... - то вiн i почне: "А де ж воно лежить, чи сто©ть?" Отак розпита╨, повагом устане, повагом пiде, пiднiме й повагом подасть... Мотря за це не любила Чiпки. - "Десь Чiпка у нас буде дуже велике ледащо! - жалi╨ться Оришцi: - йому як що робити, то треба за тиждень загадувати, щоб роздумався..." А iнодi було й буханця улiпить Чiпцi в спину, щоб довго "не роздумував"... Тодi Чiпка руки опустить, реве на всю хату... ╙, значить, робота бабi! Оришка справдi душi не чула в Чiпцi: так його любила й жалувала! I цяцьок йому нада╨, й iграшок яких там - полив'яного пiвника, свистiлочку, а ©сти - сама не до©сть - йому зоставля╨... Як пiдрiс Чiпка - став бiгати, то вибiжить було з двору на вигiн, та прямо до дiтвори так i чеше. Так же . й дiтвора його не прийма╨. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а iнодi поб'ють та й проженуть... Недурно пани сво©м родом величаються. На селi теж розпитують - хто якого роду... Тiльки те неоднаково, що в городi питають: чим той рiд уславився - чи давнiстю, чи боями, чи послугами. А село зна╨ одну славу - честь. Тим на селi й питають: чи "чесного" роду? А тодi вже й братаються... Чiпка був "виродок"... Як же Чiпку прийняти дiтям до iграшки?! Хiба, щоб поглумитися... - Виродок iде! - кричить, забачивши здалека Чiпку, бiлоголовий, миршавенький хлопчик. - Запорток! - пiдхопить другий... - Ходiм до його! Побiжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь i скубне Чiпку за чорне волосся. Окрутнеться Чiпка, насупить брови, скривиться, тiльки очима свiтить... Злi Чiпчинi очi, та недобрi й дiти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться на них Чiпка. А тi - за боки беруться зо смiху... - Чiпко© де ти взявся? - смикнувши Чiпку за полу, пита╨ хто з хлопцiв. Мовчить Чiпка, - сопе. - Ти з яйця вилупився?! - знову, другий... Усi зареготались. Чiпка похнюпить голову, потупить в землю очi, копирса╨ нiгтем пiд нiгтем. - Нi!.. мене бабуся на вгородi пiймала... в бур'янi, - одмовля╨ понуро та все копирса╨ пiд нiгтем... Регiт - аж вигiн розляга╨ться... - Так ти. Чiпко, з бур'яну взявсь?.. - Нi... - А де ж твiй батько, коли ти не з бур'яну? - Не знаю... - То-то й ╨... ти байстрюк!.. - Брешеш!.. - зиркнув, як той вовк, Чiпка. - А хто ж ти? / - Я... Чiпка. - Ти - Чепiга, а не Чiпка! - крикне хто з середини - i вскубне Чiпку... - Чого ти скубешся? - з плачем вимовля Чiпка. - Постой, я бабусi скажу, - вона тобi дасть! - Боюсь я тво╨© бабусi, - куди ж пак! - одказу╨ хлопець, та й знову вскубне. За ним другий, третiй. Поверта╨ться Чiпка на всi боки в крузi, як ведмiдь на цепу, а хлопцi регочуться та за чуприну смичуть - аж поки не розплачеться Чiпка. Тодi вiзьмуть та й проженуть його геть. Iде Чiпка додому, - iде та й плаче. - Чого ти. Чiпко, плачеш? - стрiва Оришка. Чiпка жалi╨ться, плаче... Бере його Оришка за руку, поведе в хату, почне умовляти. - Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, якi то лихi дiти: б'ють тебе, малого, зобижають... Не ходи!.. Утишиться трохи Чiпка, сяде на колiнах у баби, або приляже головкою. Щоб забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця - доброго молодця... Чiпка слуха╨ - й дума: "I чого отой дiд з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. I чому тiй билинi зразу не поколихати горобця - доброго молодця?!." Дуже любив Чiпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп'я рiвняло казку до життя, а життя до казки - i само собi мiркувало, дивувалося... В казцi звiрi та птицi те саме й так само говорять, як i люди... А так - птицi щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають... I нiхто не зна╨, що вони кажуть... "А добре б - дознатись: що то каже скотина, як iде ревучи з поля додому? яку пiсню спiва╨ пташка в лузi?.. I чого - однi пташки так гарно щебечуть, а от горобцi - тiльки цвiрiнькають?!. I про що то розмовляв травиця мiж собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками!.." - Чи воли, бабусю, говорять?.. - пита╨ Чiпка в Оришки. - Бог ©х зна, сину... Кажуть би то, що говорять. - А птицi? - I птицi говорять... - Як же вони говорять? Про що вони говорять?.. - допиту╨ться. I розказу╨ баба, як умi╨, про все те Чiпцi. "Скот, мов, нiколи не реве без нужди... як верта╨ться додому та реве - то вiн радi╨, що скоро дома буде, та спочине... А може, голодний, то по©сть, пiдживиться... А птицi щебечуть так, як сам господь дав: однiй сказав гарно щебетати, а другiй - нi. От соловейко - як гарно спiва╨? Вiн був колись людиною, та став пташкою..." Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла сво©х дiток, - сина й дочку, - що вбили ©© мужа-ужа... Синок каже: "Не вбивай, сестро!" А сестра не послухала - вбила. За те мати й прокляла ©х. Синовi ж каже: "Лети ти, сину, сiрим соловейком та щебечи людям i пiзно й раненько: щоб тебе люди слухали - й не наслухались! - А ти, - каже, - дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городiв викидали!" - От син полетiв соловейком, а дочка стала кропивою... То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха - так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зiлля, - щоб i городини не глушило, й людей не жалило! Такi казочки бабусинi, при самотньому життi, од-сторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в головi думку за думкою, гадку за гадкою... Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душi пiдiймали хвилю горою - з самого споду до верху... Як рiй той, гули в дитячiй голiвоньцi; як завiрюха, крутились, вихорились... Од билинки перелiтали до птицi; од нтицi до скотини; од скотини до чоловiка - поки не засягали всього свiта! I здавався вiн йому увесь живим, балакучим. I скот, i травиця, i навiть камiння - все те мало свiй говiр, свою мову, - тiльки вимовляло якось iнакше... А колись усе те було - люди, i все балакало однi╨ю мовою... А тепер - нiяк i довiдатись, що то за розмова!! А через вiщо?.. Через людей... Все то виннi люди! То вони так наробили. Вони i в травицi, i в пташки, i в худоби - одiбрали людську мову! Вони людей - сво©х рiдних - повернули в усе те... I за людей жалкував Чiпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими... I прокидалася невеличка злiсть у його невеличкому серцi, росла виростала - i сторонився вiн людей далi та далi... Та й люди його не жалували. - Бабусю! - пита╨ раз Оришки. - Чи в мене батько був? - Був, сину. - Де ж вiн тепер? - У москалi пiшов. - Бач, а хлопцi казали, що в мене батька не було... байстрюк! - кажуть. - То - дурнi хлопцi! - А хiба що?.. Що то воно - недобре що? - Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови... То тiльки злi дiти так кажуть... - Я не буду злий, бабусю!.. - одказу╨ Чiпка, - та й задума╨ться. Трохи перегодя знову пита╨: - А чого ж мiй батько пiшов у москалi? Навiщо вiн покинув матiр? - Люди оддали. - За вiщо ж вони оддали його? - Так треба було... Виростеш, сину, тодi все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобi розказувати. - Чому, бабусю? - Так. Малий ще ти дуже... Така розмова велась у них не вряди-годи. Чiпку все зачiпало, все торкало. Вiн про все баби розпитував. Баба розказувала, ©й любо було одкривати свiт його очам, - утiшно думати: з якою натоптаною головою виросте ©© онуча. Щедрою рукою перекладала баба з сво╨© старо© в молоду Чiпчину голову усе, що заховала ©© шестидеся-тилiтня пам'ять. А Чiпка не брав - гарбав усе те! Оце було лiтком, як зайде вже сонце й спуститься вечiр на землю, вийде баба з Чiпкою з хати (бо в хатi душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрi з роботи. Оришка сяде, а Чiпка - коли сидить, коли лежить... Та отак собi й давай розмовляти... Чiпка бiльше слухав, - iнодi й засне, слухаючи бабино© мови, що як струмiнь тихо журчала... А iнодi й сам розщебечеться... Уже й нiч настала: засвiтили зорi, замиготiли, заiскрили... Задивився Чiпка на небо. - Що то, бабусю? - указу╨ на зорi. - То? - Зорi. - Що ж то за зорi? - То - янголи дивляться! У кожного ╨ свiй янгол: то-то вiн i пильну╨ за душею, стереже ©©, щоб, бува, що лихе не спiткало. Отож - як зiрочка покотиться, - то душа переставиться... Душа переставиться - i зiрочка покотиться - щезне... - I моя там, бабусю, ╨ зiрочка? й ваша? й мамина? - I твоя ╨, й моя, й мамина. - А де ж моя, бабусю? - пита Чiпка, положивши голову на бабинi ноги й не спускаючи очей з цiлого рою зiрок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небi. - Бог його зна╨, сину!. Чоловiковi туди не досягнути... То боже дiло, то вiн i зна╨... -Ай бог там?.. - Там, сину... - А що то за бог, бабусю? - Бог?.. Бог - батько. Вiн усе держить на свiтi: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину... Вiн за всiм ходить, до всього додивля╨ться, од злого береже... Ото, як побачить, що сатана вмiшу╨ться в його святе дiло - почина свiтом каламутити, - то й шле святого Iлiю на вогнянiй колiсницi вбити сатану... Ото як Iлiя котить, то грiм гримить; а. як стрiльне вогняною стрiлою - то блискавка заблище... Отакий-то бог! Вiн страшний задля злого, а для доброго - й вiн добрий. Бог-батько... на свiтi нас держить i хлiбом году╨-Загада╨ться Чiпка. I вста╨ перед його очима розгнiваний бог, обгорнувшись чорними хмарами... i гука╨ на Iлiю - карати злого!.. Котить Iлiя - небо й земля двигтять, як од вiтру перина, од його бiгу... Ось шкваркнуло... вогняна стрiла розпанаху╨ небо... Страх обiйма╨ Чiпку! Надворi зовсiм темно; мiсяця не видно; бiлiв, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, _миготять зорi... Тулиться Чiпка до баби та стиха шепче: "Я, бабусю, буду добрий... я злого не робитиму, то й бог мене не поб'╨... А отих дiтей, що мене били та проганяли - тих бог поб'╨, бо вони злi!.. я буду добрий, бабусю..." Замовк Чiпка - дух прита©в: дума╨ про Iлiю страшного, про бога доброго... Трохи згодом пита╨ баби: - Ви казали, бабусю, що бог нас хлiбом году╨? - Вiн, дитино, - вiн нас году╨... - А чого ж мама хлiб заробля╨, - ось досi з роботи нема. - Каже, якби не робила, то нiчого б було i ©сти?.. - Дурний ти, хлопче! - каже баба. - Чоловiк на те й уродився, щоб робити, а не лежати. То тiльки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нiчого не робили, - як святi були... Там, кажуть, було всяко© всячини - i ©сти, й пити! От вони ходили собi та ©ли... А сатана й заздрив на ©х щастя, - та давай пiдбивати, щоб согрiшили... Вони й переступили слово боже... Тодi ото господь вигнав ©х з раю огняною рiзкою - й рай зачинив, i сказав робити самим на себе... Отож з того часу й почали люди робити. А то - нiчого не робили, - як святi були! - I навiщо тi люди согрiшили, бабо?.. От би тепер i мама дома була, не плакала б так часто... i хлiб би був: коли здумав, ©в би!.. - На те божа воля, моя дитино!.. Недурно Чiпка жалкував про хлiб: вiн був у них, як розважений... Одними руками що заробиш? Тiльки що з голоду не мерли... Сказано - убожество! Раз була чудасiя з-за того хлiба. Мотря була на полi. Оришцi треба на грядках полоти. Як на те Чiпка розвередувався: "©сти, та й ©сти, бабо!" в одну шкуру: "©сти!" Взяла Оришка окра╨ць хлiба, одломила шматочок, дала йому, а останнiй положила на столi: "Не бери ж цього, - наказу╨ Чiпцi, - бо он дивись: дивиться бозя! Прийде мати, спита╨, - хто хлiб по©в? - То бозя вкаже пальцем, - мати й виб'╨... Гляди ж, не бери!" Та й пiшла собi. - Сiв Чiпка серед хати; дивиться на образ - очей не спуска╨ - ©сть. З'©в той шматочок, що баба дала, - ще ©сти хочеться! Хлiб на столi лежить, - кортить його. Гляне в куток - бозя дивиться! От став вiн крадькома до хлiба руку посилати, а на образ - все дивиться... Посила╨ руку, не спуска╨ очей - зда╨ться йому, що й бозя глядить на його, - хоче посваритись пальцем... вiн i прийме руку назад... Оце приляже до столу головкою (забрався на лаву), знову пiдкрада╨ться. Гляне на образ: дивиться бозя, та й годi! I ©сти хочеться i хлiб перед очима, - та бозя дивиться!.. Задумався Чiпка. А це, зразу, як кинеться од столу... Очi горять, губи оддулися... Та до стiльця, що баба пiдставляла пiд ноги, як пряла. Ухопив стiльця, стеребив на лаву, знайшов ножа, злiз на стiлець, та й повидовбував очi в образа! Тодi взяв - увесь хлiб з'©в, та й побiг на грядки до баби. - "Бабо! бабо-о!" - гука╨. - "Чого, Чiпко? ходи сюди!" - озива╨ться з бур'яну баба. Прибiга Чiпка. - "А я, бабо, й той хлiб з'©в!" - хвалиться. - "Нащо ж ти, сину, з'©в? А як мати прийде та спита╨: "хто хлiб по©в?" -то бозя й скаже..." - "Е... е... бозя, бабо, не бачила... я повиймав очi, щоб не дивилася!.." - I байдуже собi, забулося. - Коли так, перед рiздвом прийшлося хату бiлити, образи мити. Зирк! Мотря на образ - аж очей нема╨! Вона так i отетерiла. - "Хто це очi повиймав?" - пита╨ в Оришки. - "Де?" - Глянула - справдi без очей... Тодi до Чiпки: "Ти очi повиймав?" - Смi╨ться: - "Я... Щоб не бачила, як хлiб ©стиму!" Згадала тодi Оришка, що ©й хвалився Чiпка. Та що? Звiснр - дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годi. А були такi часи, що не бозя, а Мотря била Чiпку, - i добре била! Синяки iнодi по мiсяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чiпки. Нi. Вона його любила - як кожна мати свою дитину. Чи, не дай боже, занедужа╨ Чiпка, - Мотря сама не своя. Цiлу нiч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться... "Тiльки ж й утiхи й надi©! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старiсть у помочi... Може, хоч на старiсть не прийдеться до кривавого поту робити, терпiти од холоду й голоду та од лiтньо© спеки палючо©!.." Така в Мотрi думка. I не досипля╨ вона ночей, прислуха╨ться, як дише ©© ╨дина "надiя й'утiха"... А нехай, здоровий, зробить що Чiпка, - нехай з'©сть лишнiй шматок хлiба, чи покача╨ться в калюжi... Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не iскри сиплються, - то ©© кльони й прокльони та духопелики... Iнша мачуха здержу╨ руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вмiла здержувати над рiдним сином. Та не такий же й Чiпка вдався, щоб його можна було бiйкою спинити. Спершу-таки боявся матерi, а далi - звик уже й до бiйки, хоч як вона глибоко iнодi в серце впивалася, до живих печiнок доходила... Ой, злий же вiн був тодi! Ой, лютий! Вiн би змiг, - матерi очi видрав, або сам собi що заподiяв, якби не баба... А то вона, ©© тиха мова гасила його лютощi. Як почне, бувало, його умовляти, - та словом, як повивачем, зiв'╨... За те Чiпка любив бабу: душi не чув у ©й. Що баба не скаже, усе послуха╨. А матерi не любив i не слухав... Од бiйки то схова╨ться, то втече; а послухати - не послуха. Не раз Мотря з серця гiрко плакала... IV_ ЖИВ-ЖИВ!_ Отак жив Чiпка, рiс, виростав у голодi та в холодi, у злиднях та недостачах. I все сам собi, як палець. Другi до дiтей, до гурту, а вiн знай самотою, самотою... Забереться було у бур'яни, нарве квiток, назбира кузьок, та й гра╨ться ними нишком. А до людей, до дiтвори - нi! Чiпка мав добру пам'ять: з не© нiколи не виходила думка, що вiн "виродок"; вiн нiколи не забував бабино© ради... Собi на лихо, рядом з добрими думками, в малому серцi ворушилося щось недобре, невпокiйне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, нiколи не прощало нiкого, коли бачило яку помилку... I росло лихо в його серцi - i виростало до гарячо© вiдплати, котра не зна нi впину, нi заборони... Не було тодi нiчого, перед чим би вiн оступився; яка б страховина перед ним не вставала - не злякати ©й його вiдважного духу, уперто© думки, палкого серця... Такому нема на свiтi нiчого такого, чого б вiн злякався. Нi бог, нi люди не страшнi йому... Бог страшний злому, а Чiпка дума, що вiн добрий, а лихi люди його дратують... Ось_ йому минуло дванадцять лiт. Восени радиться Мотря з матiр'ю: - Чи не наняти б нам Чiпку хоч за харч служити? - Я вже й сама думаю, - каже Оришка. - Тiльки куди вiн годний? Якийсь нелюдний, неговiркий, якась тума з його... I з дiтьми вiн не поводиться, як другi - усе самотою, усе собi дома... - Що ж його на свiтi робити? - журливо одказу╨ Мотря. - Уже ж всяк баче, як я працюю... Та що моя праця? Силу витратила, здоров'я збавила, а тiльки що з голоду не мремо... Якби його наняти, - хоч би менше з'©жi... все б таки хоч на одежину зосталося! - Як зна╨ш, дочко. Пiшла Мотря питати мiсця. Незабаром i знайшла. Багатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась. - А збирайся лишень. Чiпко, на завтра в найми, - каже, вернувшись увечерi, Мотря. - Годi вдома сидiти та хлiб переводити, - пора й самому заробити! Чiпка - руками й ногами! Та вже Оришка - давай його умовляти: стала йому вичитувати ©х гiркi недостачi та нужди. Послухав Чiпка, пiшов. Приняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулась Мотря додому рада та весела. - А що, дочко? - стрiва ©© Оришка. - Зоставила... Коли б то шанувався! - А може, звикне... Дай-то боже! - потiша й молиться Оришка. Зостався Чiпка в Бородая. Хазя©н коло його спершу миром та ласкою, показу╨ й розказу╨ - як i що, й коли робити... Так же Чiпка нiчого й знати не хоче! Хазя©н приказу╨: "Пiди, Чiпко, загороду почисть". А Чiпка пiде на тiк, забереться в ожеред соломи та й давай з не© то верчики крутити, то хрести вив'язувати... Раз якось розсердився господар, що не послухав Чiпка, - узяв його та й вибив. Розсердився й Чiпка... та трохи за малим не опалив хазя©на! Як не було в хатi нiкого, вiн полiз у пiч, витяг жару в покришку, та й винiс у хлiвець... Добре, що люди побачили - залили. Прогнав його Бородай. Пiшов додому Чiпка, насупившись, понiс у серцi гiрке почуття ненавистi на долю, що подiлила людей на хазя©на й робiтника... Мотря плаче, - вже не б'╨, плаче... Страшно ©й, щоб, бува, не позивав Бородай... Оришка вмовля╨ Чiпку, а Чiпка тiльки понуро дивиться, мовчить, мов йому в рот води налито... Так i зостався дома зимувати. На весну знову радиться Мотря з матiр'ю. - Наняти б Чiпку? - То й найми. Знову йде Мотря шукати хазя©на - i знову швидко вишукала. Дiд Улас, вiвчар, що пас громадську отару, зашукував хлопцiв у помiч. Дiд Улас - сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний, та ще за-хорував до того, -так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хлiба... Ледве вилiз Улас за ворота, та й загадався... "Куди його?!" До роду- близького нiкого, а далекий - у панськiй роботi... Прийшлося Уласовi - хоч пiд греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку в царинi та й наставила чабаном. До його ото став Чiпка пiдпасичем. I - диво! згодився вiдразу... Робота прийшлася йому по душi. Устане вiн рано, ще до сонця, набере хлiба в торбу, вiзьме малахай, що дiд дав завертати овець, та й iде в царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У дiда все ще позапирано. Тiльки Лиско лежить коло дверей, простягши переднi лапи, положивши на них голову... Дрiма ранком. - Лиско! - гука Чiпка. Лиско пiдведе нехотя голову, подивиться на Чiпку - i знову кладе ©© на ноги, позiхнувши на все горло... Тобто: "рано, хлопче, ходиш: ще дiд спить!" Сiда Чiпка коло землянки, вийма╨ черствий хлiб з торбини, почина╨ снiдати. Тимчасом люди зганяють овець до царини. I розiйдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю. Ось приходить i другий пiдпасач - Грицько, Чупрунiв син, хлопчик однакових з Чiпкою лiт, та не кращих, видно, й достаткiв... На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штаненята - саме гноття висить на очкурi - позасукуванi аж за колiна. Грицько - козачий син, сирота. Пiсля смертi батька та матерi (вони пiд холеру померли обо╨ одного-таки й року) громада оддала сироту далекiй родичцi - вдовi Вовчисi; а як пiднявся хлопець на ноги, то дiд узяв його до себе в помiч коло отари. Сiда й Грицько коло Чiпки, розв'язу╨ свою торбу, вийма╨ з не© сухарi - чорнi, як земля, i снiдають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом... От рипнули дверi - показався дiд на порозi. - _Уже ви, хлопцi, тута? - Тута. - А що ж це ,овець так мало? - Згонять. - А ви снiда╨те? - Снiда╨мо. - Ну, снiдайте ж, поки овець позгонять. А я тим-часом. умиюся та зберуся, та й рушимо! Iде дiд у присiнки; набира води кухоль - умива╨ться... Тим часом - свiт, як день, тiльки сонце щось забарилося... Закрасивши увесь схiдень палкорожевим цвiтом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло нi одним променем над землею... А земля вже налагодилась його стрiти: зеленi трави порозправляли сво© дрiбненькi листочки, повмивалися свiжою ранньою росою. Як дiвчина, дожидаючи свого милого, умива╨ться й прибира╨ться, тремтить, мов у лихоманцi, й пала╨, наче в огнi, - замира╨, довго ждучи, й ожива╨, не терплячи, - так земля дожида╨ ясного сонця... i мiниться, не дождавшись. Повiне тихий вiтрець, - потемнi╨ й насупиться ©©- зелений убiр; затихне вiтрець - убiр заяснi╨, усмiха╨ться... Уже й овець позгонили, i дiд зiбрався. Вийшов з землянки. На головi солом'яний бриль; на плечi, на герлизi, висить торба з хлiбом та свита - на случай негоди; у руцi -_ малахай. - А що, хлопцi, будемо рушати! - каже дiд. Хлопцi пiдводяться, ховають у торби сво╨ чорно-хлiбне снiдання й бiжать згонити овець, що розтеклися по всiй царинi, натщесерце смакуючи росяною травою... От уже й овець позгонили до гурту. - А-г-у-у... тю-у-у! - гукнув дiд. - Треш-тереш-треш! Свиснув малахай у руцi... Одчиня╨ Чiпка або Грицько ворота в царинi - i тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вiвцi шляхом у поле... Хлопцi по боках, дiд ззаду, а Лиско, пiднявши свiй хвiст i голову вгору, гордо виступа╨ за дiдом, мов вiрний джура за отаманом. Отара суне помалу, викрику╨ - то "бе-е!", то "ме-е!" - кахика╨, як зимою старi баби на печах, коли почнуть прядиво м'яти... А курява, як хмара, слiдком за вiвцями... - Агу-тю-у-у! - гукнув дiд, ляснувши малаха╨м. - А куди, руда? - кричить Грицько на овечку, що одрiзнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обнiжку. Вiвця не слуха╨ Грицькового покрику: бiжить швиденько до зеленого морiжку вхопити свiжо© травицi та хоч капельку проквасити душу од тi╨© страшенно© пилюги, що до сам,их печiнок добиралася, давила-душила. Грицько бачить, що за рудою й другi повертають з шляху, - пустився пiдтюпцем, раз по раз вигукуючи "тереш! тереш!" та виляскуючи малаха╨м. Блудяги нехотя повернули до гурту. Сонечко почало з-за гори випливати - грало, всмiхалося... Як легенькi блискавочки, забiгали по землi його пароси - i кришталем заiскрила роса по зеленiй травi... За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали, та як у забiй били; тут вiвцi бекають, мекають, кахикають... Легенький вiтрець подиха╨ - i скрiзь розносить тепло раннього лiтнього ранку... Хороше так, весело! Чiпка йде з боку отари, похнюпивши голову... Об чiм вiн дума╨? Що гада╨? - Нiчого вiн не дума╨, не гада╨... Вiн прислуха╨ться, що дi╨ться у його в серцi, в душi... Хоче збагнути - й забува╨... все забува╨... Йому так гарно, весело; йому так вiльно, просторо... Чвала собi помалу. Торбина на плечi, малахай у руцi... Байдуже йому!.. Посилав вперед ногу за ногою - не дума╨: де вiн, i що вiн, i як вiн... Легко трепече його серце; дивнi якiсь радощi - не то сон, не то дрiмота - сповивають його душу... Догнали отару до становища. Дiд свиснув малаха╨м - вiвцi розскочились, розсипались по зеленому полю... - Отепер, хлопцi, спочинемо! I сiдають нашi вiвчарi втрьох пiд деревом. Дiд вийма╨ шматок хлiба та дрiбок солi, почина╨ й собi снiдати... Грицько, чи присiв, чи нi - вже, дивись - опинився гiн за дво╨, скочив верхи на барана, трендика╨ та висвисту╨... Чiпка лежить на спинi, дивиться в блакитне небо. Небо сине, чисте - нi хмарочки, нi плямочки - глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне в тiй синiй безоднi, як у сивому туманi... тiльки думка росте та ширша... "Що там? - дума Чiпка. - Там, мабуть, гарно так... Ач, як синi╨!.. як сонечко ся╨!.." - Дiду! - А що, сину? - Що там? - Де? - У небi? - Бог... Задума╨ться Чiпка... Дивиться в небо, - йому так гарно дивитись у його... - Чи воно, дiду, ╨ там люди? - Де? - На небi... - Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душi праведнi... - А хiба хто там був? - Так кажуть. Батюшка так i в церквi чита╨. - А гарно, мабуть, там... Бачте: яке син╨, гарне!.. Дiд, поснiдавши, молився богу. - Гарно, сину! - прошептавши молитву, одказав Чiпцi, - Гарно!.. Не те, що тут, на землi... Там усе добре, святе... А тут - усе грiшне та зле... Замовк дiд. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав: - То ще тiльки один бог милосердний держить нас на свiтi, а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вiвця!.. Що вона кому заподi╨?.. Нiкому нiчого!.. Ходить собi, щипле травицю зелену... вiвця, та й годi!.. А ми й ©© рiжемо, ми ©мо ©©, як вовки голоднi... I чого ми тiльки не ©мо?.. А воно то все - грiх! Усе нам оддячиться на тiм свiтi, все... Грiшнi ми, проклятi душi! Ми не тiльки над скотиною знуща╨мося, - ми й свого брата часом черкнемо... Бач! У брата - он те й друге, а в мене нi сього, нi того... Зарiжу, мовляв, брата, - добро його поживу! I рiже чоловiк чоловiка... Рiже - забув i думати, що йому на тiм свiтi буде?!. Лихий його пута╨, - вiн i рiже... Ох, грiшнi ми, проклятi душi! Чiпка слуха╨ - i проходить по його душi страх, холод... i шепче вiн стиха за дiдом: "Грiшнi ми, проклятi душi!.. I мати моя грiшна, - дума╨ вiн, - бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хлiба... А баба не грiшна: вона мене нiколи не била; вона менi усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дiд... I дiд, мабуть, не грiшний... А Грицько? Грицько - грiшний: он як вiн верхи на баранi пре!.." - Грицьку! Грицьку! - скочивши на ноги, крикнув Чiпка: - не ©дь на баранi - грiх! А Грицько гика та тпрука на все поле... - А вiн на баранi ©здить? - питав дiд. - Бач! Я й не туди, чого вiн так вигуку╨... Ось я тобi, я тобi!! - свариться на Грицька дiд здалека герлигою. Грицько скочив з барана, побiг до верб, що росли над шляхом. А дiд, понюхавши табаки, розiслав свиту, розвернувся проти сонця та грiв старе тiло. I Чiпка бiля його примостився. Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят. - А я, дiду, ось скiльки горобенят надрав! - хвалиться. - Навiщо ж ти ©х надрав? - пита╨ дiд, не пiдводячи голови. - А щоб оця погань не плодилася! - Хiба вона кому зробила що?.. А грiх! - промовив Чiпка, придавивши на останньому словi. - А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? - одказав Грицько, та й висилав з пазухи го-лоцюцькiв з жовтими за©дами. Чiпка подивився на дiда, що лежав собi та дрiмав, не слухаючи ©х розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив герлигу. - А куди?.. куди!.. - закричав. Та - геп! герлигою по горобенятах... Так кишечки й повискакували... - Оце вам жив-жив!.. жив-жив! - гукав Грицько, та раз по раз герлигою, герлигою... Чiпка дивиться то на горобенят, то на дiда: чи не скаже чого дiд? Дiд лежав собi мовчки. "Значить, правда, що вони кричали: "жив-жив!" - подумав Чiпка, та як схопиться... Очi горять, сам труситься... - Стривай, Грицьку! стривай! не бий... Давай краще ©м голови поскручу╨мо!.. Як схопить горобеня, як крутне за головку... Не вспiв оком моргнути, - в однiй руцi зостався тулубець, а в другiй - головка. - А що - жив! а що - жив!! - кричить Чiпка... - А що - жив! - а що - жив!.. - втору╨ за ним Грицько... Незабаром горобенят не стало: валялися тiльки однi головки та тулубцi... - От тепер можна й герлигою, - каже Чiпка, взявши герлигу в руки. Грицько й собi за ним. Та зложили горобенят укупу й почали перiщити, як снопи молотили... Не зосталось горобенят i слiду: валялося тiльки одно м'ясо та кишечки, перебитi, перемiшанi з землею. -Ходiм ще драти, -каже Грицько:-там ще ╨. - Ходiм, - згоджу╨ться Чiпка. Та й побiгли до верб, один одного випереджаючи. - А куди ви? - пiдвiвши голову, пита╨ дiд. - Пiдiть лишень овець позавертайте! Бачите, як порозходились... Щоб ще звiрюка не заняв... Дiд знову лiг. Скоро й заснув. Хлопцi побiгли... ...Швидко вони позавертали овець i, як кошенята, дралися по вербах, видираючи горобенят. Удвох надрали ще бiльше, нiж сам Грицько надрав. А далi поскручувавши голови, били герлигами... помiсили чисто на гамуз! Сонце дедалi все вище та вище пiдпливало. Перше ж так гарно сяло та грiло, а це вже стало пекти-палити, аж дiд прокинувся... - Ач, як угрiло! - обiзвався вiн, пiдсуваючи свиту пiд вербу, в холодок. - Ану, ще понюха╨мо та загра╨мо... Хлопцi, видно, десь горобцiв деруть... Дiд понюхав. - А-а... та й добра ж! - промовив, чхнув - i полiз у торбу за сопiлкою. Вийняв сопiлку, послинив дiрочку, свиснув раз, удруге - i зачав "Вiвчарика". Гучно-гучно загула сопiлка на все поле, немов хто заспiвав жалiбно; аж ось замира, замира, - тiльки сопе... А це зразу, немов опiк хто, закричало, завищало - та й стихло... вдруге... втрет╨... i полився тяжкий плач... Сумно зробилося, важко... Отара посхиляла униз голови, немов слухала того плачу тяжкого... От знову сопiлка замовкла. Трохи перегодя тихий регiт крiзь сльози стиха веселив поле; далi - дужче... дужче... сльози сохли... регiт замирав... понiсся веселий, танцюристий козачок... - То дiд гра, - каже Чiпка. - Ходiм до його! - Ходiм. Побiгли. - А, мабуть, час, хлопцi, й овець напувати! - зустрiча╨ ©х дiд. Хлопцi зiбрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ними трохи халепи не сталося. Як гнали отару через луг, де не взявся сiрий вовк i потяг нишком ягнятко в дiброву... Отара схарапудилась, сипнула вбiк - аж Грицька повалила; Лиско майнув за вовком. Чiпка за Лиском. Вовк бачить, що непереливки, покинув ягнятко та драла в лiс... Чiпка з Лиском за ним. Дiд почув що Лиско гавка на вовка й собi надiйшов... Так де ж ти вовка в лiсi шукатимеш? Тiльки й того, що дiд похвалив Чiпку - за те, що не побоявся вовка, одбив ягнятко. Вернулися з водопою. Пообiдали сухий хлiб з сiллю; дiд знову лiг спати; хлопцi бiгали завертати овець; Чiпка розказував, який йому вовк здався: "здоровий, а легкодухий"; Грицько, не вважаючи на грiх, на баранi ©здив, щоб тiльки дiд не бачив... Потiм того вони полуднали... Чiпка дiда про що-небудь розпитував; дiд розказував про всяку всячину, грав на сопiлцi... Так - аж поки сонце не повертало навзаходи. Тодi дiд завжди казав хлопцям: "Пора, хлопцi, додому вертати!" Хлопцi збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царинi, стрiвали ©х люди, й кожне сво©х овець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопцi вертали по домiвках, а дiд запирався в землянцi до другого ранку. V ТАЙНА - НЕВТАЙНА_ Добре Чiпцi у дiда пiдпасачем. Робота неважка, саме припала йому до вподоби - по його лiтах i по його душi. Та не те, щоб i без користi. Дiд брав за лiто по п'ятаку од вiвцi. Шага давав на Чiпку та Грицька, та ще хлiба мiшкiв з п'ять, та ягнят дво╨ або тро╨ на рiк. Чого ще? На харч вiн собi заробляв, грошi йшли на одежу, ягнята - на прибуток. - Слава тобi, господи, що ти зглянувся на наше безталання! - дяку╨ Мотря боговi. - А я вже не думала, щоб з його вийшли люди... - Став розуму доходити, - одказу╨ Оришка, - сам побачив, що треба робити... I менi, старiй, довелося його хлiба з'©сти... спасибi богу! Отак радiють та боговi не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких злиднiв, нужди, горя... I в хатi в них стало чепурнiше, яснiше; i хлiб не такий чорний та сухий; i каша до борщу не вряди-годи; а часом i сир на вареники... I одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у будень не висiло та не бовталося старе гноття... I зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рiвненько; зверху полатана - не свiтить гнилою, дiрявою оселею; з-за хати хлiвець визирав, льох чорнi╨... Уже завелась свиня з поросятком i овечат десяток. Уже лiд паску ╨ сво╨ поросятко й сво╨ ягнятко, i паска - бiла... Достаткiв бiльше, й достатки кращi. А тут ще, пiсля смертi якогось бездiтного, далекого Мотриного родича, зосталося ©м днiв на десять поля... Пiсля судiв та пересудiв, - пiсля двох мiшкiв пшеницi та двох овечок-ярок, що Мотря подарувала волосному писаревi, одсудили Мотрi землю громадою... - Не журись. Чiпко, - каже, радiючи, Мотря, - тепер буде сво╨ жито, й своя пшениця, i просо, й ячмiнь, i гречка... Одберу мiсцину, картоплi насаджу, - на зиму буде!.. I к рiздву загоду╨мо свиню... Сало продамо, м'ясо посолимо, ковбаси начинимо... Буде з насi Хай тепер нашi вороги смiються, нехай цураються, минають! Аж помолодшала Мотря, весела стала. Чи все ж то такi щасливi та яснi днi колихали Чiпку? Чи все ж то однi удачi та радощi складали його молоду силу, котра так i пробивалася з-пiд його гострого погляду, смiлого поступу?.. Ой, нi! Життя, - що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши. Першою такою колючкою в Чiпчинiм життi була смерть бабина. Йому тодi тiльки що сповнилось п'ятнадцять лiт. Баба вже була стара-стара, як молоко бiла, як сухар суха. Уже й лiтом з хати не вилазила, хiба у палючий день вийде було з хати, сяде на призьбi, складе сво© сухi синi руки на колiнах та й грi╨ться проти сонця. А восени все жалi╨ться та жалi╨ться Мотрi: - Оже, дочко, щось менi погано... Так погано, так погано! Чую, наче в мене всерединi щось застига╨; руками й ногами зовсiм не володiю, не знаю, чи й ╨ вони в мене... Мабуть, це вже м о я за мною приходить... Так казала Оришка звечора, а до свiта - й богу душу оддала. Лежить баба на столi в хатi. Хрест в руках, свiчка в головах... Та ж баба - тiльки очi заплющила, рот зцiпила... Прийшов пiп, дяк, зiйшлися люди, взяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли... Мотря плаче. Чiпка не плаче... Йому тiльки чогось страшно, жалко... - "Нема баби... - дума╨ вiн. - Умерла баба... не буде бiльше баби... Смерть узяла бабусю... люта смерть... А що ж то за смерть? Хто зна╨?.." Темна мара встала в Чiлчинiй думцi, як страшидло яке, холодне, непривiтне... Говори, дивись, - а тут... зуби зцiпило, язик одiбрало, очi заклепило... Кидають у землю, - темнота непривiтная, нiмота непробудная, нерозгаданий холод та морок! Ось i черв'як плазу╨ - холодний та слизький, аж напина╨ться, аж звива╨ться, поспiшаючи до тiла... "Ух!.. гидко... страшно!..." Чiпка здригнув. "I вiд кого се? - запитувала його злякана думка. - Кажуть, вiд бога?.. Смерть вiд бога?.. темна нiмота... червивее вiд бога?!. Господи боже! невже це треба?.. I для лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така добра була, до всiх добра... I так каратися?.. Чи для всiх воно однаково?.. Де ж тодi правда?.. Ой, нi, нi! тут щось та не так, - тут щось друге, iнше..." Задумався, загадався Чiпка... Зробився аж страшний, помарнiв, похнюпився, дивиться якось чудно... Зведе оце на тебе очi - i нiчого не бачить; клич його'- не чу╨... аж занепав. Уночi схопиться, - одяга╨ться, озува╨ться... - Чiпко! куди ти? - пита здивована мати. - Га-а? - Куди ти? - Баба кличе... пiду до баби.. - Та господь з тобою! Баби нема╨ - умерла... - А що ж ото?.. слухайте!.. - Та й наставить ухо, - слуха╨... - О-о-о-о! "Чiпко!.. Чi-п-ко!.." Чуете?.. - Зараз, зараз, бабусю... я зараз!.. Хапа╨ться, чоботи набува╨, рядном напина╨ться... - Господь з тобою! куди ти? - хрестить i перейма його Мотря. Почне його умовляти; роздяга╨ його, роззува╨... То вiн трохи й утишиться, сяде на лавi. - Ляж, сину. Чiпка поворухнеться, посунеться, трохи - сидить... Трохи згодом затiпалась його постать, схилилася голова на груди, почулися важкi заводи плачу... - Чого ти, сину, плачеш? Мовчить Чiпка, плаче. Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч вiн одужав, а з лiтами убирався в силу, - та вже нiколи не теряв свого сумного погляду, понурого виду. Бабина смерть загадала йому загадку - котру вiн нiяк не мiг розгадати... Вiн все хмурнiшав та хмурнiшав... Не вспiло одно гаразд забутися - друга приключка приключилася, котра обiзвалась на всiм останнiм життi Чiпчинiм. Чiпцi минуло сiмнадцять лiт. А Того самого року вiковiчнi крiпацькi кайдани розбилися... Стояла рання весняна пора надворi. Рано-рано схопилося сонце, виграючи та висвiчуючи червоним свiтом... -_ Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце, - каже дiд Улас, дивлячись на небо, - коли б ще дощу не було!.. Коли так: не встигли вони отари й за верству од села одiгнати, як почали хмари з усiх бокiв стягатися та й заслали, замазали небо... Незабаром воно й розплакалось... Зарядив дощ - дрiбний-дрiбний та густий, мов крiзь сито... Спершу вiвцi наче зрадiли - розкотилися по толоцi, щипаючи попаски низеньку, приземну травицю; а далi - як став дощ допiкати - збилися дй-купи, посхиляли голови мiж ноги, та так цiлий день i простояли. Гнати додому нiяк не можна: що з ними дома робити? А дощ - одно пере, одно пере... Не зосталося на наших вiвчарях нi рубця сухого, а вiн i не дума╨ переставати. Посiдали вони всi три пiд вербою. Сидять - пережидають дощ. Лиско й собi звився коло них бубликом. Сумнi усi. - Так оце, дiду, й вам воля прийшла? - пита╨ Чiпка дiда, щоб хоч словом розважитись. - Кому воля, а кому неволя! - сумно одмовля дiд. - Як саме? - Так... Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало робили, ще з нас мало слiз та кровi точили... хай ще два роки поточать!.. Ох, боже, боже! коли твiй суд правий настане?.. - Та вам же все рiвно, дiду: ви давно вже вiльнi, - примовивсь Грицько. - Вiльнi?.. Були вiльнi, поки волi не було... Ох!.. Робив, доки силу витратив та зуба в ротi не стало-Тодi й з двору - геть на виступцi! Не переводь даремно панського хлiба!.. Спасибi, люди добрi зглянулись, а то б прийшлося тинятися, пропадати, як собацi пiд тином, - Христа ради руку простягати... А от тепер знову завадило: плати десять карбованцiв на рiк!.. За вiщо?.. з чого?.. Ти, кажуть, громадську отару пасеш, - рублiв з пiвсотнi виробля╨ш... Яких? де? Я - старець, нищий... Спасибi, люди змилосердились... Так - нi! I те ©м оддай... а сам з голоду пропади... Проклятi! i суду на вас нема╨, й права!.. - гiрко закiнчив дiд. У Чiпки аж мороз подрав по спинi: вiн нiколи не чув такого дiдового голосу... Думка його закаламутилась; завихорилась; кров прилила в голову; вiн мовчав, боявся словом перервати дiдове горе... Вiн сам не знав такого, а почував з дiдово© мови, що воно тяжке-тяжке... Хвилин з десять мовчали, наче води понабирали в рот. На душi важко, на серцi сумно - аж мов нудно-Так бува╨ тодi, як серцем чу╨ш якесь лихо, а назвати його не вмi╨ш. Хвилини тодi здаються за часи, часи - за днi, днi - за роки... Черв'як швидше плазу╨, нiж такi хвилини... I хочеться вперед заглянути, подивитись - що з того буде, i страх обiйма╨, аж волосся на головi пiдiйма╨ться, серце каменi╨... Дiд знову забалакав, наче сам до себе: "Ще мало людей забили, на той свiт позагонили? Ще мало у мандрах пропало, мов ©х земля проглинула?.. А з живих- трохи юшки поповарили?!. Так ще й до старця... Що ж з мене вiзьмеш?!. Я людям служу, громадi служу - за хлiб, за спасибi... от що! Ну, берiть знову у двiр, лежатиму та даремно хлiб ©стиму, та й годi... Берiть?.. Легко сказати - берiть! А степ?.. а вiвцi?.. Я привик до цього, як до рiдного... Прощайте?! Щоб ви з сво╨ю силою попрощалися!.. Вiвця для мене -_ все одно, що людина: i ©сть, i п'╨, i болi╨... тiльки не скаже нiчого, не вимовить!.. Хiба я не бачу, хiба я не знаю, як ©м оцей дощ дозоля?.. Менi вiн не так дозоля: я вже стара собака, натерпiвся всього... А он - ягня? Зiгнулося, тремтить, змерзло. Бачу, бачу... Я б тебе коло свого серця обiгрiв, як дитину... Та не обiгрiю! Ворог наш бере мене од вас, щоб замучити... Йому ще трохи... Ще, бач... ще..." Дiд не змiг далi говорити... Двi гарячi сльози викотилось з його старих жовтих очей i розлилося по карбованому старiстю та негодами виду. Грицько сидiв, рота роззявивши, - сам не знав, що йому казати... Чiпка пильно дивився на дiда - очей не спускав... Лице аж пополотнiло; поза спиною мурав'я лазила; верхню губу мишка тiпала, а очi сухi-сухi - горiли, налитi сльозами пополам з кров'ю. - Хто? хто?! - затинаючись, скрикнув вiн. - Хто одбере в нас дiда?.. Нi!.. Ми дiда не дамо, поки нас не вкладе! Дiд глянув i стрiвся очима з палкими Чiпчиними. - Пан однiме. Чiпко!.. вiн одбере, мiй сину!.. У двiр пiду - старого недовгого вiку коротати в неволi... покину вас... Усе покину: степ, овець... Лиска-сердегу... - Не одбере вiн... нi! Хай тiльки одбере... Я йому такого пущу пiвня!! - грiзно каже Чiпка. Дiд аж не стямився. - Що це ти кажеш, сину? Чи ти ма╨щ бога в животi, а царя в головi?! Схаменись! Його спалиш, а через його й другi погорять... Йому ж тiльки шкоди наробиш, вiн собi швидко знов вибуду╨ться; а то - убогi погорять, що, може, тiльки й щастя, що свiй захист ╨... Оханись, господь з тобою! Ще сумнiше, ще важче стало. Дощ, як iз вiдра, линув. Кожен поворухнувся й на самi очi насовував кобеняка. Лиско ближче пiдсунувся до дiда; лiг у самих його нiг. Дiд мотнув головою: "А той же батько! як двi каплi води..." - промовив уголос. - Хто? - поспитав Грицько. - Отой! - дiд указав на Чiпку. - Хiба ви знали батька? - пита понуро Чiпка. - Чому ж не знати, коли ми з одного двору. - Хiба мiй батько панський був? Адже вiн - москаль! - каже, здивувавшись, Чiпка. - То що, що москаль... Хiба москалi родяться москалями?.. Тобi ще, видно, нiхто не розказував за його... - Нi. - Ото ж то й ╨! Люди ще й досi не забули... - А що ж там? - пита Чiпка, насторочивши уха й не зводячи очей з дiда. - Гм... бач! - Дiд вийняв луб'яну табатирку, понюхав табаки. - Розкажiть, дiду! - приста╨ Чiпка. - Добре. Коли нiхто не розказував, то я тобi розкажу... Давня то рiч, - зачав дiд. - Менi було тодi лiт з двадцять, як привели твого батька в горницi лаке╨м до панича... Розказували, що тво©й бабi старий пан хотiв ласку зробити, та взяв та й приставив до евого сина твого батька... Вiн був собi якийсь малий, пуздра-куватий, болiзний... та шкодливий такий, як кiт! За паничем ходить - не ходить слухать - не слуха.Панич якось його чи вскубнув, чи вщипнув... А той, як виважить руку, як удере його з усього маху по пицi... так паненятi носа й розтовк! Прибiгла на крик панi; увiйшов сам пан... - "На стайню його!.." - Узяли його лаке© на стайню, та так оджарили, що нi лягти, нi сiсти... Тодi йому вже нiкому було "й пожалiтися: батько у винницi в казанi скипiв, - упав якось у казан, - а мати з холери вмерла... Ото, як одшкварили його, - то вже вiн нiколи не бився, - тiльки пустився на хитрощi. Усе дурить панича та видурю╨ з рук усячину... аж поки його й за це не вибили! Як провчили, вiн хотiв утопитись, та люди не допустили... А пан знову вибив, щоб не топив крiпацько© душi, бо за не© треба подушне платити! Так вiн ото, як мандрував Шамрай, - таки з двору кучер, - то й вiн за ним потяг аж у Донщину. Тамечки вирiс, оженився й оселився... Та лихий його попутав провiдати про Хруща, козачого сина, що одних з ним лiт, поплентався на Дiн до дядькiв, - та там би то, кажуть, i вмер... Та не так про Хруща, як про рiдну сторону... Як згада╨ ©©, зда╨ться, зараз би таки знявся та й полетiв, коли б не неволя... А тут, як на те, пiдскочив Хрущ. От вiн роздобув десь Хрущiв пашпорт та покинув жiнку, дiтей i оселю - приплiвся сюди. Його прийняли в козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вiльний... А може, вiн думав худобу Хрущеву посiсти, та добрi люди до його ще по шматках рознесли... Так вiн став у службу, заробив грошей, купив хату та й одружився з тво╨ю матiр'ю. Лiт зо дво╨, може, пожив, - та й знову потяг на Дiн до першо© жiнки. Отам його й злапали! - Привели сюди... суди та пересуди... Хто вiн такий?.. Що це вiн зробив?.. Та,_ кажуть, н а ш-таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди зна╨те, менi його не треба! Так до його дуже не чiплялись, а в перший прийом i завдали в москалi... Бач! Он вiн який москаль! Зна╨ш тепер?! Чiпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слухаючи... Незчувся, коли й вечорiти стало... Дiд удвох з Грицьком i отару заняли. - Ану, рушай! додому час! - гукнув дiд уже з шляху. Чiпка глянув на дiда, пiдвiвсь i поплентався стороною, позад отари, немов п'яний, наче учадiв... Голову на груди звiсив, очi в землю потупив... Нiчого не чув, не бачив... Не знав, коли й у село прийшов, як i додому достався... Очумався уже в хатi... - Так отакий мiй батько був, мамо? - Який? Чiпка почав розказувати... - Такий же... - Чому ж ви менi давно цього не казали? - То що б було, сину? Замовк Чiпка. Щось думав... - Нiчого... - нешвидко вже одмовив, та й знову замовк. Сумно стало в хатi, як у льоху... Чiпка сидiв на лавi, ноги звiсив, голову спустив трохи не до колiн... Якби його так намалювати, - сказали б: то не чоловiк сидить, то - сам сум! Мотря, дивлячись на його та згадавши давн╨ тихо плакала... - Нi! Недобре зробив батько, - глухо якось, з протягом, почав Чiпка... - Нi... негаразд!.. Чому вiн ©х не вирiзав, не випалив?.. - Кого, сину? - Панiв! - одказав твердо Чiпка. - Що це ти, сину, кажеш? Хай ©м господь за те оддячить, а не люди! Чiпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо носився той плач по хатi пiд темний вечiр; тихо слався по долiвцi, по стелi, по бiлих стiнах та давив, як обценьками, серце i в матерi i в сина. Вiн сидiв зажурений, нiмий, як стiна. В його думцi, перед його очима, носився чорним вороном батько... "Бiдний мiй тату! - думав вiн. - Не знав ти долi вiд самого малку - може, аж до смертi... Ганяла вона тебе з одного краю свiта на другий, од панського двору до Дону, од Дону - до прийому... Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?.. Чи тлi╨ пiд землею тво╨ наболiле╨ тiло? Чи порвала його московська нагайка на шмаття? Чи пронизала тебе вража куля у бо©?.. I загребли тво© костi з кiнськими кiстками в одну домовину, в одну високу могилу?! I нiкому вона не скаже, не по-вiда, що пiд нею лежить твоя мучена душа без одплати... А може, тебе доля занесла куди в далеку чужину, на iнший край свiта, ти дума╨ш-гада╨ш, не досипляючи ночей, про матiр: як вона тут, бiдолашна, поверта╨ться, що з нею виробляють люди... Ой, боже наш, боже! Ти - всесвiтнiй царю: ти все бачиш, все зна╨ш... ти один нагляда╨ш над землею i ма╨ш волю над нею... Чому ж ти не скара╨ш злого - хай не кара╨ доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця сво©м гнiвом праведним?.. Нi... ти мовчиш... мовчиш, як глупа нiч... До тебе не доходить плач наш... нашi сльози... ©х заступили од тебе вороги нашi... Ти не скара╨ш ©х... нi?! Знемiгся Чiпка. Як колода, повалився на лаву, та тiльки стогнав. Силу його пiд'©хала важка, несподiвана туга; думки помутилися, куйовдились у головi без порядку, як завiрюха зимою... Не пам'ятав вiн, що думав; не почував, як тяжко стогнав... - Чого ти стогнеш, сину? - пита╨ журливо Мотря. Мовчить Чiпка. - Чи ти нездужа╨ш? Мовчить. - Ти спиш, сину? Мовчить. Дощ давно вже перестав; хмари розiйшлися; виплив ясний мiсяць, заглядав у вiкна, а на долiвцi й по стiнах розмальовував чуднi якiсь виводи-узори. Мотря тихенько пiдвелась, пiдiйшла крадькома до лави, де спав Чiпка, загляда╨ в його блiде лице. Очi йому вiд знемоги закрилися, зуби зцiпленi, вид - страшний, грiзний. У матерi аж серце боляче повернулося од того виду страшного... - Хай тебе кри╨ мати божа вiд усього лихого, - шепче вона. - Спи, сину, може, переспиш. Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоч задрiмати. Тепер Чiпку не напала пропасниця, тiльки помарнiв на виду трохи. Зате сум обняв його голову. Такий сум та журба, що аж дивно: як-таки такий молодий парубок, та такий сумний! Сяк-так добув Чiпка пiдпасачем до осенi. Восени почали з дiда правити грошi. Дiд не давав, бо десяти карбованцiв не було, а п'яти не прийняли. Потягли дiда, як до рiзницi вола, до пана Польського у двiр... На Чiпку налягла ще гiрша журба, ще мiцнiше сповивав його смуток. То, було, хоч з дiдом одведе душу, розважиться, а тепер - дiда нема... i в двiр не пускають! VI_ ДОЗНАВСЯ_ Лягла зима. Вийшов Чiпка за царину, ходить коло землянки, голову повiсивши. Дiдова оселя снiгом прикрита; мороз малi вiконця позамуровував; дверi замело, забило. Розгрiб Чiпка ногами снiг, одкинув трохи, одхилив дверi, увiйшов у землянку. Пусто та холодно! - "Нема дiда, - дума╨ Чiпка, - i землянка, така ще недавно привiтна, тепла, стала холодною та неодрадною... От що робить сильний з немiчним! Пани - з крiпаками... Вони й з мо©м батьком таке виробляли... одiбрали його вiд мене... я його не знаю, не бачив... покрили мою голову соромом, докорами... Проклятi!" Верта╨ Чiпка в село. Йде вулицею мимо шинку; роздивля╨ться, прислуха╨ться. Там люди сновигають; там чоловiки бiдкаються сво©м убожеством та лютими морозами; там молодицi сваряться через тин... Коло шинку крiпакiв цiла юрба, позбивались у купу. Крик, гук, спiрка, змагання... Однi викрикують: - Що вони нас дурять?.. що вони над нами знущаються? Ще якiсь два роки видумали?.. ще трохи?! - А видно, що трохи, - одказують другi. - Так вони, бач, намовились, щоб не зразу сво© панськi руки покаляти... - Кат ©х бери, з ©х руками! - озиваються третi: - вони звикли чужими жар загрiбати... - Егеж... А тепер прийшлося сво©ми, так вони: хоч ще два роки! - Так-то, видно, ©м нашi руки подобались, - зарiша╨ сивоголовий дiд. - Ну, стривай! - кричить знову хтось з гарячiших: - тiльки дiйде до царя чутка, що вони й його й нас дурять, - знатимуть вони! Вiн ©х зараз у крiпаки поверне, а нас панами поробить... - Це тодi буде, як на долонi волосся виросте, - охолоджу╨ неймовiрний. - Чого волосся виросте? - кричить гарячий. - Скаже цар: будьте панами... ну, i будемо! - Оттодi-то буде!! - глузу╨ неймовiрний. - Авжеж... не те, що тепер! - Я б свого зараз, як бовкуна запрiг у санчата - та по дрова... а то тепер у хатi така холоднеча, що аж вовки виють, - каже хтось з гурту. - Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було... - загомонiв гурт. - То чи не пiдемо грiться до Гальки? - Ходiм, ходiм! - одказало разом кiлька голосiв. Юрба посунула в шинок. Чiпка пiшов додому, повiсивши голову, про все, що чув, роздумуючи... Прокльони клекотали в його серцi, пекли його, мучили. На весну радиться Чiпка з матiр'ю: - Що, мамо, робити? дiд у неволi... чи не взятись менi з ким овець пасти? - Зна╨ш, сину, яка моя рада? - каже мати. - Ось покинь ти сво© вiвцi, не вiк же ©х тобi пасти... Приймайся краще коло землi. Не все ж чужим та чужим ©© робити. Може, як-небудь розгорю╨мось на скотинку: свiй хлiб буде. Сам хазя©ном станеш... А на осiнь, як бог приведе дiждати, треба й об чому iншому подумати. Я вже стара, нiкчемна стала... хто в хатi порядок дасть? Слава тобi господи, й ти вже немалий... Другi тво©х лiт дiтей мають... Та не слуха Чiпка материно© ради. Степ, привiлля, - от що йому сниться! "Я зрiс, викохався коло овець... коло них i посивiю", - дума вiн. На другий день пiшов радитись з громадою. Не прийняла його послуги громада. - "Молодий ще, ненадежний... Нам треба вiвчаря старого, щоб овець не порозгублював". - Так одказали Чiпцi хазяйськi голови й наставили вiвчарем якогось дiда з другого села. Тяжко образила Чiпку громадська неправда. "Чи я не служив? чи я не годив? чи за мене яка пропажа сталася?.. I де правда? де вона? I громада, бачу, живе кривдою... Скрiзь однаково..." Вернувся вiн додому, трохи не плачучи. Волею-неволею треба було за плуг братись. Закипiла в Чiпки у руках робота. Найняв плуг, волiв, зорав поле, засiяв, заборонив; зiйшло - як щiтка! У косовицю став за косаря - викосив дванадцять копиць сiна. ╙ чим овечок узиму годувати. Настала жнива - мiсячно© ночi жне. Розгорювався десь на десять рублiв; купив у за©жджого цигана стару кобилу; звозив хлiб, поставив у току: отакi скирти понавертав! Дивуються люди, що Чiпка до хазяйства такий удатний! А Чiпка, дивись, у же й хлiб вимолотив, сама солома сто©ть - завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чiпка бiльшу половину соломи, кiлька мiшкiв хлiба, та восени купив корову на ярмарку. Радi╨ Мотря. Коло тi╨© корови, як коло дитини, ходить. Ось i телятко знайшлося. I молоко сво╨, i сир, i маслечко. Чого ще? ╙ для себе, ╨ й для людей. Прода╨ Мотря молоко глечичок по глечику, склада╨ копiйку до копi╨чки. Настягалася рублiв на кiлька грошей та к рiздву справила Чiпцi парубоцьку одежу: купила добру сиву шапку, червоного пояса, чоботи добрi юхтовi. Дяку╨ боговi, що з Чiпки вийшли люди... Ось знову весна-красна. Чiпка так i припада╨ до хазяйства. Рано вста╨, пiзно ляга╨, - та все в полi та в полi. Хоч не дуже радi╨, та й не журиться: за роботою нiколи. Сам на себе,, на свою працю всю надiю поклада╨. Припада╨ до того поля, наче закохався в його... Не тiльки в будень - i в свято... - Чого се ти, сину, так унадився в те поле, що й у недiлю не посидиш дома? - пита╨ Мотря. - Чи ти, бува, не наглядiв чого там? - Егеж, наглядiв, - смi╨ться Чiпка: - там така перепеличка! - Ти б собi пошукав, сину, хазяйки, а менi - помочi... Чiпка нiчого не одказав: узяв шапку, вийшов з хати. Недiля. День випав якийсь хмурий. Дощу не було, - тiльки десь сонце заховалося, небо сiрими хмарами обмазалось. Стали благовiстить до церкви. Чiпка убрався, пiшов з матiр'ю. Вернулися з церкви, пообiда'ли. Напо©в Чiпка корову, кобилу. Рано ще. Ходить вiн по двору, нудиться. "Хiба пiти? - дума. - Пiду... ©© не побачу, - на поле налюбуюся..." Знявся й пiшов. Перехопивсь через мiсток, доходить до луки. Коли чу╨ - знову той самий голос... Вiн увесь затрусився, а серце - отак заходило! - Нi, постривай... тепер не так! - прошептав вiн. - тепер незчу╨шся, звiдкiля й лихо складеться!.. - Постояв ще трохи, послухав та присiв у борозну й тихо, як той злодiй, порачкував на голос. Дiвчина сидiла на обнiжку, на зеленiй травi, та плела вiнок з ромену, сокирок, трав'янок i других польових квiток, що тут же недалеко на луцi розстилались чудовим цвiтним килимом, напували пахощами обвiтря. Вона сидiла спиною до того мiсця, звiдкiля пiдкрався Чiпка. Кругом не© обсипано було квiтками, натрушено травою; повна фартушина того польового добра розстилалась на колiнах. Дiвчина знай опускала туди то одну, то другу руку, витягала квiточку по квiточцi, пiдбирала один колiр до другого, сплiтала докупи, перев'язуючи гнучкими Петровими батогами. Одначе робота ця забрала не всi ©© думки: дiвчина стиха спiвала... Тихенький подихав вiтер, шевелив ©© невеличкими чорними кучерями, що повибивались на висках з товсто© та довго© коси, маяв червоною широкою стьожкою, заплетеною в косу, й розносив по полю журливу пiсню... По сумному голосу, по задуманому личку можна було помiтити, що дiвчина не жила без _лиха... - Здорова була! - гукнув ©й на саме ухо Чiпка, скравшись з-за спини. Дiвчина кинулась, затряслася; схопилась, щоб утiкати, та, висипавши на землю квiтки з фартушини, похопилася, знову опустилась на траву й стала обома руками гарбати й. кидати назад у фартушину польове добро. - А куди ти тепереньки втечеш вiд мене? - пита ©© Чiпка. - Я й тiкати не буду... - перевiвши дух, одмовила вона, та й пiдвела на його сво© оксамитнi очi. - О-ох... та й злякав же ти мене... хай тобi! Од iскристого погляду, од ©© голосу, свiжого та дзвiнкого, - так i звився Чiпка. - "А хороша ж яка!.. а люба та мила!.." - промелькнуло у його в думцi. Вiн стояв перед нею мовчки та милувався такою вродливою красою. Мовчала й вона, пiдбирала квiтки. Вiн осмiлився - сiв поруч з нею. - Що це буде? - обiзвався перший, показуючи на недоплетений вiнок. - Хiба не бачиш? - вiнок! - аж скрикнула. Знову замовкли обо╨. Вiн схилився бiля не© трохи на лiкоть та скоса поглядав на ©© личко, що вiд тако© несподiвано©, тривоги зашарiлось, зда╨ться - пашiло полум'ям. Вона пiдбирала квiтки та зв'язувала в невеличкi пучечки одномасних кольорiв. Навкруги тихо, гарно, зелено; тiльки буйнi жита стиха шурчали довгими колосками, мов розмовляли з собою; од квiток пахощi разом з повiтрям втягались грудьми - i легко й мило було дихати... -_ Се тво╨ поле? - трохи згодом, якось боязко, спитала вона Чiпки, не одриваючи очей вiд вiнка. - Мо╨. - I хлiб твiй? - Мiй. - I то, пiд га╨м, тво╨? - Мо╨. - А я тут мiсцину найдужче люблю... _Бач, якi на _нiй гарнi квiтки ростуть. Чiпка не потрапив, що ©й одмовити, - та замiсть того уставивсь на не© очима. Розмова перервалася. Хвилина... двi... Чiпка не спуска╨ з не© очей. - Чого ти дивишся на мене? - обiзвалася вона, скинувши на його погляд. -Дивись, яку моду вигадав... мов з'©сти хоче... Чiпка не одрива╨ очей. Так йому мило дивитися на не©! - Не дивись! - скрикнула вона та й затулила йому очi сво╨ю рукою. Чiпка - сам не свiй... так йому любо, що вона доторкнулася до його виду сво╨ю бiленькою, пухкенькою рукою... Зда╨ться, якби можна, так би й гамкнув за мiзинчик-пальчик, що свiтився навпроти свiта, як рожева квiтка... Вона в одну мить прийняла руку. Вiн знову, осмiхаючись, уп'яв сво© очi. - Не дивись! чу╨ш?.. а то повернуся! - Та взяла справдi й повернулась до його спиною. Чiпка, як мала дитина, перелiз на другий бiк, - та все-таки заглядав в вiчi. - А-а-а, осоружний... причепа! не дивись, кажу! не дивись! - Та давай його вiнком по головi й по виду бити. "Вий, - дума╨ Чiпка, - бий дужче... бий хоч цiлий вiк так, тiльки не прогонь вiд себе... Менi так любо та мило з тобою!" Вона трiпала об його вiнок, а вiн тiльки осмiхався... Вiнок швидко розсипався; головки од. квiток поод-лiтали; бадилля вона кинула геть у траву й зацокотала: - Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! - Та, згорнувши попiд лiктями сво© бiлi руки, - сама вже послала йому бiсики очима... Чiпка не видержав. Як кiт на мишу, - так вiн кинувся на не©; мiцно-мiцно здавив ©© цупкими руками, влiпивши в щоку такий поцiлунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усi╨© мочi. - Пу-у-сти... п-у-у-ст-и-и! - закричала дiвчина, пручаючись. Вiн ©© ще мiцнiше пригортав, поки вона, випручавши руку, не мазнула його по виду... Тодi вiн випустив. - Ну, та й удрала ж, - аж закрутило в носi! - каже вiн, скривившись. - А чого ж ти лiзеш, безстиднику? Рад, що саму дiвчину застукав на полi, то вже й лiзе!.. - каже вона. А в само© очi - так i смiються, так i грають! - Дурна ти... хiба що? - Як що? Он, послинив... ве-е! - та й стала витирати рукавом щоку. - Не одкусив же, - смi╨ться Чiпка. - Ото б добре, якби одкусив... Тодi б я тобi очi видрала. - Якби подужала. - Тодi б побачив... Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а вiн - на не©. Повiнув вiтрець; розiрвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-пiд не© ви-плило в сво©й пишнiй красi й обдало ©х хвилями блискучого свiту, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотiли, пiднiмаючи догори сво© похиленi колоски. Дiвчина прямо глянула Чiпцi в вiчi; якраз стрiлася з його очима та, спустивши вниз довгi й густi вi©, запитала : - Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не приходив? - Нiколи було, - не призна╨ться Чiпка, а сам собi подумав: чому я ©© не зустрiчав тут? - Що ж ти робив? - вона йому. - Коло хазяйства... - А в тебе земля ще де ╨?_ - Нi, нема. - А хата ╨? - ╙._ - А батько та мати? брати та сестри? - Одна мати. - Де ж ти живеш? - У Пiсках. А ти де? - Тобi навiщо? - А ти ж мене питала... - Нащо ж ти розказував? - Скажи хоч: як тебе зовуть? - Так, як хлiб жують... - Чия ти? - Батькова та материна... - Чудна ти! Вiн прилiг грудьми на землю, пiдпер сво╨ лице обома руками пiд щоки та пильно-пильно дивився на не©. - Чи ти справдi налагодився мене з'©сти?.. Чого ти витрiщив очi? - Бо хороша дуже... Вона осмiхнулася, навела на його сво© чорнi очi - гладила ними, вабила... - Iди вже собi додому... Чого ти прийшов?.. ковтнуть хоче! не дав вiнка доплести... - Нащо ж ти побила? - Чого ж ти лiз, безстиднику? Геть собi! - Та як пихорне його руки сво©ми, - так Чiпка й клюнув носом у зелену траву. Вона зареготалася молодим та дзвiнким смiхом, мов хто срiбло розкотив по золотiй тарiлцi. Не вспiв Чiпка пiдняти голову, коли чу╨, щось гука╨: "Галю!.. Галю!.. Галю!.." Дiвчина кинулась, стрепенулася. Чiпка дивиться то на не©, то в той бiк, звiдкiля вчувся голос. - Хто то? - пита╨ вiн. - Не знаю! - промовила вона. - Та як сполохнута перепелка, разом зiрвавшись з гнiздечка, прожогом пурха╨ вгору, - так вона одскочила вiд його, i - тiльки оком моргнути - майнула подовж жита. Чiпка пiдвiвся, встав, випрямився, не спускав ©© з очей... Вона, як вихор, мчалася густим житом, воно тiльки розлягалося за нею, як розлягаються хвилi пiд натиском дужо© руки, що керу╨ човном. Далi та далi, пролинувши через квiтучу луку, вона пiднялась на гору, стала з очей зникати... Чiпка пiдтюпцем побiг собi в догоню за нею... Вона окрилася за горою... Вiн напружив ноги, наче доганяв злодiя; мчався стрiлою; миттю вискочив на гору, перевiв дух, глянув на долину - i йому в вiчi кинулось ось що. Коло хутора, гiн, може, зо дво╨ вiд гребеня того самого згiрка, на котрiм стояв вiн, пiд двором стояла натоптувана жiнка, наставивши руку над очима вiд сонця, та на всю околицю гукала Галю. Дiвчина бiгла прямо до жiнки, та ще здалека озивалася: "Чого ви? Я - ось! Ось-ось - зараз!.. зараз..." - Незабаром вона опинилася коло жiнки, та разом обидвi й пiшли у двiр. - Ну, тепер же i я знаю, чия ти! - промовив голосно Чiпка й весело повернув назад. Пiслля того - не пiзнати Чiпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав смуток; став вiн веселiший, привiтнiший; iнодi можна було й пiсню почути вiд його... Щастя його манить до себе, пестить, голубить доброю надi╨ю; свiт йому любо усмiха╨ться, хоч i бачить вiн у йому лиха багато, плачу, лементу... Вiн тепер дивиться на його не злим оком; прислуха╨ться чутким серцем; хочеться йому увесь мир обняти, втерти йому сльози, втихомирити горе... Повернеться вiн до себе думкою, чу╨, як у головi борюка╨ться острах з надi╨ю: то надiя подужу╨ острах, то острах - надiю. Оже надiя все-таки зверху! "А може... всього на свiтi бува╨! Часом убогий покоха╨ багачку, а багачка убогого, та й поберуться..." А страх знову сполохне надiю: "Може, москаль ©© пановi судовому коха╨... не попусти, боже! зав'яне, помарнi╨ свiжий квiт ©© вроди пiд холодним, жовтим поглядом судовика... погаснуть яснi очi, поблекнуть рожевi уста... захляне душа... Не доведи, господи! не одна душа згине, а разом аж двi! А може... - прорива╨ться наверх-таки надiя: - щастя, як трясця..." - I очi в його засяють радiстю; серце затрепече в грудях вiльнiше... З того часу - поле як причарувало його. Перебуде день, два, - та й iде... - "Може, хоч здалека побачу, коли не доведеться побалакати..." - Ходить по полю, з ниви на яиву, вiд шляху до гори,