оли до сiчовикiв хотiв пристати хтось iз одружених козакiв, то мусив мовчати про сво╨ одруження i навiть забувати про сiм'ю. Але запорозькi звича© не вимагали нi вiд кого з товариства залишатися сiчовиком назавжди. Навпаки, кожен козак повсякчас мiг вiльно покинути Запорожжя так, як вiн i прийшов сюди, i з того дня йому вiльно було i взяти шлюб. Не заборонялося запорожцям пiсля того, як вони випишуться з куреня, побратися з жiнкою i сiсти на господарство сво©м зимiвником десь у захищеному куточку того ж Запорожжя. Тiльки й усього, що такий запорожець уже не мав права брати участь у вiйськових радах. Проте за козацьким звича╨м це годилося робити тiльки пiдстаркуватим запорожцям або покалiченим, якi не здатнi були до бою; одружуватися ж замолоду вважали ганьбою для козака. На прохання заходжало© людини записати ©© до Сiчi кошовий отаман питав: - А в бога вiру╨ш? - Вiрую! - вiдповiдав гiсть. - Перехрестись! Коли той хрестився, то це було певним доказом, що вiн хрещений, i його брали на Сiч. Те, хто вiн, навiть яко© нацi©, нiкого не цiкавило. Розмова по-укра©нському вважалася ознакою рiдного народу, а до того, якого ти походження чи з якого громадського стану, ставилися байдуже, бо на Запорожжi всi були однаковi й рiвнi. I хоч усi люди вiльно приходили на Сiч, та з усього видно, що запорожцями не могли бути поляки, московцi, нiмцi, волохи й навiть татари, як гада╨ дехто з наших iсторикiв i письменникiв. Iз походження, звiсно, тут були всякi, але серцем i душею вони мали зректися сво╨© нацiональностi i стати укра©нцями, а татари, до того ж, повиннi були ще й хреститися, бо "поганця" нiколи в свiтi не вписав би до громади жоден курiнь. Звичайно, iз стороннiх людей прибивалися до Сiчi лише такi, що втекли, уникаючи кари за якусь провину. Зрозумiло, батькiвщина переставала бути рiдним кра╨м, i вони невдовзi ставали добрими сiчовими товаришами. Щоб зовсiм забулося походження й становище нового сiчовика, на Запорожжi був звичай не називати на прiзвище, а до кожного прикладали прозвисько, яке змальовувало б його особу або передавало звичку. Вiд того виникли такi прiзвища, як-от: Перебийнiс, Рябошапка, Сторчеус, Рудий, Палiй, Лелека, Гава, Нечоса та iншi. Вiйсько Запорозьке "споконвiку" подiлялося на 38 куренiв. Назви ©м були наданi здебiльшого на згадку про мiста Укра©ни, з яких вийшли на Запорожжя першi товаришi, що заклали курiнь; деякi з куренiв мали наймення якогось славного курiнного товариша або отамана. Ось тi назви: Пашкiвський Кущевський Кислякiвський Iванiвський Копелiвський Незамайкiвський Iрклi©вський Щербинiвський Титарiвський Шкуринський Переяславський Полтавський Мишастiвський Менський Тимошевський Сергi╨вський Дiнський Кирилiвський Канiвський Батуринський Поповичевський Васюринський Коринiвський Рогiвський Корсунський Каяниболоцький Уманський Дерев'янiвський Нижчестеблiвський Вищестеблiвський Величкiвський Левушкiвський Пластунiвський Дядькiвський Брюховецький Ведмедiвський Платнирiвський Джерелiвський Звалися подiли Вiйська Запорозького куренями через те, що попервах козаки жили в куренях; вони були довгi, й у них могло вмiститися кiлькасот товариства; ©х укривали очеретом, а зверху ще й звiриними шкурами, щоб узимку не мерзли. Iз часом замiсть куренiв на Сiчах почали будувати для козакiв хати по 12 - 15 сажнiв завдовжки, i хоч запорожцi селилися в таких житлах ще з початку XVII столiття, але i ©х називали звичною для козакiв назвою - куренями. РОЗПОРЯДКИ ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО Першого сiчня кожного року в Сiчi скликали раду, де брали участь з однаковими правами всi запорожцi, i там кожен курiнь обирав собi на цiлий рiк курiнного отамана й кухаря, а пiсля того всi разом голосували за кошового отамана, вiйськового суддю, писаря й осавула та ще пiдстарших: скарбника, пушкаря, довбиша, хорунжого, бунчужного й iнших урядових осiб. Усi вони складали сiчову старшину й керували кожен сво©ми справами; кошовий же отаман розпоряджався вiйськом i пiклувався про те, щоб у Сiчi було доволi всiлякого припасу. Над сiчовим товариством кошовий отаман мав необмежену владу й лише на новий рiк мусив давати одвiт за сво© вчинки. Проте у зносинах iз сусiднiми державами та ©хнiми урядовцями кошовий не смiв нiчого вирiшувати без згоди всього товариства; коли ж траплялося, що якийсь кошовий на щось таке зважився, не спитавши волi ради, то запорожцi зараз же били в клепало, сходилися на сiчовий майдан i всi╨ю громадою судили його за те, що порушив "козацькi звича©"; якщо той не мiг виправдатися, то скидали такого кошового з посади, а у надзвичайно важливих випадках то й карали смертю. Запорозьке Вiйсько було республiкою, а кошовий отаман, як на сучасний манiр, президент. Тiльки не звичайною республiкою вважали Запорозьку Сiч, бо кожна республiка ма╨ сво╨ власне господарство, а на Запорожжi воно було сiчове й курiнне, окремим же козакам заборонялося тримати господарство й майно. Власнiстю запорожця були тiльки кiнь, зброя, одяг i грошi, а згодом уже тiльки запорозька старшина стала заводити сво© ма╨тки. Про те, чим годувати товариство, дбали курiннi отамани. Кошти та всiлякi припаси Вiйсько Запорозьке найчастiше здобувало на сво©х вольностях. На тiй же Новорiчнiй радi запорозькi землi розписувалися на 38 папiрцях, щоб кожна частина мала бiльш-менш однаково земельного й водяного добра. Перед усiм товариством вiйськовий писар скручував тi папiрцi (ляси чи жеребки) i вкидав ©х у шапку, а потiм, добре потрусивши нею, давав курiнним отаманам витягати iз шапки тi "ляси". Якому куреню якi вольностi випадали, з тих вiн i мав користуватися цiлий рiк. ГОСПОДАРСТВО СIЧОВЕ Й КУРIННЕ Напровеснi в куренях запорожцi знову тягли жеребки, кому з товаришiв iти на вольностi, а кому - лишатися в Сiчi на випадок походу або нападу татар; а як тiльки рiчки скресали, вiдразу ж половина, а коли й бiльше запорожцiв виходила на сво© вольностi рибалити й полювати. Головною здобиччю на землях були риба та хутро. Рибу засолювали й, лишивши з не© стiльки, скiльки всякому куреню треба до наступно© весни, решту вiдвозили продавати на Укра©ну, а на вирученi за рибу грошi купували борошно, пшоно, сукна, порох та олово. Шкурами та хутром теж торгували на Укра©нi, а звiдтiля продавали в Польщу й нiмецькi землi; грошi ж так сапо поверталися на курiнне господарство. Сiчовики мали здобутки здебiльшого iз вiйськово© здобичi. Пiд час нападiв на татар або морських походiв запорожцi щоразу приганяли iз татарських степiв тисячi коней i худоби; з турецьких же мiст привозили коштовнi речi, зброю, шовки, оксамити, золото й срiбло. Всякий козак усю здобич, окрiм збро©, мав скласти докупи, i вже на Сiчi вiйськова рада розподiляла те збiжжя: звичайно, не менше, як половина ©© йшла на церкви й монастирi - здебiльшого на сiчову церкву св©то© Покрови та на Трах-темирiвський монастир, а пiзнiшi - на ки©вське Братство, Межигiрський та Самарський запорозький монастирi, i тiльки решту розподiляли тут мiж товариством, однаково на всiх: i на тих, що були в походi, й на тих, що ходили на лови або доглядали Сiч. Виняток становила лише ручна зброя - вона не дiлилася, а залишалася власнiстю того, хто ©© здобув. Щоб керувати сiчовим господарством, у помiч кошовому отамановi обирали скарбникi; курiнним же господарством орудували курiнний отамiн i кухар. СIЧ ЗАПОРОЗЬКА Для Сiчi запорожцi завжди вибирали сухе й високе мiсце на березi Днiпра або яко©сь його протоки й, лишивши посерединi тi╨© площi майдiн, ставили навколо нього 38 довгих хат (куренiв), де б товариство мало притулок пiд час негоди. Окрiм куренiв, у Сiчi зводши ще такi будiвлi: церква на честь свято© Покрови; паланка-будинок, де зберiгалися вiйськовi клейноди, мiстилася канцелярiя й чинився суд i розправа; пушкарня - неглибокий, але просторий льох, у якому тримали гармати, ручiу зброю, кiнську упряж, зiлля (порох), кулi, сiрку, селiтру та iнше вiйськове майно; скарбниця - такий же льох для зберiгання борошна, пшона, сала, риби й iншого харчового припасу. Там же в невеликих барильцях переховували й вiйськовi грошi. За народними переказами, як i стверджують iсторики, перша церква з'явилася на Сiчi тодi, коли вона мiстилася на майже змитому островi Городищi, напроти теперiшньо© слободи Капулiвки Катерiнославського повiту, нижче устя Чортомлика. Ту Сiч було збудовано десь року 1575-го за часiв гетьмана Богданка та короля польського Стефана Баторiя. Прозвали ©© Базавлуцькою через те, певно, що острiв, на якому вона розташувалася, належав до Лугу Базавлугу. Безумовно, церкви мали й усi пiзнiшi Сiчi: Хортицька, Томакiвська, Микитинська, Олешкiвська та Покровська, хоча iнодi й мiстилися в дуже легкiй спорудi, вiд яко© до наших днiв не лишилося жодних ознак, як, скажiмо, в Олешках, де церква мала стiни та стрiху з очерету. Запорожцi завжди були дуже набожнi люди й нiколи не шкодували грошей на храм, як вiйськових, так i сво©х, власних, i в пiзнiших Сiчах - Чортомлицькiй, яка мiстилася на березi напроти Базавлуцько©, та в Новiй Сiчi над рiчкою Пiдпiльною церкви були навiть багатi. Вiйськовi клейноди запорожцiв складалися з булави, пернача, бунчука, корогви, печатi й котлiв, або литаврiв. Вiдкiля взялися у Вiйська Запорозького клейноди - невiдомо, а тiльки за часiв Байди-Вишневецького козаки вже мали клейноди од польського короля та царя Iвана Грозного; згодом же Вiйську Запорозькому дарували клейноди ще й нiмецький цiсар, кримський хан i турецький султан. Беручи клейноди вiд сусiднiх державцiв, запорожцi нiколи не вбачали в тому ознаки пiдданства; навпаки, це вважалося визнанням незалежностi Вiйська Запорозького, i не раз бувало так, що, воюючи з поляками, козаки йшли в бiй iз клейнодами, що ©х подарував польський король. З певнiстю невiдомо, з яких саме часiв у запорожцiв iснувала канцелярiя, а тiльки знати, що пiд час перебування у Базавлуцькiй Сiчi посланця нiмецького цiсаря Рудольфа II Ерiха Лясоти, року 1594-го на Кошi вже мали писаря й канцелярiю. Навколо сiчових будiвель копали окопи, а поверх земляних валiв робили ще засiки з дубiв; у пiзнiшi ж часи - стiни, виплетенi з лози й набитi глиною або викладенi з лозяних кошелiв, наповнених глиною. В окопах лишали дво╨ ворiт: головнi - з боку степу та боковi - з базару. Бiля ворiт робили здебiльшого плетенi з лози та закиданi глиною башти, на яких ставили гармати. Базар завжди мiстився за сiчовими окопами, там на майданi (запорожцi називали базар - "Гасан Баша", або скорочено Шамбаш) стояли крамницi й шинки, i в мирнi часи там торгували не тiльки люди з Укра©ни, а й татари, росiяни, греки, турки, вiрмени й жиди. Униз од базару на рiчцi Пiдпiльнiй був сiчовий Кiвш (глибока затока), де приставали до берега пiд час миру грецькi, турецькi й iталiйськi кораблi з усяким крамом. З того краму певна частка лишалася в крамницях Гасан Башi; бiльшiсть же розкуповували прямо з кораблiв польськi та московськi торговi люди, що часто при©здили на Сiч по рибу, шкури, мед i вощину. Вiйсько Запорозьке не подiлялось, як тепер, на пiхоту, кiнноту та флот. Всякий запорожець, коли мав коня, був вершником, а, позбувшись його, ставав пiшим; коли ж iз Сiчi викликали охочих козакiв iти на Чорне море, то й тi, що з кiньми, й тi, що без коней, ставали матросами й сiдали на чайки. Так само ж кожен сiчовик мiг поратися й бiля гармат, а вже в пiзнiшi часи ©х обслуговували окремi козаки, що вмiли влучно вцiляти, i ©х звали гармашами. Зброю запорожцi мали дуже розма©ту: в XV та XVI столiттi перевагу надавали сагайдакам зi стрiлами, списам, келепам i гакiвницям; пiзнiше в запорожцiв були рушницi або мушкети, шаблi, списи й пiстолi. Окрiм того, доброю збро╨ю були чингали, здобутi у туркiв ятагани й ножi. Мушкети й рушницi не вiдзначалися однаковiстю: хто що дiставав. У одного пострiли сягали крокiв на сто, а в iншого навiть на триста. Шаблi також були найрiзноманiтнiшi. Хто не ходив у походи - мав просту, в дерев'яних пiхвах; а хто воював та вiдбив собi в татарського мурзи чи в польського пана, то носив шаблю iз срiбним держалом у срiбних пiхвах або в шкуратяних, оздоблених самоцвiтами; кому ж пощастило захопити зброю в турецького пашi, той таки мав коштовну шаблю. Зброя мала сво© додатки - ладунки й кисети для куль, порохiвницi, сiдла, стремена, вуздечки тощо. Кожен носив ту зброю, яку спромiгся купити або здобути в бою. Гармат запорожцi самi не виробляли, а воювали тими, якi вiдбивали у ворога. Траплялося, що пiсля морського походу запорожцi привозили на Сiч кiлька десяткiв гармат, захоплених на турецьких галерах; а бувало, що за лихо© години вони позбувалися i сво©х. Вiйськовий флот Вiйська Запорозького складали виключно чайки, що звалися ще байдаками. Правда, були випадки, коли за часiв Самiйла Кiшки та Сагайдачного, запорожцi користувалися в боях i кораблями, та ©х вони самi не будували, а вiдбивали в туркiв. Чайки ж виробляли на Сiчi. Днище видовбувалося з липи. До нього примацовували дерев'янi ребра, а на тi ребра набивали боки з товстих дубових дощок. Виготовлена чайка мала сажнiв до десяти в довжину. Пiсля того ©© конопатили, приробляли на обох кiнцях чердаки, на яких пiд час походiв переховували харчi та зброю. Пiд боками чайок пiдв'язували товстi в'язанки з очерету, щоб вони не тонули, бодай би й зовсiм ©х залило водою. З обох бокiв чайки мали по 15 - 20 весел, посерединi крiпили щоглу з вiтрилом. На одному з чердакiв тримали кухву iз питною водою, а на другому стояло прироблене стерно. В тих випадках, коли чайками пливли Днiпром через пороги, то ставилося ще й друге стерно на передньому чердацi. Вiйсько Запорозьке не мало сталого флоту. Пiд час занепаду Сiчi або пiсля заборони з боку польських правителiв запорожцi зменшували кiлькiсть чайок до десятка або двох; коли ж виявлялася спромога йти на море й наступати на турецькi мiста, то козаки вмiли за два тижнi змайструвати кiлька десяткiв нових суден. Iнодi Вiйсько тримало до трьох сотень чайок, але в похiд так багато нiколи не вирушало. За часiв Сагайдачного в море випливало десь 150 човнiв, а позаяк кожна чайка мiстила вiд чотирьох до шести десяткiв козакiв, то в походах брало участь майже 7500 запорожцiв. ОДЯГ ЗАПОРОЖЦIВ Святкове вбрання козакiв складалось iз жупана з вильотами, каптана барвистого, широких червоних або iншого кольору штанiв, пояса з китайки, шапки з виндихи, обшито© навхрест позументом, та з вiльчуги (бурки). У походи запорожцi вирушали в найгiршому сво╨му вбраннi; з походу ж верталися в тому одязi, який добували в бою. Часом напади козакiв на турецькi землi спричинялись тим, що в них зносився одяг, i вони, як тодi казали, були "босi й голi"; вдома ж, пiд час рибальства та полювання, запорожцi здебiльшого ходили тiльки в пошарпанiй одежi, крiзь яку свiтилося тiло. Зате коли запорожець ви©здив гостювати на Укра©ну, то вбирався в кармазиновий жупан, узував червонi сап'янцi, чистив, мов скло, свою зброю i збрую на конi, так що весь сяяв i вигравав на подив селянським парубкам та дiвчатам. ВIЙСЬКОВI ЗВИЧА╞ Коли Запорозьке Вiйсько виступало в похiд суходолом, то воно подiлялося не на куренi, а на полки, i кожен iз них складався з трьох i чотирьох куренiв або охочих козакiв од усього Коша. На ворогiв запорожцi кидалися вiдразу, в бойовищi були дуже рухливi i, щоб менше втрачати товариства, не били всi╨ю силою на ворожий табiр, а завжди обходили його з бокiв i навiть iз тилу. Билися вони завзято, забуваючи про сво╨ життя; у бранцi не здавалися i ран сво©х не помiчали, аж поки падали непритомнi. ╞м не було для кого й навiщо берегти себе: вони не мали нi жiнок, нi дiтей, нi господарства. Зате й вороги не знали вiд них милосердя - рубали й кололи ©х, доки в руках ставало сили. Полону в козакiв не брали, хiба що вже набридало лити кров; коли ж вороги тiкали, то запорожцi наздоганяли ©х, вистинали всiх або топтали кiньми. За козацькими звичаями, смерть на лiжку вважали ганьбою, навiть божою карою за грiхи, i через те в бойовищi запорожець не уникав смертi, а йшов ©й назустрiч. Здибавшись iз переважаючим ворогом, козаки ставали до оборони. Щоб стримати чужу кiнноту, вони обгороджували табiр возами i з-за них вiдстрiлювалися з мушкетiв, тримаючись на мiсцi по кiлька тижнiв. Якщо вороги дуже насiдали, то запорожцi розташовували вози в кiлька рядiв (лав), i доки передня лава стрiляла, заднi лави набивали рушницi та передавали зброю переднiм, так що кулi летiли надзвичайно рясно. Для того, щоб вороги не порозкочували возiв, козаки прив'язували ©х один до одного ланцюгами. У таких таборах козаки вiдбивали вдесятеро бiльшу татарську силу, а коли тi, втративши марно чимало людей, знiмали облогу й вiдступали геть, запорожцi вiдразу ж сiдали на коней i, наздогнавши татар, кидалися на них з-за спини. Великi бо© запорожцi не розпочинали враз. Щоб краще розгледiти ворожий стан та навести ворога на свiй табiр, вони передовсiм висилали охочих товаришiв на герць, i тi, наблизившись до супротивника, викликали його богатирiв битися один на один, а коли тi вагалися, то запорожцi починали так висмiювати й ганьбити ©х, що, зда╨ться, й мертвий пiдвiвся б, щоб обстоювати свою честь. Роздратованi герцями вороги здебiльшого люто кидалися на козацький табiр, а тут ©х зустрiчали такою "залiзною квасолею" (тобто кулями), що все поле навкруги вкривав ворог трупом. Походи на море давали запорожцям ще бiльше небезпеки, нiж степовi походи. Щоб випливти чайками, треба було перш за все обдурити туркiв, якi пiдстерiгали козакiв на Днiпрi нижче Сiчi. На островi Тавань з давнiх-давен стояла турецька фортеця Аслам. Звiдти було добре видно i лiву - вузьку - протоку Днiпра, i праву - широку, й коли потрiбно, то обстрiлювали з гармат обидвi протоки. Згодом, зважаючи на те, що ширшою протокою запорожцi все-таки могли прокрастися в море, турки поставили на правому березi Днiпра, напроти Аслам-города, ще й iншу фортецю - Кизикермен, так що запорожцям звiдтодi доводилося обминати вже два форпости. Коли й це не допомагало, то турки надумали протягти вiд Асла-ма ланцюги через усю рiчку до Кизикермена на те, щоб козаки, як пливтимуть чайками та зачеплять за ланцюги, так вони бряжчатимуть, а турки, зачувши той брязкiт, умить обстрiляють ворога з гармат. Щоб i тут перехитрити туркiв, козаки пiдпливали до тих мiст темно© ночi й, зрубавши з десяток верб, зв'язували з них торок (невеликий плiт), та й пускали його за водою. Торок розгойдував ланцюги, а то й розривав ©х, турки мерщiй палити з гармат, а запорожцi, виждавши, доки вщухне стрiлянина, непомiтно виходили повз фортецi до лиману. Ще важче було козакам вертатися з походу. Не раз ©м доводилося обминати цi мiста суходолом, переносячи чайки на плечах, а часом i потопляючи ©х у примiтних тiльки запорожцям мiсцях, i дiставатись до Сiчi пiшки, розгубивши свою здобич. Щоб спекатися перепони на Днiпрi, всi заповзятi запорозькi гетьмани починали сво╨ правлiння з того, що вирушали походом на турецькi поднiпровi мiста, що, як мовлять, "болячкою сидiли запорожцям у печiнках"; доки ж турки поновляли зруйнованi фортецi, козакам рокiв 5 - 6 можна було безпечно виходити в море. Де лиман сходився з морем, козаки мали другу перешкоду до виходу в море - це Очакiв. Тiльки там морська протока сягала 10 верст завширшки, i запорожцям легше було обiйти фортецю, а часом i проскочити повз турецькi галери. У безкрайньому морi козаки завжди вкмiтовували великi турецькi кораблi й галери з високими щоглами й вiтрилами далеко ранiше, нiж турки розпiзнавали низенькi чайки, i через те запорожцi завжди мали змогу або обiйти турецькi судна стороною, або напасти на них несподiвано. Задумавши взяти приступом галери, козаки весь день стежили за ними так, щоб бачити самi тiльки вiтрила i щоб не виказати себе; надвечiр же вони наближалися до галер iз заходу, щоб проти сонця ©х не могли розгледiти турки, i вже поночi пiдходили чайками до бортiв галер, обступали ©х з усiх бокiв, зачiпали гаками за чердаки й, доки однi козаки стрiляли в туркiв iз рушниць, iншi видряпувалися по линвах та веслами вгору, стинали туркiв, розбивали кайдани невольникам, що сидiли бiля гребок, переносили з галер на чайки скарби, а потiм галери палили або топили в морi, прорубуючи ©м днища. Зате коли на морi здiймалася хуртовина - наставала велика бiда: хвилi розкидали козацькi чайки в усi боки, мов трiски, i хоч не могли ©х потопити, та заливали водою, перекидалися через них i змивали людей у море. Iнодi море прибивало запорозькi чайки до турецьких берегiв i кидало ©х на скелi. Небагато сiчовикiв рятувалося в негоду, та й тi потрапляли в неволю. Не раз бувало, що з походу верталася додому лише половина козакiв, а часом нiкому було й звiстку подати з моря про те, що все славне товариство, скiльки його вирушило iз Сiчi, загинуло в морськiй безоднi. Ну, зате коли похiд складався щасливо, то козаки привозили на чайках величезну здобич грiшми, золотом, срiблом, шовками, одягом та збро╨ю. ПОБРАТИМСТВО Запорожцiв не лякала небезпека морських походiв, бо вони прагнули визволити з неволi сво©х ближнiх: у всякого ж запорожця був за морем у неволi або брат, або батько, або сестра, або мила-наречена, або щирий товариш-побратим, i кожен добрий козак-запорожець охоче нехтував небезпекою i навiть оддавав сво╨ життя за волю родичiв i побратимiв. Побратимство в запорожцiв перебувало у великiй шанi. Народнi оповiдання зберегли нам багато випадкiв про те, коли козак, одшукавши свого побратима в неволi й не маючи коштiв, щоб його викупити, вiддавався сам на каторгу з тим, аби турок випустив його побратима на волю. Кожен господар на це згоджувався, бо йому кориснiше було мати свiжого, дужого чоловiка замiсть кволого, знесиленого невольницьким життям та працею. Бувало й так, що визволений побратим, поживши кiлька рокiв на Сiчi, знову вертався в неволю, щоб заступити на каторзi свого вiрного товариша. На знак побратимства запорожцi мiнялися хрестами з тiла, а далi в них усе було спiльне: вони дарували один одному коней, зброю й iншi речi. В походах побратими, бувало, не з'©дять один без одного шматка хлiба; в боях же вони билися поруч i рятували один одного вiд смертi або захищали сво©м тiлом. Побратимство надавало запорожцям велико© сили. Воно було однi╨ю з та╨мних причин ©хньо© непереможностi й того, що ворог рiдко захоплював сiчовика в бранцi. Коли траплялося, що когось iз побратимiв хтось кривдив чи ображав, то другий зараз же заступався за нього; якщо ж побратима зрадливо вбивали, то його названий брат, лишившись живим, ставав за нього месником. СIЧОВЕ ЖИТТЯ Повернувшись iз походу, запорожцi дiлили здобич; одiбравши кожен свою частину, вони починали гуляти. Козаки наче квапилися розтринькати все те, що ©м припало; нiби навмисне виставляли всiм на очi сво╨ нехтування грiшми та всяким добром. Ще iз середини XVI столiття за сiчовими окопами були шинки, в яких жиди торгували горiлкою, а крамарi не тiльки продавали запорожцям те, що потрiбне для простого козацького життя, а ще й скуповували вiд них добуту на вiйнi здобич. У першi днi пiсля походу на сiчовому базарi невгаваючи грали музики, горiлка виставлялася повними кухвами, i козаки вибивали гопака так, що курява пiдiймалася вище куренiв. Гульня тривала кiлька днiв iз ранку до пiзньо© ночi, доки стомленi запорожцi не валилися на землю й засинали, хто де впав. Наскiльки козаки нехтували всяким добром, можна пересвiдчитися з народно© пiснi: Гуляв козак-нетяга сiм год, ще й чотири Та прогуляв з-пiд себе три коня воронi©; I як на дев'ятий год наверта╨, А козак-нетяга до города, до Черкас прибува╨; I що на козаку-нетязi три сермязi: Опончина рогозовая, поясина хмельовая, Сап'янцi - видно п'яти й пальцi, Шапка-бирка - зверху дiрка, Хутро голе, околицi бiгма╨, Вона дощем покрита, Травою пошита, А вiтром на славу козацьку пiдбита: Куди вi╨, туди й повiва╨, Молодого козака та й прохолоджа╨. Коли гультя© пропивали сво╨ добро, сiчове життя починало наближатися до звичайного - буденного. Вiйськовий осаул або й сам кошовий виходили на майдан i вмовляли п'янi гурти облишити гульню та йти до куренiв обiдати або там вечеряти. За спокiйного часу на Сiчi пили мало, й сiчове життя складалося по-iншому. Всi запорожцi вставали завжди до схiд сонця й прямували на рiчку вмиватися або купатися. Це робили не тiльки влiтку, а й восени, а дехто - i цiлу зиму. Коли знову сходилися до куренiв, то кухарi ставили на столи вагани, повнi гарячо© соломахи (житн╨ борошно, зварене з водою i засмажене олi╨ю), i запорожцi, помолившись богу, сiдали за столи та, дiставши з-за халяви чобота або з-за пояса ложку, снiдали. Пiсля снiданку всяк брався до свого дiла: хто латав собi одяг або правив взуття, а хто йшов до Днiпра прати свою сорочку, а вона в нього була ╨дина - випере ©© в рiчцi, обсушить на сонцi та й зодяга╨ знову. Iншi козаки поралися бiля сво╨© збро© або лагодили вiйськовi човни. А чимало запорожцiв, побравши з табуна сво©х коней, ви©здили за сiчовi окопи на герць. Найбiльше тут старалася запорозька молодь. Юнаки виробляли на конях усiлякi витiвки: розiгнавши коня, ставали ногами на кульбаку; пiдкидали догори шапку i влучали в не© кулею з рушницi; перестрибували кiньми рiвчаки й тини; вибiгали верхом на крутобокi могили тощо, а далi кидалися один з одним рубатися шаблями "до першо© кровi". Дивитися герцi виходили iз Сiчi мало не всi вiльнi од працi козаки, i як тiльки забачать, було, що в одного з тих, що билися на герцi, кров, то зараз же тих бiйцiв розводили, щоб часом у запалi вони не завдали один одному важких поранень. Тут же, за сiчовими окопами, часто точилася помiж запорожцями боротьба, а iнколи виникали й кулачки - курiнь на курiнь. Кожен статечний запорожець мав свого джуру. Пiсля татарського наскоку на Укра©ну в селах i в мiстах лишалися тисячi посиротiлих дiтей. Виганяючи ворога з рiдного краю, козаки, жалуючи бiдолах, брали чимало хлопцiв iз собою на Сiч i вiддавали в науку до курiнних кабиць. Допомагаючи кухарям, дiти-приймаки за кiлька лiт навчалися запорозьких звича©в, переслуховували вiд захожих кобзарiв усi думи й пiснi та ставали свiдомими синами Укра©ни та Вiйська Запорозького. Коли такому хлопцевi минало рокiв 12 - 14, той запорожець, що привiз його з Укра©ни, брав свого вихованця джурою - чистити названому батьковi зброю, поратися бiля коня, ©здити разом iз ним у походи, пiдносити пiд час бою баклагу з водою тощо. Перебуваючи в степах i на морi, серед страшно© небезпеки, джури часто ставали батькам у великiй пригодi, а сягнувши парубочих лiт, самi переходили в запорозькi козаки. На сiчових герцях i джури вибiгали за окопи i, дивлячись на козакiв, починали й собi борюкатися та виробляти всiлякi штуки, набуваючи хисту й завзяття. Так тривало на Сiчi до обiду; о пiвднi на сiчовiй баштi стрiляли з гармати, i все товариство мерщiй квапилося до куренiв; а там уже на столах парували вагани з тетерею, яку варили iз пшона або житнього борошна iз квасом. На обiдi курiнному отамановi завжди було мiсце кiнець столу, на покутi - пiд образами, i коли всi козаки збиралися i ставали в коло, отаман вголос читав ©м "Отче наш", i тiльки пiсля того всi вмощалися на ослонах до столу. Вiйськова старшина: кошовий отаман, суддя, писар i осавул - обiдали й спали в тих же куренях, у яких були приписанi товаришами, й сiдали за столом поруч iз курiнним отаманом. Тiльки вже за часiв Ново© Сiчi, в XVIII столiттi, запорозька старшина почала будувати собi окремi хати бiля паланки. Пiсля тетерi кухарi та ©хнi помiчники здебiльшого виносили на стяблах (дошки з дещо видовбаною серединою, щоб не збiгала на стiл юшка) варену або печену рибу й клали на столи. Не бракувало у запорожцiв i трункiв (напо©в). Були тут i горiлка, i мед, i пиво, й брага. Все те подавали до столу в кiнвах (невеликi вiдра) з причепленими на них коряками, або "михайликами". Всяк черпав iз вiдра чого хотiв i запивав ©жу. Крiм тетерi, соломахи та риби, запорожцi вживали ще галушки, юшку вiд зварено© риби, кулiш iз салом або олi╨ю, а iнодi, хоч i нечасто, ©ли баранину, дичину й iнше. Все те варили й пекли кухарi на кабицях, що мiстились у сiнях кожного куреня. По обiдi дехто з козакiв лягав у холодку спати, iншi вилежувалися понад берегом Днiпра, а деякi, закликавши до свого гурту кобзаря, слухали пiсень та дум, розповiдаючи один одному в тi хвилини, коли вiдпочивав кобзар, про пригоди iз свого життя. Надвечiр подавали вечерю - здебiльшого гречанi галушки iз часником або юшку з риби, а добре попо©вши, хто не спав удень, лягав спати; хто ж вiдiспався - збиралися на сiчовому майданi або над Днiпром, щоб гуртом поспiвати, й затримувалися, аж доки не погасне вечiрня зоря, а часом вигравали на сопiлках, скрипках, кобзах, басах та басолях, вибивали ще й на бубнах; охочi ж до танцiв пiд ту музику танцювали гопака. Так минав на Сiчi день, поки запорожцям не ставало нудно без працi; тодi вони впрошували довбиша йти на майдан та бити у котли, i товариство, зачувши звуки литавр, збиралося докупи, сходилася й старшина, i козаки питали кошового: - А що, батьку, чи не час нам уже знову пошарпати турецькi городи? Може, бог поможе нам хоч мало-мало визволити з неволi наших братiв? Якщо рада одностайно ухвалювала вирушати Вiйську Запорозькому в похiд, то все сiчове життя одразу вiдмiнялося. У Великому Лузi цюкали сокири та трiщали дерева, а берегом бiля Сiчi в казанах кипiв дьоготь, вкриваючи рiчку пахучим димом... То вiйсько козакiв лагодило до походу сво© чайки та конопатило ©х. Тодi вже в Сiчi нiхто не мiг побачити, щоб запорожцi пиячили. Кошовий отаман, коли б здибав такого гультяя, то добре вiдчухрав би його чубуком сво╨© люльки або тим, що трапиться пiд руку, а коли б той ще сперечався i змагався, то й до гармати звелiв би прикувати неслуха без сорочки, щоб погодувати сво©м тiлом комарiв. У XVI та XVII столiттях мало хто iз запорожцiв доживав до старостi - всi гинули в боях або пiд час походiв; коли ж кого минала ворожа куля чи шабля, то такий козак, вiдчувши свою немiч, несподiвано зникав iз Сiчi невiдомо куди. Здебiльшого похилi запорожцi ховалися в захиснi кутки запорозьких земель i десь у байраках, мiж дубами та скелями, довбали собi печери, викопували криницi й жили там, плекаючи бджiл та рятуючи сво© душi в постах i молитвах. Iншi пiдстаркуватi козаки доживали свого вiку в монастирях, а перед тим, якщо мали грошi, то заводили на Сiчi й по дорозi до "мiсця смирiння" страшенну гульню. Кого здиба╨, було, такий "прощальник" на шляху, зараз же часту╨, а проходячи повз мiстечка, купу╨ на базарах усiлякi гостинцi й розда╨ ©х дiтям; а то ще найме музикiв та й танцю╨, аж доки наблизиться до монастирсько© брами, а тодi вмить схаменеться i все, що в нього лишиться, вiдда╨ на монастир. МОНАСТИРI, ЦЕРКВИ И ОСВIТА Найбiльше любили запорожцi монастирi - Самарський, Мотронинський, Межигiрський та Братський. Монастир у Самарi заснували дво╨ старих козакiв десь року 1576-го, себто за часiв гетьмана Богданка (Ружинського). Вiн сто©ть i нинi в лiсi за двi версти вiд запорозького мiста, що зветься тепер Новомосковськом. Мотронинський монастир мiстився в лiсах Чигиринщини, Межигiрський - бiля Днiпра, недалеко вiд Ки╨ва, а Братський - в самому Ки╨вi, на Подолi. На Запорожжi в останнi його часи, крiм сiчово© церкви, iснували ще й церкви в паланках. Монастирi й церкви не тiльки задовольняли духовнi потреби козакiв, а водночас були осередками освiти й запомоги калiкам та недужим. При всiх церквах Запорожжя працювали школи i шпиталi. Освiту дiтям давало бiле духовенство; в сiчових же церквах та монастирях - i╨ромонахи з рiзних мiсць та Ки╨во-Печерсько© лаври. У сiчовiй школi вчилися не тiльки дiти (молодики та приймаки), а часом i дорослi запорожцi, серед яких значна частина була добре письменна. За шпиталями при церквах так само наглядало духовенство. Вплив його на запорожцiв був такий великий, що, скажiмо, року 1775-го, пiд час нападу на Сiч вiйська генерала Текелiя, священик умовив козакiв не проливати кров i скоритися волi царицi. ** БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРА╞НИ З-ПIД ПОЛЬЩI (1590-1649 роки) ** УТИСКИ КОЗАЧЧИНИ Перша доба козацького життя - часи, коли воно виникло та набувало сили - закiнчилася смертю короля Стефана Баторiя. Той король хоч i завдавав козакам кривд i намагався тримати ©х у сво©х руках, а проте визнавав козацтво потрiбним для оборони Укра©ни й Польщi вiд татар i не тiльки не мав на думцi його знищувати, а навiть наблизив права козакiв до прав шляхетства. Наступник Стефана Баторiя - король Жигмонт III, що став королем року 1587-го, був зовсiм iнших поглядiв на козацтво й невдовзi виступив його запеклим ворогом. Козацькi морськi походи 1584 - 1589 рокiв так роздратували турецького султана, що у Стамбулi великий вiзир гримав на польського посланця, наче на наймита, страхаючи, що кине на Польщу величезне вiйсько i всiх полякiв поверне на бусурманiв Почувши такi погрози, король Жигмонт III занепоко©вся й року 1590-го скликав сейм, щоб порадитися iз шляхтою що робити Польськi пани дуже ремствували на сваволю козакiв Запорозька воля була ©м найгiршою болячкою, бо баламутила ©хнiх укра©нських пiдданцiв, нагадуючи селянам, що й вони можуть бути такими ж вiльними, як козаки Пiд час сейму шляхта вимагала вiд короля, щоб козацтво зрештою винищити Король i сам був не вiд того, та тiльки коли постало питання, як же оборонятися од турецького вiйська, що все-таки посуне на Польщу, то всi згодилися на тому, щоб Запорозьке Вiйсько лишалося й надалi, але приборкати його так, щоб воно не жило сво╨ю волею, а тiльки справляло королiвську службу Постанови сейму зводилися до того, щоб коронний гетьман iшов iз вiйськом на Запорожжя й упорядкував по-новому Вiйсько Запорозьке, а саме всiх свавiльникiв iз Сiчi вигнати, а над слухняними поставити ротмiстрiв та сотникiв iз польсько© шляхти, всiх козакiв завести в ре╨стр iз тим, щоб ©х було не бiльше як 6000, i щоб вони присягнули на вiрнiсть польськiй коронi, щоб без вiдома коронного гетьмана нiкого на Сiчi не брали, призначити двох комiсарiв, якi б стежили за сiчовим життям, i, кого спiймають на сваволi, щоб передавали до суду, заборонити по всiй Укра©нi продавати селянам порох, олово та зброю, наказати урядникам i вiйтам нiкого не пускати на Запорожжя, а тих, хто дозволятиме, карати на смерть, нарештi, заборонити козакам без дозволу коронного гетьмана переступати межi сусiднiх держав як суходолом, так i водою. Такi постанови сейму зовсiм не стосувалися запорозького життя та вiйськових звича©в, бо вони забороняли: запорожцям обирати свою старшину вiльними голосами, мати необмежену владу вiйськовiй радi та записувати до Сiчi всякого, хто постукав у дверi куреня. Могло статись одне з двох: або мало скасуватися Вiйсько Запорозьке, або новi порядки мусили залишитися тiльки на паперi. Так i вийшло. Зачувши про постанови сейму, запорожцi зiбралися на раду i з великим обуренням ухвалили зустрiти польське вiйсько й коронного гетьмана зi збро╨ю в руках. Тi╨© ухвали було досить, щоб Польща залишила Сiч у споко©. Але король вiдплатив запорожцям тим, що коли минула турецька небезпека, то замiсть 6000 козакiв було заведено до ре╨стру тiльки одну тисячу, та й то не запорожцiв, а городових козакiв. За постановами сейму здiйснювалися утиски лише тих городовикiв, якi не увiйшли в ре╨стр, та ще укра©нських селян, що хотiли тiкати вiд панiв або на Запорожжя, або за Днiпро - на схiд, де були вiльнi землi. Чутки про це досягли й Сiчi, й на першiй же вiйськовiй радi пролунали голоси, що треба Запорозькому Вiйську заступитися за укра©нське селянство й покарати панiв за ©хнi утиски. Проте сiчова старшина й бiльшiсть запорозького товариства вважали за неможливе зi збро╨ю нападати на вiйсько свого ж короля, та ще й тодi, коли воно не зачiпало Запорожжя. Тому козацька рада не ухвалила походу Вiйська Запорозького на Польщу. КРИШТОФ КОСИНСЬКИЙ Невдоволена такою ухвалою ради меншiсть запорозького товариства обрала собi гетьманом курiнного товариша укра©нського шляхтича Криштофа Косинського, якого особисто скривдили князi Острозькi, й року 1592-го пiд його проводом козаки вирушили на Укра©ну карати польських панiв. До лав Косинського прилучилося чимало городових козакiв - "випищикiв", яких було позбавлено козацьких прав через те, що не вмiстилися в ре╨стр, i гетьман, згуртувавши навколо себе понад 5000 городовикiв, напав на ма╨тки князя Острозького, здобув збро╨ю замки в Бiлiй Церквi та Богуславi, пограбував панське добро й забрав там гармати i зброю. Те саме вчинив Косинський i з Переяславом, а далi пiшов iз козаками господарювати на Волинь, руйнуючи польськi ма╨тки й замки. Але цей похiд тривав недовго, бо коронний гетьман, князi Острозькi, Корецькi та iншi пани, власники зруйнованих ма╨ткiв, зiбрали проти Косинського велику армiю й, найнявши навiть угорське вiйсько, оточили його пiд мiстом П'яткою. У князя Острозького тодi служив сотником ре╨стрових козакiв Северин Наливайко, що згодом сам пiдняв повстання проти полякiв. Тепер вiн бився проти сво©х, i це навiть викликало непорозумiння мiж запорожцями й городовиками, що з часом переросло у ворожнечу. Поляки перемогли пiд П'яткою козакiв, i Криштоф Косинський мусив скоритися коронному гетьмановi й дати йому слово бiльше не зачiпати шляхетських ма╨ткiв. Пiсля того Косинський iз запорожцями пiшов на Сiч, але, перепочивши там трохи, знову пiдмовив частину товариства i, дiждавшись весни 1593 року, вирушив iз Сiчi на Укра©ну й пiдступив бiля Черкас до ма╨тку самого коронного гетьмана Михайла Вишневецького. Щоб легше позбутися непроханого гостя, господар пiдкупив кiлькох харцизяк, аби тi по-зрадницькому знищили козацького гетьмана, й вони, пiдстеживши, коли Косинський з кiлькома товаришами гуляв у корчмi бiля мiста, зайшли туди, нiби випити, а далi, зчинивши з козаками сварку, вбили i гетьмана, i його запорозьких товаришiв. ГРИГОРIЙ ЛОБОДА Втративши свого ватажка, сiчовики вернулися на Запорожжя й, зiбравши раду, розповiли, що сталося. Кошовий отаман Вiйська Запорозького Григорiй Лобода, почувши про ганебну зраду Вишневецького, пiшов iз частиною вiйська пiд Черкаси, щоб помститися. Коронний гетьман на той час уже розпустив сво╨ вiйсько й, побачивши козацьку силу, змушений був iменем короля пiдписати iз Лободою угоду про те, що запорожцi можуть вiльно ходити на Укра©ну, купувати собi порох та зброю, а укра©нськi люди не мали б перешкод для зв'язку iз Сiччю. Не заспоко©вшись на цьому, козаки попливли Днiпром до Ки╨ва й примусили там во╨воду Острозького виплатити ©м 12 000 злотих вiдкупу та пiдписати, як i Вишневецький з ними, таку ж угоду. Та не встиг Лобода з товариством прибути на Запорожжя, як там припала вже нова робота. Турки, розпочавши вiйну iз Цiсарщиною, перевозили турецьке й татарське вiйсько морем до Молдови повз Бiлгород, що стояв на Днiстровському лиманi. Щоб перешкодити бусурманам напасти на християн, Вiйсько Запорозьке пiд проводом Лободи вийшло в море, пiдпливло до Бiлгорода, атакувало мiсто несподiвано, серед ночi, й, перебивши понад 2000 яничар та вирiзавши 8000 бусурманiв-мешканцiв, забрало на чайки турецьке добро та бiлгородськi гармати й щасливо вiдчалило на Сiч. На початку року 1594-го запорожцi знову вистежили, що кримська орда разом iз турками рушила на вiйну з Цiсарщиною й стала перевозити вiйсько через лиман в Очакiв. Щоб завадити здiйснити цей замiр, кошовий отаман Вiйська Запорозького Богдан Микошинський вийшов iз козаками на 50 байдаках пiд Очакiв, але, побачивши там великий флот султана, що складався з 8 галер бiльших i 15 менших та майже з пiвтори сотнi великих човнiв-сандалiв, не наважився дати йому бiй; лише вночi потопив кiлька сандалiв, забрав iз них туркiв у бранцi та й вiдплив на Запорожжя. А на Сiчi вже чекав на нього посланець нiмецького цiсаря Рудольфа II - Ерiх Лясота. СПIЛКА ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО З НIМЕЦЬКИМ ЦIСАРЕМ Наприкiнцi XVI столiття ╙вропа перебувала в дуже скрутному становищi вiд нападiв туркiв. Вони поруйнували й заполонили на берегах Чорного та Середземного морiв усi iталiйськi колонi© (Генуезькi та Венедськi), дуже притиснули iспанцiв, давно пiдтоптали собi пiд ноги Вiзантiйське грецьке царство, всi слов'янськi народи Бал-канського пiвострова й, нарештi, розгромили вiйсько нiмецького цiсаря й, вiдвоювавши в нього Угорщину, загрожували навiть столицi всi╨© Цiсарщини - Вiдню. Турецькi вiйськовi заходи стурбували самого папу римського Григорiя XIII, i той спiльно з нiмецьким цiсарем Рудольфом II почав збирати велику силу, щоб разом з усiма народами ╙вропи розбити туркiв i вигнати ©х з ╨вропейських земель. Прочувши про бойовий хист запорозьких козакiв, папа й цiсар послали до них просити, щоб запорожцi допомогли нiмцям перемогти туркiв в Угорщинi. Посланець папи римського Комулео не наважився ©хати на Сiч диким степом, лише обмежився тим, що в травнi мав розмову з тими козаками, яких зустрiв на Подiллi; посланець же Рудольфа II Ерiх Лясота в червнi 1594 року прибув Днiпром через пороги на Сiч i, дочекавшись повернення з походу кошового отамана Микошинського, урочисто вручив Запорозькому Вiйську надiсланi цiсарем клейноди - велику вiйськову корогву та срiбнi сурми. Про цю подорож на Сiч та сво╨ перебування там Лясота склав надзвичайно цiкаве оповiдання. З нього ми довiду╨мось, що татари в тi часи тримали понад порогами, на лiвому березi Днiпра, сво© чати й залоги й нападали на козакiв, коли тi невеликими ватагами рухалися з Укра©ни на Запорожжя; що Сiч Запорозька року 1594-го мiстилася на одному з островiв Базавлуку бiля Чортомлицького Днiприща. Рiчка Чортомлик впадала в Днiпро напроти Лугу Базавлугу, що подiля╨ться на кiлькасот островiв; iз них лише на одному, що хоч i дуже змитий водою, а i в нашi днi бiля Чортомлицько© Днiпрово© протоки, проти теперiшньо© слободи Капулiвки, понинi вгадуються ознаки давнiх будiвель. Без сумнiву, на цьому островi, прозваному пiзнiше Городищем, й стояла наприкiнцi XVI столiття Запорозька Сiч. Iсторик Аполлон Скальковський назива╨ ©© "Баторi╨вою" через те, мабуть, що ©© закладено за часiв короля Стефана Баторiя; iншi ж дослiдники не вiдрiзняють ©© вiд Старо© Сiчi (Чортомлицько©), що iснувала й за кошового Iвана Сiрка, й, навiть малюючи Базавлуцький острiв, звуть його Чортомлицькою Сiччю. Проте хто огляне ру©ни на березi й островi, зрозумi╨, що залишки на островi давнiшi. Далi, з оповiдання Ерiха Лясоти, ми зна╨мо, що на Базавлуцькiй Сiчi запорожцi жили вже не в куренях, а по хатах, якi лише називалися куренями, що вiйсько мало свою канцелярiю й вiйськового писаря (Левка Вороновича) i що Базавлуцький острiв у тi часи був невеликий, так що коли Лясота вручав запорозькому товариству переданi цiсарем грошi, то вiйськова рада збиралася не на островi, а в степу - на березi проти Сiчi. У сво©х нарадах iз козаками Лясота не всього досягнув, чого бажав. Хоча йому й допомагав сво©м впливом колишнiй кошовий Лобода, запорожцi запевняли, що охоче, як i завжди, воюватимуть проти бусурманiв, не шкодуючи свого життя, але вони не можуть зараз, як ©х просить Лясота, йти в Угорщину наздоганяти татар через те, що вони взимку захопили мало не весь запорозький табун та й на Сiчi лишилося тiльки 3000 козакiв, а волохи - дуже зрадливi люди, тому запорожцi й не зважувалися вирушати з такою малою силою в похiд через Волощину й Молдову; до того ж, Лясота не мiг висунути певних умов щодо харчування вiйська та плати за його участь у вiйнi. Таким чином, посланець нiмецького цiсаря ви©хав iз Сiчi, тiльки заручившись обiцянкою запорожцiв, що вони воюватимуть проти туркiв на сво©х шляхах i на Чорному морi. ЛОБОДА Й НАЛИВАЙКО Тим часом Северин Наливайко, який служив у князя Острозького, довiдавшись, що папа Римський та нiмецький цiсар закликають запорожцiв пiдтримати ©х, облишив князiв Острозьких i на власну руку почав збирати козакiв на Укра©нi, щоб наздогнати татар, якi пiшли на Угорщину. Про те, як це було, розповiда╨ нам народна пiсня з дещо пiзнiших часiв: Корсунський полковник Хвилон, як став в охотне вiйсько виряджати, Осавулiв по вулицях розсилав, Червонi© прапорки у руки давав; Осавули по вулицях пробiгали, Червонi© прапорки у руках пронощали, Козакiв на Черкень-долину в охотне вiйсько викликали. Крикне-покрикне на винникiв, на броварникiв, На п'яницi, на костерникiв: "Годi вам по винницях горiлок курити, По броварнях пив варити, По лазнях лазень топити, Годi вам по грубах, по запiчках валятися, Товстим видом мух годувати, Очей сво©х молодецьких димом викуряти, Сво©ми молодецькими плечима сажу витирати: Ходiть з Хвилоном, корсунським полковником, На Черкень-долину в охотне вiйсько гуляти. На заклик Северина Наливайка зiйшлося чимало охочих воювати; й доки Лясота розмовляв на Сiчi iз запорожцями, Наливайко з 2000 козакiв уже вирушив у похiд i, хоч не змiг сво╨ю силою перепинити шлях татарам до нiмецьких земель, проте кiлька разiв бився з ними й захопив 4000 татарських коней. Тим щасливим випадком Наливайко скористався, щоб мати ласку Запорозького Вiйська й, знаючи, яка була на Запорожжi потреба в конях, передав на Сiч 1600 коней у дарунок, перепрошуючи через сво©х посланцiв товариство за те, що торiк бився проти Криштофа Косинського. Запорожцi примирилися з Наливайком i восени того ж 1594 року, обравши кошовим отаманом знову переможця над турками в Бiлгородi Грицька Лободу, виступили всiм вiйськом на Подiлля; з'╨днавшись там iз наливайкiвцями, почали виганяти туркiв iз Молдови, а оскiльки молдавський господар Арон був прихильником султана, то воювали i з ним. З чималою силою в 12 000 козакiв Лобода й Наливайко перейшли пiд Сороками Днiстер, здобули фортецю Цецору та, розгромивши пiд Сучавою турецьке й волоське вiйсько, опанували Яссами й, навантажившись здобиччю, знову вернулися за Днiстер. Козацький погром змусив господаря Молдови, разом з Угорщиною й Семиграддям, зректися туркiв, перейти на бiк нiмецького цiсаря й покликати сво©х ворогiв - козакiв - собi на помiч. Зважаючи на те прохання, Лобода й Наливайко року 1595-го знову пiшли бити туркiв i, захопивши мiсто Тягиню (Бендери), Бiлгород i Килiю, поруйнували всi татарськi улуси на Буджаку й понад низом Дунаю. Далi ж, побачивши, що мiж волохами й семигородцями нема╨ згоди, а почалася зрада, повернули з великою здобиччю на Укра©ну. Тiльки завзятий Наливайко не заспоко©вся на тому; зi сво©ми козаками вiн ходив-таки через Галичину й мiсто Самбiр за Карпатськi гори, на Угорщину й Цiсарщину, допомагати цiсарю Рудольфу II в боротьбi проти туркiв i татар. У народних пiснях мало лишилося згадок про походи козакiв за Днiстер, де тодi панували турки, але все-таки ╨, i з них видно, як нелегко було запорожцям боротися з бусурманами. Ой, три лiта, три недiлi Минулося на Вкра©нi, Як козака турки вбили, Пiд явором положили. Пiд явором зелененьким Лежав козак молоденький; Його тiло почорнiло, А од вiтру пострупiло. Над ним коник зажурився, По колiна в землю вбився. - Не стiй, коню, надi мною, Бачу вже я щирiсть твою! Бiжи ж степом та гаями, Долинами, байраками. До мо╨© родиноньки, До вiрно© дружиноньки! Стукни в браму копитами Та й забрязкай поводами, Ой, вийде брат - понуриться; Вийде мати - зажуриться; Вийде мила - порадi╨, Стане, гляне та й зомлi╨!.. - Ой, десь, коню, пана скинув? Кажи, коню, чи не згинув? - Мене турки надiгнали, Пана мого з мене стяли, Пострiляли, порубали Та над Днiстром поховали! Ой, цить, мати, не журися! Вже ж бо твiй син оженився: Вiн взяв собi за жiночку Зеленую долиночку Та крутую могилочку... Доки козаки були захопленi боротьбою з бусурманами i все ще не розумiли свого обов'язку обстоювати права укра©нського народу вiд полякiв, король польський Жигмонт III дбав про те, як би зовсiм знищити i козакiв, i навiть усю укра©нську нацiю. Вiн якраз розпочав здiйснювати те сполучення, або унiю грецько© вiри з латинською, що вигадав римський папа Климент. Пригнобленi за православну вiру й улещенi всiлякими обiцянками православнi ╨пископи: луцький - Кирило Терлецький та волинський - Iпатiй Потiй - прийняли унiю i стали висвячувати унiатських попiв, лишаючи православних укра©нцiв без церков. Одночасно з тим король перестав брати на державну службу православну укра©нську шляхту; отже, укра©нське панство, щоб мати посаду, почало й собi переходити в унiю, а часто й прямо до католицтва. Змiна вiри вiдiрвала укра©нську шляхту вiд мiщанства та селян i викликала з ©хнього боку ворожнечу до свого ж панства. Лишившись без помочi освiчено© шляхти, укра©нськi мiщани й селяни все-таки мiцно трималися православно© вiри та, обурюючись на гнiт, повставали й, переходячи в козаки, розпалювали ненависть помiж козацтвом до католицько© вiри, польського та свого споляченого шляхетства. Повернувшись iз Цiсарщини з 2000 козакiв, Наливайко наприкiнцi року 1595 пiд впливом народних хвилювань, викликаних утисками православно© вiри, став зi збро╨ю на ©© оборону. Довiдавшись, що ╨пископ луцький Кирило Терлецький якраз по©хав у Рим до папи висвячуватись, Наливайко прийшов iз козаками в Луцьк, понiвечив i пограбував майно вiдступника, взяв iз мiста викуп i, нагнавши страху на всiх унiатiв, рушив далi, на Бiлу Русь. Вiйсько в Наливайка швидко зростало. Збро╨ю вiн захопив Слуцьк i, забравши там 12 гармат, 80 гакiвниць та 700 рушниць, змiцнив сво© лави та й подався далi, на Бобруйськ i Могилiв, i, здобувши ©х, поруйнував костьоли, передав унiатськi церкви православним, розiгнав панiв, сплюндрував ©хн╨ добро; до того ж, ще змусив обо╨ мiст платити викуп. Тим часом з наказу короля проти Наливайка вийшов коронний гетьман литовський князь Радзивiл iз чималим вiйськом, а саме, з 14 000 литовцiв i 4000 татар. Дiзнавшись про це, козацький ватажок вивiв сво╨ вiйсько з Могилева на зручну для бою мiсцевiсть i там дав армi© короля таку вiдсiч, що Радзивiл не наважився вдруге на нього нападати. Вiдбившись од коронного гетьмана, Наливайко рушив на Рiчицю, але вiдразу ж наткнувся на вiйсько Унiговсь-кого, озбро╨не польськими панами. Його хотiли перепинити i знову навернути на бiй iз Радзивiлом, та тiльки це не вдалося: козаки вщент розгромили полякiв, знищили самого Унiговського й, поминувши Рiчицю, Турiв та Городню, пiшли на Волинь. На початку року 1596-го Наливайко розташувався в ма╨тках князя Острозького й, певний, що той мiцно трима╨ться православно© вiри, не чинив йому жодно© шкоди, але почав шарпати ма╨тки брата ╨пископа Терлецького та польських магнатiв, одбираючи в унiатiв церкви й визволяючи селян од ©хнiх панiв. Вiстi про рух укра©нського люду проти полякiв невдовзi дiйшли й до Запорожжя, й на початку 1596 року Григорiй Лобода з половиною козацького вiйська виступив iз Сiчi Днiпром у Черкаси; друга ж половина запорожцiв пiд проводом Матвiя Шаули вирушила кiньми через усю Укра©ну аж на Бiлу Русь. Обидвi частини Вiйська Запорозького ставали посто╨м у панських ма╨тках, забирали в економiях всiлякi припаси, а поспiльство пiдбурювали до непокори, проте насильства над панами не чинили. Наполохана й розгнiвана козаками польська шляхта кинулася iз скаргами у Варшаву до короля, i Жигмонт III наказав коронному гетьману Жолкевському, який був тодi з вiйськом у Молдовi, йти на Укра©ну та приборкати повсталих. Гетьман прикликав до себе чимало польського панства з надвiрними ротами й, при╨днавши те рушення, з коронним вiйськом прибув на Волинь. Бiля Наливайка на той час зiбралося лише 1000 козакiв; решта ж порозходилася дрiбними ватагами по селах i мiстах. Наливайко зрозумiв, що в такому становищi не можна йому битися з коронним вiйськом i, забравши сво© гармати, почав одходити на Брацлавщину, а звiдтiля - на Умань. Жолкевський ув'язливе наступав слiдом, намагаючись оточити козакiв, i це йому мало не вдалося на перевозi через одну рiчку. Вiдчувши лихо, Наливайко потопив сво© гармати у водi, порох, кулi тощо закопав у землю i, обминувши Умань, подався на прикордоння Запорожжя, до Чорного Лiсу та Чути. Жолкевський не наважився йти в лiси, а Наливайко, скориставшись iз того, встиг послати кiлька козакiв до Лободи просити, щоб Вiйсько Запорозьке взяло його до спiлки iз собою. Запорожцi не вiдразу згодилися на прохання Наливайка. Було чимало голосiв на радi, що пригадували, як вiн бився на боцi полякiв iз сiчовиками; дехто натякав узагалi на непевнiсть ре╨стрових козакiв; проте дiяльнiсть Наливайка, що обстоював православну вiру та волю укра©нського люду, була до серця запорожцям, так що iдея ╨дностi козацтва взяла перевагу, й рада ухвалила зарахувати Наливайка з вiйськом до спiлки й разом боротися проти полякiв. Облишивши полювати за Наливайком, Жолкевський кинувся на Бiлу Церкву з тим, щоб розгромити Шаулу, який iз кiлькома полками та гарматами прямував на з'╨днання з Лободою. Тiльки поляки не встигли випередити козакiв, i всi тро╨ ©хнiх ватажкiв: Шаула, Лобода й Наливайко - пiд Бiлою Церквою з'╨дналися й на загальнiй радi обрали Матвiя Шаулу гетьманом усього козацького вiйська. Довiдавшись, що Жолкевський наступа╨ на Бiлу Церкву з великими силами, Шаула вивiв козакiв iз мiста i став табором в урочищi Гострий Камiнь бiля озера. Весь табiр вiн оточив п'ятьма рядами возiв, скувавши ©х ланцюгами, й, поставивши мiж возами двадцять чотири гармати, почав очiкувати нападу польських вiйськ. Жолкевський, маючи потужнiшi гармати й у бiльшiй кiлькостi, нiж у запорожцiв, одразу став обстрiлювати вози козацького табору гарматними кулями, а потрощивши ©х у кiлькох мiсцях, послав сво╨ вiйсько в наступ. Але козаки стояли мiцно: вiдбивали полякiв вогнем, а далi зустрiли списами та шаблями й змагалися, не шкодуючи свого життя. Бойовище було вперте й криваве. Зрештою, козаки перемогли й, вирвавшись iз свого табору, вiдiгнали полякiв аж до Бiло© Церкви. Проте й козаки зазнали дуже великих втрат: гетьману Шаулi, що бився, мов лицар, одiрвало гарматною кулею руку; Наливайка теж поранило; кiлька полковникiв та курiнних отаманiв Запорозького Вiйська поклали сво© голови пiд час бою, а простих козакiв було вбито й поранено десь бiля 2000, що складало чверть усього козацького вiйська. Обраний гетьманом, замiсть Шаули, Григорiй Лобода зрозумiв, що змагатися з польським вiйськом нема в козакiв сили, й через кiлька днiв, знявши табiр, пiшов на Трипiлля, а далi став перевозити вiйсько на схiдний берег Днiпра. Жолкевський не переслiдував Лободу й не заважав йому переправлятися рiчкою, бо вiн i сам мав ще бiльшi втрати, нiж козаки. Поляки не виходили з Бiло© Церкви, очiкуючи Потоцького, що, за наказом короля, квапився до нього на пiдмогу з новим вiйськом. За якийсь час, довiдавшись, що запорожцi вирушили на Переяслав, а в Трипiллi лишили тiльки залогу, щоб заступити полякам перевiз, Жолкевський пiшов на Василькiв, з'╨днався там iз Потоцьким i, просунувшись далi у Ки©в, почав перевозити сво╨ вiйсько на схiдний берег. Через такий марш Жолкевського Лобода мусив покинути Переяслав, бо його сили були вдвiчi меншi вiд полякiв. Збагнувши, що запорожцi залишають Переяслав, мешканцi мiста, а найбiльше козачi жiнки та дiти, страхаючись помсти, кинулися тiкати з козаками, i з Переяслава на схiд потяглися сотнi возiв, у яких сидiли жiнки й дiти. За сучасних во╨н стороннiм людям не дозволяють iти разом iз вiйськом i навiть виганяють ©х iз вiйськових таборiв; у запорожцiв же оборона жiноцтва та всiляких немiчних була одним iз непорушних вiйськових правил, i через те Лобода, хоч i знав, що жiноцтво заважатиме йому, та мав за неможливе залишати жiнок iз дiтьми на поталу ворогам; до того ж, вiн ще сподiвався на те, що поляки не пiдуть за ним далеко в степ, як не пiшли й за Наливайком. Та надi© й Лободи й Наливайка не здiйснилися. Жолкевський заповзявся винищити козакiв i вирiшив переслiдувати ©х i в степах. Прибувши в Переяслав, вiн там ще дiждався литовського вiйська, що його привiв Огiнсь-кий, i, маючи вже силу втричi бiльшу проти козакiв, наздогнав Лободу бiля Лубен i перетяв йому всi шляхи на схiд i на пiвдень. Козаки змушенi були стати табором бiля Солоницi, за 5 верст од Лубен, i почали там обкопуватись до оборони. Польське вiйсько облягло козацький табiр з усiх бокiв i заходилося громити його з гармат i брати приступом. Проте запорожцi трималися мiцно й давали таку вiдсiч, що Жолкевський, не вдiявши нiчого за цiлий мiсяць облоги i втративши чимало вiйська в боях, зрештою послав у Ки©в за великими гарматами, а сам почав гнiтити оточених голодом. На другому мiсяцi облоги в козацькому таборi справдi почалося тяжке лихо: коням не вистачало пашi, й вони дохли тут же серед табору, отруюючи повiтря сво©м трупом; солi в козакiв давно не було, харчiв теж бракувало, воду ж мали тiльки поза табором. Щоб роздобути води й сiна, Лобода посилав козакiв на герцi та робив несподiванi наскоки на полякiв; i доки однi билися, iншi дiставали сiно та приносили воду, так що кожен день за кiлька десяткiв вiдер води та оберемки сiна козаки мусили вiдплачувати життям кiлькох десяткiв зi свого товариства. Окрiм того, весь час, доки тривала облога, Жолкевський усе перемовлявся з Лободою про згоду й сiяв ворожнечу мiж козаками Наливайка й запорожцями. Через пiдiсланих зрадникiв вiн страхав ре╨стровцiв тим, що Лобода хоче примиритися з поляками, а ©х видати на страту; запорожцiв же умовляв одцуратися вiд Наливайка, запевняючи Лободу, що вою╨ iз його козаками тiльки через те, що вони обороняють Наливайка. Пiд впливом цих вигадок запорожцi й ре╨стровики почали позирати один на одного вороже, й, нарештi, на великiй радi мiж ними зчинилася колотнеча, в якiй наливайкiвцi вбили Лободу, домагаючись, щоб гетьманом був Наливайко. Обуренi запорожцi не захотiли його обирати, а настановили гетьманом, замiсть Лободи, свого сiчового товариша полковника Стефана Кремпського; ре╨стровцям же пригрозили за смерть Лободи кривавою помстою. Пiд час такого неладу мiж козаками до полякiв прибули з Ки╨ва великi гармати, й Жолкевський почав обстрiлювати ними козацький табiр. Вози розлiталися на трiски й нiвечили людей; переляканi, змученi спрагою жiнки й дiти галасували, а козаки сварилися мiж собою й падали, пораненi та вбитi, без будь-яко© допомоги. За чотири днi, коли Жолкевський громив козакiв, серед табору повиростали цiлi купи людських i кiнських трупiв, а пiд возами гинули дiти й безневинне жiноцтво. Кремпський бачив, що не втриматися, i кiлька разiв намагався вирватися з табору та пробитися крiзь польське вiйсько, та тiльки всi його намагання були даремнi. Нарештi, 8 червня 1596 року запорожцi, зрозумiвши, що настала ©м остання година, заграли в сурми, припинили пальбу й послали спитати в Жолкевського, чого вiн од них хоче. Той вимагав, щоб козаки видали Наливайка, Шаулу й Шостака i привезли б до польського табору всi сво© гармати та клейноди, подарованi Вiйську Запорозькому нiмецьким цiсарем Рудольфом II. Вiдплачуючись за Лободу, запорожцi вiдразу ж схопили Наливайка й видали полякам, пiсля того прикотили ©м гармати й принесли клейноди. Нiч минала неспокiйно, i в козацькому таборi всi, змученi, нетерпляче сподiвалися свiтла, щоб вийти на волю. А в польському вiйську глузували з козакiв, що вони вiддали сво© гармати, й лагодилися вранцi залити запорозькою кров'ю Солоницю. Вдосвiта, коли козаки розкували сво© вози й почали рушати в степ, то поляки знову оточили ©х, i Жолкевський проголосив, що нiбито пани мають ще переглянути всiх козакiв, щоб забрати сво©х пiдданцiв. Обуренi такою зрадою, запорожцi вiдмовилися видавати шляхтi сво©х товаришiв i хотiли, було, йти на пiвдень, та за наказом Жолкевського шляхта кинулася на козакiв кiнно й пiшо й давай ©х колоти й рубати. У козакiв не було жодних засобiв до оборони. Вони голiруч намагалися пробитися крiзь польськi лави, й 1500 козакiв iз Кремпським на чолi таки вирвалися з оточення й подалися на Запорожжя; решта ж, бiля 4500 чоловiк, полягли на Солоницi трупом. Не маючи милосердя навiть до жiнок i дiтей, поляки рубали ©х, доки не потомили собi рук. Переказують, що в козацькому таборi на Солоницi було майже 12 000 неозбро╨ного люду, i з того загинуло пiд польськими шаблями бiльше половини. Все поле зiйшло кров'ю, й околицi Лубен засiяли трупи. Укра©нський iсторик i поет Пантелеймон Кулiш наголошу╨, що Жолкевський лише через те перемiг запорожцiв та Наливайка, що всi ре╨стровi козаки перебували на його боцi. В поемi "Солониця" вiн пише: Бенкету╨ шляхта, Iграючи в карти, А козаки-лейстровики Додержують варти. Поскидала шляхта Панцирi й шишаки, Бо козаки-лейстровики Вiрнi, як собаки. Справивши свiй кривавий бенкет, Жолкевський не пiшов за козаками-запорожцями на Сiч, а попрямував у Ки©в; Наливайка ж за якийсь час привезли до Варшави й почали там допитувати його про замiри. Народнi оповiдання передавали, що розлютованi польськi пани пекли Наливайка в мiдному казанi-бицi, а iншi переказували, неначе його посадили на розпечену мiдну кобилу й зодягли йому на голову гарячу залiзну корону... Мабуть, того насправдi не було, та тiльки вiдомо, що Наливайковi цiлий рiк завдавали нелюдських мук i лише тодi, коли все польське панство з'©халося до Варшави на сейм, його у присутностi шляхетства четвертували, а шматки тiла розвiшали на палях по вулицях. i майданах столицi Речi Посполито©. НОВI УТИСКИ ПОЛЯКIВ Скаравши Северина Наливайка на смерть, польський сейм проголосив козакiв ворогами Польщi й позбавив ©х прав, наданих Вiйську Запорозькому королем Стефаном Баторi╨м. У запорожцiв було забрано мiсто Трахтемирiв; козацькi грунти попривласнювали собi сусiднi пани, а кварцяному вiйську наказали, обороняючи польськi ма╨тки, вбивати запорожцiв без будь-якого суду. Недоля, що спiткала козацтво на Солоницi, тяжко вiдбилася на всьому життi Укра©ни. Унiя й католицтво почали пускати сво╨ корiння глибше й глибше, нiж досi. Православнi метрополi©, погромленi, занепали зовсiм, а в ©хнi церкви стали призначатися попи за грошi й тiльки тi, що не дбали про духовнi потреби народу, а лише про власну кишеню. Селянство було поневолене до того, що пани звали його бидлом, тобто тварюкою, а мiщанство, позбавлене багатьох прав, украй збiднiло. Укра©нська шляхта в Галичинi й на Подiллi вся без винятку переходила до католицтва, й така зрада вiрi батькiв, з боку колишнiх князiвських та боярських руських родин, мала мiсце й на Волинi, Ки©вщинi й навiть на Лiвобережжi Укра©ни. Тi ж верстви укра©нсько© шляхти, якi трималися ще давнини й покладали надiю на те, що ©м у змаганнi з польщизною допоможе козацтво, пiсля Солоницi занепали духом, передбачаючи наближення повно© ру©ни укра©нсько© культури й православно© вiри. Пiсля тяжко© поразки пiд Солоницею козаки два роки бунтували, ворогували мiж собою й навiть билися. Помiркована частина намагалася покiрливiстю повернути собi ласку польського народу, щоб знову придбати втраченi права; запорожцi ж нi в чому не хотiли вiдступати вiд сво©х давнiх прав та звича©в i називали городових козакiв зрадниками. Зi сво©м гетьманом Полоусом сiчовики навiть ходили вiйною на ре╨стровцiв та вчинили над ними криваву розправу. САМIЙЛО КIШКА (ДРУГЕ ГЕТЬМАНУВАННЯ) О цiй тяжкiй годинi мов сонце освiтило козацтво - повернувся з турецько© неволi гетьман Самiйло Кiшка, органiзатор перших запорозьких походiв на море. Доки на Укра©нi минали славнi часи Богданка й Пiдкови й лиховiснi роки Наливайка й Лободи, Самiйло Кiшка, захоплений у полон, плавав на турецькiй галерi, прикутий ланцюгами до гребки, й не бачив нiчого, окрiм води та неба. Коли-не-коли, може, галера приставала до Очакова або про©здила повз острiв Тендра, тiльки тодi Кiшка знав, що тут близько рiдний Днiпро й Сiч-мати, але важкi ланцюги нагадували йому, що вiн для Укра©ни вже вмер. Проте хоч яка нестерпна була турецька неволя i хоч як вона довго тривала, але не вбила вона в серцi Самiйла Кiшки нi любовi до рiдного краю, нi козацького завзяття й хисту, i вiн врятувався з каторги сам, та ще й сво©х товаришiв визволив i привiв на Укра©ну. Як думав народ про життя Самiйла пiд турком i про те, як вiн звiдти вряту-нався, нехай розкаже читачевi народна дума: Ой, iз города, iз Трапезунта, виступала галера, Трьома цвiтами процвiтала, мальована. Ой, первим цвiтом процвiтана - Златосинiми киндяками побивана; А другим цвiтом процвiтана - Гарматами риштована; Третiм цвiтом процвiтана - Турецькою бiлою габою покровена. То в тiй галерi Алкан-баша, Трапезонтське╨ княжа, гуля╨, Iзбраного люду собi ма╨: Сiмсот туркiв, яничар чотириста Та бiдного невольника пiвчвартаста Без старшини вiйськово©. Перший старший мiж ними пробува╨ Кiшка Самiйло, гетьман запорозький; Другий - Марко Рудий, суддя вiйськовий; Третiй - Мусiй Грач, вiйськовий трубач; Четвертий - лях-потурнак, Клюшник галерський, сотник переяславський, Недовiрок християнський, Що був тридцять лiт у неволi, Двадцять чотири, як став на волi, Потурчився, побусурманився Для панства великого, Для лакомства нещасного. В тiй галерi од пристанi далеко вiдпускали, Чорним морем далеко гуляли, Проти Кафи-города приставали, Там собi великий та довгий опочинок мали То представиться Алкану-башатi, Трапезунському княжатi, молодому панятi. Сон дивен, барзо дивен напрочудо. То Алкан-баша, трапезунтське╨ княжа, На туркiв-яничар, на бiдних невольникiв покликав: "Турки, - каже, - турки-яничари, I ви, бiднi© невольники! Котрий би мiг турчин-яничар сей сон одгадати, Мiг би йому три гради турецькi дарувати, А котрий би мiг бiдний невольник одгадати, Мiг би йому листи визволенi писати, Щоб не мiг нiхто нiде зачiпати. Се╨ турки зачували, нiчого не сказали, Бiднi невольники, хоч добре зii.iли, Собi промовчали. Тiльки обiзветься мiж туркiв лях-потурнак, Клюшник галерський, сотник переяславський, Недовiрок християнський. "Як же, - каже, - Алкане-башо, твiй сон одгадати, Що ти хочеш нам повiдати?" - "Такий менi, небожа, сон приснився, Бодай нiколи не явився! Видиться: моя галера, цвiткована, мальована, Стала вся обiдрана, на пожар iспускана; Видиться: мо© турки-яничари Стали всi в пень порубанi; А видиться: мо© бiднi невольники, Которi© були у неволi, то всi стали по волi; Видиться: мене гетьман Кiшка На три частi розтяв, У Чорне╨ море пометав..." Та скоро те╨ лях-потурнак зачував, К йому словами промовляв: "Алкане-башо, трапезунтський княжате, молодий паняте! Сей тебе сон не буде нiтрохи зачiпати, Скажи менi получче бiдного невольника доглядати, З ряду до ряду саджати, По два, по три старi© кайдани i новi© справляти, На руки, на ноги надiвати, Червоно© таволги по два зубцi брати, По шиях затинати, Кров християнську на землю проливати!" Скоро-то те╨ зачували, Од пристанi галеру далеко вiдпускали, До города до Козлова, До дiвки-санджакiвки на зальоти поспiшали. То до города Козлова прибували, - Дiвка-санджакiвка навстрiчу виходжа╨, Алкана-башу в город Козлов зо всiм вiйськом затяга╨. Алкана-башу за бiлу руку брала, У свiтлицi-кам'яницi зазивала, За бiлу скамню саджала, Дорогими напитками напувала, А вiйсько серед ринку саджала. То Алкан-баша, Трапезунтське княжа, Не барзо дорогi© напитки ужива╨, Як до галери двох турчинiв на пiдслухи посила╨: Щоб не мiг лях-потурнак Кiшки Самiйла одмикати, Упоруч себе саджати. То скоро ся тi© два турчини до галери прибували, То Кiшка Самiйло, гетьман запорозький, Словами промовля╨: "Ой ляше-потурначе, брате старесенький! Коли i ти був у неволi, як ми тепера: Добро нам учини, Хоч нас, старшину, вiдомкни, Хай би i ми у городi побували, Панське весiлля добре знали". Каже лях-потурнак: "Ой Кiшко Самiйле, гетьмане запорозький, Батьку козацький! Добро ти вчини: Вiру християнську пiд нозi пiдтопчи, Хрест на собi поламни. Аще будеш вiру християнську пiд нозi топтати, Будеш у нашого пана молодого за рiдного брата пробувати. То скоро Кiшка Самiйло те╨ зачував, Словами промовляв: "Ой ляше-потурначе, сотнику переяславський, Недовiрку християнський! Бодай же ти того дiла не дiждав, Щоб я вiру християнську пiд нозi топтав! Хоч буду до смертi бiду та неволю приймати, А буду в землi козацькiй голову християнську покладати. Ваша вiра погана, Земля проклята". Скоро лях-потурнак те╨ зачува╨, Кiшку Самiйла у щоку затина╨. "Ой, - каже, - Кiшко Самiйле, гетьмане запорозький! Будеш ти мене в вiрi християнськiй укоряти, Буду тебе наче всiх невольникiв доглядати, Старi© й новi кайдани направляти, Ланцюгами за поперек утро╨ буду тебе брати". То тi© два турчини те╨ зачували, До Алкана-башi прибували: "Алкане-башо, Трапезунтське княжа, Безпечно гуляй! Доброго i вiрного клюшника ма╨ш: Кiшку Самiйла в щоку затина╨, В турецьку вiру вверта╨". То Алкан-баша, Трапезунське княжа, Великую радiсть мало, Пополам дорогi© напитки роздiляло: Половину на галеру одсилало, Половину з дiвкою-санджакiвкою уживало. Став лях-потурнак дорогi© напитки пiдпивати, Стали умисли козацькi голову клюшника розбивати: "Господи! ╙сть у мене що iспити i сходити. Тiльки нi з ким об вiрi християнськiй поговорити..." До Кiшки Самiйла прибува╨, Поруч себе саджа╨, Дорогого напитка мета╨, По два, по три кубки в руки налива╨. То Кiшка Самiйло по два, по три кубки в руки брав, То в рукава, то в пазуху, крiзь хустку третю, додолу пускав. Лях-потурнак по ╨диному випивав, То так напився, що з нiг звалився. То Кiшка Самiйло та й угадав: Ляха-потурнака до лiжка вмiсто дитини спати клав; Сам вiсiмдесят чотири ключi з-пiд голiв виймав, На п'яти чоловiк по ключу давав: "Козаки-панове! Добре дбайте: Один другого одмикайте, Кайдани iз рук, iз нiг не скидайте, Полуночно© години дожидайте". Тодi козаки один одного одмикали, Кайдани iз рук, iз нiг не скидали, Полуночно© години дожидали. А Самiйло Кiшка чогось догадав, За бiдного невольника ланцюгами втро╨ себе прийняв, Полуночно© години дожидав. Стала полуночная година наступати, Став Алкан-баша з вiйськом до галери прибувати, То до галери прибував, словами промовляв: "Ви, турки-яничари, помаленьку ячiте, Мойого вiрного клюшника не збудiте; Самi ж добре помiж рядами проходжайте, Всякого чоловiка осмотряйте, Бо тепера вiн пiдгуляв, Щоб кому пiльги не дав". То турки-яничари свiчi у руки брали, Помiж рядiв походжали, Всякого чоловiка осмотряли... Бог помiч: за замок руками не торкали! "Алкане-башо, безпечно почивай; Доброго i вiрного клюшника ма╨ш: Вiн бiдного невольника з ряду до ряду посаджав, По три, по два старi© кайдани посправляв. А Кiшку Самiйла ланцюгами утро╨ прийняв". Тодi турки-яничари у галеру входжали, Безпечно спати лягали, А котрi© хмiльнi бували, на сон знемагали, Коло пристанi Козловсько© спати полягали. Тодi Кiшка Самiйло полуночно© години дождав, Сам мiж козакiв устав, Кайдани iз рук, iз нiг у Чорне море пороняв; У галеру входжа╨, козакiв пробуджа╨, Шаблi булатнi на вибiр вибира╨, До козакiв промовля╨: "Ви, панове-молодцi, кайданами не стучiте, Ясини не вчинiте; Нi которого турчина в галерi не збудiте!.." То козаки добре зачували: Самi з себе кайдани скидали, У Чорне╨ море метали, Ясини не вчинили, Нi одного турчина в галерi не збудили. Тодi Кiшка Самiйло до козакiв промовля╨: "Ви, козаки-молодцi, добре, браття, дбайте: Од города Козлова забiгайте, Туркiв-яничарiв у пень рубайте, Которих живцем у Чорне╨ море метайте!" Тодi козаки од города Козлова забiгали, Туркiв-яничарiв у пень рубали, Которих живцем у Чорне море метали. А Кiшка Самiйло Алкана-башу iз лiжка взяв, На три частi розтяв, У Чорне╨ море пометав, До козакiв промовляв: "Панове-молодцi! Добре дбайте: Всiх у Чорне╨ море метайте, Тiльки ляха-потурнака не рубайте, - Мiждо вiйськом для порядку за яризу вiйськового зоставляйте". Тодi козаки добре дбали: Всiх туркiв у Чорне╨ море пометали. Тiльки ляха-потурнака не зрубали, - Мiждо вiйськом для порядку за яризу вiйськового зоставляли. Тодi галеру од пристанi одпускали, Самi Чорним морем далеко гуляли. Та ще у недiлю, барзо рано-пораненьку, Не сива зозуля закувала, Як дiвка-санджакiвка коло пристанi походжала Та бiлi руки ламала, словами промовляла. "Алкане-башо, трапезунське княжате! Нащо ти на мене таке╨ велике╨ пересердiв ма╨ш, Що од мене сьогоднi барзо рано ви©жджа╨ш? Коли б була од матерi Сорому i наруги прийняла, З тобою хоч ╨дину нiч перебувала!" Скоро ся то╨ промовляли, Галеру од пристанi одпускали, Самi Чорним морем далеко гуляли. А ще у недiленьку У полуденну годиноньку, Лях-потурнак од сна пробуждав, По галерi погляда╨, що нi ╨диного турчина в галерi нема╨. Тодi лях-потурнак iз лiжка вставав, До Кiшки Самiйла прибува╨, у ноги впада╨. "Ой Кiшко Самiйле, гетьмане запорозький, Батьку козацький! Не будь же ти на мене, Як я був наостанцi мого вiку до тебе! Бог тобi допомiг неприятеля побiдити, Та не вмiтимеш у землю християнську входити! Добре вчини: Половину козакiв у окови до опачин посади, А половину у турецьке╨ дороге╨ плаття наряди: Бо ще будемо од города Козлова до города Цареграда гуляти, Будуть iз города Цареграда дванадцять галер вибiгати, Будуть Алкана-башу з дiвкою-санджакiвкою По зальотах поздоровляти; То як будеш одвiт давати?.." Як лях-потурнак научав, Так Кiшка Самiйло, гетьман запорозький, учинив: Половину козакiв до опанчин у окови посадив, А половину у турецьке╨ дороге╨ плаття нарядив. Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти, Стали iз Цареграда дванадцять галер вибiгати I галеру iз гармати торкати, Стали Алкана-башу з дiвкою-санджакiвкою По зальотах поздоровляти. То лях-потурнак чогось догадав: Сам на чердак виступав. Турецьким бiленьким завивалом махав; Раз то мовить по-грецьки, Удруге - по-турецьки, Каже: "Ви, турки-яничари, помаленьку, браття, ячiте, Од галери одвернiте: Бо тепера вiн пiдгуляв, на упоко© почива╨, На похмiлля знемага╨, До вас не встане, голови не зведе. Казав: як буду назад гуляти, То не буду вашо© милостi й повiк забувати". Тодi турки-яничари од галери одвертали, До города Цареграда убiгали, Iз дванадцяти штук гармат гримали, Ясу воздавали. Тодi козаки собi добре дбали: Сiм штук гармат собi риштували, Ясу воздавали, На Лиман-рiку iспадали, К Днiпру-Славутi низенько уклоняли: "Хвалим тя, господи, i благодарим! Були п'ятдесят чотири роки у неволi, А тепер чи не дасть нам бог хоть час по волi!" А у Тендровi-островi Семен Скалозуб З вiйськом на заставi стояв Та на тую галеру поглядав, До козакiв словами промовляв: "Козаки, панове-молодцi! Що сяя галера: чи блудить, Чи свiтом нудить! Чи много люду козацького ма╨, Чи за великою здобиччю ганя╨? То ви добре дбайте: По двi штук гармат набивайте, Тую галеру з грiзно© гармати привiтайте, Гостинця ©й дайте". Тодi козаки те╨ зачували, До його промовляли: "Семене Скалозубе, гетьмане запорозький, Батьку козацький! Десь ти сам бо©шся I нас, козакiв, страмишся: ╙сть сяя галера не блудить, Нi свiтом нудить, Нi много козацького люду ма╨, Нi за великою здобиччю ганя╨; Се, може, ╨ давнiй, бiдний невольник iз неволi утiка╨..." То Семен Скалозуб те╨ зачува╨, До козакiв промовля╨: "А ви таки вiри не доймайте, Хоч по двi .гармати набивайте, Тую галеру iз грiзно© гармати привiтайте, Гостинця ©й дайте. Як турки-яничари, то у пень рубайте, А як бiдний невольник, то помочi дайте!" Тодi козаки, як дiти, негаразд починали: По двi штуки гармат набивали, Тую галеру iз грiзно© гармати привiтали, Три дошки у суднi вибивали, Води Днiпрово© пускали... Тодi Кiшка Самiйло, гетьман запорозький, Чогось догадав, Сам на чердак виступав, Червонi©, хрещатi©, давнi© корогви iз кишенi виймав; Розпустив, до води похилив, Сам низенько уклонив: "Козаки, панове-молодцi! Ця галера не блудить, Нi свiтом нудить, НI много люду козацького ма╨, Нi за великою здобиччю ганя╨: Се ╨сть давнiй бiдний невольник, Кiшка Самiйло iз неволi утiка╨. Були п'ятдесят чотири годи у неволi, Тепер чи не дасть нам бог хоч час по волi!" Тодi козаки у каюки скакали, Тую галеру за мальованi облавки брали. Та на пристань стягали, Од дуба до дуба На Семена Скалозуба Паювали, Тую галеру та на пристань стягали. Тодi златосинi© киндяки - на козаки, Златоглавi - на отамани, Турецькую бiлу габу - на козаки на бiляки; А галеру на пожар спускали. А срiбло-злото на три частi пайовали: Першу часть брали, на церкви накладали На святого Межигiрського Спаса, На Трахтемирiвський монастир, На святую Сiчовую Покрову давали, Которi давнiм козацьким скарбом будували, Щоб за ©х, встаючи й лягаючи, Милосердного бога благали; А другую часть помiж собою пайовали; А третю часть брали, Очертами сiдали, Пили та гуляли, Iз семип'ядних пищалей гримали, Кiшку Самiйла поздоровляли: "Здоров, - кажуть, - здоров, Кiшко Самiйле, Гетьмане запорозький! Не загинув ╨си у неволi, Не загинеш iз нами, козаками, по волi!" Як свiдчить дума, зустрiч Самiйла Кiшки з Скалозубом сталася бiля острова Тендра. Справдi року 1599-го гетьман Вiйська Запорозького Семен Скалозуб вийшов iз Сiчi морським походом на далеке турецьке мiсто Азов; що стояв на гирлах рiчки Дону. Можливо, якраз тодi, коли Самiйло Кiшка плив турецькою галерею до Днiпровського лиману, запорозькi козаки з чайками перестоювали бiля Тендри, очiкуючи, мабуть, доброго вiтру. Простоявши там небагато, старий та молодий гетьмани розлучилися: Скалозуб пiшов iз запорожцями в море; Кiшка зi сво©ми сивими товаришами щасливо повернувся на Сiч i, пробувши там деякий час, по©хав до свого рiдного мiста Канева. На Укра©нi старий гетьман, знеможений у неволi, був дуже вражений змiнами у стосунках полякiв з укра©нцями й навпаки, а ще дужче його приголомшив розбрат мiж самими козаками. Не встиг Самiйло Кiшка розпитатися, що сталося за 26 рокiв без нього, як на Сiч надiйшла лиха звiстка, що Скалозуб майже з усiм товариством загинув у Керченськiй протоцi. Запорожцi за тако© тяжко© години покликали з Канева свого старого ватажка та обрали його на гетьмана. Невважаючи на складне становище Укра©ни, Самiйло Кiшка надзвичайно швидко й розумно розiбрався в усiх складнощах i повернув усi справи на користь козацтву. Розумiючи, що тiльки в ╨днаннi сила, новообраний гетьман першим дiлом узявся за налагодження добрих стосункiв мiж запорожцями й ре╨стровими козаками. Сiчовики намагалися вийти на море рятувати Семена Скалозуба з вiйськом, бо мали вiстi, що турки, заставши зненацька козацькi чайки в Керченськiй протоцi, загнали ©х у затоку й, порозбивавши з гармат, захопили бiльшiсть козакiв у бранцi й повезли до пiвденних берегiв Чорного моря. Кiшка зразу ж заходився лагодити новi човни й послав на Укра©ну кликати до походу ре╨стрових козакiв. Давня слава Самiйла Кiшки ще жила в народi й негайно пiдняла козацтво на ноги. З Укра©ни на Сiч прибуло кiлька тисяч козакiв, i похiд на море був щасливий. Кiшка, хоч i не знайшов Скалозуба, та зате наробив туркам багато шкоди й повернувся назад iз великою здобиччю, притягши iз собою на Днiпро навiть кiлька турецьких галер iз визволеними невольниками. Цей вдалий похiд об'╨днав усе козацтво, й погасла ворожнеча мiж запорожцями й городовиками, так що наприкiнцi того ж 1599 року Самiйло Кiшка повiв спiльне вiйсько у Молдову допомагати волоському во╨водi Михайловi, що повстав проти туркiв. Той похiд змiцнив славу старого козацького гетьмана. Повертаючись на Сiч iз Молдови, Кiшка за©хав до Ки╨ва на прощу й заклав там церкву Миколи Доброго на згадку про сво╨ визволення з турецько© неволi. По веснi року 1600-го господар волохiв Михайло напав на польського ставленика - молдавського господаря Могилу. Польщi довелося допомагати йому, бо Молдова тодi не мала свого вiйська. З тi╨© нагоди польський коронний гетьман Замойський звернувся до Вiйська Запорозького взяти участь у цьому походi, обiцяючи за те ласку короля та грошову плату. Кiшка скористався цим випадком, щоб повернути козакам права, наданi Стефаном Баторi╨м, i став умовляти товариство не йти служити тому королевi, який проголосив запорожцiв сво©ми ворогами. Козаки послухали старого гетьмана й не рушили iз Сiчi, а тим часом потреба в Польщi на козакiв дуже зростала i, зрештою, Кiшка дочекався, що королевi довелося самому власноручно писати листа з проханням до тих, кого вiн засудив на знищення. Дiставши це послання, гетьман одповiв, що козаки радi б служити королевi, але тiльки з умовою: щоб з них було знято присуд, накладений на них безневинно, щоб ©м повернули давнi права i щоб захистили вiд усiх кривд, якi над ними чинять польськi старости й урядовцi. Тiльки отримавши од Жигмонта повiдомлення про те, що вiн зараз же надсила╨ старостам на Укра©ну наказ не утискувати козакiв i запевнення подбати на сеймi про повернення запорожцям усiх прав, гетьман Кiшка виступив iз Сiчi Днiпром на човнах угору, а, прибувши до Канева та при╨днавши до себе городових козакiв, повiв звiдтiля вiйсько, кiлькiстю понад 4000 душ, суходолом до Днiстра. Пiд Буковим, бiля Пло╨штi, стався бiй козакiв i полякiв iз молдаванами, i, як писав королю гетьман Замойський, "козаки пiд ворожою пальбою iз гармат i рушниць брели болотом та водою вище пояса i, вдаривши спiльно з польською пiхотою на ворожi окопи, вибили звiдтiля молдаван". Не встигла завершитися ця вiйна, як настала нова - Польщi зi шведами, якi вийшли на Лiвонiю та брали мiсто за мiстом. Польському урядовi знову довелося просити козакiв узяти участь у боях, але Самiйло Кiшка вiдповiв Замойському, що не пiде, бо ще не всi жадання козакiв задоволене. За вимогою Кiшки польський сейм на початку 1601 року мусив видати закон, за яким присуд 1597 року був скасований: саму ту постанову розiрвали, й козакам повернули ©хнi давнi права. Поставивши козацтво на мiцний грунт, гетьман Кiшка подбав про те, щоб запорожцi i зi свого боку дотримувалися угод. Але Лiвонська вiйна була затяжна й тяжка; людям, як i коням, не вистачало припасу. А зима 1602 року ще бiльше погiршила становище козацького вiйська. Старий гетьман намагався втримати козакiв на вiйнi i, щоб надати ©м бадьоростi i завзяття, сам водив загони в бо©. В однiй iз таких бойових сутичок пiд мiстом Фелиним року 1602-го Самiйло Кiшка загинув козацькою смертю - його знайшла куля. Тiло гетьмана козаки з великою шанобою перевезли до його рiдного мiста Канева й поховали там, за козацьким звича╨м, - з урочистою пальбою. По закiнченнi Лiвонсько© вiйни Вiйсько Запорозьке, заспоко╨не на деякий час iз боку полякiв, знову розпочало боротьбу з бусурманами. Вони нападали на Крим i виходили, хоч i з невеликими силами, в лиман та Чорне море, наскакуючи на дунайськi турецькi мiста й на Бiлгород. Року 1604-го польський уряд став турбувати Москву з тим, щоб посадити на царство царя Лжедмитрiя i закликав узяти участь у цих походах i козакiв. Чимало ре╨стровцiв i "випищикiв" справдi ходили разом iз поляками в московськi землi, а через те кiлькiсть козакiв зменшилась. I з цього скористалися татари й великою ордою року 1606-го напали на Укра©ну. Пiд час того наскоку вони поруйнували всю пiвденну Ки©вщину з Корсунем та Богуславом, i тiльки за цим мiстом запорожцi наздогнали орду, вiдбили частину бранцiв та змусили ногайцiв повернутися назад. ГЕТЬМАН ПЕТРО КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ У цей час з-помiж запорозького товариства поста╨ величезна постать Сагайдачного. Родом вiн був з-пiд мiста Самбора. Як син укра©нського шляхтича, вiн освiту дiстав в укра©нськiй школi князя Острозького, та, маючи з природи войовничий хист i жваву вдачу, Сагайдачний не пiшов шляхом тодiшнiх учених, а ще за молодих лiт захопився думкою про боротьбу з бусурманами. Пiд час другого гетьманування Самiйла Кiшки Конашевич перебував у всiх його походах, здобув собi вiйськовий досвiд i зажив собi мiж козаками значно© слави, бо, як писав поляк Соб╨ський, "був вiн чоловiк великого духу, що сам собi шукав небезпеки, легковажив життям, у битвi був перший, коли ж доводилося вiдступати - останнiй; мав жваву дiяльну вдачу, в таборi сторожкий, мало спав i не пиячив; на нарадах поводився обережно, в розмовах був небалакучий". Коли саме Сагайдачний став гетьманом Вiйська Запорозького, з певнiстю невiдомо. Дмитро Бантиш-Каменський та Володимир Антонович твердять, що з року 1606-го, але перший дода╨, що через дуже сувору розправу Сагайдачного над неслухняними козаками запорожцi не раз скидали його з гетьманського уряду, а далi, пiд час рiшучих подiй, знову обирали на гетьмана. Чи був Сагайдачний 1606 року гетьманом, чи ще не був, можна тiльки сказати, що тодi славний похiд запорожцiв на море вiдбувався не без нього. Надосiнь запорожцi вийшли на чайках, вистежили недалеко вiд турецького мiста Варни десять турецьких галер, несподiвано атакували ©х уночi, дiсталися за допомогою линв на судно й, вирiзавши всiх туркiв, попереносили ©хнi меншi гармати на сво© човни, а пiсля того взяли приступом i саму Варну. Про цю подiю спiвають кобзарi i в нашi часи: А в недiлю пораненьку Зiбралися громадоньки До козацько© порадоньки: Стали раду радувати - Вiдкiль Варну добувати: Ой, чи з поля, ой, чи з моря, А чи з рiчки-невелички? Ой, в недiлю пораненьку Бiжать, плинуть човенцями, Поблискують весельцями, Ударили з самопалiв В семи - п'ятдесят запалiв; Ударили iз гармати - Стали мiсто добувати, Стали турки утiкати, Тую рiчку проклинати: - Бодай рiчка висихала, Що нас, туркiв, в себе взяла. Була Варна здавна славна - Славнiшi© козаки, Що ту Варну дiстали I в нiй туркiв забрали. З цi╨© пiснi можна собi уявити, що запорожцi атакували Варну i з моря, i з берега, причому, мабуть, як за звичай запорожцi чинили: вони виманили туркiв iз мiста за рiчку, вдарили на них з усi╨ю силою i потопили в тiй рiчцi, а вже пiсля того, як турецьке вiйсько зменшилося, пiшли на Варну з моря i суходолу й узяли ©© штурмом. У Варнi козакам дiсталися великi скарби й сила всякого добра, як стверджу╨ iсторик, на 180000 злотих. Опрiч того, вони визволили тут кiлька тисяч невольникiв, що складалися не тiльки з укра©нцiв, а ще й з угорцiв, волохiв, полякiв та нiмцiв, та чимало ще захопили козаки у бранцi знатних туркiв, щоб потiм узяти за них викуп або помiняти ©х на сво©х товаришiв, що гибiли в турецькiй неволi. Року 1608-го, коли значна частина Вiйська Запорозького i все городове козацтво було iз Лжедмитрi╨м Другим пiд Москвою, Сагайдачний вийшов потай iз Сiчi, пiдступив до мiцного Перекопу i, виманивши хитрощами татарське вiйсько у степ, розгромив його, а саме мiсто пошарпав i спалив. Наступного року бiльшiсть козацтва, пiд рукою самого польського короля, ходила воювати Московщину й була пiд Смоленськом: тi ж iз запорожцiв, що не ходили туди, вийшли теж, мабуть, пiд проводом Сагайдачного в Чорне море й поруйнували турецькi мiста на Дуна©: Iзма©л, Килiю та Бiлгород. Подальшi три роки козаки дуже були захопленi походами в Московщину. Польський уряд i польське панство заохочували ©х до походiв i не чинили тепер жодних перешкод до переходу селян у козаки, а добра пожива й без того вабила ©х. Через таке становище козаччина, починаючи з 1604 року, почала хутко зростати. Року 1612-го запорожцi знову вирушили на Чорне море; наступного ж року вони пiд проводом Сагайдачного ходили всiм вiйськом на Московщину й, руйнуючи мiста, сягали Калуги. Повернувшись iз Московщини, запорожцi вспiли того ж року вийти у Чорне море й добре пошарпати береги Криму, зруйнувавши, мiж iншим, мiсто Ахтiяр, що лежав там, де зараз Севастополь. Турки, почувши про цей напад, зiбрали в Очаковi кiлька галер i багато сандалiв, щоб розгромити запорожцiв, якi вертатимуть повз Очакiв до Днiпра; та тiльки вийшло навпаки - запорожцi серед темно© ночi самi напали на туркiв i, розбивши ©хнiй флот, безпечно пiднялися Днiпром на Сiч. Воюючи з татарами й турками, Сагайдачний забув, що й Польща була потайним ворогом Укра©ни, бо дедалi дужче й мщнiше пiдгортала укра©нське селянство пiд польських панiв, обмежувала права укра©нських селян та мiщан i якнайтяжче утискувала православну вiру, поширюючи унiю й католицтво. Пiд тим гнiтом укра©нське нацiональне життя наприкiнцi XVI столiття зовсiм занепало, а зi смертю старого князя Острозького року 1608-го згасли й останнi вогнища укра©нсько© культури - Острозька школа й друкарня, а стародавнiй рiд князiв Острозьких пiшов слiдом бiльшостi укра©нсько© шляхти - покатоличився. Сагайдачний добре почував потребу розпочати боротьбу з Польщею, та, маючи за спиною бусурманський Крим, вiн вважав неможливим виступати проти шляхти зi збро╨ю, бо, на його думку, тим скористалися б татари, щоб украй сплюндрувати Укра©ну. Вiн гадав, що з Польщею треба боротися лише культурними засобами, i через те звернув свою увагу на пiднесення укра©нсько© нацiонально© культури. З початку 1614 року Сагайдачний прибув до Ки╨ва i взявся до спiльно© працi зi сво©ми земляками-галичанами: Плетенецьким, iгуменом Ки╨во-Печерського монастиря, та Борецьким - вченим зi Львова. Вони придбали монастирським коштом друкарню Балабанiв i року 1615-го видрукували в Ки╨вi першу книжку, а далi заснували Ки©вське укра©нське братство на зразок Львiвського. До того братства почали приписуватися всi свiдомi укра©нцi, що мали на метi боротьбу з польщизною: приписався до братства i Сагайдачний, а слiдом за ним - i все Запорозьке Вiйсько, так що братство в Ки╨вi, спираючись на козаччину, стало на мiцний грунт. Пiд осiнь 1614 року Сагайдачного знову було викликано на Сiч, бо там сталася тяжка пригода: сiчове товариство по веснi вийшло, було, без нього на море, та там здiйнялася така хуртовина, що чайки козацькi були розкиданi по всьому морю й деякi потонули, а деякi порозбивалися об турецькi береги. Треба було рятувати тих козакiв, якi ще були живi, й Сагайдачний, прибувши на Сiч, спорядив до морського походу 40 чайок i, перепливши з двома тисячами козакiв Чорне море впоперек, напав на турецьке мiсто Трапезунт. Тут на козакiв нiхто не сподiвався, бо вже три столiття, як турки на пiвденному березi Чорного моря не бачили жодних ворогiв. Поруйнувавши та пошарпавши Трапезунт, запорожцi попливли понад берегом на захiд сонця, руйнуючи до ряду всi мiста, i скрiзь до них прилучалися захопленi турками в неволю товаришi й показували, яким способом легше нападати на турецькi замки i знищувати ворожi залоги. Там запорожцi дiйшли до найбагатшого на цьому березi турецького мiста Сiнопа, що завдяки сво©й красi й розкошi був прозваний "мiстом кохання". Напавши на Сiноп, запорожцi добули замок, вирiзали залогу, спалили турецькi кораблi, галери й сандали, що були в затоцi, й, забравши на сво© чайки великi скарби й багато визволених невольникiв, попливли до Днiпра. Звiстка про сплюндрування Сiнопа мов громом ударила султана, i в запалi гнiву вiн звелiв повiсити великого вiзира; ледве вже жiнки та доньки вблагали султана, щоб змилувався, i той, трохи одiйшовши, обмежився тим, що побив вiзира булавою. Аби виправдатися перед султаном, вiзир послав кораблi й сандали з яничарами до Очакова, щоб перестрiти там запорожцiв. Турецький флот справдi встиг туди ранiш за козакiв, та Сагайдачний довiдався про те i, щоб якось вбрати туркiв у шори, подiлив сво© чайки надво╨: з однi╨ю половиною вiн пристав до Кiнбурнсько© коси, що проти Очакова, й почав перетягати чайки через Прогно©нськi озера до лиману; другу ж половину послав пробиватися в лиман серед ночi повз турецькi кораблi. Тiльки на цей раз запорожцiв дуже пильнували i турки, й татари; на тих козакiв, що перетягли чайки через Прогно©нськi озера, напали татари й засипали ©х стрiлами. Козакам довелось одбиватися, та все-таки вони хоч i втратили кiлька десяткiв товаришiв, а таки пробилися до лиману й попливли в напрямi Днiпра. Тi ж запорожцi, що йшли водою, хоч i щасливо обминули турецькi кораблi, та турки свiтом ©х помiтили й, наздогнавши, почали громити з гармат. Все-таки й цi козаки пробилися до Днiпра, туркам пощастило тiльки потрощити гарматними кулями одну чайку та взяти з не© у бранцi двадцять запорожцiв. Тих знедолених воякiв турецький султан послав до Сiнопа, i ©х було замучено на смерть задля втiхи сiнопських туркiв. Пiсля нападу запорожцiв на Сiноп i Трапезунт султан пригрозив королю Жигмонту, що сам пiде з вiйськом на Укра©ну й Запорожжя, щоб винищити козацтво. Польський уряд збентежився цими погрозами й почав навiть збирати вiйсько, та запорожцi на те не вважали й напровеснi року 1615-го знову вийшли iз Сагайдачним у Чорне море вже на восьми десятках чайок. Цим разом, маючи пiд рукою 4000 козакiв, Сагайдачний намислив, як казали запорожцi, "обкурити мушкетним димом самий Царгород". Несподiвано запорожцi пiдпливли до Босфору; дiставшись до самого Царгорода, запалили його передмiстя Архiокой та Мiзовню разом з усiма портовими будiвлями й почали грабувати заможних туркiв. Султан, що саме тодi перебував на ловах, сво©ми очима бачив ту пожежу й чув пальбу запорозьких мушкетiв. Страшенно розгнiваний, помчав вiн верхи у Царгород i звелiв вислати на козакiв усi сво© кораблi й галери, наказавши потопити козацькi чайки, а козакiв привести до нього бранцями. Султан Осман хотiв власноруч мордувати запорожцiв, та тiльки це йому не вдалося, бо наляканi козаками яничари не бажали сiдати на кораблi, а доки ©х позаганяли туди киями, козаки, обтяженi здобиччю, пливли вже Чорним морем. Через кiлька днiв навпроти Дунайського гирла турецькi галери почали-таки наздоганяти козакiв, але те вийшло ©м же на лихо; побачивши ще здалеку погоню, запорожцi весь день налягали на всi весла, чимдуж поспiшали на пiвнiч; коли ж увечерi сутенiло, вони пiдпустили туркiв ближче; а як стало зовсiм темно, вони повернули сво© чайки на ворогiв i, оточивши турецькi галери з усiх бокiв, пiшли на них штурмом. На деякi галери козаки закидали, залiзнi гаки з линвами й лiзли по них на судна, iншi галери вимащували дьогтем i пiдпалювали; третiм прорубували дiрки у боках i топили ©х. Врештi дуже мало турецьких галер урятувалося i втекло до Царгорода; останнi або ж були потопленi, або попаленi запорожцями, а кiлька вцiлiлих галер, що ©х захопили козаки, вони пригнали до Очакова i вже там спалили перед очима в туркiв. Усiх яничарiв, що перебували на галерах, запорожцi повикидали в море або повбивали; пашу ж, що керував флотом, забрали пораненим у бранцi, та тiльки вiн скоро помер. Наступно© весни року 1616-го турецький султан, сподiваючись нового нападу козакiв, завчасно послав пiд Очакiв цiлий флот, щоб не пускати запорожцiв на море. Сагайдачний справдi-таки налагодив новий похiд. I на цей раз узяв козакiв багато, як нiколи, аж 700 на пiвтораста чайках. З такою великою силою вiн смiливо напав на турецький флот, i хоч турецького вiйська на галерах було далеко бiльше, нiж на чайках козакiв, вiн упень погромив туркiв. Паша турецький Алi з кiлькома галерами втiк, а десятка пiвтора суден та бiля сотнi сандалiв запорожцi захопили. На цей раз Сагайдачний не звелiв нi топити, нi палити галер, а, обсадивши ©х запорожцями та визволеними невольниками, прилучив до сво©х чайок; випливши в море, напав на турецьке мiсто в Криму Кафу (тепер Феодосiя). Навкруг того мiста стояли мiцнi замки й фортецi, збудованi ще iталiйцями; турки ж, захопивши в них чорноморськi мiста, ще дужче змiцнили Кафу i зрихтували ©© гарматами. За часiв Сагайдачного Кафа була найголовнiшим невольницьким ринком на всi землi, що оточували Чорне й Середземне моря. До цього мiста приганяли татари з Укра©ни, Польщi, Литви й Московщини велику силу людей, часом по кiлька сот тисяч, продавали ©х тут у неволю купцям, що при©здили сюди морем iз Царгорода та iнших мiст. От тих-то нещасних невольникiв i прибув визволяти Сагайдачний. Добутi бiля Очакова турецькi галери з гарматами тепер стали у великiй пригодi й за допомогою ©х запорожцi за кiлька днiв добули Кафу, побили й вигубили 14 000 бусурманiв, визволили й забрали на галери й чайки силу невольникiв з усiх земель i, набравши ще, як звичайно, всiляких скарбiв та добра, щасливо вернулися на Сiч. Велика радiсть була по всiй Укра©нi й по сусiднiх землях, коли припливли до рiдних осель визволенi з Кафи батьки, сини й дочки, що були вже оплаканi; а слава Сагайдачного розiйшлася по всьому свiту. Рухливий козацький гетьман i пiсля цього не всидiв довго на Сiчi, а як тiльки минулися яснi та гарячi ночi, знову опинився iз запорожцями на Чорному морi. I почав удруге руйнувати малоазiатський турецький берег. Налетiло, було, тодi на козакiв шiсть великих турецьких галер i чимало менших, та Сагайдачний ©х розбив, а три великi галери потопив. Довiдавшись ще од турецьких бранцiв, що султан послав увесь свiй флот до Очакова, щоб там перестрiти запорожцiв, Сагайдачний повернув iз Трапе-зунта на необоронений Царгород ©, наробивши там шкоди та нагнавши на туркiв страху, повiв козакiв додому не повз Очакiв, а морем на Тамань, а звiдти перейшов Азовське море й, пiднявшись у степ чи рiчкою Бердою, чи Молочною, перетяг чайки на Кiнськi Води й ви©хав до Великого Лугу. Тут козакам трапилась несподiванка. Турецький паша Iбрагiм, що його послав султан пiд Очакiв стерегти козакiв, очiкуючи собi од султана кари за те, що не вловив ©х, пiднявся на сандалах та човнах угору Днiпром аж до Сiчi Запорозько©, себто до острова Базавлуцького. На Сiчi тодi козакiв було всього сот три, бо всi, хто не був у походi iз Сагайдачним, зважаючи на пiзню осiнь, уже повиходили зимувати на Укра©ну; придатних гармат на Сiчi теж не було, ©х побрали на чайки; так що, не маючи чим оборонитися, запорожцi покинули Сiч i засiли в плавнях. Паша Iбрагiм без перешкоди зайшов у табiр, спалив куренi й церкву, але, вiдшукавши двi залишенi запорожцями непридатнi гармати, взяв ©х iз собою, щоб похвалитися перед султаном. Зруйнувавши Сiч, Iбрагiм, побоюючись здибатись iз Сагайдачним на Днiпрi й надумавши повернутись до Очакова через Крим, поплив у Кiнськi Води, та бiля Великого Лугу якраз i натрапив на запорожцiв, що верталися iз Сагайдачним на Сiч. Зчинилася кривава битва, яка скiнчилася тим, що козаки оточили туркiв з усiх бокiв i винищили всiх до одного. Наблизившись до Сiчi й побачивши, що вона зруйнована, Сагайдачний не захотiв наново будуватися на Базавлуцькому островi, бо вiн був невеликий i щодалi дужче змивався Чортомликом. Сiчi там було так тiсно, що пiд час великих негод Запорозьке товариство мусило пере©здити на берег. Сагайдачного й манило на бiльший простiр та привiлля... I от, за згодою товариства, вiн пiднявся чайками угору до острова Хортиця й став кошем на ру©нах городкiв славного гетьмана Байди-Вишневецького. Там, на старому Днiпрi, що розмежову╨ Хортицю й захiдний берег, бiля Мало© Хортицi, була добра затока, в якiй стояли й зимували запорозькi вiйськовi чайки. На схiдному березi Днiпра проти голови Хортицi рiс гарний дубовий гай, у якому, певне, стояла хата Сагайдачного, бо та мiсцевiсть i досi