в ще й тi. До тих славних подiй Головатий додав i те, що висадив десант i здобув фортецю Табiя. Зрадiвши такiй перемозi над турками, вiн дуже заповзявся i зi сво╨ю невеликою силою пiшов штурмувати потужну турецьку батарею. В запалi чорноморцi таки захопили ©©, та нi де Рiбас iз флотом, нi росiйське вiйсько з поля не подали ©м помочi, й турки, виславши з мiста чимале вiйсько, одбили свою батарею назад iз чималими втратами для чорноморцiв. 12 грудня удосвiта почався штурм Iзма©ла. На долю чорноморцiв припала головна участь у битвi з боку Дунаю. Запорожцi!, не звертаючи уваги на ворожу пальбу, кинулися з байдакiв на берег: рубали сокирами засiки й видиралися на турецькi батаре©. Чимало ©х тодi загинуло, та вони пiднесли славу козацьку. Коли чорноморцi вже вдерлися в мiсто, на один з ©хнiх полкiв накинувся з яничарами хан Каплан-Гiрей i так ©х притиснув, що багато козацьких голiв покотилося по вулицях Iзма©ла. Вже й двi гармати забрали, було, в чорноморцiв турки, та тут ©м на помiч наспiли росiйськi гренадери й разом iз козаками повистинали й перекололи усiх яничарiв так, що й сам Каплан-Гiрей загинув разом iз п'ятьма сво©ми синами. З народно© поезi© до наших часiв дiйшли про цю подiю лише уривки однi╨©, мабуть, довго© пiснi: Вiд Килi© до Iзмаiлова покопанi шанцi, Ой, вирубали турки новодинцiв у середу вранцi. А чорноморцi, храбрi запорожцi, через Дунай пере©здили, Вони ж тую проклятую Змаiлiвську орду з батаре© збили. Ой, дали ж, дали змаiлiвськi турки Анадольському башi знати, Що не мусиш, Анадольський башо, проти чорноморцiв стояти. Ой, став же Зма©лiвський баша бiлий флаг викидати, Ой, тодi стали славнi запорожцi запаси й ружжя вiдбирати. Ой, брали ружжя, брали конi й сукна дорогi©... Котрих порубали, у островi поховали, А котрi пораненi - у Килiю одправляли. Пiд час штурму Iзма©ла чорноморцi захопили 26 турецьких прапорiв i багато здобичi. Проте i втрати козакiв були чималi: вбито й поранено: 24 - вiйськових та полкових старшин i 388 - козакiв. За лицарськi вчинки чорноморцiв Чепiга дiстав Георгiя III класу, а Головатий - хреста святого Володимира. Перебувши першi мiсяцi року 1791-го почасти на сво©х землях, почасти бiля Iзма©ла, чорноморцi в березнi знову зiбралися на Дуна©. Там почалися зустрiчi та братерськi зносини запорожцiв обох ворожих сторiн. Наприклад, 5 травня запорожцi-задунайцi, наблизившись до Тульчi, закликали до себе на бенкет чорноморцiв iз полка Давида Бiлого. Вiн дозволив хорунжим Сербину та Харченку по©хати з товаришами до запорожцiв. Iншi козаки Бiлого позаздрили тому, й дехто з них, сiвши в другий байдак, теж вирушили з осавулом Яновським гостювати пiд Тульчу. Запорозький осавул Iван Сутика з товаришами по-братерському вiтав у себе чорноморцiв i так частував ©х, що тi через якийсь час, де бенкетували, там i полягали. Бiлий мусив послати за сво©ми козаками полкового старшину Лисицю, i вже тому, хоч i над велику силу, вдалося привезти сво©х гультiпак, та й то не всiх, бо частина не захотiла вертатися до свого вiйська й лишилася iз задунайцями. Коли Чепiга довiдався про цей випадок, то забрав у Бiлого пернач. Проте цього року мiж запорожцями та чорноморцями траплялись i кривавi сутички. Одного разу задунайськi запорожцi напали на чорноморцiв, коли тi ©хали з Килi© до Iзма©ла мiняти паперовi грошi на срiбло, й, примусивши тих вийти на берег, забрали ©хнього байдака, разом з усiм, що в ньому було. Iншим разом тi ж запорожцi пiдстерегли полкового старшину чорноморцiв Строця, коли той, вертаючись iз 19 козаками з Галацу до Килi©, зупинився на нiч бiля одного острова. Запорожцi зненацька серед ночi напали на чорноморцiв, одного з них вбили, трьох поранили, а десятьох захопили в бранцi. Тiльки Строць iз п'ятьма товаришами заховався в очеретi i врятувався. Ранком, коли пiдпливли до того мiсця ще декiлька чорноморських байдакiв i, розпитавши Строця, подалися шукати першого човна, то знайшли його аж бiля Iсакчi, вже спаленого. З приводу цього випадку Чепiга видав наказ, щоб козаки-чорноморцi не вважали турецьких запорожцiв за християн, а пiд час зустрiчi вбивали б ©х, як ворогiв i гнобителiв вiри христово©. Проте чорноморськi козаки мали цi нечисленi випадки ворожнечi з боку запорожцiв за герцi i, здибавши ©х мiж очеретами, часом не тiльки мирно розмовляли з ними, а навiть переходили на бiк туркiв. Таке ставлення чорноморцiв до запорожцiв занепоко©ло Головатого, i вiн пустив помiж козаками чутку, нiби турецький султан, коли буде перемир'я, то видасть усiх запорожцiв Потьомкiну. Те збентежило як чорноморцiв, так i запорожцiв: першi перестали перебiгати на турецьку сторону, а другi навiть нахвалялися побусурманитись, щоб тодi вже султан не змiг ©х видати. У травнi росiйське вiйсько мало переходити за Дунай, i чорноморцi дуже тому сприяли. До червня вже й Чепiга з вiйськом був за Дуна╨м i тут пiд Бабадагом здибався з чималим турецьким вiйськом, у складi якого було й декiлька тисяч задунайських запорожцiв. Тут серед бою зустрiлись у ворожих вiйськах не тiльки товаришi, а навiть рiднi брати. Задунайськi запорожцi взагалi не воювали проти сво©х товаришiв чорноморцiв, а задунайський козак Помело, побачивши свого брата-чорноморця, навiть застерiг його, щоб чорноморцi не ганялись за турками,'| бо вони зманюють ©х на татарську залогу. Завдяки застереженню Помела, Чепiга не потрапив у розкинуту турками пастку, а зайшов татарам у бiк i разом iз донцями розгромив як татарське, так i турецьке вiйсько, а наступного дня сплюндрував i Бабадаг. Вiд Бабадагу чорноморцi рушили разом iз росiйським вiйськом генерала Р╨пнiна пiд Мачин i брали там участь у великому та славному бойовищi 28 червня. На тому боюд i скiнчилася вiйна з турками, бо 31 липня в Галацi було пiдписано мiж Росi╨ю й Туреччиною згоду, за якою межею мiж цим'и державами став Днiстер; iншi ж завойованi Потьомкiним мiста на Дуна© були повернутi султановi. Тим часом Потьомкiн захворiв i направився iз Дунаю. до Микола╨ва, але од'©хавши од Галаца лише 40 верств, почув себе кепсько й попросив чорноморцiв, що гарцювали кiньми обабiч карети, покласти його на землю, щоб вмерти спокiйнiше. Козаки прослали на травi килим, i князь проти ночi на 5 жовтня 1791 року помер. Смерть Потьомкiна дуже занепоко©ла чорноморцiв. Тiльки вiн, називаючись Великим гетьманом, мав силу та бажання пiдтримувати чорноморцiв i змушувати росiйських генералiв бiльш-менш визнавати козацьку старшину" за офiцерiв, а помiщикiв - визволяти хоч невелику частину поневоленого запорозького товариства; тепер же, пiсля його смертi, за чорноморцiв не було кому заступитися бо всi росiйськi генерали, за винятком дуже небагатьох, дивились на козакiв майже iз зневагою. Старшину Чорноморського вiйська найбiльше непоко©ли права вiйська на землю, бо хоч на Кошi й був указ Потьомкiна про надання Чорноморському вiйську володiнь мiж Бугом та Днiстром i по Кiнбурнзькiй косi, й та земля навiть була одмежована, та царсько© грамоти на не© вiйсько досi не отримало. По скiнченнi вiйни бiльшiсть Чорноморського вiйська зимувала на Дуна©. Тiльки Чепiга та Головатий iз невеликими вiддiлами повернулись за Днiстер на козачi землi. Тут зразу ж вони почули непевнi вiстi. Росiйськi урядовцi з посмiхом перестерiгали чорноморцiв, щоб не розташовувались на Днiстрi, бо все одно землi мiж Днiстром та Бугом роздадуть панам; генерали ж росiйського вiйська не в жарт гомонiли, що чорноморцi будуть повернутi в звичайнi полки московського вiйська. КЛОПIТ ПРО КУБАНСЬКI ЗЕМЛI З приводу таких чуток вiйськова старшина радилась, мiркувала i врештi вирiшила послати до Петербурга Головатого iз шiстьма депутатами просити царицю про видачу грамоти на землю. Головатий перший зрозумiв, що на Днiстрi чорноморцям не втриматись, i через те за його порадою старшина випрошувала землю на Таманi, аби тiльки найбiльше. 29 лютого на радi старшини склали прохання до царицi. Воно пода╨ цiкавi вiдомостi про справи вiйська Чорноморського. 1). З початку останньо© турецько© вiйни ми, з волi Вашо© Iмператорсько© Величностi, були зiбранi небiжчиком Великим Гетьманом Потьомкiним з колишнiх запорожцiв, кiлькiстю 12 622 козакiв, щиро служили В. I. В. кiнно, пiшо й на флотi. 2). З наказу найсвiтлiшого князя мiж нами була уряджена старшина: суддя, писар, хорунжi, пушкар, довбиш та курiннi отамани. Дав нам покiйний булаву, 17 перначiв, знамено (корогву), прапорiв 14, вiйськову печать i гармати, а пiд оселю обiцяв вiдвести нам землю, вiдiбрану од ворогiв мiж Бугом та Днiстром, та iце на Кiнбурнзькiй сторонi. 3). За його ж, небiжчика, наказом ми вже оселили на тих землях сiм'© нашi, кiлькiстю 1759, а в них чоловiчого колiна 5068 душ та жiноцтва 4014, i позаводили собi хати, млини, вiтряки й господарство з хлiборобством, скотарством, садiвництвом, виноградарством, пасiками та рибальством. 4). Багатьох iз нас, колишнiх запорожцiв, ще пани помiщики та ©хнi прикажчики тримають у пiдданствi й мордують пiд вартою, а жiнок та дiтей гнiтять роботою. А коли б усiх тих запорожцiв з ©хнiми родинами визволити, то було б нас само© тiльки чоловiчо© статi тисяч двадцять п'ять. 5). Багато мiж старшиною й козаками таких, що коли переселялись iз сiм'ями на новi землi, то пани й ©хнi прикажчики безневинно пограбували й нашого добра не вертають. На пiдставi всього того чорноморцi просили: "Нас, войсько, в сво╨ монарше╨ благоволенiе матерски приняв, для поселенiя нас на Тамани с окрестностями оной милостиво повелеть отвести выгодные земли так достаточно, чтобы имеющее быть преумножение сему войску безнужно помещаться могло и навечно спокойное, потомственное онаго владение отправленному с сим, избранному от нас войсковому судье Антону Головатому Высочайшую Вашего Императорского Величества милостивую грамату выдать, так же о выпусках с губерний служивших В. И. В. старшин и Козаков с их семействами и имением и о возврате заграбленного в таковых имениях учинить всемилостивейшее разсмотрение". Виряджаючи Головатого до столицi, вiйськова рада одночасно послала вiйськового полковика Гулика з пiвсотнею товариства оглянути Тамань i весь край мiж рiчкою Кубанню та Азовським морем. Головатий по©хав у Петербург, а тим часом iз Дунаю почали повертатись на Днiстер пiшi чорноморцi i ©хня флотилiя в 50 байдакiв. Козаки мало що знали про заходи сво╨© старшини щодо переходу на Кубань i, повернувшись до сво©х осель, почали щиро братися за господарство. Проте вся ©хня праця була даремна, бо ще ранiше, нiж чорноморцi вирядили Головатого до столицi, а саме 20 лютого 1792 року, був виданий царський указ про те, що "добута од Порти Отамансько© земля мiж Бугом та Днiстром прилуча╨ться до Катеринославсько© губернi©". Ця звiстка дiйшла до Слободзе© у квiтнi, коли Головатий ще перебував у Петербурзi й вiйсько ще не знало про те, що йому вiдводяться землi на Кубанi, а через те чорноморцi були приголомшенi тяжким розчаруванням. Всi розумiли, що указ царицi матиме тi ж наслiдки, що й скасування Сiчi року 1775-го, й козацтво заздалегiдь почало лагодитись тiкати туди, куди пiд час зруйнування Запорожжя повтiкали ©хнi товаришi, бо сподiватись собi вiльного життя, коли за Буг пустять панiв, уже всi сказали - "годi". Бiльш рухливi козаки, не обтяженi ще хатами та сiм'ями, зараз же почали тiкати на Дунай, як згаду╨ пiсня: Ой, ходiмо, пани-брати, Царицю просити: А чи не дасть же нам Хоч вiку дожити. Дарувала землю Од Днiстра до Бугу, Аж по ту гряницю, По Бендерську дорогу. Дарувала землю Ще й сухi лимани: "Ловiть, хлопцi, рибу Та справляйте жупани". Дарувала, дарувала Та й назад одняла. I жалю, печалi Козакам завдала. Тепер, пани-браття, Не думай, не думай Сiдаймо на човни Та й махай за Дунай Ой, гукнули, миле браття, Ой, гукнули, гукнули, Як сiли на човни Та й за Дунай махнули Тепер, хлопцi, молим бога. За царицю небогу, Що нам показала Та й за Дунай дорогу. Тим часом Головатий, добре вже знаючи столичнi й навiть придворнi порядки i звича©, дуже вмiло здобув собi ласку впливових у царицi осiб i 1 квiтня, перебуваючи зi сво©ми товаришами на прийомi, звернувся до не© з промовою, яка ©й сподобалась. Головатий та iншi депутати чорноморцiв мали такий вигляд: голови у всiх були виголенi начисто, як долонi, а на макiвцi в кожного був довгий оселедець, закручений кiлька разiв за лiве вухо; довгi, пишнi вуса надавали козакам суворостi. Одягненi всi були в стародавн╨ запорозьке вбрання i взутi в червонi сап'янцi на високих пiдковах. Таким чином, у 1792 роцi чорноморцi ще мiцно додержувались запорозьких стро©в. Незважаючи на царську ласку й заходи Головатого, справу чорноморцiв протримали в Петербурзi три мiсяцi, й тiльки 30 липня 1792 року вийшов такий царський указ: "Войско козачье Черноморское, собранное покойным генерал-фельдмаршалом, князем Потемкиным Таврическим из верных Козаков бывшей Сечи Запорожской в течение последней нашей с Портой Оттоманской войны многими мужественными на суше и водах подвигами оказали опыты ревностного к службе нашей усердия и отличной храбрости. В воздаяние таковых сего войска заслуг Всемилостивейше пожаловали Мы оному в вечное владение состоящий в области Таврической остров Фанагорию, с землею между рекою Кубань и Азовского моря лежащего и простирающегося от Фанагории к морю до Ейскаго городка; по реке же приближающегося к устью Лабы". Того ж дня була пiдписана й грамота Чорноморському вiйську на володiння зазначеною в указi землею й пожалуванi вiйську клейноди; корогва та срiбнi литаври, й надано право користуватися тими клейнодами, що виданi були вiйську ранiше - року 1788-го, а саме: корогвою, булавою, перначами та вiйськовою печаттю. Цей дозвiл мав велику вагу, бо надавав право мати свою окрему старшину, свiй суд i взагалi самоврядування. Другою грамотою, виданою на прохання Головатого, цариця звелiла повернути чорноморцям, що служили ранiше в Запорозькому Вiйську, затриману на землях Запорожжя ©хню ма╨тнiсть. 15 серпня Головатий iз товаришами нарештi наближався до Слободзе©. Чутка про щасливе завершення переговорiв уже розiйшлася помiж козаками, й вiйсько з Чепiгою на чолi урочисто зустрiло сво©х депутатiв хлiбом-сiллю. За мiстом, на високому помостi, вкритому килимами, Головатий вручив кошовому грамоту, хлiб-сiль од царицi й подарунок - коштовну шаблю, оздоблену самоцвiтами. Пiсля того в отамана був снiданок для всi╨© вiйськово© старшини, а у вiйськового суддi - обiд; просте ж козацтво частували на майданi. Радiючи з того, що скiнчилося непевне становище вiйська, старшина й козаки весь день спiвали пiсню, складену Головатим: Годi, годi журитися! Пора перестати, - Дiждалися вiд царицi за службу заплати: Дала хлiб-сiль i грамоти за вiрнi© служби! Ой, тепер ми, миле браття, забудем всi нужди: В Таманi жить, вiрно служить, гряницю держати, Рибу ловить, горiлку пить, ще й станем багатi. Да вже треба женитися i хлiба робити, А хто йтиме iз невiрних - як ворога бити. ПЕРЕХIД ЧОРНОМОРЦIВ НА КУБАНЬ 2 липня 1792 року було видано царського указа про те, щоб флотилiя Чорноморського вiйська негайно рушала на Тамань. Чепiга зараз же звелiв скликати пiших козакiв в Акерман, де вже стояли запорозькi байдаки. Почалися збори, про якi згаду╨ться в пiснi: Ой, тисяча, ще й сiмсот дев'яносто другого року, Прийшов указ вiд царицi, аж iз Петербурга-города. А щоб пан Чепiга та пан Головатий Усiх запорожцiв зiбрали та на Кубань вайлували. Ой, пора нам, братця, в поход убираться Та з Днiстром прощаться. Ой, прощай ти, Днiстре, ти, рiченька бистра! Та по©дем на Кубань пить водицi чисто©. Ой, прощайте, куренi любезнi©, Треба вiд вас повалити на чужi землi. Коли в Акерманi зiбралося бiля 4000 козакiв, за дорученням Коша полковник Сава Бiлий посадив ©х на 50 байдакiв та одну яхту й перевiз морем у Очакiв, а полагодивши там деякi байдаки, рушив далi навкруг Криму на Тамань, куди й прибув 25 серпня. З ним було: полковникiв - 4, осавулiв - 4, хорунжих - 4, квартирмейстерiв - 4, сотникiв - 51, отаманiв - 20, пушкар - 1, гармашiв - 124; всi╨© ж старшини й козакiв - 3847 душ. Слiдом за флотилi╨ю, Чепiга вирядив на Тамань через Керч 600 пiших козакiв iз полковником Кордовським, якi так само безпечно прибули туди. Казна видала чорноморцям на новому мiсцi 1000 колод лiсу, й Вони зараз же заходились будувати на ру©нах давнiх мiст Таманi та Темрюка куренi й iншi вiйськовi споруди, а пiсля того взялися до рибальства. 2 вересня кошовий Чепiга, зiбравши в Слободзе© комонних козакiв, вiдправивши молебна, рушив у похiд суходолом iз 2000 вершникiв, iз вiйськовими клейнодами й похiдною церквою. Вiн повiв вiйсько на Сокiльський перевiз на Бузi, а далi через усе Запорожжя за Днiпро й за Дiн. Йдучи Запорожжям, не пiзнавали вже старi сiчовики сво©х степiв, i мимоволi на ©хнi очi набiгали сльози, коли замiсть безкрайнього простору вони бачили витолоченi помiщицькими отарами трави, стрiхи панських будинкiв i багато сiл iз чужестороннiми людьми: литвинами, молдаванами, арнаутами, греками, сербами й великоросами. Тарпани та оленi за 17 рокiв зовсiм зникли iз степiв i перейшли за Дон - туди, куди тепер рухалися й запорожцi. Тiльки 23 жовтня отаман Чепiга прибув до межi земель Вiйська Чорноморського i став на зиму в покинутому Ханському мiстечку, на правому боцi рiчки ╙©, бiля ©© устя. З ним було 2063 козакiв та старшини. Найтяжче завдання дiсталося Головатому. Треба було пiдняти й перевезти у новий край одружених козакiв iз ©хнiми родинами. Плач стояв помiж Бугом та Днiстром. Жiнки й дiти не хотiли кидати осель, до яких за три роки вже звикли й бiля яких чимало попрацювали. Коли Головатий запросив перезаписатися, хто хоче переходити на Кубань, а хто хоче лишатися на Буджаку, то виявилось, що тiльки сiчовики, аби зберегти свою козацьку волю, згодилися податися на Тамань; всi ж iз запорозьких поселян, не бажали залишати сво╨ господарство. А до того часу мiж Бугом та Днiстром вже iснувало 25 козацьких сiл, не рахуючи окремих хуторiв. Та не вспiли ще сiмейнi чорноморцi розпродати сво© хати й худобу, як на Поднiстров'я налетiли пани з грамотами на вiчне володiння землями, а коли де траплялись люди, то вони ©х проголошували сво©ми крiпаками. Таким чином, дуже багато запорожцiв, якi щойно вибились iз неволi, тепер опинилися в крiпацтвi, а на Кiнбурнзькiй сторонi граф де Вiт замежував собi цiлу слободу чорноморцiв Забаринську, в якiй було навiть управлiння Кiнбурнзько© паланки Чорноморського вiйська, i всiх людей, що жили в слободi, разом з усiм ©хнiм добром та господарством, записав сво╨ю власнiстю. На накази Головатого козакам, щоб виступали з паланками до Слободзе©, де Вiт не звернув нiяко© уваги й нiкого з козакiв не випустив. Головатий скаржився на лютого пана генераловi Коховському, та його скарга не мала наслiдкiв - так усi сiмейнi козаки Кiнбурнзько© паланки й лишилися пiд панами разом зi сво╨ю старшиною. Так же вчинили i граф Безбородько, i генерал де Рiбас, i Державiн, i Глинка й iншi. Просто кажучи, року 1792-го вдруге вiдбулося все те, що чинилося 15 рокiв до того на Запорожжi: козакiв, щоб не йшли у вiйсько, забивали в колодки, замикали по льохах, вiднiмали вiд них жiнок та дiтей, а хто намагався тiкати, у тих одрiзували оселедцi. Кого iз сiмейних чорноморцiв не встигли захопити пани, тi почали розпродувати сво© хати й ма╨тки, а скуповували ©х за безцiиь мiсцевi урядовцi. Чорноморська старшина дбала про те, щоб якнайбiльше вивести народу на Кубань i вмовляла всiх кидати Днiстер: Харко листи засила╨, На Кубань-рiчку заклика╨: Дару╨ лiсами, вiльними степами I ще й рибними плесами... Нарештi 26 квiтня року 1793-го, пiсля молебна в Слободзе©, Головатий подiлив весь свiй великий обоз на 20 валок i вирушив до Бугу. З ним було всього бiля 2000 старшини та козакiв, не рахуючи ©хнiх родин. Переправившись через Буг на Сокiльському перевозi, а через Днiпро у Бориславi, Головатий подiлив переселенцiв на двi частини й послав одну на Керч i Тамань, а другу через Дiн - до ╙©. Це переселення сiмейних складалося далеко сумнiше, нiж одиноких. Знову ж сталося те, що й пiд час "Згону" пiсля ру©ни Чигирина: Течуть рiчки iз-за гори мутнi, Iдуть люди iз городiв смутнi, Покидають вжитки, пасiки любезнi I предорогi© грунти. Коли пiдрахувати всiх козакiв, що перейшли на Кубань iз Савою Бiлим, Кордовським, Чепiгою та Головатим, то виходить всього бiля 8200 душ, а проте в проханнi, що возив Головатий до столицi, Кiш налiчував тих, що пiд час вiйни з турками служило, 12 622. Куди ж подiлося решта - 4400 козакiв? Не могли ж стiльки захопити помiщики. Правда, бiля тисячi душ запорозько© сiроми, що не мала за що переселятись, довго вешталось по заробiтках у пiвденному краю, доки осавул Черненко, зiбравши ©х в Одесу, вирядив-таки за помiччю генерала де Рiбаса на Кубань; а все-таки не вистачало чимало чорноморцiв, i через те треба гадати, що пiд час згону з Днiстра чимало ©х пiшло не на Кубань, а на Дунай. У цьому нема╨ нiчого дивного, бо Чорноморське козацтво не могло не помiтити, як стародавнi запорозькi звича© у вiйську порушувалися, починаючи з заборони щорiчного вибору старшини, використання козакiв на казенних роботах i таке iнше, тодi як у Задунайському запорозькому вiйську стародавня регула ще зберiгалася досить чистою, i простому козацтву жилося далеко вiльнiше. Шукання волi й примусило ©х зректися Кубанi та перейти на Дунай. Цей факт стверджу╨ться й текстом народно© пiснi: Дарувала нам цариця землю I всi чотири лимани: Гей, ловiть, хлопцi, рибу Та справляйте жупаии. Ми думали, миле браття, Що ми жупани справляли, Аж ми собi, миле браття, На нiженьки кайдани заробляли, Ой, ходiмо, браття, до церкви Та помолимося богу, А чи не дасть нам, братця, господь Аж за Дунай дорогу. Ой, устали раненько Та важкенько зiтхнули, Та пiдняли паруса вгору, Та за Дунай махнули. Ой, спасибi тобi, Катерино, Та за твою ласку, Що ти спекла на Великдень Нам гречану паску. Ой, спасибi, Катерино, Та за твою волю, Що нам показала За Дунай дорогу... Тяжко довелося запорожцям-чорноморцям у першi роки на сво©й новiй Укра©нi. Одночасно вони будували оселi й оборонялись од нападiв черкесiв. Прикубанськi степи тодi були такi саме, як степи Запорожжя сто лiт до того. Там, на Чорномор'©, буяли височеннi й ряснi трави, такi ж водилися у степах птахи i звiрi, навiть дикi конi (тарпани), а по лиманах та озерах ловилася така ж сила риби. В одному тiльки степи Чорномор'я були гiршi за степи Запорожжя: вони лежали низько над морем та над рiчками, мали багато болiт, особливо на Таманi; не було тут чудових, глибоких, скелюватих байракiв Запорожжя, майже зовсiм не росли лiси, а замiсть того шумiли очерети на розлогих, болотяних берегах рiчок; вода там стояла на цiлi верстви, й вiд того козаки хворiли на пропасницю, що зводила зi свiту навiть лiтнiх, кремезних, мов дуби, сiчовикiв. Головний Кiш Вiйська Чорноморського став бiля рiчки Кубанi в Карасунському Кутi; куренi ж осiли окремою слободою або станицею. Мiсця для станиць оглядав та визначав сам Чепiга з представниками куренiв; кому яке мiсце, тягли жеребки. До 38 куренiв, що завжди були у Вiйську Запорозькому, на Кубанi додали ще два: Катерининський та Березанський. Бездомiвнi козаки (бурлаки) могли й не вирушати в станицi, а жити в Катеринодарi, й для них там були побудованi куренi, або, по-новому кажучи, казарми. Найтяжча ру©на запорозькiй регулi дiсталась од тих же людей, якi двадцять рокiв клопоталися над поновленням Вiйська Запорозького. У сiчнi 1794 року Чепiга, Головатий та вiйськовий писар Котляревський видали й оголосили уклад Чорноморського вiйська пiд назвою "Порядок общей пользы". Зроблено те було без обмiркування на козацькiй радi й навiть без вiдома й бажання козакiв. Затвердженi на сво©х посадах владою "Великого Гетьмана" Потьомкiна, пiдвищенi росiйськими чинами та обдарованi кавалерiями, привiдцi Чорноморських козакiв вже не хотiли радитися з товариством, маючи його за щось нижче вiд себе, i ще бiльше не бажали мати над сво╨ю дiяльнiстю контроль iз боку вiйськово© ради. У виданому зазначеним трiумвiратом "Порядке общей пользы" зовсiм не згадано про вiйськову раду, так наче ©© нiколи й не iснувало на Запорожжi. Така змiна цiлком стосувалася поглядiв росiйського уряду, який, ще з часiв царя Олексiя Михайловича, неприхильне дивився на вiйськову раду в запорожцiв, i тому, можливо, що Головатий сво©м "Порядком общей пользы" скасував цю раду через домагання вищого росiйського уряду. Той же "Порядок" забезпечив вiйськовiй старшинi, "яко вождям-наставникам", право на "вечное спокойное владение" землями, себто затвердив приватну власнiсть на землi, яка за царською грамотою була призначена всьому Вiйськовi. Зрозумiло, що з цього почалося розмежування чорноморцiв на панiв та козакiв, як велося iз часiв Мазепи й на Укра©нi. Тi пани, або старшина, стали добиватися росiйських армiйських чинiв, а чимало ©х уже й мали ще з турецько© вiйни - i з того пiшов подiл козацтва, як у регулярному росiйському вiйську, на офiцерiв та нижнiх чинiв. Тож про запорозьке товариство за таких обставин уже годi згадувати. Нарештi порушена була запорозька регула щодо жiноцтва. Сiчi, або Коша, на Кубанi вже не було. Катеринодар, у якому жила козацька сiрома, не був Сiччю, а був мiстом, де мешкало жiноцтво. Та й узагалi сiрома, яко© прибуло на Кубань бiля 60 000 душ, хутко зменшувалась у сво©й кiлькостi, почасти вимираючи, почасти одружуючись. Про це дуже дбав тепер вiйськовий уряд, бо навiть у "Порядке общей пользы" на окружнi правлiння покладався обов'язок: "для распространения семейственного жития холостых к женитьбе побуждать". Сiмейнi основи, зрозумiло, справили великий вплив на уклад козацького життя, хоч далеко менший, нiж першi три причини. Таким чином, завдяки "Порядку общей пользы" на Чорномор'© через кiлька рокiв од запорозьких звича©в лишились однi згадки. Тiльки один раз запорозька сiрома, ранiше, нiж вимерти або занепасти душею, захвилювалась i зробила спробу пiдняти з домовини стародавнi запорозькi звича©. Ця хвилина вiдома в iсторi© пiд назвою "Персидського бунту". В липнi року 1794-го два полки чорноморських вершникiв пiд бунчуком отамана, старого Харка Чепiги, були висланi в Польщу, де, мiж iншим, брали участь у штурмi Праги та Варшави. Не встигли вони в останнi днi року 1795-го повернутися з далекого походу в Катеринодар, як у лютому року 1796-го кошовому знову наказали вирядити два полки вiдбiрних козакiв у Астрахань для вiйни з персами. Полки тi повiв вiйськовий суддя Головатий. Весь перський похiд склався невдало. Вже в Астраханi чорноморцi од незвичного повiтря почали хворiти; коли ж ©х перевезли морем до Баку, то хвороби ще збiльшились, i козаки почали мерти. З то© недуги вони занепали духом, а тут ще й вiйна тяглася дуже нудно, бо нiяких бо©в не було, а замiсть того козакiв змушували тяжко працювати. Незадоволенi - почали тiкати. А куди - з тако© далеко© сторони? Почули чорноморцi, що в грузинського царя ╨ вiльнi козаки - 800 душ iз кошовим отаманом Розтрьопою - i що цар Грузi© платить добре жалування; того було досить, щоб козаки з околиць Баку почали тiкати понад рiчкою Курою до Грузi©. Зникло, мабуть, не бiльше сотнi, та чи знайшли вони в Грузi© козакiв, чи загинули в чужiй сторонi з голоду, чи дiсталися татарам та персам у неволю - невiдомо. Почав хворiти бiля Каспiйського моря й сам Головатий i 28 сiчня року 1797-го помер. Трохи ранiше, а саме 14 сiчня, помер у Катеринодарi Чепiга, так що старшим у вiйську лишився вiйськовий писар Котляревський, та й той незабаром по©хав на коронацiю царя Павла I. Там Котляревський сподобався царевi й 27 липня 1797 року, без вибору й бажання Вiйська Чорноморського, його призначили "Вiйськовим отаманом". Цим указом царя Павла I зрештою скасовувалися виборчi права козакiв i сама назва "Кошового отамана". ЗАКОЛОТ НА КУБАНI У травнi року 1797-го перська вiйна скiнчилась, i чорноморцi з полковником Чернишовим пiшли на Кубань. Втративши у походi половину товариства i натерпiвшись всякого лиха, чорноморцi повернулись у Катеринодар у кiлькостi всього 504 козакiв, друга ж частина загинула пiд час вiйни. Козаки мали себе покривдженими сво╨ю старшиною й хотiли поскаржитись Котляревському, але той був на Таманi. Тодi козаки пiсля зустрiчi та молебна, коли ©м наказано було розходитися по куренях, заявили старшому пiсля Котляревського полковниковi Кордовському, що не пiдуть у куренi, доки не задовольнять ©х за кривди, вчиненi ©м пiд час походу. Вони стали кошем на майданi й сказали, що дожидатимуть, доки повернеться отаман. У давнi часи на Запорожжi козаки зараз витягли б довбиша, вдарили б у котли, скликали б раду, поскаржилися б на старшину товариству, погомонiли б - от би й одлягло од серця. Тепер же, хоч цариця Катерина й подарувала Вiйську Чорноморському котли, навiть срiбнi, та старшина далеко заховала ©х, щоб козаки вже не почули й дзвону. Та й товариства в Катеринодарi було обмаль - всi сидiли по станицях, або чатували кордони - аж куренi бур'яном поросли. Думали-гадали покривдженi та й подали у вiйськову канцелярiю скаргу на iм'я "Чорноморського вiйськового общества", себто звернулися до всi╨© козацько© громади. Вони скаржились на те, яко© шкоди завдавала козакам вiйськова старшина, а саме: 1). Як iшли козаки походом в Астрахань, то Головатий наймав чумакiв, щоб везти козацьке збiжжя, та не заплатив за хури з вiйськово© казни, а вивернув iз козацького жалування по 50 копiйок з кожного; 2). В Астраханi ганяли козакiв на роботи, а грошi за працю, як чули козаки, старшина забрала собi. 3). У Баку козакiв примушували складати в бунти лантухи з припасом, дозволяючи вiдпочивати тiльки по двi години в день. За ту роботу виплачували по 5 копiйок за чверть, але козаки не дiстали й шага. 4). Пiд час вiйни ще багато довелося працювати козакам, та за те ©м нiчого не дiсталося, а чули вони, що старшина приховала 16 000 карбованцiв, виданих за те вiд казни. 5). У Баку козацька старшина продала 64 чвертi вiйськового борошна за 660 карбованцiв, але грошi приховала. 6). На переселення козакiв iз Днiстра казна видала 30 000 карбованцiв, козаки ж нiчого з того не отримали. 7). Горiлку, яку вiдпускали з казни для хворих козакiв, старшина продавала на свою користь. Пiзнiше до тих пунктiв обвинувачення козаки додали ще чимало оповiдань про попереднi неправдивi вчинки старшини, ско╨нi ще пiд час турецько© вiйни та пiсля не©, й кiнчали собi скарги тим, що козацька старшина забрала собi у власнiсть найкращi на Чорномор'© землi, рибнi лимани та плеса. Нема чого й казати, що таких злочинiв старшини не могло б бути, коли б у Чорноморському Вiйську, як колись на Запорожжi, щороку збиралися ради, на яких кожен старшина мав би звiтуватися перед товариством. Дiставши звiстку про незадоволення козакiв, Котляревський, пригадавши, мабуть, що на Сiчi не насмiлився б i очей показати, легкодухо втiк у Усть-Лабу просити росiйського вiйська, щоб вгамувати, як вiн казав, бунт. Тим часом чутка про те, що чорноморцi почали шукати правди, розiйшлася й по станицях, i незадоволенi козаки почали i звiдтiля сходитися до Катеринодара. Найбiльший вплив мав на присутнiх ще не старий козак завзято© вдачi Дикун. З наказу Котляревського його було заарештовано, але товаришi одбили й визволили Дикуна, й, зiбравшись на раду, вирiшили скинути всю старшину, яка од них хова╨ться, та обрати нову. Прибулий випадково на Кубань генерал Пузиревський, на прохання Котляревського, вислухав козакiв i, довiдавшись, що вони хочуть обрати старшину, сказав, що цього не можна робити, бо Котляревський призначений вiйськовим отаманом од царя. Тодi козаки: Дикун, Шмалько, Собакар, Половий та iншi вiдповiли, що згоджуються коритися Котляревському, але всю останню старшину зараз же поскидають. I так й учинили - обрали, а мiж усiма Дикуна - вiйськовим осавулом, Шмалька - пушкарем, а Собакаря - полковником на соляний двiр. Тодi Пузиревський вдався до хитрощiв: порадив козакам написати скаргу царевi й послати ©© з депутацi╨ю у столицю, а доки депутацiя повернеться з Петербурга, лишити на урядi стару старшину. Щирi серцем козаки пристали й на це i, не сподiваючись провокацi©, обрали депутатами всiх тих, хто найбiльше обстоював ©хнi права: Дикуна, Шмалька, Собакаря, Полового та ще до десяти душ. Усiх ©х, як тiльки вони прибули до Петербурга, було заарештовано; в Катеринодарi ж тим часом почали саджати iнших непокiрливих. Позаяк острогiв у той час не було, то арештованих пускали в глибокi ями, з яких неможливо було вилiзти. З одно© ями, що була близько од берега Кубанi, козаки пiдкопались до рiчки, i 30 чоловiк втекло на Дунай, передати товаришам звiстку, що загинула вже на Кубанi запорозька воля. З iнших заарештованих, яких налiчувалось бiля двох сотень, 50 душ померло до закiнчення суду через неможливi умови життя в неволi. Багатьох же, кого хотiли посадити, не вдалося розшукати; - треба гадати, що, хоч i далеко був Дунай, а чорноморцi знаходили туди стежку: просто брали човники, й, покладаючись на козацького заступника святого Миколу, перепливали Чорним морем. Довго мучились у тюрмах Дикун, Шмалько, Собакар та Половий, доки нарештi привезли ©х назад, у Катеринодар, де мало вiдбутись катування. Тiльки Дикун та Шмалько не дожили до тортур - Дикун помер по дорозi до Катеринодара, а Шмалько - у в'язницi, як уже його привезли до Катеринодара; Собакаря ж та Полового було покарано батогами перед вiйськом, а далi ©х затаврували, обiрвали ©м нiздрi й заслали на каторжнi роботи до Сибiру. Так було поховано на Кубанi запорозьку волю, виборче право й вiйськову раду. ЗАДУНАЙСЬКА СIЧ Значно упертiше змагалося запорозьке козацтво за свою волю на Дуна©. Року 1785-го бiльша частина задунайських запорожцiв перейшла в Цiсарщину на рiчку Тису. Там козаки перебули всю вiйну Туреччини з Росi╨ю рокiв 1787 - 1791-х i, запевне, повиннi були брати в нiй участь проти туркiв, бо в першi часи тi╨© вiйни австрiйський цiсар був у спiлцi з царицею Катериною. На жаль, про життя запорожцiв у Цiсарщинi iсторики досi не знайшли майже жодних вiдомостей. Нема сумнiву тiльки в тому, що прожили козаки на Тисi бiля 20 рокiв i покинули австрiйськi землi бiля 1804 - 1805 року. З яких причин залишили запорожцi Австрiю, теж невiдомо, хоч можна думати, що сталось те через земельну тiсноту. Долина рiчки Тиси в тi часи була вже густо залюднена й запорожцi мали неодмiнно щодня, щогодини змагатись за одмежованi ©м грунти, а тому можливi були й кривавi сутички з угорцями, за що австрiйський уряд, мабуть, i утискував запорожцiв. До того ж, не було тут i того, що так любили запорожцi: розлогих степiв, рясних дiбров та рибних лиманiв. Згадки про минуле знову манили козакiв на Дунай - ближче до рiдно© Укра©ни, адже стало всiм ясно, що, вiдiрване од рiдного краю, запорозьке товариство за кiлька десяткiв рокiв зрештою вимре. Щоб не допустити того, запорожцi, за згодою турецького султана, перейшли на нижнiй Дунай у Сеймени, де стояли Кошем ©хнi задунайськi брати. Пiд час того переходу якась купка запорожцiв, що мали за грiх служити бусурманському царевi проти християн, одкололася й подалася через Венецiю на острiв Мальту, де в тi часи ще животiли Мальтiйськi лицарi, схожi за сво©м життям iз запорожцями. Хоч iсторичних джерел про цей подiл запорожцiв ще нiде не одшукано, проте про нього цiлком ясно згаду╨ запорозька пiсня, записана в пiзнiшi роки на Дунайських гирлах. Ой, повiйте, вiтри, та все низовi©, Та на нашi лодки - та все дубовi©, А на нашi ре© - та все кедровi©. На нашi паруси - та все шовковi©!.. Ой, зажурився сивий соколочок: Ой, бiдна наша, наша головонько, A, щo не вкупi нашi брати сiли. Нашi брати сiли та й пiснi задiли - Один у москаля, другий у турчина, Третiй у малтиза служить за одежу. I той гiрко плаче за польськую межу: Ой, ти москаль, ой, ╨ретичний сину, Запропастив Польшу - ще й нашу Вкра©ну! Од завершення вiйни Росi© з Туреччиною, себто з року 1791-го, й до початку ново© мiж цими державами, року 1806-го, iсторiя не ма╨ майже нiяких звiсток про задунайських запорожцiв, а проте подальшi подi© доказують, що вони жили на Дуна©, добре зберiгаючи свою волю та сво© запорозькi звича©. Сiчi Запорозько©, коли розумiти ©© обов'язково з окопами та куренями, може, в Сейменах i не було; запорожцi жили там, як засвiдчують народнi перекази, у землянках та в бурдюгах, а проте неодмiнно iснувала сiчова вiйськова рада, яка й не допустила до розпаду запорозько© громади й до забуття козацьких звича©в. Була, напевне, там i своя церква, яка вберегла запорожцiв од потурчення. Хоч за 30 рокiв, що минули пiсля зруйнування Запорозько© Сiчi на Днiпрi, чимало сiчовикiв склали сво© кiстки в чужих землях, турецьких та нiмецьких, а проте Вiйсько Запорозьке на Дуна© не зменшувалось. Тому сприяли, як одiбрання од Чорноморського вiйська земель мiж Бугом та Днiстром, так i пригнiчення на Укра©нi селянства крiпацтвом, од чого люди завзято© вдачi тiкали свiт за очi, а найбiльше - на Дунай, до запорожцiв. Чимало втiкачiв давала Правобережна Укра©на, де, пiсля подiлу Польшi, переходу Ки©вщини, Волинi й Подiлля пiд Росiйську державу, було заведено тяжке крiпацьке ярмо, як i на Лiвобережжi. Тi сумнi часи народ укра©нський згаду╨, мiж iншим, у такiй пiснi: Наступала чорна хмара, настала ще й сива. Була Польща, була Польща, та й стала Росiя: Женуть батька в степ косити, сина - молотити, Третю дочку, паняночку, - тютюну садити, А невiстку з свекрухою на лан жито жати. Сiли вони обiдати, гiркий ©х обiде, Озирнуться позад себе - аж економ ©де. Пiд'©жджа╨ пан економ, канчук розпуска╨: "Чому, чому, вражi люде, усiх вас нема╨!" "Економе, добродiю, що ма╨м робити? Покидали малi дiти, нiкому глядiти". "А я звелю ваших дiток в ставках потопити, Да всiм же вам, вражим людям, в роботу ходити!" Ходить попок по церковцi - i книжку чита╨: "Ой, чом же вас, добрих людей, у церквi нема╨?" "Ой як же нам, добродiю, у церкву ходити. Од недiлi до недiлi кажуть молотити!" Чимало доброго й загартованого боротьбою товариства давало задунайським запорожцям Чорноморське вiйсько навiть i пiсля переходу на Кубань. Про це свiдчать, як народнi перекази, зiбранi добродi╨м Кондратовичем у Добруджi, так i деякi варiанти козацьких пiсень про одбирання земель по Днiстру. Дарували ж нам землю од Днiстра до Бугу, А гряницею по Бендерську дорогу. Дарували, дарували та й назад одiбрали, А нашу землю на вражих панiв роздали. Дарували, дарували та й назад одiбрали, А нас, козаченькiв, на Кубань-рiчку заслали. А ми ж, козаченьки, гам не схотiли жити, Посiдали на лодочки та й за Дунай махнули. УЧАСТЬ ЗАПОРОЖЦIВ У ВIЙНI 1806-1811 РОКIВ Року 1806-го починалася нова вiйна Росi© з Туреччиною, й задунайським запорожцям знову доводилося "брат на брата бити". З наказу Силiстрiйського пашi Вiйсько Запорозьке було подiлене на два вiддiли: перший iз кошовим отаманом Самiйлом Калниболоцьким був викликаний у Рущук пiд бунчук його доброго приятеля Омера-пашi; другий же, не вiдомо пiд чи©м керуванням, плавав Дуна╨м, оберiгаючи його вiд росiйського вiйська, починаючи вiд Рущука аж до Чорного моря. Щоб дiстати запорожцям якнайбiльше жалування й харчiв, Калниболоцький, за умовою з Омером-пашою, написав вiзирю, наче ©х удвiчi бiльше, нiж було насправдi. Та той прислав когось перевiрити, i Калниболоцький водив запорожцiв перед очима того посланця подвiчi й потричi, користуючись вузькими вулицями Рущука. Коли почалися бiля Рущука бо©, окремi ватаги запорожцiв мали та╨мнi зносини з росiйським вiйськом i, де було можливо, уникали проливати "християнську кров", а двi-три сотнi козакiв навiть здалися в полон. Тих бранцiв росiйський уряд вирядив, було, у Сибiр, але доки вони дiйшли до Курсько© губернi©, вiйна скiнчилася, i ©х, як турецьких пiдданцiв, погнали назад у Туреччину. Переходячи через Ки©в, запорожцi зупинилися там на два тижнi i здибалися випадково з двома сво©ми давнiми сiчовими товаришами, що опинилися тут одразу пiсля зруйнування Сiчi на Днiпрi, - Романом Вiвсяником та Данилом Хуторним. Розпитавшись про життя на Дуна©, ки©вськi товаришi передали з ними "гостинця" для сiчово© церкви - ризу, хрест та ╙вангелi╨. Чорноморцi теж брали участь у турецькiй вiйнi, тiльки на цей раз дуже нещасливо. Тодi вони були дуже вже знесиленi боротьбою з черкесами, яка була набагато важча, нiж колишня сутичка з татарами. Старi сiчовики майже всi вже загинули у тiй боротьбi або вимерли. Флотилiя Чорноморського вiйська занепала настiльки, що, виряджаючи полк козакiв на Дунай, вiйськовий отаман не змiг послати ©х на байдаках, а вирядив пiшки через Керч до Херсона, а вже там козакiв посадили на незграбнi судна, що звалися "канонерськими лодками", i послали на Дунай. 12 травня року 1807-го полковнику Чорноморського вiйська Паливодi було наказано розгромити сво©ми канонерськими човнами турецькi батаре© на пiвденному березi Дунаю неподалiк Верхнiх Чатал. У бурхливу темну нiч Паливода й поплив до призначеного мiсця, та тiльки тут одразу виявилося, що поскiльки запорожцi й чорноморцi добре i зi славою вмiли битися на сво©х чайках-байдаках, настiльки ж не керували канонерками. Хуртовиною порозкидало ©х у всi боки, а самого Паливоду поставило на мiлину пiд ворожими батареями. Ранком турки розбили його судно з гармат, сам же Паливода й чимало козакiв зустрiли свою смерть, а решта потрапила в бранцi. Пiсля того чорноморцi ще два роки плавали по Дунаю, доки вiд них майже нiкого не лишилося живого, i тiльки кiлька десяткiв iз них повернулося на Кубань ранiше, нiж скiнчилася вiйна. Хоч усi народнi перекази й пiснi сходяться на тому, що запорожцям добре було "пiд турком жити", а проте кожен козак виховував у серцi надiю повернутися на "тихi води, на яснi зорi", як зазначав народ у пiснi: Летiв орел понад морем та й став голосити: "Ой, як тяжко козаковi на чужинi жити!" Летiв орел понад морем та, летiвши, крикнув: "Ой, як тяжко нещасному жить, де не привикнув". I от ще перед початком вiйни декотрi запорожцi почали переходити на росiйську сторону, а коли генерал Мiхельсон наблизився до Iзма©ла, то дво╨ старшин Задунайського Запорозького Вiйська - Iван Губа та Хома Бучинський, прибули туди з товаришами на кiлькох байдаках i просили ласки росiйського генерала. Губа й Бучинський були з тих запорозьких дiдiв, що ще тридцять рокiв тому не стерпiли неправди, не захотiли втратити козацько© волi й пересилилися разом iз найзавзятiшим товариством на Дунай. Тепер старi ©хнi кiстки просилися в рiдну землю, воля ж через старiсть була вже ©м не потрiбна, i вони вирiшили клопотатися перед росiйським урядом, щоб ©х узяв пiд свою ласку й пустив на Укра©ну доживати свого вiку. На перший час iз тих запорожцiв, що перейшли з Губою, i з тих, що перекинулися на руську сторону окремо вiд них, уряд склав окреме вiйсько. Всiх ©х набралося на Буджаку бiля п'яти сот, i на радi вони обрали Iвана Губу сво©м отаманом, Бучинського - суддею, Романа Циганка, Печеного та Ломаку - осавулами, а Олексу Сокола - вiйськовим писарем. Запорозькi втiкачi, незважаючи на свою незначну кiлькiсть, хотiли зберегти всю запорозьку органiзацiю. Здавалося, що й росiйський уряд сприяв тому, бо указом царя Олександра I з 20 лютого року 1807-го запорожцям звелено було зватись "Усть-Дунайським Вiйськом", проте невiдомо, з яких причин те вiйсько проiснувало недовго; iще навiть не скiнчилася турецька вiйна, як воно було скасоване, ©хнi клейноди вiдвезли в Катеринодар. Частина старшини й козакiв Усть-Дунайського або Буджацького вiйська перейшла теж на Чорномор'я; друга ж частина осiла на Буджаку, на рiчцi Саратi, що впадала в озеро Сосик в урочищi Ак-Мангiт, i склала село казенних поселян тi╨© ж назви. Чим пояснити те з'явище, що в той час, як чорноморцi тiкали на Дунай, задунайськi запорожцi переходили на росiйську сторону? Ми гада╨мо, що не знаходячи волi в одному мiсцi, розiгнана з Днiпра запорозька сiрома переходила на друге, доки один за одним не поскладала сво©х кiсток, де кому бог дав. Пiсля закiнчення вiйни, року 1811-го, в Румунi© робили перепис народу, бо там набралося дуже багато всiляких забiглих душ, i найбiльше - з Укра©ни, що не мали змоги потрапити за Дунай до запорожцiв. Перевiрку чинили комiсари росiйськi, турецькi й молдавськi, i тодi росiйськi пiдданцi, щоб не дiстатися знову сво©м панам на катування, здебiльшого називали себе запорожцями, турецькими пiдданцями. Всiх таких втiкачiв турецькi комiсари брали пiд свою оборону й висилали за Дунай, через що кiлькiсть задунайських запорожцiв одразу збiльшилась. ВIЙНА ЗАПОРОЖЦIВ IЗ НЕКРАСIВЦЯМИ Вiдчувши в собi силу завдяки ще переходу старих сiчовикiв iз Цiсарщини, запорожцi вирiшили вибити з дунайських гирл некрасiвських козакiв i осiсти на ©хньому мiсцi. Вимога запорожцiв щодо дунайських гирл i Дунавця зi степовими околицями цiлком зрозумiла. Перш за все там були найкращi води для рибальства, i за них запорожцi завжди ворогували з некрасiвцями; по-друге, туди легше було потрапляти втiкачам з Укра©ни й Чорномор'я, по-трет╨, на пiвдень од дунайських гирл лежав добрий степ, де могли б випасатися конi й худоба; й, нарештi, козаки не забували свого права на дунайськi гирла, бо султан ще року 1776-го подарував ©х запорожцям, i тiльки через некрасiвцiв вони не змогли ними скористатися. Зважившись на те рiшуче дiло, енергiйний запорозький кошовий Самiйло Калниболоцький по©хав до турецьких пашiв у Тульчу, Сулин та Бабадаг i почав ©м доводити права запорожцiв на дунайськi гирла, а коли тi з ним не сперечались та обiцяли не втручатись у сварку запорожцiв з некрасiвцями, то отаман року 1811-го рушив iз частиною вiйська iз Сеймен у Кiлiйське гирло Дунаю, виганяючи берегами всiх липован з ©хнiх осель. У Вилковi вiн прилучив до себе запорожцiв, якi перебували там на рибальствi, й разом iз ними поплив Чорним морем до Портицi - протоки, що сполуча╨ з морем лиман Разiн. Тут переднiй вiддiл Запорозького Вiйська зустрiв озбро╨ний опiр iз боку некрасiвцiв i був змушений навiть одбиватись од них у засiках, але коли на помiч прибуло головне Запорозьке Вiйсько, то некрасiвцi були вiдбитi; запорожцi ж попливли лиманом до липованського села Сарикiой. Тут уже не змагались, а вiдступили до головного свого мiсла Дунавця. Лишивши частину козакiв у Сарикiо©, Калниболоцький перейшов iз рештою (певно, знову-таки, морем та Дуна╨м) у Тульчу i вчинив там таку рiзанину всiм липованам, що згадки про не© живi на Дуна© й досi. Але головнi сили некрасiвцiв ще не були розбитi й завзято змагались. Весь 1812 рiк мiж ними та запорожцями точилася дрiбна вiйна по всiх дунайських гирлах, i, нарештi, наприкiнцi того ж року козаки, покинувши Сей-мени, рушили всiм кошем униз до моря, але недо©хавши, мусили зазимувати в Iсакчi на Дуна©, бо несподiванi раннi морози скували Дунай кригою. Весною 1813 року запорожцi попливли далi в Георгi©вське гирло й стали кошем на його устi в Катирлезi. Надзвичайно впертий опiр некрасiвцiв у попереднi роки пiд час оборони свого обгородженого окопами й засiками Дунавця i всього високого степового кряжу, обмеженого з пiвночi Георгi©вським гирлом Дунаю, зi сходу рiчкою Дунайцем i з пiвдня - лиманом Разiним, неначе змусили запорожцiв зректися думки про захоплення Дунавця, бо вони побудували у Катирлезi куренi й навiть вивели по вiкна рублену з квадрового дерева церкву, як i на Пiдпiльнiй, але високi води в Дуна©, що мало не заливали коша, i, головним чином, брак побiля Катирлезу степу, змусили запорожцiв знову добиватися свого. Того ж лiта вони пiшли вiйною на некрасiвцiв, розкиданих од Тульчi до Дунавця. Змагання колишнiх спiльникiв - козакiв запорозьких та донських було надзвичайно вперте й криваве. Iнодi донцi вистежували валку запорожцiв i, напавши на не© ненароком, вирiзували всiх до ноги; зате, коли й запорожцi вдиралися в якусь липованську слободу, то не лишали живими не то що козакiв, а навiть нi жiнок, нi дiтей. Запорожцям була потрiбна земля, де жили донцi-некрасiвцi; тi ж не хотiли залишати свого давнього гнiзда, й через те змагання мало скiнчитись лише смертю слабшого. Турецький уряд зовсiм спокiйно дивився на боротьбу помiж себе руських людей i запорожцям казав: "Ма╨те силу, то бийте й вигоньте липованiв"; некрасiвцям же на ©хнi скарги вiдповiдав: "Ма╨те силу, то не пускайте запорожцiв, а не ма╨те, то просiть собi в султана iншо© землi". Лютiсть запорожцiв пiд час вiйни ще збiльшилась пiсля того, коли донцi, пiймавши одного iз найзавзятiших запорозьких розбишак, козака Притику, розiп'яли його на кiлькох дошках i пустили так пливти по Дунаю. Запорожцi знайшли Притику бiля моря вже мертвого й дали клятву не милувати жодного липована. Два роки тривала вiйна запорожцiв iз некрасiвцями, i врештi 1814 року козаки взяли штурмом Дунавець; липовани втекли в Бабадаг, а звiдтiля турецький уряд через якийсь час переселив ©х у Малу Азiю, в мiсто Майнос. ЗАДУНАЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКА СIЧ В яких саме межах визнав турецький уряд за козаками завойованi ними землi, певних вiдомостей нема; старi ж запорозькi дiди, що доживали свiй вiк на дунайських гирлах, на пiдставi сво╨© пам'ятi, розказували не однаково: дехто з них показував межу Запорожжя од лиману Разiна, через Бабадаський лиман, рiчкою Тойия, до якогось стовпа, що був укопаний на березi Дунаю мiж Тульчою й Iсакчою; другi проводили ©© од мiста Преславу на Георгi©вському гирлi Дунаю до Разiна, i третi - вiд Кам'яного лимана, бiля того ж гирла Дунаю, i теж - до Разiна. На схiд же земля запорожцiв тяглася через острiв Драний та острiв святого Георгiя до Чорного моря. Опрiч того козаки хоч i перейшли всiм кошем у Верхнiй Дунавець, а нiколи не кидали рибальських заводiв у Вилковi та Катирлезi, маючи там сво© вiйськовi паланки. У Верхньому Дунавцi запорожцi впорядкували Сiч, цiлком подiбну до останньо©, на. Пiдпiльнiй. Було там збудовано 38 куренiв для життя козакiв, паланка, титарня й церква. Навкруг Сiчi вiд поля лежали окопи завдовжки в двi верстви, ©х копали ще в давнi часи iталiйцi, потiм поновлювали некрасiвцi й, нарештi, пiдправляли запорожцi. З пiвдня й зi сходу Сiч захищалась рiчкою Дунавцем, iз сторчовим, у 10 сажнiв заввишки, берегом, та плавнями й болотами. Для причалу морських суден та вiйськових байдакiв, на Дунавцi, знову-таки, так само, як на Пiдпiльнiй, було зроблено Кiш. Треба гадати, що отаман Самiйло Калниболоцький був не з молодих запорожцiв-приблуд, а зi старих днiпровських сiчовикiв, та, певно, що, незважаючи на чималу добу в 40 рокiв, яка вiдмежувала Покровську Сiч од Задунайсько©, вся старшина тут була iз старих запорожцiв, бо iнакше навряд чи зберiгся б так добре за Дуна╨м давнiй сiчовий лад. Тiльки й одмiни було в Дунавцi проти Сiчi на Пiдпiльнiй, що шинок стояв не за окопами на Шамбашi, а бiля берега у самiй Сiчi. Сiчове життя за Дуна╨м мало в чому вiдрiзнялося од життя на Днiпрi. Так само не допускалося жiноцтво; всi сiмейнi запорожцi, як i на днiпровському Запорожжi, виходили на хутори та слободи. Неподалiк Сiчi, на пiвнiч, було велике запорозьке село, що по-турецькому звалося Рай╨ю; понад Георгi©вським гирлом запорожцi жили в Муругилi, Махмудi╨, Беш-Тепе, Пирлицi, Преславi, Тульчi й подекуди окремими хуторами; на островi ж святого Георгiя лежало велике село Кара-Гарман та запорозькi присiлки в Iвончi, Горговi та Катирлезi. Вiйськова рада та вибори вiйськово© старшини вiдбувалися щороку, а коли саме - кажуть не однаково: добродiй Скальковський в iсторi© Ново© Сiчi твердив, що, як i на Днiпрi, старшину за Дуна╨м обирали на Новий рiк, а добродiй Кондратович iз народних переказiв переда╨, що те проводили на Покрову, в день престольного свята в Сiчовiй церквi. Так само, як i два столiття тому, за часiв гетьманiв Самiйла Кiшки й Сагайдачного, пiсля служби в церквi, на Сiчовий майдан виносили стiл i накривали його килимом. Там вiйськова старшина складала сво© клейноди й по тому козаки, як i споконвiку водилося, обирали нову старшину вiльними голосами, причому здебiльшого декiлька партiй змагалося за свого кандидата. Коли старий кошовий був розумний, правдивий та дбалий, то козацтво обирало його кiлька рокiв пiдряд; наприклад, вiдомо, що Самiйло Калниболоцький пробув кошовим з року 1807 до 1814-го; недбалих же скидали з кошевства навiть серез строку, як, скажiмо, року 1816-го змiнили чотирьох кошових. В останнi роки iснування Сiчi права брати участь в обраннi старшини почали домагатися одруженi козаки, але перша ж рада була для них дуже невдалою, бо дала такого кошового (Гладкого), який сам, сво╨ю волею, скасував Запорозьке Задунайське Вiйсько. Зберiгся за Дуна╨м i звичай, що старi, поважнi козаки кiнчали сво╨ життя в монастирях. Тiльки на Дуна© у запорожцiв не було такого монастиря, як Самарський; iз Задунайсько© Сiчi запорожцям доводилось iти "спасатись" або на "Святу Гору" (Афон), або у Молдову, в монастир, який козаки називали по-сво╨му Мирнопояном. Гармат у Задунайськiй Сiчi не було, мабуть, за умовою з султаном, хоч пiд час вiйни турки давали запорожцям гармати та байдаки. Кiнноти за Дуна╨м козаки мали небагато, певне, через те, що пiсля згону з Буджака, пiд час росiйсько-турецько© вiйни 1787 - 1801 рокiв, вони бiльше, як 15 рокiв, не володiли степом. Тiльки на Дунавцi вони знову почали заводити коней, та вже не встигли придбати великих табунiв. Пiд час вiйни вiйськом керували наказнi отамани, обранi тими ж козаками, що вирушали в похiд. Як i за часiв Ново© Сiчi iз запорожцями була своя церква й священик. Войовничий хист козакiв за Дуна╨м занепав. Це так i мало бути, бо зникла та провiдна мета, яка породила на свiт Вiйсько Запорозьке - боротьба з бусурманами та оборона укра©нського люду. Тепер козакам доводилося боротись не з бусурманами, якi вже нiчим не зачiпали Укра©ну, а за бусурманiв проти християн, i така суперечнiсть не могла не розхолоджувати ©хньо© войовничо© вдачi. Занепад бойового хисту в задунайських запорожцiв вiдбився, мiж iншим, у дозволi коша козакам наймати за себе пiд час походiв iнших охочих людей; хоч, правда, таку полегкiсть мали тiльки тi запорожцi, якi вже побували на вiйнi. Старi днiпровськi козаки пiсля переходу Сiчi на Дунавець хутко почали вимирати, бо наближалося вже пiввiку з того часу, як вони покинули Пiдпiльню, а разом iз старими сiчовиками гинули й лицарськi запорозькi звича©; новi ж козаки, втiкачi з Укра©ни, дивились на Сiч Задунайську тiльки, як на захисний куток, куди не досягали довгi руки росiйського панства. З часом, коли поневолення на Укра©нi людей крiпацтвом дедалi мiцнiшало, а земля мiж Днiпром та Днiстром залюднювалася, втеча за Дунай ставала набагато труднiшою. По дорозi укра©нцiв ловили пани й забирали в неволю до себе. Мiж Бугом та Днiстром точилося пряме полювання на таких людей, та й у Молдовi втiкачi ще не були в безпецi, бо молдавани й турки, що жили у Молдовi, користуючись з ©хнього беззахисного й нелегального становища, так само брали ©х сво©ми невольниками. Траплялося, що втiкачам щастило попасти за Дунай лише через 6 - 7 рокiв блукання вiд одно© неволi до друго©. Щоб полегшити втiкачам подорож за Дунай, запорозький Кiш час вiд часу висилав на Укра©ну окремих "вожа©в". Вони звичайно вирушали до Ки╨ва, або в Поча©в на прощу, а повертаючись назад, пiдмовляли людей тiкати од панiв i йти разом iз ними за Дунай на Сiч. Такi "вожа©" приводили на Сiч по десять, а iнодi й бiльше молодих козакiв. Росiйськi урядовцi на Укра©нi не зачiпали запорозьких "вожа©в", бо ©м на Сiчi видавали пашпорти, як турецьким пiдданцям. Про труднощi переходу за Дунай збереглися навiть пiснi: Ой, да Дунай-рiчка та широка, Та на перевозi все глибока, Да луги iз лугами, А береги з берегами... Ой, там запорожцi при©жджали I молодих бурлак проводжали... А тепер не проходять I бурлак не проводять - За превражими панами! Ой, да нашi пани все поляки, А пишуть письма про бурлаки: "Да коли б нам ©х пiймати, Да кого б нам оддати Да у тi нещаснi солдати". Там стояли все могили, Де бурлаки проходили. Та степи за степами I луги з берегами... Там чумаченьки проходили I бурлаченькiв провозили. А тепер не проходять I бурлак не провозять - Все за вражими панами. Нашi бурлаченьки догадались - Через Дунай-рiчку перебрались. Та Дунай рiчка-мати, Та не дай погибати Нам, безщасним сiромахам. Суд у Задунайськiй Сiчi був такий же, як i на Запорожжi. Судили козакiв курiннi отамани та вiйськовий суддя. Карою злочинцям були здебiльшого тi ж самi ки©, що й на Днiпрi. За бiльш тяжкi вчинки засуджували, як i на Запорiжжi, до шибеницi. Священики призначались на Сiч молдавським ╨пископом, але виключно тi, на кого вказував Запорозький Кiш. Траплялося й так, що запорожцi обирали священика з-помiж себе, аби був письменний та богобоязкий. Таких козакiв ╨пископ брав до себе, навчав, як служити, й пiсля того висвячував i постригав. Землю в Задунайському Запорожжi так само дiлили, як i на Днiпрi. Всяк, хто будував собi оселю, мав право орати землю й засiвати стiльки поля, скiльки мав сили доглядати. Дозволялося використовувати й робiтникiв, так що й за Дуна╨м незабаром почався подiл товариства на дукiв та голоту. Жило за Дуна╨м Вiйсько Запорозьке з рибальства та полювання. Риби в дунайських гирлах була сила-силенна i кожен курiнь мав свого окремого гармашного завода, а то й декiлька. Збували рибу запорожцi у великi мiста по Дуна©: Галац, Бра©лiв та iншi. Надзвичайно багато водилося на дунайських гирлах та островах дичини. Тут ще в тi часи ходили табуни оленiв, вепрiв, кiз, а озера й протоки вкривали дикi гуси, качки, лебедi й баби. Полювання на дичину велося не тiльки з рушницями, а й iз капканами та iншим приладдям. Окрiм рибальства та полювання, запорожцi добували ще грошi заробiтками. Вони вiльно ходили працювати по всiй Туреччинi i заробляли там досить добре. Горiлку на Сiч приставляв звичайно якийсь жид, але сам не торгував нею, а здавав вiдрами на- кiш; торгували ж у шинку самi запорожцi, кожен курiнь по черзi, i вся користь од продажу горiлки йшла у вiйськову скарбницю. Вiд турецького султана запорожцi мали жалування й "та©ну", себто припас. З нього ©м видавали: борошно, чечевицю, оцет, олiю, порох та олово (свинець). Скiльки од султана мав кожен козак та©ни невiдомо; жалування ж - десь 12 карбованцiв на рiк. Незабаром пiсля впорядкування Сiчi на Дунавцi Калниболоцький передав булаву кошового дiду Рогозяному. З яких причин те сталося, нема╨ вiдомостей; треба думати, що через недугу, або й смерть, бо пiсля року 1814-го про нього вже нiхто не згаду╨. Дiд Рогозяний був такий саме старий сiчовик, як i Самiйло Калниболоцький, але ще кремезний, дожив до останнього дня Задунайсько© Сiчi. Пробув кошовим вiн недовго, певно, через свою надзвичайно сувору вдачу, а пiсля нього отаманом обрали Ляха. Мабуть, то був не той Лях, який виводив запорожцiв з Днiпра, бо той коли б i жив у 1815 роцi, то мав би дуже похилий вiк. Певно, що Лях був добрим кошовим, бо його обирали на уряд два чи три роки пiдряд. Слiдом за Ляхом, року 1816-го, козаки настановили кошовим Михайла Литвина, козака тихо© та богобоязливо© вдачi. Про нього збереглося таке оповiдання: Сiчовий пан-отець Лук'ян Кулiш сказав раз у його присутностi в церквi промову, в якiй дорiкав запорожцям за те, що вони проливають у вiйнах християнську кров. "Церква у нас, - сказав вiн, - вся в золотi, а по вiкна в кровi християнськiй: ви сього не бачите, а я бачу!" Вражений промовою пан-отця Литвин, за його порадою, пiшов у монастир Мирнопоянський i так скiнчив сво╨ життя ченцем. Пiсля Литвина до кiнця року 1816-го та у 1817-му перебувало аж п'ять кошових: Бiлюга, Гордина, Василь Смик, Олекса Рясний та Олекса Сухина. Всi тi кошовi, напевно, були досить нiкчемнi люди, i ©х хутко скидали з кошевства. Вiдомо, наприклад, що Олексу Рясного ще й побили киями за те, що вiн ночами навiдувався до молодиць. Пiд час кошевства Рясного запорожцi, з наказу султана, посилали полк козакiв на утихомирювання повстання сербiв, а чи брали вони якусь участь у боях - невiдомо. Пiсля Рясного, року 1817-го та 1818-го, кошовим був Семен Мороз, людина завзято© вдачi. Пiд час його кошевства, за умовою з турецьким урядом, Кiш посилав 600 козакiв у Стамбул ставити на якiйсь рiчцi "муругiлi", чи "заставки" (шлюзи). Бувший на тих роботах запорожець Коломi╨ць розказував року 1881-го про тi роботи, що турки поводилися з запорожцями дуже добре: "по три хлiби на день давали" i платили добре; "Паша було при©де, то без бакшиша не ви©де; три рази на тиждень ©здив i на баркасi, було, везе повнi мiшки срiбла та золота". Переставши бути кошовим, Мороз подався на Святу Гору (Афон), постригся там у ченцi й навiть через якийсь час став архiмандритом в одному з монастирiв; з чого можна думати, що вiн був людиною освiченою. З кошових, що керували Сiччю у 1818 та 1820 роках, вiдомо тiльки про Никифора Бiлугу та Грицька Головатого. Тодi греки, маючи намiр пiдняти проти туркiв повстання, розсилали по всiх турецьких землях агiтаторiв, щоб пiдмовляти людей на свiй бiк i тим зменшувати турецьку силу, а збiльшувати свою. На Сiч вони прислали з Афону архiмандрита Фiларета, щоб вiдмовити запорожцiв допомагати туркам. Фiларет виголошував у Сiчовiй церквi промови, страхав запорожцiв карою на тiм свiтi за пролиття християнсько© кровi й закликав ©х повернутись у Росiю, даючи поруку в тому, що всiм подарують ©хнi провини, й вони мали великий вплив, i мiж козаками збиралися наради про те, на чому ©м стати. Настрiй старих днiпровських сiчовикiв у той час добре змальову╨ народна пiсня, записана на Дуна©: Закричала ластiвонька, Зо дна моря виринаючи, Гомонiли запорожцi, Та й по Сiчi походжаючи: "А що будем, братi©, робити, А що будем починати? А чи будем на Русь iти, Чи будемо у турчина проживати?" "А чом же нам на. Русь iти? Вже ж нам, браття, з родиною Та й до вiку не видатися! Справдi, де б старi, самотнi дiди знайшли б собi притулок на Укра©нi, коли ©хнi. батьки давно вже були на тiм свiтi, брати ж та сестри або так само повмирали, або були вже немiчнi? Не таке було становище молодших запорожцiв, пiзнiших утiкачiв з Укра©ни. Бiльшiсть iз них покинула в рiдному краю жiнок та дiтей, i надiя на нове спiльне життя з ними не могла, не манити втiкачiв назад, додому. Скiнчилося на тому, що якась частина запорожцiв, разом з архiмандритом Фiларетом i старшиною Чернявським ви©хала iз Сiчi в Одесу. Росiйський уряд зустрiв Фiларета прихильно й надiлив його золотим наперсним хрестом; доля ж запорожцiв невiдома - бiльшiсть ©х розiйшлася на заробiтки. А тим часом на Сiч прибув другий архiмандрит з Афону, колишнiй отаман. Почувши, що почина╨ться вiйна, Семен Мороз не всидiв у монастирi й, скинувши iз себе митру, знову надiв запорозьку шапку та почепив до стегна шаблю. Запорозький Кiш, з наказу султана, вирядив на грецьку вiйну полк запорожцiв, а наказним отаманом у той похiд призначив Мороза. ╙ деякi вiдомостi про те, що козаки брали участь в облозi Мiсолонгi, але ©хня доля була дуже нещаслива. Коли запорожцi вже верталися з Грецi© у Стамбул морем, то турецький корабель, на якому було 600 запорожцiв i сам Мороз, греки потопили вибухом, i всi козаки, за винятком небагатьох, загинули в морi. На все запорозьке товариство те нещастя справило надзвичайне враження, бо вони зрозумiли його, як божу кару за пролиття християнсько© кровi. Року 1825-го кошовим отаманом за Дуна╨м став Василь Чернюга, а 1826-го та 1827-го - Василь Незама©вський. За останнього кошового австрiйський консул у Галацi передав на Кiш листа вiд росiйського коменданта в Iзма©лi Тучкова. В ньому повiдомлялось, що наближа╨ться вiйна Росi© з Туреччиною, що росiйське вiйсько зараз же перекинеться на турецький бiк Дунаю, i через те запорожцям треба заздалегiдь подбати про свою долю й перейти на росiйський бiк. Становище запорожцiв, справдi, було кепське. Вже двi попереднi вiйни показали, що турки не можуть вистояти проти Росi©. Можна було побоюватися, що Росiя забере тi землi, де сидiли запорожцi, i ©м доведеться переселятися кудись далеко в Туреччину, де не буде вже нiяких зв'язкiв з Укра©ною. Незважаючи на те, старий днiпровський сiчовик Незама©вський не згодився на пропозицiю росiйського уряду. Спиняла його головним чином турбота про долю, яка чекала всiх втiкачiв iз росiйсько© сторони, i про тих землякiв, якi жили слободами й не мали змоги пере©хати на росiйську сторону разом iз козаками. "Не я на Дунай козацтво заводив, - казав Незама©вський, - не я й виводити буду". А тим часом, сподiваючись скрутного становища вiйська, вiн, покладаючись на свою старiсть, на Покрову року 1827-го вiдмовився наново бути кошовим. ОСТАННIЙ КОШОВИЙ ОТАМАН ЙОСИП БОНДАР (ГЛАДКИЙ) Охочих брати булаву кошового пiд такий час було небагато, й козацтво довго сперечалося, кого настановити отаманом. Почувши про такий безлад на Сiчi, пiдняли голос селяни й почали галасувати, що хочуть мати за кошового Йосипа Бондаря. Той Бондар, а по-письменному, Гладкий, був родом iз козакiв Золотонiського повiту Полтавсько© губернi©. Бiля року 1820-го вiн, покинувши свою сiм'ю пiшов в Одесу на заробiтки й там вчинив щось таке, що змусило його втекти на Дунай до запорожцiв. Приписавшись на Сiчi в Платнирiвський курiнь пiд прiзвищем Бондаря, вiн брав участь у вiйнi туркiв iз греками, а 1827-го був отаманом Платнирiвського куреня. Якi зв'язки мав Гладкий iз задунайськими селянами i з яких причин вони хотiли мати отаманом саме того, хто через пiвроку вiддав ©х на поталу туркам - невiдомо, але треба гадати, що Гладкий був людиною хитрою й потайною, що, незважаючи на недовгий час свого пробування на Сiчi, зумiв запобiгти собi ласки на Кошi i в селах. Козаки не сперечалися iз селянами, й Гладкого проголосили кошовим. Пiсля обрання, а можливо, що й ранiше того, вiн зав'язав зносини з генералом Тучковим i, забезпечивши собi з боку росiйського уряду панське становище та добре жалування, а всiм козакам i втiкачам з Укра©ни - амнiстiю i волю разом з родинами до кiнця життя, Гладкий згодився перейти на бiк Росi©. Проте, коли став пiдготовляти до сво©х замiрiв запорожцiв, то побачив, що старе козацтво не подiля╨ його думок i не хоче зрiкатися пiдданства турецькому султановi. Це примусило Гладкого бути обережним i ховатися iз сво©ми задумами вiд усiх. З метою ж зчинити мiж козацтвом замiшання, вiн пустив чутку, нiби султан, сподiваючись вiйни на Дуна©, хоче переселити всiх запорожцiв, разом iз рай╨ю (селянами), в ╙гипет. Та чутка, справдi, дуже збентежила багатьох i сприяла тому, що частина козакiв прихильнiше поставилась до переходу за Дунай, на росiйську сторону. З початку року 1828-го великий вiзир прислав на Сiч наказ готувати козакiв до вiйни; на страсному ж тижнi вiн ствердив, щоб негайно 13000 запорожцiв було вислано до Силiстрi©. Почувши, що треба йти "бити брат на брата", багато запорожцiв розбiглися по плавнях, маючи надiю уникнути тим грiха. Це сприяло заходам Гладкого. Вiн вирiшив просто зрадити старих козакiв i послати ©х у Силiстрiю, щоб вони не могли перешкодити йому перейти на росiйський бiк, хоч i мiг передбачати, що султанський гнiв за його зраду впаде на тих козакiв, що перебуватимуть у турецьких руках. Набравши 2000 неприхильних до його думок козакiв, Гладкий хотiв вирядити ©х у Силiстрiю, але старi козаки, певно, передбачаючи зраду, змусили його самого йти з ними. Щоб заспоко©ти козакiв, Гладкий вирушив у Силiстрiю, але там запевнив вiзиря, що йому треба вернутись на Сiч для того, щоб зiбрати ще по плавнях козакiв, а далi, пiдняти Кiш i перевезти його на час вiйни у Ядерне (Адрiанополь). Такi заходи кошового в усьому були бажанi вiзирю, i вiн вiдпустив Гладкого на Сiч. ЗРАДА ГЛАДКИМ ЗАПОРОЖЦIВ Прибувши на Дунавець, Гладкий уже не ховався зi сво©ми замiрами й, побоюючись, щоб старi дiди, мiж якими ще був живий i грiзний дiд Рогозяний, колишнiй кошовий, не подали звiстки про його зраду в Тульчу, вiн похапцем склав на байдаки церковний престол, образи, корогви, вiйськовi клейноди та ще дещо з вiйськового добра й зi сво©ми прихильниками, кiлькiстю бiля 200 душ, сiв на байдаки й подався Георгi©вським гирлом у Катирлез, а далi морем у Вилкове. Гладкому було байдуже, що з 13 000 Вiйська Задунайського Запорозького при ньому лишилося двiстi козакiв, зате вiн вiз iз собою вiйськовi клейноди й, отже, стане перед царськi очi не як втiкач iз Туреччини Йосип Гладкий, а як кошовий отаман Задунайського Вiйська Запорозького. Проте йому все-таки бажано було збiльшити кiлькiсть сво©х товаришiв i, про©жджаючи повз Катирлез та Вилкове, вiн при╨днав до себе з кiлькома байдаками тих козакiв, що завжди стояли там, оберiгаючи рибальськi заводи, хоч i не сказав ©м навiщо бере ©х iз собою. Тiльки пiдпливаючи Килiйським гирлом до Iзма©ла, вiн оголосив усiм запорожцям, куди вони пливуть. Вертатись назад було вже неможливо, i всi 500 козакiв, що були з ним, скорилися комендантовi Iзма©ла. У той час в Iзма©лi перебував цар Микола I, i пiсля недовгого карантину Гладкий iз запорожцями став перед ним i вручив йому вiйськовi клейноди й грамоти турецького султана та нiмецького цiсаря. При тому, як одностайно показують усi джерела, сам Гладкий i козаки були в смушевих шапках iз кольоровими верхами, в жупанах iз "чотирма рукавами", себто з вильотами, в широких кольорових штанях та шкуратяних чоботах, себто в тiй одежi, в якiй запорожцi ходили в урочистий час i два столiття тому. На прохання запорожцiв прийняти ©х пiд свою ласку, цар одповiв: "Бог вас простить, батькiвщина проща╨ i я прощаю!". Саме в той час росiйське вiйсько вишукувало мiсця, де б перевезтись через Дунай. Гладкий, добре знаючи весь низ, похвалився царевi вказати таке мiсце. Недалеко Iсакчi через плавнi йшла до Дунаю якась стародавня гребля, захована серед дерев i очеретiв. Турки не знали про не© й лишили те мiсце без оборони, а Гладкий саме туди й повiз передн╨ росiйське вiйсько. За ним стало переправлятися й головне вiйсько, а коли на турецькому боцi була вже чимала росiйська сила, цар загадав Гладкому й себе перевезти на той бiк, кошовий сiв на стерно байдака, а за гребки взялися курiннi отамани та вiйськовi старшини, й разом вони перевезли царя на запорозькому байдаку через Дунай до вiйська; згодом же так само повернули його й назад до Iзма©ла. Задоволений iмператор дав Гладкому чин полковника й, до того ж iще, нагородив як його, так i всю старшину Георгi©вськими хрестами. Пiсля того Йосип Гладкий брав зi сво©ми запорожцями участь у вiйнi з турками i дiстав за те генеральського звання. Коли скiнчилася вiйна, росiйський уряд хотiв оселити запорожцiв бiля Анапи, на пiвденному березi рiчки Кубанi, та Гладкому це не сподобалося - вiн боявся, щоб його Задунайських запорожцiв не при╨днали до Чорноморського вiйська, бо вiд нього тодi одiбрали б булаву. Йому хотiлося бути не нижче того, чим вiн був за Дуна╨м, i вiн випросив у царя, щоб iз Задунайських запорожцiв було засноване окреме козацьке вiйсько, похваляючись, що тодi вiн зумi╨ зiбрати ще багато запорожцiв з турецько© сторони. Цар Микола I взагалi ставився до Гладкого дуже прихильно. Вiн задовольнив його бажання й, призначивши для вихiдцiв з-за Дунаю землю бiля Азовського моря, звелiв називати ©х Азовським козачим вiйськом, а Гладкого призначив наказним отаманом. Доки те вiйсько вийшло з Буджака на нову землю, минуло чимало часу, але Гладкому не тiльки не вдалося збiльшити кiлькiсть пiдвладних йому козакiв, але й тi козаки, що вiн хитрощами захопив iз Катирлеза та Вилкового, побачивши змiну в Азовському вiйську запорозьких порядкiв, один по одному тiкали од нього назад, за Дунай. До 1832 року бiля Гладкого лишилося лише бiля 200 його однодумцiв, а щоб про те не стало вiдомо царевi, вiн мусив записувати в Азовське вiйсько бiглих людей, навiть молдаван i циганiв. Нарештi року 1832-го Гладкий перевiв Азовське вiйсько на землю мiж рiчками Бердою й Кальчиком. Там було надiлено у власнiсть: наказному отамановi Гладкому - 1600 десятин землi; полковникам та вiйськовим старшинам - по 400 десятин, а iншiй старшинi - по 200 десятин. На рештi землi були заснованi станицi Микiльська, або Кальчик, Стародубiвка, Покровська та Новоспасiвка, а далi був переданий вiйськовi ще й посад Петровський. Таким чином нiяко© обiцяно© запорожцям Сiчi на Кальчику закладено не було; iз запорозького ж товариства, що вийшло з Задунайсько© Сiчi, стали перевертнями: Йосип Гладкий - генералом i заможним помiщиком, старшина - пiдпанками, козаки ж - селянами. Року 1865-го Азовське вiйсько було скасоване. Частину козакiв переселили на Кубань i посадили мiж Анапою та Новоросiйськом; решту ж повернули на поселенцiв i почали брати на службу в росiйське вiйсько, як про те навiть згаду╨ пiсня: А наш Гладкий-отаман поголив, ще й поголить. А все ж нам козацьку славу зробить! Пiд час переходу на Чорномор'я азовськi козаки ще визнавали себе нащадками запорожцiв i не хотiли виходити зi сво©х осель на переселення, доки не понесли разом iз ними вiйськовi клейноди; коли ж на Кавказi побачили, що ©х оселяють не як вiйсько - однi╨ю купою зi сво©м осередком, а мiшають iз донцями, терцями та азiатами, то пiдняли справжнiй бунт, i тiльки збро╨ю примусили виконати наказ начальства. Генерал Гладкий помер року 1866-го вiд холери в мiстi Олександрiйську, де на старому кладовищi можна й зараз бачити його могилу, впорядковану онуками. На надгробку такий напис: "Генерал-майор Йосип Михайлович Гладкий. Козак Платниривского куреня. Последний Кошевой Атаман Запорожской, Задунайской Сечи. Скончался 10 июля 1866 года". Нижче на тому надгробку вибито вiрш Тараса Шевченка "Б'ють пороги", який найменше личить тому, хто подбав про скасування останньо© Запорозько© Сiчi. За часiв царя Миколи I, може, вищому росiйському урядовi, справдi, здавалося, що Гладкий, згубивши Задунайське Запорожжя, зробив дiло, корисне Росiйськiй державi, за що й був обдарований царською ласкою, але тепер, мало не через сто лiт, всiм ма╨ бути ясно, що сво©м вчинком Гладкий завдав лиха не тiльки сво©м землякам, що загинули за Дуна╨м вiд помсти туркiв, румун та мокан, а й усiй Росiйськiй державi; бо тепер замiсть того, щоб мати за Дуна╨м велику укра©нську колонiю, Росiя ма╨ Добруджу, щiльно залюднену румунами, мiж якими винародовлюються останнi нащадки задунайських запорожцiв. КIНЕЦЬ ЗАПОРОЖЦIВ Коли звiстка про зраду отамана запорозького Гладкого султановi розiйшлася по укра©нських селах Добруджi та по плавнях Дунайських гирл, розпач охопив увесь укра©нський люд, бо всi боялися помсти туркiв. Хто тiльки мав човни, всi кинулись тiкати морем до росiйських берегiв, залишивши все сво╨ добро. Але ранiше, нiж на Задунайське Запорожжя набiгли турки, до запорозьких осель кинулися молдавани та мокани й почали не тiльки грабувати хати, а часом вбивати й людей. Молдавани ж iз села Беш-Тепе прямо-таки хотiли вирiзати сусiдн╨ укра©нське населення, щоб забрати ©хнi ма╨тностi, й тiльки молдавський священик не допустив ©х до того злочинства. Мокани, якi ранiше чимало потерпали вiд запорожцiв, тепер почали в плавнях полювати на них, як на дичину, i вбивати поодинцi. Як розповiдали сучасники, пiд той час у Добруджi загинуло бiля 1000 душ укра©нського люду. Коли до Сiчi наблизилося турецьке вiйсько, то застало там тiльки п'ятьох старих дiдiв: колишнього кошового отамана дiда Рогозяного, Келеповського, Якова Люльку, Федора Дурного та Тимоша Мамалигу. Тi дiди не хотiли покинути останнього гнiзда козацько© волi й усi загинули вiд турецьких ятаганiв. Упоравшись iз тими бранцями, турки пiдпалили церкву й iншi сiчовi споруди, лишивши од Сiчi самi ру©ни. В Силiстрi©, коли вiзир дiстав звiстку про вчинок Гладкого, вiн одразу ж одiбрав од усiх запорожцiв зброю, а самих ©х одiслав в Андрiанополь. Скасування Вiйська Запорозького було з боку турецького уряду вчинком безпiдставним, бо тi козаки не тiльки не були спiльниками Гладкого, а навпаки - його ворогами, й зовсiм не мали на думцi покидати турецьку землю. Тим часом розгнiваний султан звелiв, було, скарати всiх запорожцiв смертю, i, тiльки iз заступництва австрiйського посла, вiн згодом помилував iх, хоч наказав тримати до кiнця вiйни у в'язницi, посилаючи ©х щодня на роботи по 300 душ. Наказним отаманом у тих запорожцiв був старий козак Iван Балан, i запорожцi ж мали в тюрмi й похiдну церкву iз священиком Устином. Через якийсь час запорожцiв з Андрiанопольськоi в'язницi перевели у Стамбул i там теж по черзi посилали на роботи. Коли скiнчилася вiйна, султан хотiв, було, знову поновити Вiйсько Запорозьке з тим, щоб жило воно подалi вiд росiйського кордону, й одмежував ©м землю на березi Бiлого (Егейського) моря за Салонiками. Чотириста запорожцiв разом iз священиком пiшли, було, оглянути новий край, i хоч там ©м дуже сподобалося, бо, як вони розказували, була добра вода й рибнi плеса й неподалiк Свято© Гори (Афону), та, розмiркувавши гаразд, запорожцi не наважились осiсти через те, що на Бiле море людям з Укра©ни неможливо було заходити, й за кiлька рокiв усi козаки мусили б там перевестися. Просили вони султана, землi хоч в Азi©, аби на Чорному морi, щоб можливо було човнами мати зносини з Укра©ною, та, невiдомо, з яких причин ©хн╨ прохання не було задоволене, й випущенi на волю запорожцi повернулися на Дунайськi гирла, де й доживали свого нещасливого вiку, як звичайнi рибалки. Сюди ж один за одним поверталися з Буджака й тi 300 запорожцiв, що ©х Гладкий силою завiз в Iзма©л. Блукали ще довго колишнi запорожцi понад Дуна╨м та понад Днiпром, шукаючи волi та долi, та тiльки, як розповiда╨ народна пiсня, даремнi були ©хнi заходи: А вже рокiв бiльше сотнi, що козак в неволi Понад Днiпром ходе, виклика╨ долю: "Гей ти, доле, вийди з води, Визволь мене, серденько, з тяжко© бiди!" "Не вийду, козаче, не вийду, соколе! Ой, рада б я вийти, так сама в неволi, Гей, у неволi, у ярмi, Пiд великим караулом у тюрмi". ВЕЛИКИЙ ЛУГ Ой Сiч - мати ой Сiч - мати! А Великий Луг - батько! Ой що в лузi заробити, Те у Сiчi пропити Уривок iз запорозько© пiснi дуже влучно поясню╨, як дивилися козаки на Великий Луг i за що для себе мали Вони називали його батьком, себто тим, хто давав ©м життя I справдi коли б не було Великого Лугу, то не iснувало б i запорожцiв, бо чи втрималася б у XV - XVII i навiть у XVIII столiттях на низу Днiпра невеличка християнська громада - серед численних татарських орд. Але разом iз тим ця пiсня зазнача╨, що Великий Луг був мiсцем працi та заробiткiв запорожцiв. ДИВО ПРИРОДИ Великий Луг споконвiку вiдомий давньому культурному свiтовi. Ще за чотири столiття до Рiздва Христа, себто за 2300 рокiв до наших часiв, грецький учений i письменник Геродот уже описував цю величезну, вкриту лiсом низину, порiзану й омиту протоками Днiпра, яку вiн звав Гiле╨ю. За часiв запорожцiв Великий Луг починався з того мiсця, де Днiпро, вихопившись iз-помiж скель Карпатського передгiр'я i пересягнувши розкиданi на його шляху пороги та забори, подiлявся спочатку на двi широкi протоки, що оточують Хортицю, а далi вiдразу ж за цим островом, неначе зрадiвши, що вибiг на рiвнину, заходився розкидатися на тiй площинi протоками, спершу на пiвдень та схiд, - лiворуч, а далi вже на захiд, - праворуч Пiвденно-схiдною межею Великого Лугу й Хортицi стала протока, або рiчка, Кушугум, а нижче - до лиману Велико© Води - рiчка Кiнська, й тiльки на невеличкiй частинi - головна водотока Днiпра. Пiвденно-захiдною межею Великого Лугу, на протязi 35 верст од Хортицi, протiкав Днiпро, а там, аж до лиману Великi Води, тi протоки, що вiдбиваються од Днiпра в праву руку, а саме Тарас, Бугай, Джуган, Ревун, Рiчище, Орлова, Лапинка, Пiдпiльня, Пiскувата, Бакай та Бистрик. Всього Великий Луг од острова Хортицi до лиману Велико© Води, мiряючи Днiпром, простягся на 110 верст, упоперек же вiн шириться найбiльш на 20 верст, а найменш - на 3 версти. Вся ця величезна площа, яка склада╨ понад 1000 квадратних верст, або бiльше мiльйона десятин землi, поросла лiсами, очеретами та високими травами, прикрашена озерами та лиманами й порiзана протоками Днiпра, а через те була найбезпечнiшим мiсцем для схованок запорожцiв од татарських загонiв. Татари, як кочiвники i степовики, взагалi вирушали в походи кiньми й завжди обминали Великий Луг з його протоками, озерами та багнищами; коли б же вони й задумали знайти запорожцiв у Великому Лузi, користуючись човнами, й за©хали б у глиб Лугу, то так заплуталися б серед безлiчi озер, рiчок та лиманiв, що не тiльки б не виявили сво©х ворогiв, а навiть самi не повернулися б назад. Через те козаки й тулилися зi сво©ми Сiчами завжди поближче до Великого Лугу, щоб ©х там нiхто не дiстав. Самi Сiчi стояли в мiсцях, з яких було легко випливати човнами на Днiпро чи виходити кiньми в степ, тому траплялося не один раз, що вороги захоплювали й руйнували Сiч, але викорiнити запорожцiв ©м нiколи не вдавалося, бо, забачивши свою слабкiсть, козаки закопували в пiски гармати й скарби й, подавшись човнами в непролазнi пущi Великого Лугу, перебували там доти, аж поки вороги вiдходили геть. Так запорожцi вчинили й року 1557-го, коли ©х, разом iз гетьманом, князем Вишневецьким-Байдою обложило на Хортицi стотисячне вiйсько туркiв, татар i волохiв; так зробив i кошовий запорозький Iван Сiрко, коли року 1679-го до Чортомлицько© Сiчi наближалося велике турецьке й татарське вiйсько; коли ж пiсля невдалих повстань Сулими, Павлюка та Остряницi на знесилене Запорожжя року 1638-го прийшли поляки, вимагаючи, щоб козаки вiддали ©м сво© гармати та спалили сво© чайки, то запорожцi закопали гармати в пiсках, а чайки вiдiгнали в озера й там затопили в очеретах; проте коли через десять рокiв Богдан Хмельницький подав гасло, що час козакам повставати за свою волю, - на Сiчi одразу ж дiстали гармати й чайки, бо запорожцi добре пам'ятали, де саме ховали сво© скарби. Так велося на Сiчi аж до останнiх часiв, i якщо року 1775-го Вiйську Запорозькому вдалося вирвати з облоги численного вiйська росiйського генерала Текелiя й перейти на Дунай, то знову-таки через те, що Запорозька Сiч стояла, як i всi попереднi, на березi Днiпрово© протоки Пiдпiльно©, на межi Великого Лугу. Коли поглянути на карту Великого Лугу, то майже посерединi, а саме - в тому мiсцi, де на правому боцi Днiпра лежить нинi мiсто Нiкополь (Микитин Рiг), а на лiвому - село Кам'янка (стародавнiй Кам'яний Затон), тут Великий Луг звужений до трьох верст. Тим перешийком вiн подiлявся на двi частини, з яких нижчу, або пiвденну, запорожцi в давнi часи звали Базавлугом; мабуть, через те, що там впадала зi степу рiчка Базавлук, i тiльки пiвнiчну частину називали Великим Лугом. Назва Базавлуг збереглася i в укра©нських народних пiснях "Ой, та ©дь ти понад лугом та Базавлугом та понад Днiпром-Славутою...", i в турецьких та росiйських документах, писаних iз приводу свавiльного переходу запорожцiв року 1734-го зi сво©м кошем з татарських Олешок на Базавлуг. До наших часiв нi назва Базавлуг, нi назва Великий Луг не збереглася почасти через те, що околицi Великого Лугу, пiсля скасування Запорозько© Сiчi були залюдненi нiмцями та крiпаками з Великоросi©, почасти ж через незнаття нащадками запорожцiв iсторi© сво©х предкiв. Лiси по Великому Лугу й Базавлугу мiсцевi люди називають тепер однаково - "плавнями". Запорожцi, щоб знати, про яку частину Великого Лугу мовиться, до якого вона куреня належала, прикладали до кожного кутка Лугу окрему назву, як-от: Сiркiвка, Палi©вщина, Васюрине, Степок, Наливач, Велика Пуща та iншi, й окремо називали будь-якi, навiть найдрiбнiшi, протоки, озера, лимани й острiвцi; довгим же протокам надавали по кiлька назв, видiляючи кожну окрему частину. Так, скажiмо, рiчка Лапинка, яка вiдiрвалась од Днiпра бiля Микитиного Рогу, через сiм верст ма╨ назву Бакай, ще за шiсть верст уже вона звалася Пiдпiльною, а нижче села Покровського (Нова Сiч) - Пiскуватою; рiчка Скарбна в пiвденнiй частинi Базавлугу зветься Темною тощо. Не всi цi численнi назви рiчок i озер дiйшли до наших днiв, але тi, що збереглися, донесли нам поезiю тих часiв. Якi ж заробiтки запорожцям давав Великий Луг i як могло бути, що козаки навiть у тi часи, коли вороги змушували ©х залишати свою Сiч з усiма надбаними скарбами, любенько добували собi готову ©жу у свого батька Великого Лугу? Перш за все Великий Луг був сполучений iз Чорним морем широкою та глибокою рiчкою Днiпром, i завдяки тому, щовесни сила риби, не маючи собi в морi спокiйного та захищеного вiд хвиль притулку, де б ©й покласти iкру, рушала в Днiпро, заходячи в озера, лимани та протоки. Найбiльше таких мiсць було на Днiпрi у Великому Лузi й через те можна вiрити оповiданням, записаним ще в XVI столiттi, що в Днiпрових протоках, пiд час нересту, риба так щiльно пливла, що як устромиш у воду списа, то вiн не тонув i не хилився на бiк, бо його тримала сво╨ю товщею риба. Водилися у водах Великого Лугу велетенськi бiлуги, лiктiв по 18 (3 сажнi) завдовжки, що ледве шестеро козакiв здужали пiдняти одну на плечi; попiд кручами, в чорториях, ховалися гладкi, товстоголовi соми, цiлими табунами плавали осетри, севрюги та стерлядi; величезнi, ситi коропи та довгi, зубастi щуки виблискували там проти сонця золотою та срiбною лускою; косяками грали у водi: сула (судаки), лящ, карась, окунь, лини, вугри, тарань, вирезуб, камбала, язь i марена, а вiд дрiбнiшо© риби нiколи не була спокiйна пелена рiчки - так часто вона пiдкидалася з води на повiтря. Неважко було досхочу ловити рибу не тiльки сiткою та iншим причандаллям, а навiть захожiй людинi голими руками. Величезна сила водилася тут i ракiв, якi люблять спокiйнi плеса, оточенi очеретами та скелями, а у Великому Лузi ©х дуже багато. Щоб довести, яка була в Днiпрових плавнях сила добра, досить сказати, що за один захiд витягали стiльки ракiв, що вони не вмiщалися у двох великих лантухах, i частину доводилося викидати назад у воду. Та не тiльки протоки й озера давали тут ©жу козакам, не тiльки рибою та раками годувалися вони - скiльки там було звiрини, птицi, бджiл! Великий Луг з усiх бокiв оточений безмежними степами, але схiднi не мали або мали обмаль води, та й то гiрко©. А який там захисток для звiра! Через те лiси, як озера рибу, приваблювали до себе всiляку дичину. Коли ж у степах вибухала пожежа, а це траплялося часто, бо татари майже щоосенi зумисне випалювали посохлу вiд сонця траву, то вся живнiсть iз степiв кидалася до Великого Лугу, де за Днiпровими протоками, серед лiсiв та островiв, вони були безпечнi вiд вогню. Iз звiрiв у Великому Лузi водилися вовки, вепрi, оленi, дикi кози (сугаки), лисицi, коти, зайцi, барсуки, горностай, ховрашки, бобри, куницi й виндихи, нарештi, пiд осiнню пору, заходили сюди i степовi мешканцi - тарпани (дикi конi), перебуваючи найчастiше на Томакiвському островi. Найкраще привiлля тут мала птиця. Нiхто не перешкоджав ©й у Великому Лузi кублитися й виводити пташенят. Од стрекоту й щебету повсюди ще в XIX столiттi люди не чули одне одного. Днiпровi коси колись прямо бiлiли од баб (пелiканiв) та морських чайок; за лебедями, дикими гусьми, бакланами та качками часом не видно було в озерах води; журавлi, лелеки та чаплi велично та спокiйно походжали по болотах; береги лиманiв рябiли вiд безлiчi куликiв; кучерявi ж дерева Лугу ставали притулком горлицям, зозулям, тетеревам, удодам, коростеням, сорокам, стрижам, соловейкам, чижам, щоглам та iншiй спiвочiй i неспiвочiй птицi, чий спокiй порушували хiба що соколи, яструби, шулiки та велетнi-орли. А скiльки там було бджоли, що вiльно ро©лася на деревах i навiть в очеретi; мед же носила в дупла дерев, у розщелини скель i навiть у ямки мiж травою просто на землi. Тож нiкого не здиву╨, що у Великому Лузi козаки не тiльки мали собi готову ©жу, а навiть заробiток. Усе Вiйсько Запорозьке харчувалося на Сiчi рибою й дичиною з Великого Лугу, причому про запаси ©жi для себе мав дбати кожен курiнь, а, щоб козаки не збивалися гуртом до наймилiших ©м урочищ, i користувалися Лугом усi однаково, то на Сiчi, в день Нового року, курiннi отамани тягли жеребки, кому де ловити рибу й полювати. Рибальство й полювання тривало все лiто, а позаяк у Великому Лузi всього було з надтом i добувалося воно легко, то запорозькi громади добували далеко бiльше риби й дичини, нiж ©© потрiбно для вiйська, й увесь той лишок iшов на спродаж через крамарiв, якi при©здили на Сiч, - у Польщу, Московщину, Нiмеччину й Туреччину. Для продажу рибу солили або в'ялили, а iз звiрiв виробляли шкури. Меду вiд диких бджiл у Великому Лузi добували так багато, що в запорожцiв вiн вважався щоденною приправою до соломахи, й чимало того меду та воску вивозилося до Цiсарщини. Запорозьке товариство обережно й розумно користувалося скарбами Великого Лугу - не винищувало дрiбно© риби, не било молодо© дичини, зберiгало багатства Лугу до останнiх днiв сво╨© Сiчi в 1775 роцi - й покинуло Великий Луг iз сльозами на очах та нудьгою в серцi. Ру©на й нищення Великого Лугу почалися лише пiсля того, коли наприкiнцi XVIII столiття його землi й води було подiлено царицею Катериною помiж великими вельможами, а тi пороздавали й рiчки, й озера, й лiси в оренду таким людям, що за часiв Запорожжя не смiли б у Великий Луг i носа поткнути; i вони, коли не всi лiси, то, принаймнi, найдорожчi з них дерева, як дуб, граб та орiх, почали вирубувати на спродаж, а право рибалити та полювати передавали окремим рибалкам i мисливцям. Усе XIX столiття велося таке грабiжницьке хазяйнування у Великому Лузi. Кожен орендар або управитель намагався якомога бiльше мати прибутку з оренди i без жалю винищував звiра, рибу i птицю, а заможнi й часом вельможнi землевласники дiставали собi прибутки з того, бiля чого не працювали. На щастя, винищити таку величезну площу, як мiльйон десятин, неможливо було за кiлька десятилiть, i ще й у нашi часи можна почути вiд старих людей оповiдання про колишн╨ привiлля й щедроти Великого Лугу. 116-лiт-нiй дiд Розсолода у 80-х роках XIX столiття в селi Чернишiвцi так розповiдав про Великий Луг професоровi Д. Яворницькому: "А бджоли було тi╨©! А меду! Мед по пасiках, мед i по зимiвниках, мед i по бурдюгах - так i сто©ть, було, у липовниках: скiльки хочеш, стiльки й бери; бiльш усього вiд диких бджiл. Дика бджола скрiзь, було, сидить: i на комишах, i на вербах; де буркун - у буркунi; де трава - у травi. За нею i проходу не було: то, було, вирубують дупла, де вона сидить. А лiсу того? Бузина, свидина, вербина, дуби, грушиння! Груш, було, як напада з гiлля, так хоч бери граблi та горни валки: так i лежать на сонцi, поки не попечуться. Солодкi такi були, так патока з них i тече. А товщина лiсу яка була? Верби, так ©й-богу, десять аршин у обхват... А звiру та птицi? Вовки, лисицi, барсуки, дикi кози, чокалки, виндихи - так один за одним i бiжать, так i плазують по травi. Вовкiв така сила була, що ©х кийками били, а з ©х кож чоботи носили та кожанки робили. А ©жака того - ©жака!.. I казати нiчого. Були ще й дикi свинi, такi гладкi та здоровi; вони бiльше всього по плавнях шниряли. Оце як побачиш у плавнi яку свиню, то скорiше кидайся на дерево, а то - хрю! хрю! хрю! Чмок - та до тебе, так рилом i пре; виставе морду вперед та й слуха, чи не йде хто; як забаче чоловiка, зараз до нього товць рилом! З нiг звале, тодi й давай рвати. Були й дикi конi: вони цiлими табунами ходили. А що уже птицi було, так боже великий! Качок, лебедiв, дрохв, хохiтви, гусей, диких голубiв, лелек, журавлiв, тетервакiв, курiп'ят - так хо-хо-хо! I що то за сила тi╨© птицi була! Як пiднiметься з землi - сонце застеле, а як сяде на дерево, то й гiлля не видно: саме висе; а як спуститься на землю, то й вона наче долiвка, так i зачорнi╨. А лебедi як зведуться битись помiж себе, то пiднiмуть такий крик, що батько, було, вискочить iз бурдюга та давай на них стрiлять, щоб порозгонить, а вони пiднiмуться вгору та тiльки порось-порось-порось!.. Нема тепер i тi╨© сили риби, що тодi була. Оця риба, що тепер, так i за рибу не щиталась. Тодi все чичуга, пистрюга, коропи та осетри за все одвiчали. У одну тоню ©© витягали стiльки, що на весь курiнь ставало. Та все тодi не так було. Тодi й зими теплiшi були, нiж тепер, - це вже кацапи сво©ми лаптями понаносили до нас холода..." Дуже цiкаве оповiдання про Великий Луг та сумiжний iз ним степ записав етнограф Я. П. Новицький 1887 року вiд вiсiмдесятивосьмилiтнього дiда Джигиря iз села Кушугумiвки; вiн мiг знати Великий Луг не ранiш, як через 40 рокiв пiсля скасування Вiйська Запорозького. "За запорожцiв, - казав старий Джигир, - та ще й за мо╨© пам'ятi, у Великому Лузi i в степу багато було всякого, багато й птицi. Степ, де рiчки Терса, Солона, Вовча, Гайчук i iншi, тодi звали Диким Степом. Там бабакiв було бiльше, нiж тепер ховрахiв. Ото що зостались на цiлинi густо могилки невеличкi, - то ©х нори. Як стали селитись слободи в степах, стало тiсно й бабакам!.. Звайлували вони вiдсiль в тридцятих годах. Ще були, кажуть, дикi свинi, та менi ©х не довелось бачити; це ще було за запорожцiв. Були ще барсуки, виндихи. Виндиха невеличка, як собака. Жила в водi, а iнодi вилазила на берег. Були бобри - i тi нори робили в водi. Бобрiв i я бачив на сво╨му вiку чимало; все було тягнуть хмиз в воду. Дикi кози i тепер ╨ по плавнях, та мало, а була ©х сила! Вони любили пастись там, де мочар та дикий хрiн. З дико© птицi було багато голубiв: гнiздились по лiсах та по скелях. Водились ще дикi гуси, лебедi, журавлi. Вони ╨ й тепер, та мало. Водились огарi, тетерваки, баклани. Тепер тетервакiв нема й помину, - змандрували, а баклани й досi ╨, та рiдко, i бiльше на порогах. Вони чорнi, сiдають на камiння i заборах серед Днiпра, де мало людей. Колись було багато деркачiв, а тепер i тим мiсця мало. Не густо тепер i качок стало за вражими стрiльцями... Риба, яка була тодi, така й тепер, тiльки ©© не зосталось i сото© частини: виловлюють, не дають вирости. Колись сього не водилось. Було, старi люди кажуть: "Ловiть, хлопцi, рибу та не переводьте, бо грiх!" Так, було, й робимо: наловимо риби i котра велика - беремо, котра мала - геть ©© у воду i нехай росте. Ранiше i лiс густий був по плавнях: дуби товстi та гiльчастi, сокори, лоза непролазна, терни, грушi, а по озерах очерета, куга, осока. Тепер як глянеш - мов не той край: все попсовано та сплюндровано... За запорозького уряду багато водилось пугачiв: були вони по всiх байраках, була ©х сила по скелях на Днiпрi, а ще бiльше у Великому Лузi. За год, кажуть, перед тим, як зруйновано Запорожжя - пугачi кричали день i нiч. Вони чули козацьку недолю, чули й свою, бо як пiшла земля в роздiл та стали рубати лiс, то й пугачам мiсця не стало. Про це ╨ козацька пiсня, дуже жалiбна на голос: Ой, не пугай, пугаченьку, В зеленому байраченьку! - Ой, як менi не пугати, Що хотять байрак вирубати, А менi нiгде та прожити, Нiгде менi гнiзда звити, Малих дiток виглядiти... Та й запугав пугаченько В зеленому байраченьку..." Багато таких оповiдок доводилося й менi чути од дiдiв у сво© молодi роки, та на превеликий жаль, я тодi не розумiв тi╨© величезно© ваги, яку ма╨ народне слово, i не записував тих оповiдей. Я почав знати Великий Луг з 1880 року, себто в тi часи, коли, як казав дiд Джигир, "все було попсовано та сплюндровано", а проте вiн робив на мене враження надзвичайного привiлля. Лiси ще стояли неначе нерухомi, красуючись сво╨ю розма©тiстю. Подекуди дерева височiли щiльною стiною, де-не-де чергувалися з просторими галявинами, вкритими високою, у зрiст людини, травою. Часом по них були розкиданi або поодинокi дуби та велетнi-осокори, або грушi, кислицi та купами бузина, - i це надавало галявинам дивовижно© краси. Iз звiрiв у плавнях менi траплялися тiльки свинi, й то, напевне, не дикi, а здичавiлi, свiйськi. Щоб не годувати свиней, селяни з берегiв Великого Лугу виганяли в тi часи свиней у плавню i там лишали аж до зими. За лiто свинi дичавiли, виводили в плавнi поросят, якi, виростаючи, ставали вже зовсiм дикими й навiть кидалися на людей. На зиму селяни намагалися забрати свиней у село, а на тих, що не давалися до рук, влаштовували облави, як на диких. Вовкiв i лисиць у мо© часи було чимало, зайцiв же - велика сила. Менi розказували тамтешнi люди, що за повенi зайцi рятувалися на високих мiсцях i збивалися в такi гурти, що ©х можна було руками кидати в човни. Про диких кiз я чув од стрiльцiв, нiби вони в 1880 - 1888 роках ще водилися в плавнях, але сам я ©х не бачив, бо й не шукав: я не був мисливцем i хоч носив iз собою по Великому Лугу рушницю, та тiльки виключно проти вовкiв. Дуже часто, переходячи лiси, менi доводилося бачити озера. На ©хнiх берегах здебiльшого шумiли очерети й осока, з яких, мов чабани з-помiж отари овець, маячили високi верби, купаючи сво© гнучкi вiти у водi. Де траплялися пiскуватi галявини, то вони були вкритi непрохiдними шелюгами лоз; вогкi ж безлiснi мiсця заростали осокою аршинiв у три заввишки та очеретами до трьох сажнiв. Величезнi, срiбно-рудi китицi комишу хвилювались, як море; поверх же того моря красувалися чорногрудi, м'якi, мов боброве хутро, султани. Страшно було заходити в таку гущавину очеретiв, з яких не видно було навiть неба, та зате там можна було назбирати цiлi козуби ожини. Коли менi вдавалося продертися крiзь такi заростi до озера, або протоки, я завжди заставав на водi диких качок, iнодi такi великi табуни, що за ними тiльки де-не-де виблискувала вода та виглядали бiлi й жовтi квiтки водяних лiлiй. З водяно© птицi менi не довелося вже бачити лебедiв; дикi ж гуси були так наляканi, що я стежив за ними лише пiд час перельотiв з одного озера на iнше. Баклани й морськi чайки водилися й на Днiпрi, й по лиманах; качки - по озерах та протоках, чаплi й лелеки - скрiзь по заводях, помiж осокою. Диву╨ мене, що дiди Розсолода й Джигир не згадували про бабу-птицю, себто пелiканiв, а проте у Великому Лузi вони траплялися цiлими зграями. В роках 1880 - 1884-х я бачив ©х i на пiскуватих косах Днiпра мiж Олександрiвськом та Нiкополем i на озерах Базавлугу, а мiж 1870 - 1880 роками навiть на камiннях побiля скель Сагайдачного, вицте Великого Лугу, i лише в останню мою подорож на Великий Луг, року 1916-го, я не тiльки не побачив жодного пелiкана, а й уже чув од мисливцiв, що ця птиця, на жаль, давно не залiта╨ у цi кра©. Щодо спiвочого й неспiвочого повiтряного птаства, то його у вiсiмдесятих роках XIX столiття було ще надзвичайно багато у Великому Лузi. Горлицi, зозулi, удоди й ракшi голосно й весело перегукувалися через лiсовi галявини, а од спiвiв i щебету соловейкiв, чижiв, шпакiв, щигликiв та ремезiв у вухах лящало. Риби в мо© часи у Великому Лузi ще було досить, причому соми, коропи й щуки траплялись ще дуже великi - що ж до осетра та бiлуги, то ©х водилося мало. Найкраще ловилися у лузi раки, яких було сила-силенна. Найдовше й найчастiш