"махорка", "то ╨сть наш брат",- кожен став сам собi генерал. Почувши про "махорку", хлопцi захвилювалися, затурбувалися. "Хто це?!" З дивiзiйникiв нiхто так не мiг говорити, такого епiтету вживати! А оповiдач вiв далi про бiдолашну "махорку"... Лишилася "махорка"! Але та "махорка" все-таки добре воювала: вiдступали по згарищу, по черепках, по попелу... А тут як налетiла авiацiя!.. Далi йшов опис того, як налетiла авiацiя. Хоч всi тих палетiв бачили самi немало, але так нiби оце вперше чули. Оповiдач намалював картину нiчного бомбардування Бродiв. Спершу "вiн", "Iван", "наш" навiшав паникадил у небi й зробив видно, як удень. А тодi як налетiло ©х сила-силенна тих чортових Iванiв, може, з сотню або й двi, та як почали "давати прикурити"! Так били, що аж "паникадила в небi носило сюди та туди". Земля хиталася... Пiсля загального опису оповiдач спиня╨ться на однiй деталi, яка йому найбiльше запала в око, "навiки стоятиме у душi кiлком", така страшна. В самий розпал бомбардування з пекла, в яке обернулися Броди, раптом вискочила легкова машина, нiмецька, з якимсь начальником, з генералом, "може, й з нашим". Вискочила та й мчить шляхом, це вже на околицi. Машина вiдкрита i видно, як той начальник у нiй поклони б'╨ й дивиться на паникадило... Аж тут як не "рипне" якась пiвтонова просто попереду. Тую машину вхопило i понесло геть у небо, та й кинуло геть метрiв за сорок. А генерал з не© вилетiв та й ще полетiв метрiв з двадцять, та й упав перед нами посеред шляху. О! Мовчанка. Тиша. Всi враженi малюнком. У тiй тишi хтось плямка╨ губами, прикурюючи цигарку, та крiзь плямкання, спокiйним-спокiйним голосом: - Ну, й що ж вiн розказував? Регiт. Петро з Романом теж засмiялись. "Е,- подумав Петро,- з цими хлопцями й умирати весело!" Засмiявшись, Петро промовив, нiби сам до себе, але голосно: - Земляк... - Напевно, земляк,- вiдповiв оповiдач.- А ти хто й звiдки пiдiйшов такий тихенький i непомiтний? Дума╨ш, я не бачив? Ану, давай сюди! Петро встав i пiдiйшов до того, що був у Бродах "собственною персоною". Пiдiйшов i Роман. В цей час хтось нiби ненароком, прикурюючи, засвiтив запальничку. - Погаси,- сказав Петро,- а то, щоб не було i з нами, як з тим генералом. Смiх. Запальничку було погашено, але тi╨© коротенько© хвилини, коли вона блимала, досить було, щоб обидвi сторони роздивилися на вза╨мну втiху. Група веселих шибайголов побачила перед собою здоровенного вояка з забинтованою головою, з автоматом на ши© i гранатами бiля пояса - вояка укра©нсько© дивiзi©. I другого меншого за його спиною, теж при збро© й в сталевому шоломi. Хлопцi ж побачили перед собою зразу вiдзнаку "УВВ" на ременi оповiдача ("А-а! Он воно що!"), що звiвся ©м назустрiч, а разом з тим побачили i всю компанiю, що розташувалася на канавi - це була група стрiльцiв тяжко озбро╨них, "до зубiв", з наплечниками, в шоломах; були там дивiзiйники з "левиками" i були хлопцi з "УВВ". Зiбралися, бач! Це не був так собi уламок розбито© частини, не здеморалiзована купка утiкачiв, а бо╨ва одиниця. Безперечно! Здисциплiнована, сильна духом, цiла тiлом... Од Петра й Романа, мабуть, теж було не кепське враження. - Гм,- пiдсумував оповiдач сво© спостереження з добрим гумором,Нiчого. Трохи тiльки потовкло тебе, браток, нiби й ти лiтав, як той генерал. Куди йдете? - На прорив. - О! А ми шука╨мо компанi©! Так нам по дорозi ж! Здорово! - Здорово... - повторив i Петро радiсно й обернувся до Романа.- От, бач, а ти казав... От i знайшли! Роман засмiявся задоволений. Бо було чого. Вони знайшли те. що шукали. Швидко договорились. Петра хлопцi одностайно обрали на командира, сподобався вiн ©м, та й насправдi вiн командир, ╨диний серед них. Ухвалили йти на пiвдень, на прорив. А перед тим пабрати побiльше таких, як i самi, охочих iти разом. Деяких назбирати, а деяких i наловити та й утовкмачити ©м у голови, що це ╨диний шлях до порятунку. Так договорившись, вони розставилися на бiчних дорогах, зайняли шлях, що вiв до Бугу, до переправи... До свiтанку у них була група чоловiк iз сотню. Досить ручно© автоматично© збро© та гранат, кiлька панцерфавстiв, кiлька кулеметiв... Головне ж - у них був добрий настрiй, рiшучий, бойовий. До них при╨дналася ще група нiмецьких солдат, 8 чоловiк при трьох конях, запряжених у два вози. Ця група нiмецьких солдат посувалася на захiд, очевидно, з намiром прослизнути десь непомiтно, у якусь щiлину, так, як i тi хлопцi, що говорили про свою хитру мишачу тактику. Ну, а якби не вдалося, то вони знову-таки приготованi й на це, на здачу в полон. Для цього вони ©дуть порожнiми возами, без збро©, немов не вояки, а якiсь там "гiльфсарбайтери", "мирнi люди". Вiдзнаки вони повiдривали, документи подерли. Вони думали, що вони останнi в оточеннi. Але коли зустрiли цю штурмову групу, дуже зрадiли й рiшення сво╨ змiнили. Вирiшили пробиватися разом оружно. Пошепотiли мiж собою й тро╨ з них однi╨ю пiдводою швидко мотнулись назад... Десь вони там на шляху викинули зброю. Скоро посланцi повернулися й притарабанили з собою два мiномети й цiлу купу мунiцi© до них. Виявилося, що всi вони були вiддiлом мiнометно© сотнi вермахту, з XIII корпусу. Були цi вояки дуже симпатичнi, знали, що це за такi солдати з "левиками", знали долю ©хньо© дивiзi©, а також знали ©хню долю пiд большевиками та що ©х чека╨, коли б потрапили до рук ворога. Самi вони теж не належали до тих, що конче хочуть здаватися в полон, вони солдати, але вони люблять свою батькiвщину й ще хочуть ©© бачити. А в милiсть ворога вони зовсiм не вiрять. Тая милiсть - то, по ©хньому розумiнню, куля або мотузка. I не за ©хню провину, а за Гiтлерову. З Гiтлером, на ©хню думку, нiчого не станеться, бо цiлувалися ж всi тi сталiнови-молотови з гiтлеровими рiбептропами ще перед самим початком вiйни, то можуть ще цiлуватися й пiсля вiйни. Не будуть тiльки вони цiлуватися з простими Гансами та Фрiцами, бо з того малий навар... Час наглив. Нiч добiгала кiнця, а треба би ще потемну форсувати рiчку Буг, якщо вони хочуть успiшно пробиватися з оточення. I тому вони, закiнчившi© формування сво╨© пробо╨во© групи, швидким маршем пiшли на пiвдень, до переправи. Назустрiч ©м трапилися люди, вояки ©хньо© дивiзi©, що чимчикували назад. Виявилося, що це тi самi, яких бачили Петро й Роман недавно й не могли загiтувати пробиватися бо╨м разом з оточення. Тепер вони панiчно чимчикували назад. Вони розповiли, що через Буг проскочити неможливо, лiвий берег його обсаджений большевиками, укрiплений, обставлений кулеметами, подекуди артилерi╨ю та танками. - То куди ж ви чимчику╨те?! Чи не дума╨те ви прорватися на схiд? - Ми не зна╨мо... Нема╨ виходу... Ми загинули... - То пiшли з нами! Таким чином група ©хня збiльшилася. Не було в останнiх збро©, але Петро зробив так, як роблять большевики,- порадив хлопцям здобувати зброю в бою, в першому ж бою, у ворога. Iншо© нема╨ ради. Зустрiли вопи й того молоденького старшину, що бiля штабу квапив ©х та що подiлився з ними хлiбом. Як вiн зрадiв цiй зустрiчi! Вiн витягнувся перед Петром в тонюсiнький прутик, так як, мабуть, не витягався нiколи перед Фрайтагом, ударив обцасами й зголосився до послуху... XVIII Над ранок вони форсували Буг. Несподiваним i одчайдушним ударом розiгнали большевицьку заставу по тiм боцi, в якомусь сiльцi, що була заскочена зненацька, та й, видно, була певна, що на них нiхто вже пе вийде й не нападе з того котла, бо все там винищене, а що живе, те розбите паралiчем жаху, дезорганiзоване, не придатне нi до чого. I тому всi спали, упившись перемогою й горiлкою. Розбудив ©х гуркiт бою. У великiй пригодi стали мiнометники - вони сво©м влучним i бистрим вогнем пiдпалили село в кiлькох мiсцях, зруйнували кулеметнi гнiзда над самим Бугом на узгiр'©. Увесь бiй не тривав i тридцяти хвилин. Група обiйшла село з заходу й повернула на пiвдень, не втративши нi одного стрiльця. Тим часом ворог думав, що напасники зайняли село й отаборились в ньому. По короткому часi почала бити звiдкiлясь ворожа артилерiя, обстрiлюючи село. Але то хлопцям було тiльки для пiднесення настрою. Вони не тiльки розiгнали якусь большевицьку частину, вони ще й наробили панiки та замiшання серед ворога! Значить, щастя товаришить ©м. Щасливий початок ©хнього рейду окрилив ©х, надихнув надi╨ю й вiрою в щасливий вихiд з цього проклятого кола смерти. Цей настрiй тримайся мiцно увесь час, протягом дальшого рейду, незважаючи на те, що за цим першим бо╨м пiшла череда ©х, таких бо©в. Буквально кожен цаль ©м доводилось брати з бою. Але вони йшли все вперед i вперед. Лавiрували то вправо, то влiво, то робили обходи на пiвнiч, обминаючи окремi небезпечнi мiсця, де ©м ставати до бою було би ризиковане. Територiю перстеня поволi опановували ворожi винищувальнi вiддiли, але сильних з'╨днань не було - головнi сили тримали десь мiцне кiльце оточення, а найпередовiшi, ударнi частини. пiшли далi, па Львiв, на захiд. Група посувалася поволi, з великим трудом, але все на пiвдень. За орi╨нтир для ©хнього маршу правила канонада й сильна кулеметна стрiлянина в пiвденнiм напрямку - там, згiдно мапи, починалися густi лiси й узгiр'я, там була лiсиста, пересiчена мiсцевiсть, i то безперечно там клекотав грохiт бою - билися тi, що йшли на прорив. Це десь кiлометрiв за 20. Хтось сильний вирива╨ться з оточення, а ще сильнiший не пуска╨. Туди поспiшав i Петро та Роман з сво©ми товаришами - пiдсилити наступ! В цьому запорука ©хнього успiху й успiху тих, що б'ються там. В цьому ©хнiй рятунок. Швидше! Швидше! Вони поспiшали, а поспiшаючи, кидалися в бiй з усiм, що траплялося на перешкодi,- й тому марш ©хнiй хоч був гарячковий, але був повiльний. Сонце зiйшло для них пiд час бою при якомусь сiльцi, либонь, пiд Почапами. Село вже було спалене попереднiми боями за нього - зовсiм недавнiми боями - i в ньому лише димiли ру©ни та стирчали ожуги, та де-не-де скелети розбомблених хат. Село займав ворог. Бiй тривав понад годину, i в результатi ворога. що засiв в недопалених хатах та хлiвах, було вибито геть з села i розпорошено. Хлопцi перемарширували через село як переможцi. Але те, що вони побачили в селi на вулицях i по дворах та городах, дуже засмутило ©х. По вулицях попiд тинами, по дворах попiд ожередами, попiд хлiвцями й так просто на межах лежало багато побитих воякiв - головно укра©нцiв i лише де-не-де нiмцiв. Видно, тут точилися (зовсiм недавно!) жорстокi бо© за кожний метр шляху вперед, до волi, до життя. А ще ©х засмутила вiдсутнiсть мiсцевих людей взагалi, вiдсутнiсть населення. Де воно? Чи розбiглося? Чи взяте в полон ворогом i виселене на схiд, мовляв, подалi вiд смерти, вiд фронту? Чи вибите? В однiм дворi Петро почув плач дитяти. Пiшов на той плач. Плач просочувався десь з-пiд землi. Ледве знайшов Петро пiд ру©ною дверi до погреба. Розгорнув груз. Вiдчинив (пiдняв) дверi - в лице йому вдарив тяжкий сопух i вибухнуло ревище дiтей та жiнок... ©х було повнiсiнько в погребi, там, в темрявi, немов живцем погребенних. Це ж вони поховалися вiд смерти й вiд ворога. - Ну, ну,- заспоко©в Петро той одчайдушний лемент.- Свiй! Сидiть тихо. Скоро вже все скiнчиться, й тодi вилiзите. Всi ви будете живi. Живi! Чу╨те?.. - i закрив ляду та й пiшов, заточуючись, геть. Вiн хотiв, щоби вони всi залишилися живi. Зрештою, його брали завидки до тих крикунiв. Безперечно вони лишаться всi живi. Трохи наберуться страху, але для них той страх вже кiнча╨ться. Зрештою, то дiти, для них життя ще не жите, ©хня порцiя страждань ще впередi, а за це, що було й що дi╨ться, вони одвiтчики. Як шкода, що вiн не маленький отакий цвiркун, що вiн не сидить отак в погребi й не кричить отак голосно й до смiшного несамовито. Пiсля сходу сонця стало для них погано, зовсiм погано. Вони мусили рухатися все на виду. Сонце вiдiбрало у них один дуже цiнний шанс - несподiванiсть нападу й невидимiсть ©хньо© кiлькостi i взагалi невидимiсть ©х. Крiм того, з денним свiтлом почала дiяти ворожа авiяцiя. Але для них не було вибору. Вони не могли засiсти десь, заховатися та й чекати ночi. Для цього вже ©м не дано часу. ©м дано рахованi короткi хвилини, й вони мусили з них скористатися, незважаючи нi на що. Швидкiсть, швидкiсть i ще раз швидкiсть! Тепер це ©хнiй шанс. Гуркiт бою на пiвднi тривав далi, то притухаючи, то розгоряючись знову. Група чимдуж квапилась туди. Коли гуркiт бою затихав, усiх огортала тривога, а то й розпач - значить, або тих, що там проривалися, розбито, або ж вони прорвалися й вiдiрвалися вiд ворога й вiд них теж i тепер, живi й радiснi, прямують без перепон до волi, до життя. В обох випадках ©хня власна перспектива погiршувалась. Коли ж гуркiт бою вибухав знову, з ще бiльшою силою, тодi всiх огортала радiсть. Значить, нашi ще тут i ©м судилося, може, з'╨днатися й разом пробитися. Тим часом до того гуркоту було далеко. Ой, як далеко! I не так тому далеко, що багато кiлометрiв, як тому далеко, що всi шляхи ©м перетятi, що всюди, куди не повернись, ворог, з яким треба битися... А з повiтря полюють залiзнi стерв'ятники... Помалу падали люди. Там один, там два. А там загинуло зразу десятеро вiд несподiваного ворожого вогню з добре укрито© засiдки. Одначе група посувалася все вперед. Найгiрше було з пораненими. Вони плакали, вони благали не кидати ©х вороговi на муки й наругу. Якщо не можна ©х забрати з собою, то лiпше хай хтось дострелить. Вони просили того дострiлювання, як милости. Але в кого ж пiднiметься рука дострелити товариша, свого друга? I раненi або лишалися конати, або дострiлювалися самi. Спочатку ©х забирали з собою й везли на пiдводах, що звiльнилися пiсля того, як довелося викинути мiномети через брак мiн до них. Але згодом двох коней було вбито, лишився один i не можна було ©хати возами, бо й вози потрощено. Для цiлого загону це було певне щастя, бо наявнiсть пiдвiд обтяжувала його, зменшувала маневренiсть, бо не потягнеш же тi пiдводи на вузенькi стежки, на манiвцi через броди, через ярки й вибалки. Тим часом вiдсутнiсть тако© обузи, як пiдводи, збiльшувала повороткiсть загону в рiжнiй мiсцевости. Проте брак пiдвiд теж був злом. Ну, де ж ти дiнеш тих ранених!? Та втрутилася доля, поламала вози й побила коней - i проблема була розв'язана. "На все воля Божа!" На тому конi, що вцiлiв, ©хав охляп знесилений Роман. Вiн був поранений у лiву руку, дуже зiйшов кров'ю, але не хотiв дострiлюватися, як не хотiв i лишатися. "Коли ти ма╨ш ще цiлу праву руку й можеш нею стрiляти, а особливо, коли ╨ так багато охочих тебе вбити з-за кожного куща й. з ясного неба, не поспiшай убивати себе сам!" Так розважав уголос Роман, сидячи охляп на конi, гарячкуючи, нiби з високо© трибуни повчав товаришiв набутою за таку дорогу цiну мудрiстю. Утома, спрага й голод допiкали хлопцiв не згiрше за ворога. Похмарило. Небо затягло сiрою суцiльною ковдрою, вiрнiше, безлiччю ковдр, згромаджених одна на одну. Збиралося на дощ. Це було гарною прикметою, само небо допомага╨ ©м. Стало легше. Принаймнi щезла небезпека з повiтря. Хмари йшли низько, нiби захищаючи цих вимучених, стерзаних, зацькованих, обшарпаних i вже деяких босих людей (деякi побили сво© черевики й чоботи а в деяких вони лишилися в мулуватих потiчках та в торфовищах). Група вийшла на шлях Красне - Золочiв. Це не був просто собi шлях - це був сво╨рiдний запис велико© трагедi©, на кiлька вiдмiн. Обабiч шляху поле захаращене кiстяками спалених машин, розбитими танками кiлькох систем, побитими возами. В багатьох мiсцях димилася спалена земля, так нiбито пiд землею щось горiло й дим пробивався на поверхню... Посерединi й скрiзь, де оком кинеш, зяяли величезнi вирви й малi "лi╨чки" вiд дрiбнiших бомб... Багато трупiв, розкиданих в рiжних позах... Проте шляхом легше йти. Одначе зi шляху ©х скоро зiгнали танки, з'явившись ген з пiвночi... Та ©м i так треба було звертати вправо. Хлопцi зiйшли зi шляху у вибалок, а далi в лiс i подались навпростець, орi╨нтуючись на рокiт бою. I от .як вони вже були зовсiм близько, грiм бою ущух. Урвався нагло. Затих. Тиша. Де-не-де пакне поодинокий пострiл чи коротка серiя з ручного автомата, i бiльш нiчого. Таке враження, що хтось хотiв знову пiдпалити ту веремiю, яка так гарно шумiла, але це йому не вдавалося. Веремiя вщухла. Що це означа╨? Чи всiх перебито? Чи всiх узято в полон? Чи всi врятувалися, розпорошивши ворога? Назустрiч трапилася пiдвода, що просувалася попiд лiском. На пiдводi лежав поранений юнак, а конем правила молода дiвчина, заплакана й перелякана, вона озиралася на сторони й квапила коня чимдуж. Юнак виявився ©хнiм товаришем, дивiзiйником, а дiвчина - добровiльною сестрою-жалiбницею, що взялася вирятувати юнака вiд смерти,- вона його везла десь в глушину, до якихось родичiв, чи що. Юнак, поранений в ногу, був при пам'яти й дуже зрадiв товаришам i в той же час злякався, за них злякався. "Швидше, швидше! - загукав вiн.- Може, ще встигнете!" Так нiби йшлося про вiдчиненi ворота до раю, якi ось-ось мають зачинитися. "Швидше!" Його обступили. Почали швидко розпитувати, що то був за бiй, хто бився, як скiнчилось, куди ©м краще йти?.. Йти треба прямо. Билися ж нiмецькi частини Лiндеманна, проломували перстень. Аж три лiнi© перстеня - бiля Княжого, пiд Ясенiвцями й за Ясенiвцями. Серед тих частин багато укра©нцiв, що при╨дналися на шляху до прориву. Бiй тривав цiлу нiч i увесь ранок. Перстень проломано ще опiвночi i всю нiч iшли вермахтiвськi частини та обози, йшли просто на пiвдень, в лiси, в яри, в кручi,- йшли з боями, бо ворог ©х переслiдував i намагався вiдтяти шляхи... На мiсцi пролому навалено таких трупiв, поломано стiльки машин i танкiв - большевицьких i нiмецьких, побито стiльки гармат, що й не приведи!.. Але майже всi вийшли в проломину... Спiшiть, може, й ви встигнете! Ви ма╨те зброю, ви ма╨те здоровi й цiлi ноги!.. А генерал, що командував проривом, загинув разом з усiм сво©м штабом в селi Хильчицях. Загинув також майор Палi╨нко. Вiн був тяжко поранений i застрiлився сам. Дiвчина хльоснула коня, й розмова на тому урвалася. Вiз поторохкотiв на пiвнiч, вiддiл пiшов швидким маршем на пiвдень. Хлопцi побажали раненому товаришевi щастя. "До побачення, друже! До побачення!.." "Прощавай, брат!" Чи знайшов щастя той юнак з сво©м янголом-хоронителем, з тi╨ю заплаканою дiвчиною, невiдомо. Але вiд хлопцiв щастя втекло. Зрадило ©х. Доки вони дiйшли до мiсця пролому, до Княжого, шлях ©м до волi був уже закритий. Большевики швидко залатали проломину, затягли ©© свiжими силами, замкнули. I коли хлопцi наблизилися кiлькома розстрiльнями, на всяк випадок розгорнувшись так по житах i картоплях, на них вiд Княжого полоснуло шаленим кулеметним, а потiм i мiнометним вогнем. Заговорило з Княжого, заговорило з Хильчиць i iз Скваряви... То вже був безнадiйний бiй. Кiлька разiв розстрiльнi пiдiймалися й кидалися на приступ у промiжок мiж Княжим i Хильчицями i кожен раз були вiдкиданi з великими втратами. Тут можна здурiти з одчаю. Петро зовсiм посiрiв i вибився з сил. Вiн бачив усю безнадiйнiсть операцi©, безнадiйнiсть ©хнього становища й одчайдушно кидався перший вперед, але, побачивши, як падають товаришi й як вони вiдступають, вертався назад, мало не плачучи. Вiн би ладен уже був умерти, але кулi його чомусь не брали, оминали, нiби вiн заговорений... Дорого коштував цей бiй. Група ©хня дуже порiдiла. Багато загинуло з тих, що вночi так щиро смiялися з оповiдання про Броди й так щиро зголосилися йти на прорив. Загинув i сам веселий оповiдач - його розiрвало мiною. Загинула й половина нiмцiв. Але живi не нарiкали, билися хоробро й затято. Тiльки ж, гай-гай! Спiзнилися вони. А батогом обуха не переб'╨ш. Треба шукати iншого, слабшого мiсця. Скориставшись з того, що знялася буря, загримiло й линув буйний дощ, загiн вiдступив. Петро ледве знайшов Романа. Коли б не дощ, то, може, й не знайшов би. Кiнь тинявся по житi, а Романа не було. Бо Роман лежав на землi непритомний, вiн пiшов був зразу з розстрiльнею до бою, та скоро звалився безсило. Дощ опритомнив Романа, вiн очуняв i застогнав. Саме вчасно. Петро почув голос, пiдбiг, звалив Романа на свою широку спину й подався слiдом за товаришами в дощову мряку... Коня вони покинули, бо вiн уже ©м не потрiбен, вiн тiльки зраджу╨ ©хню присутнiсть. Кiнець. Уже ©м не видертися з цi╨© пастки, з цього котла смерти. Це тепер ясно. Вiд тi╨© думки, власне, вiд того болiсного переконання душа Петрова заячiла тужно, як на смерть розкремсаний птах. Але вiн зцiпив уста й мовчав. Рештки загону вiдiйшли далеко вiд мiсця бою й залягли в житах. Попадали змученi на землю й так лежали. Нiхто нi на що не скаржився, нiхто нi на що не нарiкав. Не нарiкав нiхто й на Петра. Що ж, значить, така ©хня доля. ©х давно вже покинено напризволяще, на самих себе. А яка з них сила?! Супроти такого ворога! Петро зцiпив зуби й думав, думав. Не вiдчував навiть власно© рани. Не вiдчував утоми. Вiдчував тiльки вiдчай, метався серцем i душею за цих людей, шукав думкою виходу й не знаходив його. Передумував, чи не винен вiн у бiдi цих людей. Нi, вiн не винен у бiдi цих людей. Вiн не винен анi в Романовiй долi, анi в долi цих нiмцiв, що виявилися такими симпатичними, такими щирими товаришами, анi в долi iнших. Порадилися й вирiшили: перепочивши, йти на обхiд тих обсаджених сiл. Нi, ранiше дочекатися ночi, а тодi йти на обхiд тих сiл, пошукати слабшого мiсця i в темрявi спробувати ще щастя, досягти вночi того, що не вдалося вдень. Але здiйснити цей намiр ©м уже не судилося. Якась вища сила розпорядилась по-сво╨му ©хньою долею. Як пiшло на кiнець, то вiдповiднi подi© почали розвиватися швидким темпом ©м на погибель. Спершу прояснилося небо, вiдiйшла гроза далеко на пiвдень, нiби проломила перстень i погнала полчища сво©х хмар навтьоки, услiд за частинами генерала Лiндеманна. Слiпуче сонце залило свiт. I воно свiтило так яскраво, що тяжко було на той свiт дивитися, нiби не перед добром. Нiби сонце хотiло сказати всiм, що от нате, надивляйтеся на мене, на мо╨ радiсне, золоте, житт╨дайне сяйво - востанн╨, а я вам посвiчу й засяю так, як ще нiколи в вашому життi... Потiм у слiпучiй синявi зарокотали мотори. Всi дивилися пильно й зразу не побачили нiчого. Петро мав гостре око, але теж не мiг щось угледiти, хоч мотори ревли досить низько. Нарештi розгледiв - в блакитi над ними рухалися теж блакитнi вiд повiтря мiж ними й землею великi машини, на крилах у них чiтко вимальовувались чорнi хрести. Ескадра бомбардувальникiв, штук iз двадцять. Нiмецькi. Побачили гостей i iншi й зiдхнули з полегшенням - цi не будуть ©х бомбити. I лежали мирно, обличчям вгору, дивились на бомбовозiв i дивувалися, що вони такi великi, так низько летять, а майже непомiтно ©х з землi... Тим часом бомбовози робили дугу, звертаючи назад... Хлопцi дивилися на них з цiкавiстю, спокiйно мiркуючи, що це вони звертають на Княже, заходять на бомбардування. Це добре буде, допоможуть прорватися. Першi лiтаки доходили до того мiсця, де вони (рештки загону) лежать горiлиць... Раптом лiтаки з виттям пiшли вниз, пiкiруючи... Схоплюватись i ховатись було вже пiзно... Гряд бомб укрив ©х, лежачих горiлиць на вiдкритому мiсцi, бо ж вбоге жито не може прикрити вiд ока згори... За першими лiтаками скинули свiй вантаж iншi, вони долiтали до об'╨кту й iшли в пiке, виючи й стрiляючи з бортових гарматок та скидаючи бомби... Хтось закричав крiзь пекельний грохiт, хтось схопився й побiг... Петро з Романом Лежали поруч i ждали сво╨© черги - влучить чи не влучить. - А вiн же, сучий син, бачить, хто ми такi!.. - промовив Роман назустрiч нiмецьким бомбам, за©каючись не так вiд жаху, як вiд досади, вiд злости, вiд жалю.- А вiн же, сучий син, зна╨, хто тут лишився в оточеннi!.. Петро мовчав. У його головi за цi хвилини перебiгло бiльше думок, нiж за цiлi роки, i вiн зрозумiв деякi речi яснiше й глибше, анiж за все сво╨ життя.. I мабуть, за цi хвилини вiн остаточно посивiв. I на цей раз Петра й Романа минула смерть. Хоч не минула бiльшости з ©хньо© групи. Коли закiнчилось бомбардування й блакитнокрилi машини вiдлетiли й коли розвiявся дим i пил, очам живих вiдкрилося жаске видовище. Земля навколо них вивернута наверх золотого жита, поховала пiд чорним шаром столочене гураганом золоте колосся, взялася велетенськими кротовими на-гребками, вкрилася димлячими кратерами й ©дучим смородом тротилу. Помiж тим усiм лемент, стогiн, прокльони й благання поранених про допомогу. Покалiченi тiла товаришiв звивалися тут i там... Загинули майже всi... Лишилося чоловiк з десять, що разом з Петром i Романом зiрвалися на ноги. Серед уцiлiлих було й тро╨ нiмцiв... Живi побiгли помежи кратерами, оглядаючи моторошну картину спустошення. Раненi кричали до них, благали дострiлити... Боже, як вони кричали, як вони благали, тi люди з повириваними животами, з попереломлюваними хребтами, з повiдриваними ногами й руками!.. А один здалеку, боючись, що його не помiтять, високо пiдняв голову, звiвся на руки й повз, тягнучи перебитi стегна за собою, повз швидко й кричав щось нечленоподiльне... Петро глянув i стрепенувся увесь, мов ударений струмом: "Знову той кiнь! З перебитим хребтом!.. Бiжить на переднiх ногах i не може, й iрже жалiбно, тоскно!.." Юнак, що стояв поруч, великоокий, без шолома, з присмаленим чубом, зняв тремтячими руками свiй автомат з ши© й простяг його нiмцевi, такому ж як i сам молодому розгубленому солдатовi: - На... Ти нiмець, тобi не жаль... Дострiль!.. Дострiль ©х усiх... Ти нiмець, тобi не жаль... На! На! Нiмець вiдсахнувся, подивився на простягнений автомат, подивився навколо, подивився тоскно угору - i опустився на землю... I раптом заплакав. А потiм зiдхнув i пiд поглядами всiх присутнiх, звертаючись до них, твердо промовив: - Добре... Я нiмець... Я покажу приклад. По тих словах вийняв пiстоля й швидко вистрiлив собi в скроню. Юнак, що подавав автомат, вражений, хотiв миттю зробити те саме, але Петро вхопив за автомат рукою. - Стривай!.. На те ╨ ворог, щоби нас убивати! Ти чув, як про це казав Роман? А лемент ранених не вщухав... Боже, цього не можна витримати! Але як же ж бути? Найлегше би було утекти. Але як утекти?! Як же ж покинути цих нещасних отак мучитися?! Час наглив, вони не мали у себе в запасi жодних зайвих хвилин, бо кожно© митi мiг ©х викрити ворог, оточити й винищити, одначе не могли залишити цього мiсця, ©х в'язало почуття товарисько© солiдарностi, оте саме, що змусило нiмецького солдата застрiлитися самому, якщо вiн не в станi був прикоротити мук товаришiв, а тим бiльше не мiг ©м допомогти. Але чим ©м можна допомогти? Нiчим. Вони вже нiчим не зможуть ©м допомогти. I нiхто в цiлому свiтi не зможе ©м допомогти! Тяжкi секунди повзли для кожного довго, як на тортурах. Треба негайно рушати! Але хто вiзьме на себе вiдвагу подати команду рушати, покинути все так... Деякi з поранених уже сконали самi, але бiльшiсть були живi й кричали про допомогу... От людина без рук, без нiг, вона кричить про допомогу, або про смерть, як про милосердя. Про смерть з товарисько© руки! А той з перебитими стегнами, заплутавшись у столоченому гураганом житi, уже не мiг повзти, звивався й квилив, квилив щось нечленоподiльне - вiн благав; крiм того, що йому було перебито стегна, вiн був поранений у груди... Петро, обливаючись потом, запитував себе, чи це справдi милосердя: не могти людинi допомогти й допускати, щоби вона так тяжко мучилася. Воскове блiде обличчя того нещасного трепетало корчами й було вкрите буйним потом, що стiкав струмочками, на закривавлену землю, а голос усе квилив i квилив.., Петро дивився на той пiт, слухав квилiння й стискав рукiв'я автомата, вiдчуваючи, що вiн переста╨ володiти собою... Але хтось ранiше перестав володiти собою, тим вирятувавши Петра вiд необхiдностi! братi© зайвий тягар на свою совiсть. Поки тривала боротьба в Петровiй душi, вояк, що стояв збоку, перехрестився, тяжко зiдхнув i ступнув наперед, пiшов помежи вирвами... Низка коротких пострiлiв - i лемент ущух. Настала тиша... Вояк вернувся назад, до живих товаришiв, i став осторонь, окремо, продмухуючи пiстоля. Вiн стояв, повернувшись спиною до друзiв, i млявими, спокiйними рухами намагався вправити магазинок у пiстоль, а руки йому несамовито тремтiли... Без команди всi постягали шоломи й похилили голови. Раптовий тягар, що навалився на душу, пригнув тi голови до землi... Нiхто не сказав нi слова над цi╨ю незаритою братською могилою, всi тiльки тяжко дихали й витирали, розмазували пiт на обличчях... Лише той, що стрiляв, пiшов, i пiшов, i пiшов житами помалу, зсутулений. Постоявши хвилинку, всi кинулися слiдом. Вони утiкали вiд цього мiсця, як вiд мiсця ганебного, як вiд мiсця довершеного тяжкого грiха. Хоч вони в тому й не виннi! Нi, вони в тому не виннi! Але чи ©м матерi це вибачать? Отi, що будуть чекати сво©х синiв, чи вони вибачать! I чи вони це простять?! I чи вони це зрозумiють?!! Вони бiгли, спiткаючись, геть. Вони подалися так швидко, як тiльки могли, скiльки мали ще сили. I вiд братсько© крови втiкали i поспiшали видертися, щоб розказати бiдним матерям, де ж лежать костi ©хнiх синiв, i як тi сини та й за що умирали. Вони подалися шукати собi рятунку, шукати щастя. XIX Щастя ©х покинуло остаточно. Навколо поле, жодного лiска нiде, жодного прикриття, з якого можна би було скористатися. Вони бiгли - не бiгли, пленталися житами, шпеницями. Товаришi вели Романа, що вибився з сил зовсiм поранений. Роман просив уклiнно залишити його, покинути й рятуватися самим, бо вiн уже "все одно пропащий" i "нiщо вже мене не вряту╨". Але товаришi його не кидали. Особливо цупко тримав його при компанi© Петро, бо й сам вiн душею тримався за цього свого синьоокого друга. Це ж, власне, ╨дина близька душа в нього на увесь свiт, що ще лишилася з ним. Сам Петро мучився, може, бiльше всiх, виснажений походом, i боями, i власною раною до решти, але вiн мав надзвичайну силу волi i не здавався. Навiть в такiй цiлком безнадiйнiй ситуацi©. Вони намiрялися обiйти обсаджене значними ворожими силами мiсце недавнього вилому частин генерала Лiндеманна мiж Княжим i Скварявою, де так не пощастило ©хньому вiддiловi, i спробувати пробитися на пiвдень захiднiше Скваряви. Може, ж ©м удасться. Вони квапилися... I тут ©х нагербали знову лiтаки. На цеп раз це були сов╨тськi лiтаки - три легкi бомбардувальники й два "ястребки". Вони, видно, виконували пошукувальну службу за рештками розгромлених частин в оточеннi для знищення ©х - iшли низом, швидким летом. Вони доганяли групу, помiтивши ©© в житах. А група не помiтила небезпеки завчасно, бо всi були надмiру вимученi, до того ж над землею на обрiях стояв усюди грохiт канонади, а по шляхах рев моторiв... Хлопцi помiтили лiтаки лише тодi, як вони були вже близько. Прокляття!! Отак за ними полюють!.. Це ж за ними полюють! О, прокляття, прокляття!.. Вибухи безнадiйно© лютi, прокльони, вiдчай... У вiдповiдь на це гряд куль i стрiлен з бортових кулеметiв i скорострiльних гарматок рясно обсипав ©х. А слiдом за тим упав гряд бомб дрiбного й середнього калiбру... Раптовий, швидкий гураган вогню промчався, як смерч. Коли перегримiло, Петро, що був звалений шквалом повiтря й звуковим ударом та ударом хмари землi, схопився... "Все! Тепер все! О, Боже! Тепер уже все! Тепер вже кiнець... Лишився один. Сам-один!" Побiг помежи димлячими вирвами. "Сам!" Всi загинули.Всi, що були з ним, загинули. Не лишилося нiкого. Анiкогiсiнько. Поторощенi, дострiлянi, посiченi гураганом череп'я залiзних уламкiв, його друзi (власне, рештки друзiв) лежали розкиданi помежи вирвами. Деякi щезли взагалi - а чи рознесенi на пил, а чи присипанi землею. "Господи! А де ж Роман?!" - рiзонуло" як блискавкою. Охоплений раптовим жахом (справжнiм жахом уперше за весь час бо©в у брiдському котлi) Петро кинувся шукати свого вiрного товариша, свого найвiрнiшого супутника в усiй цiй трагедi©, що почалася так давно... Свiдка всiх сво©х страждань i останню свою моральну пiдпору, останню соломинку, за яку тримався, щоб не пуститися берега й не впасти в божевiлля, як то скiнчили багато-багато ©хнiх друзiв. Петро знайшов Романа пiд тiлами його колег, тих, що вели його попiд руки. Вiн був ще живий. Йому перебито обидвi ноги, але вiн був ще живий, лише непритомний, товаришi ж були мертвi. Петро схопив Романа на оберемок i побiг, сам не здаючи собi справи, куди вiн бiжить i чого. Побiг просто, нiчого не бачучи перед собою. Очi йому застеляв туман - туман жалю, туман болю. А може, й туман слiз... Гарячих, мужеських слiз, яких нiхто не бачить i не мусить бачити. А може, й туман божевiлля вiд вибуху вiдчаю... Петро спiткався, плутався в житах i бур'янах i бiг, бiг,- нiс свого товариша, рятуючи його вiд смерти. Ах, друже мiй! Останнiй мiй друже!.. На увесь свiт вони лишилися удвох, але один з них скоро вже "на©сться землi". I тодi другий лишиться зовсiм сам. Один. I нiхто не бачитиме, що станеться з ним. Довго бiг Петро. I ще бiг би та й бiг, до останку, доки не впав би, коли б Роман не опритомнiв. Роман опритомнiв i почав кричати. Тодi Петро схаменувся. Глянув на себе - рукави, штани й чоботи були в кровi, що цебенiла з перебитих Романових нiг. Тi ноги телiпалися в штанах безвольнi, чiпляючись за кущi будякiв та за юрби житнього колосся над обнiжком, по якому Петро бiг, вiд того Роман i кричав. Схаменувшись, Петро поклав Романа на землю й сiв бiля нього, безпорадний, охоплений вiдча╨м,але вже iншим вiдча╨м, таким, що витвережу╨ голову, приводить людину до пам'яти. Що ж робити? Ах, що ж робити?! Ну, що ж робити, коли товариш останнiй i ╨диний i найвiрнiший у цiй безвихiднiй трагедi©, такий от поламаний, побитий i вмира╨?! I нiчим не можна врятувати, нiчим не можна допомогти. Роман затих, перестав кричати. Лежав мовчазний, безживний. Лежав нерухомо, лицем угору. Коли Петро глянув у те лице - побачив, що Роман цiлком притомний, очi Романовi дивляться на нього спокiйно, пильно. - Поклади мене зручнiше,- промовив Роман чiтко, хоч i тихо.- Поклади головою на обнiжок... Так... Спасибi... А сам... будь спокiйний. Все добре. Лице його було блiде-блiде вiд упливу крови, покрите шкляним холодним потом, але погляд притомний, розумний. - Вiдстебни мою флягу, там ╨ вода,- звелiв Роман все тим же тихим голосом. Петро швидко одстебнув флягу, там дiйсно було трохи води. Ковтнувши з фляги, Роман перевiв дух, заплющив очi й так лежав нерухомий. Нарештi зiбрався з силами, розплющив очi (Петровi видно було, як вiн напружувався, розплющаючи очi, нiби так вже йому було тяжко пiдiймати повiки), розплющив i довго дивився на Петра, водив по ньому очима, зупинився на обличчi й чигав на щось, нiби намагався щось вичитати на тому обличчi, якусь вiдповiдь на якесь сво╨ болюче, ще не висловлене запитання. Утомився вiд споглядання й знову закрив очi. Думав щось з мукою. Гiрка посмiшка зажеврiла на безкровних устах, вiн поворушив ними й ледве чутно промовив: - От... Ну, от... Зна╨ш, я думаю... колись люди в Укра©нi... матимуть приказку - "загинув, як пiд Бродами!.." Павза. - Цебто, замiсть отого... "як сiрко в ярмарку". Павза. - Значить... нi за нюх табаки... Коли Роман говорив, вiн помежи словами рипiв зубами вiд болю й стогнав. Петро бачив, що бiдолаха говорить зовсiм не те, що дума╨. То його довгий i тоскний погляд, яким вiн перед тим дивився йому в обличчя, говорив про щось iнше. - Твоя правда, - сказав Роман, вичитавши в поглядi свого друга недовiру.- Я мелю... зовсiм... не те...- i повернув зручнiше голову, а повертаючи, страшно застогнав i ще дужче зблiд. Заплющив очi. Пiт по його чолi i по щоках стiкав i капав з мочки вуха на сiру суху землю, роблячи ©© мокрою й чорною. Роман розплющив очi i впився ними, замло©ними мукою, в очi Петровi. А тодi промовив, перемагаючи бiль i жаский змiст сво©х думок: - Скажи... Скажи менi... Чи ти вiрний мiй друг? Чи такий, як i я тобi? Скажи?.. - Так... Я вiрний твiй друг, Романе. Роман облизав шерхлi, пересмаглi уста та: - А тепер скажи... Чи ти... Чи ти викона╨ш мою волю? Скажи!.. Петровi тьохнуло серце, вiн зрозумiв, чого хоче вiд нього його приятель, що вiн говоритиме, про що вiн проситиме, благатиме, наказуватиме. Але як вiн на це вiдповiсть? Як вiн на це вiдповiсть, коли з усiх клiтин його ╨ства пiдiйма╨ться протест. Вiн цього не зможе! Вiн нiколи-нiколи цього не зможе! Ах, Боже!.. Петро дивився на патьоки поту на Романовому обличчi, на те, як той пiт скапував з мочки вуха на землю, й метався душею, що ж йому сказати, ну. що ж йому сказати?! Нарештi зiбрався з духом i промовив якнайбайдужiшим голосом: - Гм... Залежить що... Що? Роман скривив уста болiсно, прикусив губу з досадою, з жалем. Мовляв, що ж ти пита╨ш, що ж ти час га╨ш, коли й так усе ясно, все ж ясно! Але вголос серйозно й спокiйно, й терпеливо пояснив, нiби справдi Петро не розумiв: - Ми той... Ми ще трохи поговоримо... А потiм... той... Потiм ти викона╨ш мою волю... Ти мене пристрелиш... I рятуйся сам. Чу╨ш! Петро мовчить. - Я прошу тебе! Боже! Ну що ж Петровi сказати на це таке жалiбне прохання, на прохання друга! Вiн сидiв мовчки посiрiлий, стис щелепи, звiв брови. Нiколи в життi вiн так не думав, так шалено, з такою мукою. I нiколи в життi вiн не мав такого безвихiдного становища. Уста йому, так як i Романовi, пересмагли, пошерхли, голос пропав,- вiн кiлька разiв пробував заговорити, але голосу не було. Нарештi вiдкашлянув i прохрипiв: - Е-е... Скажи ж i ти менi... Скажи, Романе, чи ти вiрниii мiй друг? Га? - Так,- тихо прошепотiв Роман i заплющив очi, звiв брови, вже знаючи до чого йде.Так. А Петро так само хрипко, як i перше: - А тепер скажи... чи ти застрiлив би мене? Мовчанка. Роман лежав, заплющивши очi й звiвши брови та тяжко-претяжко дихаючи. Мовчав довго й нарештi зiдхнув: - Н... н... не знаю. I з цього "не знаю" видно було, що вiн нiколи би не застрiлив свого друга, навiть, коли б це мав бути акт великого милосердя. Петро зiдхнув з полегшенням. Це до певно© мiри звiльняло його вiд страшного, хоч i товариського, обов'язку. Дивився на патьоки поту на смертельно блiдому. безкровному обличчi й згадував того юнака, з перебитим хребтом, що повз, а потiм отак сходив потом, конаючи, та все благав про товариську кулю, як про милосердя; згадав свiй вiдрух зробити товариську прислугу й тепер вслухався в сво╨ нутро, чигаючи на такий самий вiдрух. Але вiдрух такий не приходив i прийти не мiг. Але як же ж бути?! - Не знаю,- зiдхнув шепотом Роман у напiвмаячiннi, вiдповiдаючи без сумнiву на запитання, чи застрiлив би вiн Петра, свого друга.- Не знаю.Помовчав. Потiм розкрив очi й прошепотiв твердо: - Я тебе не застрiлив би, бо... Бо життя менi не поставило такого iспиту... Чу╨ш? Не поставило!.. Бо ти здоровий... А мене... А мене ти пристрелиш!.. Мусиш! Мусиш!..- розхвилювався та й забився в нападi пекельного, нестерпного болю. Вiн стратив свiдомiсть i так страшно рипiв зубами, що Петра вкрив холодний пiт вiд душевно© муки й вiд внутрiшньо© боротьби: боротьби мiж спiвчуттям, раптовою готовнiстю пiднести автомат i вчинити акт милосердя, та мiн; жахом взяти на свою совiсть життя товариша, а головне - втратити його навiки зi сво╨© вини, а тим часом - ану ж вдасться його вирятувати! Може ж!.. Хоч видно було, що товариш кона╨. Петро думав, що це вже остання хвилина й що його товариш вiдходить, що милосердя до нього прийшло само собою. Вiн нахилився, вдивляючись в передсмертнi корчi на обличчi друга... Але милосердя не приходило. Роман знову прийшов до пам'яти i вхопив здоровою рукою за Петрову руку й проговорив швидко, швидко крiзь спазму в горлi: - Ах, Боже! Як це все страшно!.. Помовчав, перемагаючи бiль. А потiм повiв помутнiлим поглядом навколо й прошепотiв помалу-помалу, розтягуючи слова: - Так ти... кажеш... снилось тобi... що ти рiдну землю ©в? Петро мовчить. - Ах, Боже, Боже! Як це все страшно!.. Помовчав, переводячи дух. А далi хапливо: - Але це ще не все... Не все... Чу╨ш? Це ще не все...- I стиснув руку панiчно:- Ще ж нас нашi нащадки й прокленуть... (павза) - Де нащадки! Нас прокленуть нашi сучасники!.. (павза) - Нас прокленуть тi, що нас посилали... Бо ми... Бо ми не здобули ©м волi... (павза, маяття)... Так... Прокленуть... I вiдмежуються вiд нас... I скажуть... будуть кричати: Розпни, розпни ©х!.. I мертвих розпни!! (павза) - I власний, рiдний кат розпне, а власний наш, хитрий з бiса Пилат уми╨ руки... Отой хитрий наш Пилат... Уми╨... Вiд нас, вiд тисячiв нас i вiд матерiв, що породили нас... (Павза. Зiдхання крiзь клекiт у грудях). - Але нiчого. Ми умрем, i Бог нас спита╨, хто винен за цюю неповинну кров... I ми скажемо, що ми самi виннi... Ми - "хлопцi"... Ми - романтики... I Боговi збрешемо, захищаючи тих усiх наших... Бо ми солдати... Ми хотiли добра... Та... ми солдати...- останн╨ прошепотiв ледве чутно i, закiнчивши, зiдхнув так само ледве чутно:- Е-ех-х... I замовк. Лежав нерухомо. Стиснув мiцно Петрову руку й мовчав. Важко дихав. Вiн мав високу гарячку i його кидало то в жар, то в холод. Час од часу цокотiв зубами й говорив щось незрозумiле. А далi затих i лежав спокiйно, постогнуючi©. Лежав так довго. Нарештi повернув голову й показав Петровi очима кудись у бур'ян, посмiхнувся блiдо: - Ось... Я ж казав... Чорт тобi посила╨ панцерфавста! Вiзьми! Дiйсно, пiд обнiжком, в густому бур'янцi лежав панцерфавст, справний, наладований. Але Петровi було не до панцерфавста, хоч серце йому непри╨мно стиснулося. Вiн не був мiстиком, але з тим проклятим панцерфавстом справдi було таки щось вiд мiстики. Одвернувся. Гарячкове перебирав у головi, як би i чим би ж допомогти Романовi. Анiяко© лiкарсько© допомоги бути не може. Анiяких медикаментiв у нього самого. Та й що ж тут медикаменти й якi медикаменти тут допоможуть, хiба цiянкалiй (посмiхнувся гiрко). Ще б могли врятувати хiрурги, якби вони були, або якби ворог був милосердний до скалiчених, та й то якби хопилися зразу. А так... Ворог - то ╨ немилосердний ворог, та й пiхто в нього не стане просити анi пощади, анi милости. Що ж до медикаментiв - то пiзно. Тепер пiзно. А Роман все бiльше мучився. Все тяжче йому було. Вiн вже не говорив, як перше, вiн тiльки стогнав, качав головою по обнiжку, що вкрився болотом пiд тi╨ю головою, бо буйний пiт розмочив землю, перекладав голову з лiво© щоки на праву, з право© на лiву... Уста йому покрилися кривавою пiною - вiн покусав собi всi губи, стримуючи стогiн, стримуючи шалений крик, що видирався з грудей. Вiн не просив Петра словами, бо був уже не здiбний говорити, вiн тiльки просив його поглядом, молив його, благав... I Петро мучився не менше за Романа, вiн кiлька разiв уже брався за автомат, але опускав руку в безсиллi... Не може! Вiн не може цього!.. Дивно - вiн же солдат i убивав людей i, мабуть, сотнями зi сво©х гармат, а тут - не може... Роман зрозумiв товариша без слiв i вже не просив навiть поглядом. Вiн заплющив очi й звивався в муках. Але не вмирав. I видно було, що вiн так просто i так скоро не вмре, що муки тi його будуть довгi, ой якi довгi й пекельнi. Так, то впадаючи в безпам'ятство, то зринаючи з нього, Роман довго маявся. Нарештi, роздер здоровою рукою зiтлiлу вiд поту сорочку на грудях i видихнув у сине небо немовби всю свою муку й всю свою душу: - Не можу!! Я вже не можу!.. А тодi, перемагаючи корчi, змобiлiзувавши всi рештки ще не погасло© волi, попросив: - Пiстоля!.. Петро хотiв подати автомат, але перевiрив - в автоматi жодного патрона. Тодi Петро кинув автомат у жито й вийняв з кабура тремтячою рукою свого пiстоля... Прикусивши губу, вклав його в Романову гарячу руку... А сам вiдвернувся. - Нi,- промовив Роман спокiйно i в той же час жалiбно:- Дивись на мене... Я хочу тебе бачити... Дивись на мене... Петро обернувся. - Так... Перекажеш матерi... як зустрiнеш... що я живий-здоровий... Колись вернуся... I поцiлу╨ш... I змовк, задихаючись. Спробував посмiхнутись ясною, щирою посмiшкою, пiдбадьорливою, тi╨ю давньою, оптимiстичною. Не вийшло. I, знаючи, що це в нього не вийшло, Роман раптом узяв у зуби люфу пiстоля й вистрiлив... Нiби спересердя... Риси обличчя затрепетали-затрепетали... По них поповзла глибока тiнь. Склепила ©х. Зупинила трепет. Зробила обличчя сiрим i мовчазним, як земля. Все. Засклiлi очi наставилися в син╨ небо. XX _ Петро довго сидiв над товаришем. Йому здавалося, що той ще щось скаже. У головi Петровi помутилося. I вiд жалю. I вiд гiркоти на душi. I вiд болю власно© рани, вiд гарячки, яку вiн мав теж, але якiй досi протистояв силою волi, напружуючи ©© до останку. Досi вiн не втрачав ясности думки. Тепер вiн ©© втратив, бо напруження ослабло, воля його танула, вислизала, як дим, як вода з прорвано© греблi. В душу ломився вiдчай крiзь ту саму проломину... Кiнець... Все. Десь спалахнула канонада й шалена кулеметна та мiнометна стрiлянина, десь не дуже й далеко, але Петровi було байдуже, вiн навiть того не чув. Для нього все скiнчилося. I тепер от приходить на порядок дня той сон про рiдне мiсто, про рiдну вулицю... "Правдивий сон, як означив його Роман. Еге ж, правдивий сон. Як пак?.. Вiн землю ©в на вулицi рiдного мiста. Вирiзав вiн тi╨© землi двi плитi з стiл завбiльшки й ©в жадiбно ©©. I яка ж вона була та земля смачна! Рiдна земля! Його рiдна земля!.. "Але то все одно, ця теж наша... рiдна!" - це сказав Роман. Справдi". Петро глипнув очима, немов зi сну. Сонце палило немилосердно. Небо було опалове, почервонiле, закурене димом i пилом, i сажею. Сонце давно перевалило за полудень, але ще стояло високо. Господи, який довгий день! Хоч би швидше приходила нiч! Сонце палить в обличчя, в склянi синi очi Романови. Хоч би вже нiч. Стривай! Петровi очi впали на панцерфавст, що лежав у бур'янi пiд обнiжком. - Бач! Петро протер очi, потер чоло з напругою. - Бач! Ще ж не все. Ще ж цей панцерфавст. Нi, ще не все. Вiн, цей "макогiн" мав якесь призначення в його життi. Так, так. А Роман дивився байдуже в небо й нiби говорив до Петра: "Ось... Чорт тобi пода╨ панцерфавста! Вiзьми його!" Значить, ще не все. I Петро звiвся, похитуючись. ...Не все. Келих ще не допитий i вiн його мусить допити до дна. До дна. До самого дна. Вийняв хустинку з сво╨© кишенi, червону, бо закривавлену, й накрив нею синi очi, наставленi в небо, нехай не пече в них сонце. Нехай не слiпить ©х пил. I нехай Вiн не бачить, як буде хитатися Петро, iдучи геть. Як вiн собi йтиме геть... По тому Петро пiдняв панцерфавста, звалив його собi на плече й пiшов, не озираючись. Пiшов п'яною, розбитою ходою. Останнiй з усiх, з ким вiн був у цьому проклятому колi смерти. Останнiй розбитий, але ще не подоланий. XXI Петро йшов, як у кривавому туманi. Опалове небо... Стовпи й ожуги... Далекий сон i близька дiйснiсть. Навколо кипить бiй. Нi, це не уява, це не гуд у головi, це справжнiй клекiт бою. Власне, клекiт бо©в навколо. Вся земля двигтить вiд гуркоту гармат i грохоту танкiв. Петро лишився сам в оточеннi, в пеклi. I вiн хоче з нього вийти. Але вийти не може. На захiд, на пiвнiч i пiвдень - всюди ворог, всюди вогонь i грохiт залiза. Вiн кида╨ться (якщо це можна назвати "кида╨ться"), але з оточення вийти не може... Йому зда╨ться, що вiн iде довго, може, вже й кiлька днiв, хоч це був ще той самий день, в який загинув Роман, в який загинуло так багато його друзiв. Поблизу десь справдi кипить шалений бiй, то десь одчайдушне виломлюються ще якiсь рештки з оточення. Петро дослухався й iшов туди, iшов, напружуючи рештки сили... I на душi йому було тяжко невимовно,- ах, як йому тяжко покидати останнiй клаптик рiдно© землi! Вiн бачить, як вона горить, його земля, як бродять згра© полум'яних язикiв, як повзуть вогненнi кобри по нiй... Вiн чу╨, як вона сходить чадом, спалена вогнем страшно©, ненаситно© помсти... Вiн бачить, як сонце обернулося в паникадило в чорному, сажному зенiтi й присвiчу╨ боговi ру©ни й всезнищення, що верга╨ з того зенiту, з чадного неба тисячi тонн гарячого металу... Намагаючись вгамувати нестерпний бiль поранено© голови, Петро здер стару, загно╨ну пов'язку й iде так... Йому так легше, вiтерець обвива╨ голову, освiжа╨ ©©... З рани сплива╨ кров, але то байдуже, та вiн i не бачить, лише вiдчува╨ лоскiт на ши©. Нехай... Лиш би якось перейти все це i вийти з цього велетенського кладовища до волi й до рiдних, до друзiв... Так, ще б хоч раз побачити старих давнiх друзiв, хто лишиться в живих. Так, стiкаючи кров'ю, вiн iде все вперед, туди, де пiшли десь товаришi. Вiн iде... Вiн несе панцерфавста, як кийок, що його пiдсунув чорт саме тодi, коли в нього не лишилося вже iншо©, бiльш практично© й потрiбно© збро©... Вiн несе панцерфавста, може, для того, щоби в останню хвилину зiрвати сво╨ життя, як вже не буде нiякого виходу й не лишатиметься зовсiм сили. Свiт йому увесь почервонiв i почорнiв, бо у вiччю плавають огненнi кола i чорнi╨ провалля безоднi. В цiм стоять "паникадила", як серед темно© ночi... I от його настигла смерть... XXII I от його настигла смерть. Вiн сидiв над якоюсь глухою дорогою, слухав грохiт бою з усiх сторiн, слухав свiй власний бiль в душi i в серцi, отаке якесь скiмлiння, немов плач немовляти, намагався його вгамувати... Думав над тим, що ж то за такий ворог, що так нещадно напосiвся, що ма╨ стiльки злоби й жорстокости, й смертельних засобiв у сво╨му розпорядженнi, якi вiн верга╨ немилосердно i безугавно, але який вiн сам? Який вiн сам? Яке його обличчя? Ось скiльки часу трива╨ це пекло, але вiн так i не бачив ворога в обличчя, не бачив його зблизька. Не дивився йому в очi. Якi в нього очi? Що в тих очах написано?.. Як би в тi очi перед смертю глянути! Як би його побачити зблизька, подивитися на нього нещадного i немилосердного! Отак вiч-на-вiч... Ось над цим думав Петро мляво, сидючи осторонь вiд дороги на купi землi бiля глибоко© бомбово© вирви, як раптом почувся грохiт, що наростав i котився на нього. Петро пiдвiв голову й побачив велику сталеву потвору - сiрий, сов╨тський танк "Т-34". Танк з ревом котився по дорозi, виринувши з долини... "Ось вiн, ворог!!" Напевно, побачивши Петра на пагорбку, танк шалено i трiюмфально заревiв, як жива iстота, i попер навпростець, з намiром розчавити цього солдата в пошматованiй, безбарвнiй, але такiй характернiй унiформi. Погнав, як хижак на свою жертву... Петро без хвилювання подивився якийсь час на страховище, потiм помалу сповз за пагорбок... Так, танк iде на нього. Ось це i ╨ вона, Смерть! Наладувавши панцерфавста, Петро почекав якусь хвилину, спокiйно (так, як колись чекав пiд час облав на вовка)... Потiм швидко вихопився й вистрiлив - пустив "кулак" усторч в потвору, а сам упав навзнак i покотився униз, у бомбовий кратер. Розлягся пекельний вибух... Лязг i скрегiт... I потвора раптом стала цапки над самою вирвою, тяжко зiдхнула димом i чадом, повернулася боком i поповзла по iнерцi© до вирви, накриваючи ©© й накриваючи Петра, що лежав на самiсiнькому днi. Але до дна потвора не дiстала, бо розвернулася упоперек... Якийсь час потвора пойорзала в передсмертних корчах, осипаючи землю на людину, що лежала внизу горiлиць, нiби ©© загрiбаючи. Пойорзала, поки не заглух мотор. А як мотор заглух, потвора перестала здригатися... Петро лежав пiд сталевим драконом на днi вирви й чекав, що буде далi,вiн чекав смерти. Ось вискочать люди - вискочить ворог, якого вiн нарештi побачить, гляне йому в очi перед смертю, i все скiнчиться. Але люди не вискакували, не чути було жодно© душi, лише одну мить здалося, що хтось протяжно й глухо застогнав. Одначе стогiн не повторювався. Тодi Петро вигрiбся, виповз нагору. Перед ним був велетень-танк... Башта в нього геть розвернута й крутиться, ляда люку скарьожена й вiдчинена навстяж та так i сто©ть, нiби вiдзяплена щелепа в пащi апокалiптично© потвори, поражено© блискавкою. З середини пащi виходить дим i б'╨ нестерпний сморiд палено© гуми, але полум'я нема╨. Танк чомусь не спалахнув, як звичайно, може, тому, що бак з пальним зостався неушкоджений... ©дучий дим пробива╨ться з люку й з усiх щiлин - можливо, там горить всерединi... А може, то з танка виходить дим i газ, нагнатий туди шаленим вибухом панцерфавстово© гранати... Петро стояв i зовсiм спокiйно мiркував про це i так само спокiйно дослухався до нутра танка. Всерединi анiякiсiнько© ознаки життя. - Галло! - сказав Петро голосно.- Ану, виходь! Хто там?! Мовчанка. Тодi Петровi раптом чомусь стало страшно. Незрозумiлий i якийсь мiстичний жах струсонув ним. Чи то вiд думки, що вiн от убив кiлькох людей i вони тут ось, за сталевою стiнкою, у черевi танка й ©хня смерть на його сумлiннi, а чи то вiд тривожного якогось передчуття, що пройшлося ним, невiдомо-звiдки зринувши, i зродило той жах... Петро миттю стрибнув на танк i кинувся до люку... Заглянув... Всерединi темнiли скорченi людськi фiгури,-люди в танкiстських комбiнезонах... Вони лежать, одне навалившись на одне... - Галло,- сказав Петро тихо.- Живi?.. Раненi?.. Галло! Мовчанка. Анi звуку. Тодi Петро полiз у люк... Вiн хотiв бачити ворога. Вiн хотiв глянути йому в обличчя. I вiн глянув. Те, що вiн побачив, струсонуло ним до решти, до мiзку костей... Двi фiгури, скрюченi на пiдлозi, не можна було впiзнати, бо обличчя були опаленi газом i заюшенi чорною закипiлою кров'ю. Третя ж фiгура припала до стерна, схилилась на нього та так i заклякла, поклавши голову на керунок, нiби вiд утоми. I риси обличчя ©© були чистi... I було те обличчя дiвоче... I було те обличчя знайоме... ...Ата! Обличчя сiро-блiде, лише з вуха через кра╨чок, з-пiд шолома, стiка╨ смужка густо© червонi крови i застига╨ на ши©... Петро думав, що це галюцинацiя, що це вiльне маячiння... Але нi. Це Ата! Перевiв дикий погляд на фiгури, скрюченi на пiдлозi, й аж тепер побачив, що то теж дiвчата... Дiвчата-танкiсти... У кутку, за керiвницею, сто©ть казаночок з вареною пшеницею всумiш з квасолею... "Це ©хнi харчi!" Казаночок перехнябився, й "харчi" наполовину вилились геть на якесь ганчiр'я. Знову перевiв погляд на обличчя, покладене на керунок танка. Не здаючи собi справи, простяг руку й стягнув танкiстський шолом з дiвочо© голови... Ата!!! З-пiд шолому розсипалося ©© буйне волосся, пiдрiзане по колишнiй студентськiй модi,волосся впало на чоло, на вухо, на щоку, заворушилося, як живе, розтiкаючись... Петро повiв рукою по нiжному, шовковому волоссi, й його шорсткi пальцi заплуталися в тоненьких волосинках... - "Ворог"... "Так ось вiн, "ворог"!.." Обережно виплутував пальцi з полону тонюсiньких волосинок... Виплутував... А тодi раптом шарпнув i кинувся геть. Вилiз з танка i пiшов. Йшов тиняючись, помалу, потiм швидше. Швидше. Йшов не озираючись. Не бачив нiчого перед собою. Майже бiг. Йшов iз решток сво©х сил. В нiщо. В порожнечу. В чорне провалля... Утiкав вiд того, вiд чого не можна втекти.